Як науки про свідомість у першій половині XIX СТ.

Становлення німецької емпіричної психології. Природничо-наукові пере­думови психології. Психологія першої половини XIX ст. Розвиток асо­ціативної психології. Розвиток психології в Росії.

Емпірична філософія і психологія, які виникли в Англії, про­никли й до Німеччини. Цьому передувала значна робота мислителів XVIII ст. На початку XIX ст. стали складатися нові підходи до ви­вчення психіки. Відтепер не механіка, а фізіологія стимулювала зростання психологічного знання. Маючи своїм предметом особливе природне тіло, фізіологія перетворила його в об'єкт експерименталь­ного вивчення. Спершу керівним принципом фізіології було «анатоміч­не начало». Функції (у тому числі психічні) досліджувалися під кутом зору їхньої залежності від побудови органу, його анатомії. Умоглядні погляди колишньої епохи фізіологія переводила на мову досвіду.

Так, фантастична за своєю емпіричною фактурою рефлекторна схема Декарта виявилася правдоподібною завдяки виявленню роз­ходжень між чуттєвими (сенсорними) і руховими (моторними) нер­вовими шляхами, що ведуть до спинного мозку. Відкриття належа­ло лікарям і натуралістам чеху Шрохазке, французу Ф.Мажанді й англійцю Ч.Беллу. Воно дозволило пояснити механізм зв'язку нервів через так звану рефлекторну дугу, порушення одного плеча якої закономірно і неминуче пускає в хід інше плече, породжуючи м'я­зову реакцію. Поряд з науковим (для фізіології) і практичним (для медицини) це відкриття мало важливе методологічне значення. Воно досвідним шляхом доводило залежність функцій організму, що сто­сується його поведінки в зовнішньому середовищі, від тілесного

субстрату, а не від свідомості (чи душі) як особливої безтілесної сутності.

Друге відкриття, що підривало версію про існування душі, було зроблене при вивченні органів відчуття, їхніх нервових закінчень. Виявилося, що якими б стимуляторами на ці нерви не діяли, ре­зультатом буде той самий специфічний для кожного з них ефект. Наприклад, будь-яке подразнення зорового нерва викликає в суб'єк­та відчуття спалахів світла.

На цій підставі німецький фізіолог Іоганнес Мюллер (1801-1858) сформулював «закон специфічної енергії органів почуттів»: ніякою іншою енергією, крім відомій фізиці, нервова тканина не володіє.

Висновки Мюллера зміцнювали науковий погляд на психіку, показуючи причинну залежність її почуттєвих елементів (відчуттів) від об'єктивних матеріальних факторів - зовнішнього подразника і властивостей нервового субстрату.

Нарешті, ще одне відкриття підтвердило залежність психіки від анатомії центральної нервової системи і лягло в основу френо-. логії, що набула величезної популярності. Австрійський анатом Франц Галль (1758-1829) запропонував «карту головного мозку», відповідно до якої різні здібності «розміщені» у визначених ділян­ках мозку. Це, на думку Галля, впливає на форму черепа і дозво­ляє, обмацуючи його, визначати по «шишках», наскільки розвинуті в індивіда розум, пам'ять й інші функції. Френологія, при всій її фантастичності, спонукала до експериментального вивчення лока­лізації психічних функцій у головному мозку.

Погляди Галля зазнавали критики з різних позицій. Ідеалісти нападали на нього за підрив постулату про єдність і нематеріаль­ність душі. Французький фізіолог і лікар П.Флуранс (1794-1867), не відступаючи від вчення про мозок як орган думки, показав, що френологія не витримує експериментальної перевірки. Використо­вуючи методику видалення окремих ділянок центральної нервової Системи, а в ряді випадків впливаючи на центри наркотиками, Флу-ранс дійшов висновку, що основні психічні процеси - сприйняття, Йітелект, воля - є продуктом головного мозку як цілісного органа. Мозочок координує рухи, у довгастому мозку знаходиться «життє­вий вузол», з четверохолмієм пов'язаний зір, функція спинного моз-*У полягає в проведенні по нервах збудження. Роботи Флуранса зіграли важливу роль у руйнуванні створеної френологією міфоло­гічної картини роботи мозку.

Розвиток асоціанізму

Як ми знаємо, у психології на початку XIX ст. домінувало вчен­ня про асоціації. Воно залишалося єдиним напрямом, здатним не тільки описувати, але й пояснювати факти. Ідеї асоціанізму одер­жали найбільшої популярності в Англії, де лідерами цього напряму виступили батько і син Міллі.

Англійський історик і економіст Джеймс Мілль (1773-1836) по­вернувся до уявлень про те, що свідомість - це свого роду психічна машина, робота якої відбувається строго за законами асоціації. Уся­кий досвід складається, в кінцевому рахунку, з найпростіших еле­ментів (відчуттів), що утворюють ідеї (спершу прості, потім усе більш складні). Ніяких вроджених ідей не існує.

Син Джеймса - Джон Стюарт Мілль (1806-1873) був у ту епоху володарем дум не тільки в Англії, але й у континентальній Європі, та у Росії. Його праці з логіки, етики й інших наук користувалися великою популярністю. Якщо для його батька зразком точного знан­ня була механіка, то син знаходився під впливом хімії, яка успішно розвивалася в той період. Він став говорити про «ментальність (пси­хічне) хімії», тобто про виникнення з найпростіших елементів свідо­мості нових, що володіють власними якостями структур цієї свідо­мості, - подібно до того, як з водню і кисню виникає зовсім новий продукт - вода. Постулат, відповідно до якого основна задача пси­хології, - вивчати закони виникнення й асоціації ідей як елементів свідомості, на кілька десятиліть став основою її як самостійної на­уки. Коли незабаром виникла нова експериментальна психологія, що, на відміну від Д.С.Мілля, не обмежувалася загальним, умогляд­ним розумінням того, що ідеї утворюють нові синтези, вона (ця нова психологія) йшла слідами Мілля.

«Психічна хімія» пояснювала, чому багато відчуттів, наприклад звук скрипки чи смак апельсина (який є в дійсності, значною мірою, запахом), сприймаються у вигляді простих і єдиних, хоча вони обу­мовлені складними стимулами, подібно до того, як вода уявляється простою і єдиною, хоча вона складається з кисню і водню. Цей по­гляд істотно вплинув на програму роботи перших психологічних ла­бораторій. Передбачалося, що шляхом експериментального аналізу вдасться вичленувати «атоми» свідомості й одержати в психології щось подібне менделеєвській таблиці.

Беручи за вихідний початок усіх досягнень людської культури роботу індивідуальної свідомості, Д.С.Мілль започаткував напрямок, що одержав назву психологізму. Економіка, політика, мораль, право, Виховання розглядалися як ефекти дії психологічних законів. Асо­ціація трактувалася як ключ до всіх людських феноменів і проблем.

Аргументація Мілля зводилася до двох тез:

а) є закони розуму, що відрізняються від законів матерії, але
подібні з ними стосовно повторюваності, необхідності проходження
одного явища за іншим;

б) ці закони можуть бути відкриті за допомогою дослідних методів - спостереження й експерименту.

На відміну від Д.С.Мілля Олександр Бен у своїх двох основних працях, що користувалися протягом багатьох років широкою попу­лярністю, - «Відчуття й інтелект» (1855) і «Емоції і воля» (1859), Послідовно проводив курс на зближення психології з фізіологією. Особливе місце він приділяв тим рівням психічної діяльності, зв'я­зок яких з тілесною побудовою очевидний, а залежність від свідо­мості — мінімальна: рефлексів, навичок та інстинктів. - Бен висунув припущення про «спроби і помилки» як особливий Принцип організації поведінки. Між «суто» рефлекторним і «суто» довільним існує великий спектр дій, завдяки яким поступово, крок за кроком, іноді дорогою ціною досягається шукана мета. Концепцію «спроб і помилок» очікувало велике майбутнє. Цьому правилу, при­пускав Бен, підкоряється не тільки зовнішньорухова, але й внут-рішньорозумова активність. Так, процес мислення може розгляда­тися як добір правильної (відповідної шуканої мети) комбінації слів, що виробляється за тим самим принципом, що й добір потрібних рухів при навчанні плаванню й іншим руховим навичкам. «У всіх Важких операціях, що відбуваються заради наміру чи мети, правило «спроба і помилка» є головним і кінцевим результатом».

