Будучи офіційною особою держави юрист-практик, з одного боку, є виразником її інтересів, а з ін­шого — захисником прав і свобод людини.

ДИСЦИПЛІНА: ЮРИДИЧНА ДЕОНТОЛОГІЯ

Самостійна робота № 7

(самостійне вивчення – 2 години)

Тема 7. Національна, політична культура юриста.

Мета: дати студентам чітке поняття національних цінностей України; визначити чинники національної культури. Студенти повинні орієнтуватися в принципах політичної культури.

Форми контролю:

- доповіді;

- обговорення;

- тести.

Питання для самостійного вивчення.

1. Принципи політичної культури: державотворча ідеологія, ідейність, духовність, моральність, культура діалогу, політичний імунітет, логічність, справедливість.

2. Політична свідомість, культура політико-правової поведінки юриста. Аполітичність юриста. Роль політичної культури у формуванні політичної еліти суспільства.

3. Функції політичної культури: політична оцінка результатів правової діяльності; формування політичної культури юриста; формування політичної орієнтації; запобігання деформації політичної свідомості юриста; впорядку­вання політико-юридичних культурних процесів, формування української політичної еліти.

Рекомендована література до теми:

1. Конституція України, 28.06.96.

2. Загальна декларація прав людини/Прийнята і проголошена резолюцією 217А (III) Генеральної Асамблеї 00Н е.ід 10 грудня 1948 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.- К., 1989.- С.9-14.

3. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права/ Прий­нятий і відкритий для підписання, ратифікації та приєднання резолю­цією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї 00Н 16 грудня 1966 року. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973 року. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К., 1989.- С. 28-49.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р. // Права людини (Основні міжнародно-правові документи): Збірник документів.— К., 1989.- С. 15-27.

5. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. "Голос України", 1(1 січня 2001 р., № З (2503).- С. 6-8.

6. Європейська культурна конвенція від 19 грудня 1954 р.// Україна в міжнародно-правових відносинах. / Кн.2. (Правова охоро­на культурних цінностей).— К., 1997.— С. 295-298.

7. Цивільний кодекс України від 16.01.2003, № 435-ІУ.

8. Кодекс законів про працю України / Затв. Законом Українсь­кої РСР від 10.12.1971 р.// Відомості Верховної Ради УРСР. - 1971.-№ 50.- Ст. 375.

9. Кримінальний кодекс України від 05..04.2001 р. № 2341-111.

10. Господарський кодекс України від 16.01.2003, № 436-4.

11. Закон України від 22.12.1993 № 3767-12 "Про міжнародні договори України. // Відомості Верховної Ради (ВВРУ), 1994.— № 10.- Ст.45.

12. Закон України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України» // ВВРУ.- 1996.- № 49.- Ст.272.

13. Закон України від 25 березня 1992 р. №2229-12 «Про службу Безпеки» // ВВРУ.- 1992.- № 27.- Ст. 382.

14. Закон України від 05 листопада 1991 р. № 1790-12 «Про про­куратуру» // ВВРУ. - 1991.- № 53.- Ст. 793; станом на 17 січня 2002 р.- ВВР.- 2002.- № 17.- Ст. 125.

15.. Закон України від 15 грудня 1992 р. № 2862-12 «Про статус суддів»// ВВРУ.- 1993 № 8.- Ст. 56.

16. Закон України від 02 вересня 1993 р. № 3425-12 «Про нотар­іат»// ВВРУ.- 2002.- №16.- Ст.114.

17. Положення "Про Міністерство юстиції України", затверджене Указом Президента України від 30 грудня 1997 р. № 1396/97// Офіційний вісник України № 2, ст. 14 від 29.01.1998.

18. Положення "Про Міністерство внутрішніх справ України", зат­верджене Указом Президента України від 07 жовтня 1992 р. // Оф­іційний вісник України 0, № 42, ст. 1774 від 03.11.2000.

19. С.С. Сливка. Юридична деонтологія..- К..:Атіка, 2001.-304с.

20. Н.В. Коваль. Введение в юридическую специальность Донецк: 1998-192с.

21. За редакцією Ю.С. Шемшученко. Юридична енциклопедія в 6т.- К..: Українська енциклопедія, 1998.

22. Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность. - М., Юридическая литература, 1976.