Тим самим діяльність свідомості поєднувалася з діяльністю ор­ганізму.

Значний вплив на розвиток філософсько-психологічної думки «Мав англійський філософ і психолог Герберт Спенсер (1820-1903). Він був одним із засновників філософії позитивізму, у руслі якого, Иа його думку, повинна розвиватися психологія. Його прагнення зробити психологію об'єктивною наукою збіглося із загальними тен-Денціями в її розвитку. Основою такої позитивістської психології Спенсер робить теорію еволюції. Таким чином, у його теорії переплітаються впливи позитивізму, еволюційного підходу й асоціа-нізму, що Спенсер і переробляє, виходячи зі своїх прагнень до по­будови нової психології.

Переглядаючи предмет психології, Спенсер писав, що психоло­гія вивчає співвідношення зовнішніх форм із внутрішніми, асоціації між ними. Так, він розширив поняття «предмет психології», вклю­чаючи в нього не тільки асоціації між внутрішніми факторами (асо­ціації тільки в полі свідомості), але й вивчення зв'язку свідомості з зовнішнім світом.

Досліджуючи роль психіки в еволюції людини, Спенсер говорив, що психіка є механізмом адаптації до середовища. Тобто психіка виникає закономірно на визначеному етапі еволюції, у той момент, коли умови життя живих істот ускладнюються настільки, що при­стосуватися до них без адекватного їхнього відображення неможливо.

Спенсер виділив етапи розвитку психіки, виходячи з того, що психіка людини є вищим ступенем психічного розвитку, що з'явив­ся не відразу, але поступово, у процесі ускладнення умов життя і діяльності живих істот. Вихідна форма психічного життя - відчут­тя - розвивалося з подразливості, а потім з найпростіших відчуттів з'явилися різноманітні форми психіки. Усі вони є інструментами виживання організму, приватними формами адаптації до середови­ща. Такими приватними формами пристосування є: рефлекс, ін­стинкт, навички, реалізовані в поведінці, і відчуття, пам'ять, воля, розум, що існують у свідомості.

Говорячи про роль кожного етапу, Спенсер підкреслював: голов­не значення розуму в тім, що він позбавлений обмежень, що при­таманні нижчим формам психіки, і тому забезпечує найбільш аде­кватне пристосування індивіда до середовища. Ця ідея про зв'язок психіки, головним чином, інтелекту з адаптацією стане провідною для психології початку XX ст.

Спенсер поширив закони еволюції не тільки на психіку, але й на соціальне життя, розвиваючи органічну теорію суспільства. Він зазначав, що людині необхідно пристосовуватися не тільки до при­роди, але і до соціального оточення: тому його психіка розвивається в процесі розвитку людського суспільства. Одним із перших у психо­логії Спенсер порівнював психологію дикуна і цивілізованої люди­ни, роблячи висновок, що в сучасної людини більш розвинене мис­лення, тоді як у первісних людей було більш розвинене сприйняття. Ці висновки в той час були досить нетрадиційними і принциповими.

Вони дозволили вченим розробити порівняльні методи, психічних досліджень, що одержали широкого поширення. Аналізуючи різни­цю в психічному розвитку людей, що належать до різних народів і різного часу, Спенсер переглядав колишні погляди асоціанізму на прижиттєвість формування знань. Він писав, що найбільш часто по­вторювані асоціації не зникають, але закріплюються в мозку люди­ни і передаються в спадщину. Таким чином, свідомість - не чистий аркуш, вона наповнена асоціаціями. Ці уроджені асоціації і визна­чають різницю між мозком європейця і мозком дикуна.

Теорія Спенсера одержала широкого поширення, зробивши ве­личезний вплив на експериментальну психологію, психологію по­ведінки, на формування генетичної (дитячої) психології.

У теорії німецького психолога і педагога ЬФ.Гербарта (1776-1841) поєднано основні принципи асоціанізму з традиційними підходами німецької психології - ідеєю апперцепції, активності душі, ролі безсвідомого. Гербарт виходив з того, що наш внутрішній світ дуже відносно пов'язаний зі світом зовнішнім, тому говорити про відобра­ження, особливо відображення адекватне, що передає властивості навколишніх речей, неможливо. Для того щоб відійти від обговорен­ня питання про ступінь адекватності і точності відображення, пи­тання, яке служило своєрідним вододілом між різними напрямами в теорії пізнання, Гербарт заміняє термін «відчуття» на термін «уявлення», підкреслюючи тим самим відгородженість внутрішнього світу від зовнішнього.

Стосовно асоціації уявлень, Гербарт дійшов висновку, що уяв­лення не є пасивними елементами в душі людини, але мають власний заряд, активність, що визначає їх положення в сфері психічного. Для Гербарта збереження психології як науки про душу було важ­ливим постулатом його концепції психічного, тому що душа, в його розумінні, є центром, у якому зберігаються і переробляються знання і яка є джерелом людської особистості. Поглиблюючи теорію Лейб-ніца про структуру душі, Гербарт писав, що в ній можна виділити три прошарки - апперцепцію, перцепцію і несвідоме. При цьому під апперцепцією він розумів область ясної і виразної свідомості, а під перцепцією - область неясної свідомості. Таким чином, для Гербарта область душі була ширшою, ніж область свідомості, і велике зна­чення для нього, як і для Лейбніца, мало несвідоме.

Гербарт також вводить поняття «апперцептивної маси», зміс­том якої є індивідуальний досвід людини. Апперцептивна маса формується в процесі життя, а тому залежить від способів виховання і навчання, обраних дорослим. Однак, якщо на початку життя зміст апперцептивної маси визначається зовнішніми впливами, то згодом вона сама вже визначає особливості сприйняття навколишнього світу, властиві людині. Тому різні люди по-різному сприймають ті самі ситуації.

Величезне значення для розвитку об'єктивної психології і для проникнення в неї математичних способів обробки отриманих даних мала ідея Гербарта про динаміку уявлень. Він виходив із припу­щення, що кожне уявлення має визначену силу, заряд, і в такий спосіб ввів у психологію ще один параметр - силу, додавши його до вже існуючого параметру — часу. Наявність двох параметрів — сили і часу - давало можливість застосувати до дослідження психічних процесів математичний апарат, що додавав об'єктивності одержу­ваним при дослідженні даним. Не менше значення введення цього параметра мало і для дослідження порогів відчуттів, що згодом було розпочато Фехнером.

З погляду Гербарта, кожне уявлення прагне потрапити в цент­ральну область душі - область свідомості. Однак обсяг цієї області, як і області апперцепції, не безмежний, і тому потрапити туди мо­же тільки уявлення, що володіє достатньою інтенсивністю, тобто такою силою, що може перебороти поріг, що відокремлює свідомість від несвідомого. Ще більшою інтенсивністю повинно володіти уяв­лення для того, щоб перебороти поріг апперцепції і потрапити в центр уваги людини, в область виразної свідомості.

Природно, що кожне сильне уявлення, потрапляючи у свідо­мість, витісняє звідти вже наявне там, але більш слабке уявлення. Звідси Гербарт робить висновок, що між протилежними уявлення­ми існують відносини конфлікту, витіснення. Однак, підкреслював він, є і подібні уявлення, які можуть з'єднуватися чи навіть злива­тися в єдине. У тому випадку, якщо в області свідомості людини вже знаходиться подібне уявлення, новому знанню не треба мати дуже високу інтенсивність, тому що воно зливається зі старим і в такий спосіб потрапляє у свідомість. Більш того, якщо в області неясної свідомості чи несвідомого розташовані деякі уявлення, до яких додаються навіть і не дуже сильні, але подібні нові уявлен­ня, зливаючись, вони можуть одержати достатню інтенсивність для переходу з несвідомої частини душі у свідомість.