23. Горшенев В.М., Бенедик Й. В. Юридическая деонтология: Учебное пособие. - К.: УМК ВО при Минвузе УССР, 1988. - 80 с.

24. Жалинский А.З. Професиональная деятельность юриста. Введе­ние в специальность: Учебное пособие. - М.: Изд-во БЕК, 1997.— 330 с.

25. Клименко Н.И. Криминалистические знання в структуро профессиональной подготовки следователя. — К., 1990. — 130 с.

26. Кукушкин В.М. Полицейская деонтология: Социологический ана-лиз зарубежньїх концепций. М.: Академия МВД России, 1994. — 132 с.

27. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія / Стислий курс лекцій.— К.: МАУП, 1998. - С. 14 - 18.

28. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / Підручник для вищих навчальних закладів. - К.: "Атика", 1999. — С. 175—200.

29. Сливка С.С. Правнича деонтологія. / Підручник для вищих навчальних закладів.— К.: "Атика", 1999. — С. 5—20.

30. Гусарєв С.Д., Тихомиров О.Д. Юридична деонтологія.- К.: ВІРА;

 

Методичні рекомендації:

Розглядаючи перше питання (Принципи політичної культури: державотворча ідеологія, ідейність, духовність, моральність, культура діалогу, політичний імунітет, логічність, справедливість.) необхідно звернути увагу на те, що

Політична культура юриста – це знання політичної України, сучасної політичної ситуації, їх оцінка та використання у професійній діяльності в межах позитивного права. Політична культура юриста ґрунтується на таких принципах:

1) державотворча ідеологія;

2) національна ідейність;

3) духовність і моральність;

4) здатність до культурного діалогу;

5) принцип політичного імунітету;

6) логічність;

7) справедливість.

Юристи-практики, як і всі громадяни, незалежно від сфери діяль­ності і займаної посади, можуть і повинні мати політичні погляди, бути прихильниками політичної платформи будь-якої політичної партії або руху, брати участь у виборах, обиратися самі.

Юристи не повинні у зв'язку зі здійсненням ними своєї професійної діяльності позбавлятися волі вираження думок, і, зокрема, наданого їм права:

а) брати участь в обговоренні проблем, пов'язаних з організацією і реорганізацією системи юстиції;

б) вступати або вільно створюва­ти місцеві, національні і міжнародні професійні організації;

в) про­понувати і роз'ясняти розроблені проекти правових реформ в інте­ресах суспільства і інформувати громадськість про дані питання.

Що стосується інших професій, то для них у міжнародних доку­ментах не встановлюються обмеження в створенні суспільних об'­єднань і членства в них. У порівнянні з міжнародними документами законодавство України розширило коло юристів-практиків, яким заборонена участь у політичних об'єднаннях. Ця заборона відносить­ся не тільки до працівників міліції, але й до всіх правоохоронних і су­дових органів. Про категорії юристів, що не можуть бути члена­ми політичних партій, чітко сказано в Законі України «Про політичні партії в Україні». До них, зокрема, віднесені:

1) судді;

2) працівники прокуратури;

3) працівники органів внутрішніх справ;

4) працівники Служби безпеки України;

5) юристи — військовослу­жбовці.

У «Загальних правилах поведінки державного службовця» відзначено, що «дер­жавні службовці, з урахуванням конституційних прав, можуть брати участь у політичній або іншій суспільній діяльності лише поза ме­жами їхніх службових обов'язків і в позаробочий час, щоб не підри­вати віру громадськості в неупереджене використання ними своїх функцій. Власні політичні погляди вони не можуть використовувати при виконанні своїх посадових обов'язків».

Розглянемо конкретно, як виражений принцип політичного нейтралітету (неучасті в політичних партіях) у Конституції Ук­раїни і деяких спеціальних законах, присвячених діяльності пра­цівників системи правоохоронних і судових органів.

Відповідно до ст. 127 Конституції України професійним суддям за­боронено належати до політичних партій і профспілок, брати участь у політичній діяльності, одержувати представницький мандат. У Законі України «Про судоустрій та статус суддів» підкреслюється: «Суддя не може належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займати будь-які оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької і творчої». Політична нейтральність судді вимагає від нього не виявляти політичні симпатії чи антипатії: не здійснювати матеріальної допомоги визначеним політичним партіям, не брати участь у політичних демонстраціях, не агітувати за кандида­тів у депутати і т. п. Щоб бути незалежними, судді не повинні дозво­лити втягнути себе в партійні дебати, які обов'язково відбуваються в політичній системі будь-якого суспільства.

Стаття 6 Закону України «Про Службу безпеки України» назива­ється «Позапартійність Служби безпеки України». У ній вказується, що використання Служби безпеки України в партійних, групових або особистих інтересах не допускається. Діяльність партій, рухів і інших суспільних об'єднань, що переслідують політичні цілі, у Службі безпеки України забороняється. На період служби або роботи за трудовим договором членство працівників Служби безпе­ки України в таких об'єднаннях припиняється. Як виняток, дозво­ляється членство працівників, що уклали трудовий договір зі Слу­жбою безпеки України, у професійних союзах.

Закон України від 02.07.2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» проголошує, що під час виконання службових обов'язків працівники поліції незалежні від впливу будь-яких політичних суспільних об'єднань.

Працівникам органів прокуратури України не дозволяється бути членами громадських об'єднань, політичних партій і рухів, брати участь у їхній діяльності. Ст. 6 Закону України «Про прокура­туру» підкреслює: «Співробітники прокуратури не мають права на­лежати до яких-небудь політичних партій або рухів». Однак голо­вне полягає не у встановленні обмежень, а в тім, щоб ніякі політичні переваги не виявлялися в практичній діяльності працівників юриди­чної сфери.

Що стосується інших категорій юристів (нотаріус; адвокат; юрисконсульт; працівник органів реєстрації актів цивільного стану; юрист, що працює в органах законодавчої і виконавчої влади), то вони, як і будь-який громадянин, мають право створювати політичні партії і бути їх членами.

Політична діяльність усіх категорій юристів-практиків, крім зазначених у Законі України «Про політичні партії України», яким вона заборонена, відбувається у таких формах:

1) політичної участі — пряме або опосередковане утягнення у розробку і реалізацію політико-управлінських рішень в країні, вплив на політичну спрямованість дій у міжнародному співтоваристві. Утягнення у політику на національному рівні припускає висування політико-посадових осіб і вплив на їхню діяльність. Залучення до процесів політико-владних співвідносин відбувається у таких формах участі: виборах; референдумах; контролі за діяльністю політичних лідерів і інститутів; політичних мітингах, зборах, маніфестаціях; одержанні і передачі політичної інформації; політичних партіях і ру­хах, громадських об'єднаннях та ін.;

2) політичного функціонування — управління діяльністю по­літичних інститутів (державних органів, політичних партій і рухів), управління загальними справами і процесами задоволення потреб суспільства і соціальних груп: визначення механізму прийняття рі­шень, діяльність щодо прийняття рішень, добору і розстановки ка­дрів, контролю за виконанням рішень і роботи кадрів та ін.

Розглядаючи друге питання (Політична свідомість, культура політико-правової поведінки юриста. Аполітичність юриста. Роль політичної культури у формуванні політичної еліти суспільства.) необхідно звернути увагу на те, що

Політична культура юриста відображає (1) ступінь інформованості, свідомого засвоєння і теоретичного осмислення історичних і політичних знань; (2) усвідомлення політичних цінностей і вироблення переконань; (3) вміння їх застосовувати не тільки при аналізі та опенке явищ суспільного життя, а й використовувати у політичній діяльності, включаючи здатність передбачати наслідки своєї в ній участі.

Інакше: політична культура юриста - це обумовлений ціннісними уявленнями юриста про політичні явища і втілений на практиці кодекс його поведінки (включаючи стиль його діяльності) як суб'єкта політичної влади.

Нормативна основа політичної культури юриста можна представити так:

- світоглядні норми - міра освоєння загальнозначущих образів політичної діяльності та оволодіння політичними нормами-ідеями;

- норми практичної політики - міра використання політичних норм-реалій, визнаних у суспільстві і державі.

Зміст політичної культури юриста: сфера політичної свідомості сфера політичної поведінки політичні ідеї, цінності, установки діючі норми політичної практики, система політичних відносин.

Політична культура юриста, як і будь-якої особистості, включає в себе знання, інформацію про суспільно сформованих цінностях, які визначають ставлення до держави, державної влади, його управлінню (сфера політичної свідомості); функціонування юриста як передставителей державної влади, а також його політичну активність, форми і різновиди політичної поведінки (сфера політичної поведінки).