Ця концепція Гербарта, що він назвав «теорією статики і ди­наміки уявлень», зіграла велику роль і в теорії навчання. Гербарт висунув ідею про чотири принципи навчання, що повинні врахову­ватися при розробці нових методів і навчальних програм. Він гово­рив про необхідність ясності, асоціацій, системи і методу. З його по­гляду, методика навчання повинна будуватися так, щоб нове знання відразу ж попадало в центр уваги людини, для чого воно повинне бути досить привабливим, чи з'єднуватися з іншими, наявними вже у суб'єкта знаннями. У будь-якому випадку нове знання збережеться тільки в тому випадку, якщо воно входить до системи з іншими, уже наявними знаннями. Механізмом такого з'єднання понять є класичні закони асоціацій.

Теорія Гербарта, у якій з'явилися нові й актуальні для психо­логії ідеї про динаміку уявлень, їхній зв'язок і конфлікти, їхнє роз­ташування в душі людини, була однією з найпоширеніших і значи­мих психологічних теорій XIX століття. Вона зіграла важливу роль І надалі для розвитку психології.

Поява принципу біологічного детермінізму

Велике значення для розвитку психологічної науки мали вчення, які ґрунтувалися на біологічній причинності явищ у живій природі. Найважливіші з цих причин були відкриті англійцем Чарльзом Дарвіном і французом Клодом Бернаром.

Обидва вчення виходили з принципу активності організму. Але на відміну від колишньої біології, що шукала «життєву силу» за ме­жами природних, доступних спостереженню і досвіду факторів, во­ни строго керувалися даними досвіду, спостереження, а там, де це було можливе, — й експерименту. Поряд з активністю, обидва за­значених вчення строго науково пояснювали доцільність життєвих реакцій.

За Дарвіном, природний добір безжалісно винищує живі суб­страти, яким не вдається справитися з труднощами середовища. Причому тут була мовби подвійна активність. Організм повинен був задіяти усі свої ресурси (також і психічні), щоб вижити, а середо­вище змінювалося, і організм змушений був, знову-таки, пускаючи в хід свої ресурси, пристосовуватися (адаптуватися). Тому середо­вище завдяки своїм змінам виявилося творчою силою.

Згідно з Бернаром, організм також змушений поводитися ак­тивно і доцільно, використовуючи спеціальні механізми підтримки в тілі стабільності (сталості змісту кисню, визначеного тиску в крові і т.д.), щоб забезпечити активність своєї поведінки.

І, як підсумок, склалася нова «картина організму» як пристрою, що підкоряється законам, невідомим неорганічним тілам. По-новому розумілися причинність, системність, розвиток. І ця нова картина стала основою розуміння психічних функцій, що відтепер розгляда­лися під тим самим кутом зору, що й всі інші функції живих систем (а не позбавлених життя машин). На цьому фундаменті складалася психологія як особлива наука. її формування відбувалося за допо­могою виникнення і розвитку різних галузей.

Отже, ЧДарвін (1809-1882) створив теорію про еволюцію жи­вого на Землі, про походження видів, їх властивості (включаючи психічні) і форми поведінки. Ідеї про еволюцію життя висловлюва­лися протягом віків багатьма мислителями і натуралістами. Дарвін вперше об'єднав дані багатьох наук і виявив механізми філогенезу (історичного формування групи організмів), обґрунтувавши вчення про походження видів шляхом природного добору. Спадковість, мінливість, добір — такі фактори еволюції.

В основі природного добору лежить вимирання непристосованих і виживання пристосованих. Під цим розумілася відносна доцільність організмів, їхня пристосованість до умов зовнішнього середовища, безупинне удосконалювання в процесі добору.

До Дарвіна єдиними способами наукового пояснення явищ вва­жалися способи, які диктувалися «царицею наук» - механікою. Але механічна причинність не могла пояснити реальним, підтверджува­ним повсякденним досвідом доцільність життєвих проявів. Це зміц-шдаало думку про те, що ці прояви залежать від дії споконвічно за-сладених в організмі нематеріальних цілей, керуючих його реакція­ми і розвитком. Такий погляд, названий телеологією (від грецького «телос» — ціль), був спростований вченням Дарвіна, що пояснював доцільність функцій організму, не вдаючись до уявлень про безті­лесну мету. Засобами точного раціонального аналізу було доведено, що, крім механічної причинності, що діє у світі нерукотворної при­роди, існує біологічна причинність, якій властиві власні фактори са­морегуляції і розвитку життя, у тому числі і психічні.

Публікація головної праці Ч.Дарвіна «Походження видів шля­хом природного добору» відкрила нову епоху в розвитку сучасної

біології. І оскільки психіка має біологічні корені і підстави, рево­люційні події в біології, викликані дарвінізмом, змінили весь вигляд психологічної науки.

Психологія виходила з визначеного розуміння як середовища, так і організму, що з нею взаємодіє. Середовище (до Дарвіна) мис-лилося у вигляді сукупності стимулів, що роблять в організмі ефект відповідно до споконвічно заданого пристрою. Відповідно до вчення Дарвіна середовище виявлялося силою, здатною не тільки виклика­ти реакції, але й змінювати життєдіяльність (оскільки від організму вимагалося пристосуватися до неї). Спонтанна активність, яку було прийнято вважати далі непоясненою властивістю живого, поступи­лася місцем безупинному впливу зовнішніх умов, що невблаганно знищують усе, що не могло адаптуватися (пристосуватися). При цьо­му середовище виступало не тільки як джерело впливу на організм, але і як об'єкт активних дій самого організму. Змінилося і поняття про організм: попередня біологія вважала види незмінними, а живе тіло - своєрідною машиною з раз і назавжди фіксованою фізичною і психічною конструкцією. Розглядаючи тілесні процеси і функції як продукт і знаряддя пристосування до зовнішніх умов життя, Дарвін висунув нову модель аналізу поведінки в цілому і його компоненти (включаючи психічні) зокрема.

Важливе наукове і світоглядне значення мала праця Ч.Дарвіна «Походження людини». Доказ тваринного походження людини ви­кликав запеклу протидію клерикальних кіл. Порівнюючи людський організм із твариною, Дарвін не обмежився анатомічними і фізіоло­гічними ознаками. Він ретельно порівняв виразні рухи, які супрово­джують емоційні стани, встановивши подібність між цими рухами людини і високоорганізованих живих істот — мавп. Свої спостережен­ня Дарвін виклав у книзі «Вираження емоцій у тварин і людей». Основна пояснювальна ідея Дарвіна полягала в тім, що виразні ру­хи (оскал зубів, стискування кулаків) - не що інше, як рудименти (залишкові явища) рухів наших далеких предків. Колись, в умовах безпосередньої боротьби за життя, ці рухи мали важливий прак­тичний зміст.

Вчення Дарвіна змінило сам стиль психологічного мислення. Відкрилася можливість розглядати реакцію організму, що спостері­гається, не тільки як відповідь на ситуацію, але і як реакцію, спря­мовану на можливо більш успішну поведінку в майбутніх обстави­нах. Властиве організму настроєність на майбутнє, готовність діяти в умовах, які ще не виникли (наприклад, при погрозі існуванню), виступали як ефект природного добору, що надає індивіду ціною життя попередніх поколінь більше шансів на виживання.

Тріумф дарвінівського вчення остаточно затвердив у психології принцип розвитку. Виникли нові галузі психологічного дослідження, такі як диференційна психологія (імпульс якої додала ідея Дарвіна про те, що вже генетичні фактори - спадковість - визначають роз­ходження між людьми), дитяча психологія (Дарвінові належить «Біографічний нарис однієї дитини»), зоопсихологія (робота Дарвіна «Інстинкт») та ін.

Таким чином, психологічна думка першої половини XIX ст. від­крила шлях до розвитку психології, про що йтиметься далі.

СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ

ЯК САМОСТІЙНОЇ НАУКИ

ТА РОЗВИТОК її ГАЛУЗЕЙ

У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX СТ.

Перші програми психології як самостійної науки. Розвиток галузей пси­хології у другій половині XIX ст. Експериментальна психологія. Дифе­ренційна психологія. Психологія розвитку. Зоопсихологія. Соціальна і культурно-історична психологія. Психотехніка.

Ми вже говорили, що з початком експериментів В.Вундта у психологічній лабораторії, яку він відкрив у Лейпцігу (1879), психологія виділяється у самостійну науку. Разом з цим розпочинає свій жит­тєвий шлях експериментальна психологія як окрема галузь науки. Століттями «домівкою» психології вважалася філософія. У середині XIX ст. психологія залишає її і починає відстоювати права на само­стійність серед інших позитивних наук. Свої «сертифікати» на неза­лежність вона здобувала, по-перше, у математиці, по-друге, в експе­рименті. Інтерес до особливостей дитячої психіки, в зв'язку з зада­чами навчання і виховання, був властивим усій передовій науково-педагогічній думці Нового часу, починаючи від Х.Вівеса, Я.А.Комен-ського і Д.Локка. У другій половині XVIII ст. цей інтерес, що різко загострився через підйом економічного життя і потребою в нових формах освіти, відтворили праці Ж.-Ж.Руссо і ІЛесталоцці. Останній Йрямо вказував, що хоче побудувати весь процес навчання на пси­хологічній основі Але така основа ще не була підготовлена наукою.

 

Експериментальна психологія

Отже, перші паростки експериментальної науки психології Почали з'являтися, коли фізіологи, проводячи експерименти над ефектами роботи органів відчуття, стали обробляти результати своїх експериментальних даних. Відтепер вони мали справу не з уявлю-ваними елементами безтілесної душі, а з її реальними реакціями на фізичні стимулятори. Тепер предметом математичних узагальнень служили факти, доступні експериментальній перевірці.

Перше фундаментальне коло цих фактів було об'єднано під на­звою психофізики. її основоположником став німецький учений Гус-тав Теодор Фехнер (1801-1887). Він звернув увагу на відкриття орга­нів відчуттів іншого дослідника - фізіолога Ернста Вебера (1795-1878).

Е.Вебер задався питанням, наскільки варто змінювати силу роз­дратування, щоб суб'єкт уловив ледь помітне у відчутті. Таким чином, акцент змістився: попередників Вебера цікавила залежність відчут­тів від нервового субстрату, його самого — залежність між контину­умом відчуттів і континуумом фізичних стимулів, що їх виклика­ють. Виявилося, що між первісним подразником і наступними існує цілком визначене (різне для різних органів відчуттів) відношення, при якому суб'єкт починає зауважувати, що відчуття стало вже іншим. Для слухової чутливості, наприклад, це відношення складає 1/160, для відчуттів ваги - 1/30 і т.д.

Німецький фізик, психолог, філософ, професор фізики Лейпціг-ського університету Г.Т.Фехнер через хворобу і часткову сліпоту, викликану вивченням зорових відчуттів при спостереженнях за Сон­цем, зацікавився філософією, приділяючи особливу увагу проблемі відносин між матеріальними і духовними явищами. З поліпшенням здоров'я, він став вивчати ці відносини експериментально, застосо­вуючи математичні методи. У центрі його інтересів виявився давно встановлений рядом спостерігачів факт розходжень між відчуттями залежно від того, яка первинна величина подразників, що їх викли­кає. Почавши вивчати те, як змінюються відчуття різних модальнос-тей (досліди ставилися над відчуттями, що виникають при зважу­ванні предметів різної ваги, при сприйнятті предметів на відстані, при варіаціях освітленості і т.д.), Фехнер звернув увагу на те, що подібні експерименти проводив за чверть століття до нього його спів­вітчизник Е.Вебер, що ввів поняття про «ледь помітне розходжен­ня між відчуттями». Причому це «ледь помітне розходження» не є однаковим для усіх видів відчуттів. З'явилося уявлення про пороги відчуттів, тобто про величину подразника, що змінює відчуття. У тих випадках, коли мінімальний приріст величини подразника супроводжується ледь помітною зміною відчуття, стали говорити про різницю порогу. Була встановлена закономірність, що ствер­джувала: для того щоб інтенсивність відчуття росла в арифметичній прогресії, необхідне зростання в геометричній прогресії величини стимулу, що його викликає. Це відношення одержало назву закону Вебера-Фехнера. Загальну формулу, виведену зі своїх досвідів, Фех­нер позначив у такий спосіб: інтенсивність відчуття пропорційна ло­гарифму стимулу (подразника). Фехнер ретельно розробив техніку експериментів для визначення порогів відчуттів для того, щоб можна було установити мінімальне (ледь помітне) розходження між ними. Фехнеру належить і ряд інших методів виміру відчуттів (шкіряних, зорових тощо).

Даний напрямок досліджень був названий психофізикою, оскіль­ки його зміст визначався експериментальним вивченням і виміром залежності психічних станів від фізичних впливів.

Поряд із психофізикою Фехнер став творцем експерименталь­ної естетики. Свій загальний експериментально-математичний під­хід він застосував до порівняння об'єктів мистецтва, намагаючись знайти формулу, що дозволила б визначити, які саме об'єкти і зав­дяки яким властивостям сприймаються як приємні, а які не викли­кають відчуття краси. Фехнер почав ретельно вимірювати книги, карти, вікна, предмети домашнього вжитку, а також твори мисте­цтва (зокрема зображення Мадонни) у надії знайти ті кількісні від­носини між лініями, що викликають позитивні естетичні почуття.

Роботи Фехнера стали зразком і для наступних поколінь дослід­ників, що, не обмежуючись вивченням психофізики у вузькому зміс­ті слова, поширили методичні прийоми Фехнера на проблеми психо­діагностики, вивчення критеріїв прийняття рішень, емоційних станів в окремих індивідів.

Виведена Фехнером загальна формула, відповідно до якої інтен­сивність відчуття пропорційна логарифму інтенсивності подразника, стала зразком введення в психологію строгих математичних мір.

Розвиток психофізики починався з уявлень про локальні психіч­ні феномени. Але вона мала величезний методологічний і методич­ний резонанс у всьому обсязі психологічного знання. У психологію впроваджувалися експеримент, число, міра.

Прорив від психофізіології до психофізики був знаменний і в тому, що розділив принципи причинності та закономірності. Адже пси­хофізіологія була сильною завдяки з'ясуванням причинної залеж­ності суб'єктивного факту (відчуття) від побудови органу (нервових волокон), як цього вимагало «анатомічне начало». Психофізика до­вела, що в психології і при відсутності знань про тілесний субстрат можуть бути емпірично відкриті закони, яким підвладні її явища.

Давня психофізіологія з її «анатомічним началом» підривалася са­мими фізіологами. Голландський фізіолог Франц Дондерс (1818-1889) зайнявся експериментами з вивчення швидкості перебігу психічних процесів. Трохи раніш Г.Гельмгольц відкрив швидкість проходження імпульсу по нерву. Це відкриття стосувалося процесів в організмі. Дондерс же звернувся до виміру швидкості реакції суб'єкта на об'єкти, що ним сприймаються. Обстежуваний виконував завдання, що вимагали від нього можливо більш швидкої реакції на один з декількох подразників, вибір відповідей на різні подразники і т.д. Ці досліди доводили, що психічний процес, подібно до фізіологічного, можна виміряти. При цьому вважалося, що психічні процеси відбу­ваються саме в нервовій системі.

Центральною фігурою у створенні основ психології як науки, що має власний предмет, був Герман Гельмгольц (1821-1894). Його різнобічний геній перетворив багато наук про природу, у тому числі науку про природу психічного. Гельмгольц відкрив закон збережен­ня енергії. «Ми всі діти Сонця, — говорив він, — тому що живий ор­ганізм, з позицій фізики, - це система, у якій немає нічого, крім пе­ретворень енергії». Тим самим з науки витіснялося уявлення про особливі вітальні сили, що відрізняють поведінку органічних тіл від неорганічних.