Юрист, залишаючись в рамках своєї професії, зобов'язаний обслуговувати конституційні основи суспільного ладу і діючий закон. Він має право критикувати існуючі недоліки та порушення з позиції закону і використовуючи правові можливості і засоби. Оголошення ж держави і суспільства кримінальними, міркування про системну кризу, антинародний характер влади, зрозуміло, повинні допускатися в демократичному суспільстві. Але висловлюватися вони повинні в рамках діяльності політика, а не з позицій професійної діяльності юриста.

Не можна уявити собі юриста без твердих цивільних установок. Юрист зобов'язаний бути патріотом своєї Вітчизни, служити суспільству, керуючись законом, бути переконаним в доцільності і необхідності основоположних принципів демократичної, соціальної, правової держави.

Кожен юрист - носій індивідуальної політичної культури. З формальної точки зору юриста (суддю, прокурора, слідчого та ін) можна змусити бути поза політичних інститутів і процесів. Але було б недемократично змусити його відмовитися від політичних поглядів і політичних схильностей взагалі, не брати участі в політичному процесі, нс втілювати світоглядні орієнтації в типових для нього вчинках.

Юристи-практики є творцями національної політики, а не сторонніми спостерігачами. Їх участь в обговоренні законопроектів не вільно від політичних пристрастей. Так, обговорення юристами Конституції України - політічрское захід, оскільки сама Конституція в значній мірі складається з норм, які безпосередньо регулюють політичні відносини владарювання. Голосування за ту чи іншу партію на виборах до Верховної Ради - показник певних політичних симпатій. Політичні дії юристів зобов'язані бути легальними, тобто відповідними закону. Юристи мають вміло користуватися всіма світовими політичними цінностями, принципами і нормами, які отримали законодавче закріплення в країні: гласністю, демократією, політичним плюралізмом, та ін, які є його політичним інструментарієм. Інша річ - необхідність юриста прагнути бути вище своїх власних амбіцій і політичних пристрастей в процессе професійної діяльності - розгляді юридичних справ.

Аполіти́чність (аполітизм) — ухилення від участі у політичному житті, байдуже ставлення до питань політики. Виявляється в небажанні брати участь у політичних кампаніях, читати газети, дивитися телепередачі на політичні теми.

Розглядаючи третє питання (Функції політичної культури: політична оцінка результатів правової діяльності; формування політичної культури юриста; формування політичної орієнтації; запобігання деформації політичної свідомості юриста; впорядку­вання політико-юридичних культурних процесів, формування української політичної еліти.) необхідно звернути увагу на те, що

Було б неправильно відносити культуру юриста-практика виня­тково до політичних поглядів, що розкривають його ставлення до держави, партій, громадсько-політичних рухів, методів управління та ін. У своєму відношенні до політичних явищ і процесів юрист насамперед керується правом і законом, а також вихідними світо­глядними позиціями.

Тому політична культура юриста являє со­бою багаторівневий феномен:

1) світоглядні орієнтації;

2) відношення до влади;

3) відношення до політичних явищ.

Розглянемо кожен з цих рівнів більш докладно.

Світоглядні орієнтації визначаються вибором політичних пози­цій, виходячи з переваги цінностей — індивідуальних чи колекти­вних, релігійних чи атеїстичних, національних чи інтернаціональних, конфронтаційних чи консенсусних, прагматичних чи ідеалістичних та ін. Цей рівень соціально-культурної орієнтації — загальнородове джерело активності людини. Він залежить від загальної культури юриста, цінностей і орієнтирів загальнокультурного розвитку суспі­льства. Як правило, світоглядні орієнтації мають найбільшу інерт­ність серед інших рівнів політичної культури юриста.

Відношення юриста до влади (на відміну від іншого громадя­нина) як до публічного центру керівництва — прийняття (пануван­ня — примусу) має свою специфіку, що обумовлена його професійно-правовими знаннями і службовим становищем.

Працівник юридичної сфери формує свою оцінку влади, її здібно­стей і меж у виданні законів, їх застосуванні на основі більш глибо­ких знань, чим працівник неюридичної сфери. На цій професійно-правовій основі він виробляє своє відношення як громадянин (а не як посадова особа) до своїх політичних прав і обов'язків.