Вивчаючи відчуття, Гельмгольц брав за пояснювальний принцип не енергетичний (молекулярний), а анатомічний початок. Саме на ос­таннє він спирався у своїй концепції кольорового зору. Гельмгольц виходив з гіпотези про те, що є три нервових волокна, порушення яких хвилями різної довжини створює відчуття основних кольорів: червоного, зеленого і фіолетового.

Такий спосіб пояснення виявився непридатним, коли Гельмгольц від відчуттів перейшов до аналізу сприйняття цілісних об'єктів у навколишньому просторі. Це спонукало його ввести два нових фак­тори: а) рух очних м'язів; б) підпорядкованість цих рухів особливим правилам, подібним до тих, за якими будуються логічні умовиводи. Оскільки ці правила діють незалежно від свідомості, Гельмгольц назвав їх «несвідомими умовиводами». Таким чином, експеримен­тальна робота привела Гельмгольца до необхідності ввести нові причинні фактори. До того він відносив до цих факторів або перетворення фізичної енергії, або залежність відчуття від пристрою органа.

Введення психічного фактора, як регулятора поведінки організ­му, було пов'язано з роботами німецького фізіолога Едуарда Пфлю­гера (1829-1910). Він критикував (експериментально довівши) схе­му рефлексу як дуги, в якій центрострімкі нерви, завдяки зв'язку з центр обіжними, виробляють одну й ту саму стандартну м'язову реакцію.

Великі суперечки викликали досліди Пфлюгера над жабою, по­збавленою переднього мозку. її поміщали в різні умови, але вона поводилася аж ніяк не як рефлекторний автомат (як це випливало з тодішнього уявлення про рефлекторну душу). Якщо її клали на лабораторний стіл, вона плазувала, якщо кидали у воду - пливла, тобто поводилася відповідно до змінених умов. Пфлюгер пояснив це тим, що в жаби є сенсорна функція, яка й дозволяє розрізняти умо­ви середовища і відповідно до отриманих ззовні сигналів змінювати поведінку. Старі фізіологи насміхалися над Пфлюгером, говорячи, що він є прихильником вчення про «спинномозкову душу». Але зго­дом висновки Пфлюгера були підтримані провідними фізіологами (зокрема І.М.Сєченовим), які підкреслювали, що Пфлюгер довів свої­ми дослідами розходження між примітивною психікою (сенсорною функцією) і свідомістю.

Свій внесок у розмежування психіки і свідомості зробили ви­вчення природи гіпнозу. Спочатку вони здобули в Європі велику по­пулярність завдяки діяльності австрійського лікаря Ф.Месмера, що пояснював свої гіпнотичні сеанси дією магнітних витікань (флюїдів). Потім, відкинувши месмеризм, англійський хірург Бред спробував трактувати гіпноз фізіологічно (і навіть запропонував термін «нейро-гіпноз»), однак надалі додав вирішальної ролі психологічному фак­тору. Будучи предметом інтересу медиків, що використовують його У своїй практиці, гіпноз не тільки демонстрував факти психічно ре­гульованої поведінки з виключеною свідомістю (підтримуючи тим самим уявлення про несвідому психіку), але вимагав створення си­туації взаємодії між лікарем і пацієнтом («рапорт»). Несвідома пси­хіка, що «оголюється» гіпнозом, є соціально несвідомою, тому що вона ініціюється і контролюється іншою людиною.

Спираючись на експериментальні і кількісні методи, дослідники встановили, що в психічному світі діють власні закони і причини. Це створило ґрунт для відокремлення психології як від фізіології, так і від філософії.

Варто розрізняти реальне життя науки та її відображення в тео­ретичних програмах. До 70-х років XIX ст. з'явилася потреба в тім, щоб об'єднати розрізнені знання про психіку в окрему, відмінну від інших дисципліну.

Німецький психолог, фізіолог, філософ ВЛундт (1832-1920) після закінчення медичного факультету в Тюбінгені працював у Берліні в ІМюллера, захистив дисертацію в Гейдельбергу, де обійняв поса­ду викладача фізіології та асистента Гельмгольца. Ставши профе­сором філософії в Лейпцизі, Вундт створив першу у світі лабора­торію експериментальної психології (1879), перетворену потім в інститут.

Вивчаючи фізіологію, Вундт прийшов до програми розробки пси­хології як самостійної науки, незалежної від фізіології і філософії (розділом якої її прийнято було вважати). У своїй першій праці «Матеріали до теорії відчуттєвого сприйняття» (1862), спираючись на факти, що стосуються діяльності органів відчуттів і рухів, Вундт висунув ідею створення експериментальної психології, план якої був викладений в його «Лекціях про душу людини і тварин». План включав два напрямки досліджень: а) аналіз індивідуальної свідо­мості за допомогою експериментального контрольованого спостере­ження суб'єкта за власними відчуттями, почуттями, уявленнями; б) вивчення «психології народів», тобто психологічних аспектів куль­тури - мови, міфів, настроїв.

Вундт спочатку зосередився на вивченні свідомості суб'єкта, ви­значивши психологію як науку про «безпосередній досвід». Він на­звав її фізіологічною психологією, оскільки випробовувані суб'єктом стани вивчалися за допомогою спеціальних експериментальних процедур, більшість з яких було розроблено фізіологією (переваж­но фізіологією органів). Тому що продуктом діяльності цих органів є усвідомлювані суб'єктом психічні образи, отже, саме вони (на відмі­ну від тілесної організації) розглядалися як особливий об'єкт вивчен­ня, який відносився вже не до фізіології, а до психології. Задача вбачалася в тім, щоб ці образи ретельно аналізувати, виділяючи ви­хідні, найпростіші елементи, з яких вони будуються. Вундт викорис­товував також досягнення двох інших нових розділів знання: психо­фізики, що вивчає на основі експерименту і за допомогою кількіс­них методів закономірні стосунки між фізичними подразниками і відчуттями, що ними викликаються, і іншого напрямку, що визначає досвідовим шляхом час реакції суб'єкта на пропоновані стимули.

Об'єднавши всі напрямки, Вундт показав, що на основі експери­ментів, об'єктом яких є людина (тоді експерименти ставилися тільки на тваринах), психологія може розроблятися як самостійна наука. Отримані результати були ним викладені в книзі «Основи фізіоло­гічної психології» (1873-1874), що стала першою головною працею, за якою навчалися не тільки в самого Вундта, але й в інших цент­рах, де з'явилися фахівці з нової дисципліни — експериментальної психології.

«Батьком» експериментальної психології стали надалі називати Вундта,

Задача психології, як і всіх інших наук, складається, за Вундтом, у тім, щоб: а) виділити шляхом аналізу вихідні елементи; б) уста­новити характер зв'язку між ними і в) знайти закони цього зв'язку. Аналіз означав розчленовування безпосереднього досвіду суб'єкта. Це досягається шляхом інтроспекції, що не слід змішувати зі зви­чайним самоспостереженням. Інтроспекція — особлива процедура, що вимагає спеціальної підготовки. При звичайному самоспостере­женні людині важко відокремити сприйняття як психічний внут­рішній процес від предмета, який сприймається, що є не психічним, але даним у зовнішньому досвіді. Обстежуваний повинен вміти від­волікатися від усього зовнішнього, щоб добратися до споконвічної «матерії» свідомості.

Прагнучи відстояти самостійність психологічної науки, Вундт доводив, що вона має власні закони, а досліджувані нею явища під­леглі особливій «психічній причинності». На підтримку цього виснов­ку він посилався на закон збереження енергії. Матеріальний рух мо­же бути причиною тільки матеріального. Для психічних явищ існує інше джерело, і вони, відповідно, вимагають інших законів. До цих законів Вундт відносив: принципи творчого синтезу, закон психіч­них відносин (залежність події від внутрішніх взаємин елементів -наприклад, мелодії від взаємин, у яких знаходяться між собою окре­мі тони), закон контрасту (протилежності підсилюють один одного) і закон гетерогенності цілей (при здійсненні вчинку можуть виникну­ти непередбачені первісною метою дії, що впливають на його мотив).

Теоретичні погляди Вундта стали предметом критики і до кінця сторіччя більшістю психологів були відкинуті. Його головний про­рахунок вбачався в тім, що свідомість як предмет психології трак­тувалася ним, виходячи з того постулату, що тільки сам суб'єкт здатний повідомляти про свій внутрішній світ завдяки інтроспекції внутрішньому зору). Тим самим затверджувалося всесилля суб'єк­тивного методу. Задача науки вбачалася Вундтом у витонченні цього методу шляхом використання спеціальних експериментальних при­ладів. Спроба знайти власний предмет психології, що відрізняє її від інших наук, обернулася думкою про замкнуту у собі свідомість. Вундт справедливо вважав, що психологія не вправі була б претен­дувати на самостійне наукове значення, якби вона не вивчала і не відкривала особливі причинні фактори, що визначають динаміку її процесів. Але його погляд на психічну причинність звівся до тієї вер­сії, що регулярний і законоподібний перебіг психічних процесів де­термінований тими самими факторами. Залежність свідомості від зовнішніх об'єктів, обумовленість психіки діяльністю головного мозку, включання психічного життя індивіда у світ соціальних зв'язків -усе це усувалося зі сфери наукового аналізу.

Надалі, залишивши експеримент, Вундт зайнявся філософією і розробкою задуманої ним ще в юності «другої галузі» психології, присвяченої психічному аспекту створення культури різних наро­дів. Він пише десятитомну «Психологію народів», що відрізняється численними матеріалами з етнографії, історії мови, антропології.

Відзначаючи дивну плідність Вундта, дослідники підрахували, що за 68 років він написав 53 735 сторінок, тобто писав приблизно 2,2 сторінки в день, чи по одному слову кожні дві хвилини. Навряд чи хтось прочитав усе написане Вундтом.

За Вундтом, експериментальному вивченню підлягають тільки елементарні психічні процеси (відчуття, найпростіші почуття). Що ж стосується більш складних форм психічного життя, то тут експери­мент із усіма його перевагами, доведеними прогресом науки, непри­датний. Це переконання Вундта було розвіяне подальшими подіями в психології. Учні Вундта довели, що такі складні процеси, як мис­лення і воля, так само відкриті для експериментального аналізу, як і елементарні.

Надалі досвід радикально змінив критерії науковості психо­логічного знання. До нього стали ставитися вимоги відтворюваності в умовах, що можуть бути знову створені будь-яким іншим дослідни­ком. Об'єктивність, повторюваність, перевіреність стають критеріями вірогідності психологічного факту та підставою для його віднесення до розряду наукових.

Центрами психологічної роботи стають спеціальні лабораторії, що виникли в різних країнах. Спочатку пріоритет належав німецьким університетам. Паралельно інтенсивні дослідження проводилися в Росії і Сполучених Штатах Америки, у менших масштабах - Фран­ції, Англії, Італії та Скандинавських країнах. У конкретній науко­во-дослідній практиці культивувалися напрямки, об'єднання яких оснастило сповнену наступального духу молоду науку експеримен­тальною зброєю (психофізіологія органів відчуттів, психофізика, пси­хометрія).

Для розвитку експериментальної психології мали значення пра­ці Германа Еббінгауза «Про пам'ять» (1885), якою він відкрив нову епоху в розвитку експериментальної психології.

Хоча Еббінгауз і не розробив спеціальної психологічної теорії, його дослідження стали визначальними для експериментальної пси­хології. Вони показали, що пам'ять можна вивчати об'єктивно, не вдаючись до суб'єктивного методу, до з'ясування того, що відбува­ється у свідомості обстежуваного. Була також показана важливість статистичної обробки даних з метою встановлення закономірностей, яким підлеглі - при всій їхній примхливості - психічні явища. Еббінгауз зруйнував стереотипи колишньої експериментальної пси­хології, створеної школою Вундта, де вважалося, що експеримент призначений тільки до процесів, що викликаються у свідомості су­б'єкта за допомогою спеціальних приладів. Був відкритий шлях для експериментального вивчення слідом за найпростішими елементами свідомості складних форм поведінки - навичок. Еббінгаузу нале­жить також ряд інших робіт і методик, що зберігають своє значен­ня донині. Зокрема, він створив тест, який носить його ім'я, на до­повнення фрази пропущеним словом. Цей тест став одним з перших у діагностиці розумового розвитку і набув широкого застосування в дитячій і педагогічній психології.

Еббінгаузу належить невеликий, блискуче написаний «Нарис психології», а також фундаментальні двотомні «Основи психології». Праці Еббінгауза істотно змінили загальний вигляд психології, підняв­ши рівень експериментальної культури досліджень, затвердивши в ній критерії об'єктивності і точної перевірки установлених фактів і закономірностей з використанням кількісних методик.

Значний внесок у розвиток експериментальної психології нале­жить американському психологу Д.М.Кеттеллу (1860-1944), що ви­вчав у 90-х роках XIX ст. обсяг уваги і навички читання.

За допомогою спеціального приладу ~ тахістоскопа — Кеттелл визначав час, необхідний для того, щоб сприйняти і назвати різні об'єкти - форми, літери, слова. Обсяг уваги коливався в межах п'яти об'єктів. Він залишався таким самим і тоді, коли цими об'єктами бу­ли не розрізнені букви, а знайомі обстежуваному цілі слова і навіть речення, тобто мовні чи значеннєві одиниці, що складаються зі знач­но більшої кількості літер чи знаків. При експериментах з читан­ням букв і слів на обертовому барабані Кеттелл зафіксував фено­мен антиципації - «забігання» сприйняття вперед. Нові результати впливали на статус не тільки експериментальної психології, але і загальної психологічної теорії, тому що обидва напрями завжди не­роздільно зв'язані.

Таким чином, роботи Еббінгауза, Кеттелла, Брайяна, Хартера й інших лягли в основу напряму, відмінного від фізіологічної психо­логії Вундта. Новий напрям відкрив власне психологічні феномени і закономірні зв'язки між ними, специфічність яких заснована на об'єктивних особливостях діяльності людини.

Експериментальний метод затверджується в психології на межі XX ст. повсюдно, в усіх її галузях. Він додається до різних об'єктів і для рішення різних задач. Експеримент починає визначати харак­тер психологічної науки в цілому.

Диференційна психологія

З появою експериментальної психології соціальна практика зму­шувала людський розум виділяти в психологічному вигляді оточу­ючих людей насамперед ті ознаки, що відрізняють одного індивіда від іншого. Перехід від емпіричного рішення цього життєво важли­вого питання до його розробки за допомогою експериментальних і математичних методів привів до створення спеціальної галузі - ди-ференційної психології. її предмет - індивідуальні розходження між людьми чи групами людей, об'єднаних за якою-небудь ознакою (або сукупністю ознак).

Спроби перейти від життєвої мудрості до наукового знання, що містилися у вченнях про темпераменти і про здібності, зіграли свою прогресивну роль. Але тільки з впровадженням у психологію екс­перименту і з появою нових критеріїв науковості її уявлень ство­рюються передумови для зародження відповідних цим критеріям знань про індивідуальні розходження між людьми.

Підкреслимо, що диференційно-психологічне вивчення людини зовсім не було простим логічним розвитком експериментально-психо­логічного. Воно складалося під впливом запитів практики, спочатку медичної і педагогічної, а потім індустріальної. У системі Вундта вчення про індивідуальну психологію було відсутнє, оскільки пе­редбачалося, що всяка експериментальна психологія і є індивідуаль-Йою (на відміну від «психології народів», у якій експериментальний метод нібито застосовувати неможливо). Але вже в перших учнів Вундта - Е.Крепеліна, ДЖКеттелла й інших - зароджується уста­новка на переорієнтацію експерименту, на його додаток до індиві­дуальних розходжень між людьми.