Тут юрист виступає як суб'єкт політики, для якого політичні і правові норми:

1) є засобом оцінок соціальних явищ і процесів;

2) закріплюють не­обхідну поведінку в конкретній політичній ситуації.

Політичні норми передбачають і відповідальність суб'єктів по­літики за їх порушення. Особливість політичної відповідальності полягає в тому, що вона настає за провинні діяння, а не за політич­ний недогляд, необережність, нерішучість та ін. Видами політич­ної відповідальності можуть бути осуд, відставка, позбавлення довіри, відкликання (наприклад депутата-юриста, обраного до па­рламенту).

Рівень громадських уявлень юриста є ядром його політичної культури. Для юриста, який бере участь в політичному житті, принципове значення має сформований в його свідомості концепту­альний підхід до співвідношення «держава — особа»: або пріори­тет особи перед державою — гуманістичний (природно-правовий), або пріоритет держави перед особою — державницький (юридико-позитивістський).

Концептуальний підхід до співвідношення «держава — особа» є більш значимим, ніж його партійні чи політично-групові симпатії. Він визначає його відношення до влади, закону, права, держави, партійних програм, до всіх політичних явищ. Юристу слід керу­ватися принципом паритету, балансу інтересів держави і особи у своїй практичній діяльності.

Будучи офіційною особою держави юрист-практик, з одного боку, є виразником її інтересів, а з ін­шого — захисником прав і свобод людини.

Його професійно-правові обов'язки часто накладають істотний відбиток на політичні погляди. І нерідко сформований концептуаль­ний підхід до влади вступає в його свідомості в конфлікт з його про­фесійно-службовими обов'язками. Тут варто зробити вибір: або службова, або політична кар'єра, якщо політична активність юриста висока (наприклад керівництво партією, балотування кандидатом у депутати за партійним списком).

Відношення юриста до різних політичних явищ: державної політики, міждержавних зв'язків, аж до ставлення до себе як су­б'єкта політичної влади — визначається першими двома й особливо другим рівнем. Він передбачає реальне включення юриста у всі державні і суспільні справи, подолання розриву між загальними й особистими інтересами, підвищення активності у всіх сферах громадського життя. При цьому юрист не повинен боятися зміни політичного курсу держави. Керуючись Основним законом, він зо­бов'язаний толерантно ставитися до інакомислення, плюралізму думок при будь-якому політичному курсі держави.

На кожному з рівнів політичної культури формуються ціннісні орієнтири юриста, що впливають на форми і різновиди його полі­тичної поведінки. Рівні політичної культури юриста можуть містити прогресивні і регресивні елементи, включати елементи протилеж­ної спрямованості. Важливо, щоб політична культура юриста була орієнтована на самоцінність особи, недоторканність і гарантії її громадянських прав, а форми його політичної діяльності, що є за­собами вираження поглядів, були тільки законними.

Говорячи про особливості політичної культури юристів-професі-оналів, слід зазначити, що в їхньому середовищі, як у суспільстві в цілому, можливі певні субкультуры. Субкультура в політиці — це сукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності груп.

Субкультура груп юристів-практиків відрізняється специфіч­ними поглядами її членів на інститути влади, ставленням до прав­лячої еліти, зразками участі в управлінні, контролі й організації політичного життя. Ця специфіка обумовлена професійно-базовими установками, що складають ядро їх правової культури, стиль юри­дичного мислення.

В основі виділення субкультури групи лежать варіанти базових цінностей. Субкультура володіє як раціонально усвідомленим по­глядом, так і неусвідомленим відношенням до дійсності, що зміц­нюють у їх носіїв єдині підходи, оцінки, асоціації політичних явищ і підсилюють почуття внутрішньої згуртованості. Кожна суб­культура має певний соціальний масштаб, час існування і різ­ний ступінь вкоріненості у свідомості і поведінці юриста. Розходження субкультур надають владі внутрішнє джерело ево­люції і саморозвитку.

Субкультура груп юристів-практиків здатна цементувати культу­ру суспільства і впливати на політичну стабільність, ефективність влади, порядок і умови прийняття й реалізації рішень, легітимність системи, її можливості адекватно реагувати на зовнішні зміни, за­конну міру застосування насильства з боку репресивного апарату держави.