До вчених, які працювали у сфері диференційної психології, належить Френсіс Гальтон, який впровадив багато новаторських ідей у різні сфери - від метеорології до антропології. У психології його заслуга складалася в створенні техніки вивчення індивідуаль­них розходжень, насамперед упровадження статистичного методу.

Мислення Гальтона формувалося в загальному руслі експери­ментально-психологічних напрямів. Вивчаючи межу чутливості, асо­ціації й інше, він вніс ряд удосконалень і нових прийомів, серед яких можна назвати винахід спеціального свистка для визначення верх­ньої межі слухових відчуттів (Гальтонів свисток), пристосування для оцінки м'язового почуття й ін.

В усіх дослідах Гальтона цікавив зовсім незвичайний у той час аспект - генетична (спадкоємна) основа індивідуальних розходжень між обстежуваними. Саме цей інтерес спонукав його впроваджува­ти експериментальні моделі і плани. Він запропонував, зокрема, так Званий метод близнюків з метою з'ясування співвідношення між спадковістю і зовнішніми впливами. Для вивчення уяви Гальтон за­провадив спеціальний опитувальник. Обстежуваному давалося зав­дання представити визначений об'єкт, а потім відповісти на запитан­ня про особливості уявлень, що виникли у нього, зіставити ці уяв­лення зі сприйняттями щодо їхньої яскравості, визначеності. І тут Гальтона цікавила, насамперед, спадкоємна обумовленість виявле­них розходжень, як, наприклад, подібність образів у братів і сестер.

У 1869 р. вийшла книга Гальтона «Спадкоємний геній». У ній подано статистичний аналіз біографічних фактів і викладено ряд Дотепних пояснень на користь пристосування закону розподілу здібностей. Подібно до того, як люди середнього зросту складають саму розповсюджену групу, а високі зустрічаються тим рідше, чим більше вони відхиляються від норми, так само, думав Гальтон, лю­ди відхиляються від середньої величини й стосовно розумових здіб­ностей. Але чим детерміновані ці відхилення? Гальтон стверджував, що вони строго визначаються фактором спадковості.

Ми зустрічаємося тут з іще одним напрямом в психології, що виник під впливом еволюційної теорії. Принцип пристосування до середовища був одним з аспектів цієї теорії, але в ній був й інший аспект — принцип природного добору, що. у свою чергу, передбачав дію механізму спадковості. Пристосування виду досягається за ра­хунок генетично детермінованих варіацій індивідуальних форм, що утворюють вид. Під впливом цього загальнобіологічного підходу Гальтон висуває положення про те, що індивідуальні розходження психологічного порядку, подібно розходженням тілесним, можуть бути пояснені тільки в категоріях вчення про спадковість. Висува­лася нова важлива проблема - проблема генетичних передумов розвитку психічних здібностей. Наносився ще один удар по концеп­ціях, що протиставляли тілесні якості людини душевним.

Для вивчення питання про походження розумових якостей Галь­тон використовував поряд з біографічним методом анкетний. Він ро­зіслав відомим англійським вченим докладну анкету, за матеріалами якої була написана монографія «Англійські люди науки: їхня приро­да і виховання» (1874). І знову вирішальна роль приписувалася спад­ковості, але вплив зовнішніх умов, виховання вважався незначним.

До видатних заслуг Гальтона належить розробка проблеми гене­тичних передумов розумового розвитку, статистичних методів до­слідження цієї проблеми. Багато дослідників, що відштовхувалися від ідей і методів Гальтона, вирішували зазначену проблему зі стро­го наукових позицій, що мало особливо важливе значення для робіт, які велися в області медичної генетики. У той же час окремі реакцій­но налаштовані вчені доходили до висновків про «виведення люд­ської породи» за типом біологічної і генетичної зумовленості пси­хічних якостей різних рас.

Діагностування варіацій у психологічних якостях людей роз­глядалося як засіб і передумова добору найбільш пристосованих. Проголошувалося, що людський рід може бути поліпшений за до­помогою відповідних шлюбів протягом ряду поколінь. Цей напрямок одержав назву «євгеніка».

Прийоми варіаційної статистики, розроблені Гальтоном, озброю­вали психологію важливим методичним засобом. Серед цих прийомів найбільш перспективним виявився метод обчислювання коефі­цієнта кореляції між перемінними. Цей метод, удосконалений англій­ським математиком Пірсоном і іншими послідовниками Гальтона, вніс у психологічну науку цінні математичні методики, у результаті виконання яких виник факторний аналіз.

Впровадження у практику психологічних досліджень методу тесту принесло молодому американському психологу Д.Кеттеллу, який залишив лейпцігську лабораторію і переїхав до Гальтона, славу і пам'ять на десятки років. «Психологія, - писав Кеттелл, - не змо­же стати міцною і точною, як фізичні науки, якщо не буде базува­тися на експерименті і вимірі. Крок у цьому напрямку може бути зроблений шляхом застосування серії розумових тестів до великої кількості індивідів. Результати можуть мати значну наукову цінність у відкритті сталості психічних процесів, їхньої взаємозалежності і змін у різних обставинах». Таким чином, статистичний підхід - за­стосування серії тестів до великого числа індивідів - висувався як засіб перетворення психології в точну науку. Поряд з суто науковою цінністю такого підходу Кеттелл підкреслював її можливе практич­не значення у відношенні до способу життя і медичної діагностики. Практика тестологічної роботи змусила незабаром реалізувати цю думку.

Кеттелл запропонував на зразок 50 тестів, що включали різно­го роду виміри чутливості, часу реакції, часу, який витрачається на назву кольорів, кількості звуків, відтворених після однократного про-слуховування та ін. Повернувшись в США, він негайно почав засто­совувати тести у влаштованій ним при Колумбійському університеті лабораторії (1891). Майже одночасно інші американські лабораторії також починають застосовувати метод тестів, що незабаром зать­марив всі інші. Не пройшло і кількох років, як виникла необхідність організувати спеціальні координаційні центри.

З цих самих позицій підходив до розробки тестів і французь­кий психолог Альфред Біне (1857-1911). Біне досліджував етапи розвитку мислення в дітей, ставивши їм запитання на визначення понять («Що таке стілець?», «Що таке кінь?»). Узагальнюючи від­повіді дітей від трьох до семи років, він дійшов висновку, що за цей час діти проходять три стадії в розвитку понять: стадія перечис-лень, стадія опису і стадія інтерпретації.

На початку XX ст. Біне одержав замовлення від Міністерства освіти Франції на розробку методу, що дозволяє виявляти при надходженні в школу дітей, що повинні учитися в допоміжних школах. Для цієї мети Біне розробив серію запитань різного ступеня склад­ності і на підставі відповідей дітей визначав рівень їхнього інтелекту. Ці завдання настільки добре показали себе при перших же пробах, що Біне вирішив створити тести не тільки для розрізнення нор­мальних і аномальних дітей, але і для загальної діагностики інте­лектуального розвитку всіх дітей від трьох до вісімнадцяти років. Для кожного віку він створив завдання різного ступеня складності, що досліджують різні сторони інтелектуального розвитку. Такими були завдання на перевірку словникового запасу, рахунку, пам'яті, загальної поінформованості, просторового орієнтування, логічного мислення і т.д.

Необхідно відзначити, що, незважаючи на багато недоліків, тес­ти Біне і сьогодні є одними із самих вдалих і найбільш адекватно вимірюють інтелектуальний розвиток дітей.

Ще один вчений-психолог Г.Мюнстерберг (1863-1916) запропо­нував тести для профорієнтації і профвідбору, що створювалися в такий спосіб: спершу вони перевірялися на групі робітників, що досягли кращих результатів, а потім тестуванню підлягали робітни­ки, які щойно були прийняті на роботу. Очевидно, що передумовою цієї процедури служила ідея кореляції між психічними структурами, необхідними для успішного виконання діяльності, і тими структура­ми, завдяки яким обстежуваний справляється з тестами. Кореляція ж могла бути достовірною тільки статистично, оскільки природа са­мих структур залишалася загадковою.

Психологія розвитку

Особливості дитячої психології завжди турбували вчених від найдавніших часів. Однак, перша спроба докладного і послідовного опису психічного розвитку дитини пов'язана з ім'ям німецького фі­лософа Тидемана, що опублікував у 1787 р. «Спостереження за роз­витком душевних здібностей дитини». Указувавши, що мистецтво виховання дотепер не спиралося на вивчення розвитку душевних властивостей з точною датою його періодів, Тидеман представив ре­зультати своїх спостережень за одним хлопчиком від народження до трьох років. Він фіксував, як поступово, тиждень за тижнем, місяць за місяцем відбуваються зміни в сенсориці і руховій області,

як на восьмому тижні виникають афекти, на сьомому місяці - до­вільна артикуляція звуків і т.д.

Значно детальнішу картину поведінки дитини-дошкільника ство­рив у середині XIX ст. А.Кусмауль. Нагадаємо, що це були часи, ко­ли традиційне асоціативне вчення про психічне життя розпочало будувати свою спрямованість на аналіз її фактичного складу. В ідеї поступового ускладнення душевних явищ під чинністю закону асо­ціації починали бачити не стільки філософську доктрину, скільки інструмент емпіричної роботи.

До дитячої психіки, як найбільш доступного об'єкта такої роботи, зверталися А.Бен, І.Тен та ін. Тен описав процес засвоєння мови своєю дочкою і зіставив його з історичним розвитком мови. Основою обох процесів вважався універсальний механізм асоціації.

Отже, наприкінці XIX ст. створюються передумови виникнення вікової психології. У той самий час дитяча психологія почала, нареш­ті, усвідомлюватися вченими як самостійна область психологічної науки. Об'єктивними передумовами її формування були:

а) вимоги педагогічної практики;

б) розробка ідеї розвитку в біології;

в) поява експериментальної психології і розробка об'єктивних
методів дослідження.

Ще на початку XIX ст. про необхідність обліку психологічних даних при формуванні методів навчання дошкільників писав Фре-бель. У Росії про важливість зв'язку між педагогікою і психологією говорив К.Д.Ушинський. У своїй роботі «Людина як предмет вихо-• вання» (1867) він писав: «Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то вона повинна спочатку довідатися про неї у всіх відносинах». Для цього треба дослідити вплив на дітей таких форм культури, як мова, релігія, право, мистецтво, що Ушинський називав утворюючими психіки людини. Вивчаючи формування мо­ральної поведінки дітей, Ушинський відзначав значення «напівреф-лексів», тобто вивчених рефлексів, звичок, що стають основою мо­рального життя і поведінки людини і формуються в дитинстві.

По-справжньому задача зв'язку між педагогікою і психологією постала з середини XIX ст. у зв'язку з розвитком загального нав­чання. Доти доки освіта була переважно домашньою, неважко було здійснювати індивідуальний підхід до кожної дитини, зрозуміти її особливості й інтереси, зробити навчання для неї легким і цікавим, підібрати індивідуальний темп навчання. У той самий час при великій кількості дітей у класах масової школи такий індивідуальний підбір, адекватних методик був неможливим. Тому було необхідно досліджувати загальні для всіх дітей механізми й етапи психічного розвитку для того, щоб дати об'єктивні рекомендації: коли, у якому віці й у якій послідовності можна навчати дітей, які прийоми най­більш адекватні для дітей визначеного віку.

Батьком дитячої психології по праву вважається англійський ембріолог і психолог ВЛрейєр. Якщо до нього досліджували окремі проблеми і давали швидкі ескізи розвитку психіки дитини, то Пре-йєр узявся за цілісний аналіз проблеми і систематичне спостере­ження. У його книзі «Душа дитини» (1882) давався опис психічного і біологічного розвитку дитини з народження до трьох років.

ВІІрейєр зазнав впливу від еволюційного підходу й у своїй кни­зі зробив спробу простежити психогенезу, виявити й описати послі­довність окремих моментів розвитку. Він зробив висновок, що в об­ласті психічного розвитку виявляється біологічна спадковість, що і є, зокрема, основою індивідуальних розходжень. Прейер прагнув не тільки розкрити зміст дитячої душі, описати розвиток пізнавальних процесів, мови, емоцій дитини, але і навчити дорослих розуміти дітей за допомогою об'єктивних методів. З цією метою в додатку до своєї книги Прейєр помістив зразок щоденника, що намічав канву вивчення дітей кожного віку.

Крім методів, розроблених в експериментальній лабораторії Вунд-та, велике значення мали дослідження пам'яті, проведені Еббінгау-зом, а також роботи Гальтона, насамперед його методи дослідження індивідуальних розходжень. Накопичуючи дані про розвиток дітей, дитяча психологія мала потребу й у методах математичної обробки. Цій меті служили розроблені Гальтоном основи математичної ста­тистики, як і роботи його учня Пірсона, що займався проблемами кореляції. Ці роботи дали можливість надалі сформувати цілу сис­тему об'єктивних методів психологічного дослідження дітей, у тому числі тести, природний і формуючий експерименти.

Розвиток дитячої психології наприкінці XIX — початку XX ст. був тісно зв'язаний з педологією - наукою про дітей, створеною американським психологом Стенлі Холом (1844-1924). Хол був уч­нем Вундта, пройшовши стажування в його лабораторії в Лейпцізі і повернувшись в Америку, він організував при Балтиморському університеті першу експериментальну лабораторію по вивченню дитини, а також почав видавати журнал, присвячений проблемам дитячої психології.

Досліджуючи психічний розвиток дитини, Хол прийшов до вис­новку, що в його основі лежить біогенетичний закон, сформульова­ний учнем Дарвіна Е.Геккелем. Однак Геккель говорив про те, що зародки у своєму ембріональному розвитку проходять ті самі стадії, що і весь цей рід за час свого існування. Хол же поширив чинність біогенетичного закону на людину, доводячи, що онтогенетичний роз­виток психіки дитини є коротким повторенням усіх стадій філоге­нетичного розвитку психіки людини.

Створена Холом теорія рекапітуляції стверджувала, що послі­довність і зміст цих етапів задані генетично і тому ні ухилитися, ні минути якусь стадію свого розвитку дитина не може.

Таким чином, СХол реалізував ідею, що носилася в повітрі, щодо створення експериментальної дитячої психології, з'єднавши воєдино вимоги педагогічної практики з досягненнями біології і пси­хології.

Піонерами педології були лікарі і біологи, тому що в той час саме вони володіли великою кількістю об'єктивних методів дослідження дітей, що ще не були напрацьовані в психології. Однак згодом на перший план виходить саме психологічна сторона досліджень, яка поступово здобуває яскраво виражену психологічну спрямованість.

Масовий педологічний рух захопив як Америку, так і Європу, де його лідерами були Ернст Мейман — зі своєю педагогічною пси­хологією, Джеймс Селлі, який досліджував проблему асоціанізму у дитячій психології, Едуард Клапаред - з ідеями саморозвитку ди­тини, Джеймс Марк Болдуїн - проблеми культурного розвитку ди­тини та ін.

Зоопсихологія

Наука про психіку тварин, її прояви і закономірності психічного відображення набула назви зоопсихологія. Активний науковий інте­рес до цієї галузі пробудило вчення ЧДарвіна. Поряд із класичною роботою «Вираження емоцій у тварин і людини» (1872) Дарвін на­писав насичений фактами й ідеями етюд «Інстинкт», а також «Біо­графічний нарис однієї дитини» (1877), що став важливою віхою У вивченні дитячої поведінки.

Дарвінівські роботи стали для психології основними в декількох аспектах. Вони реалізовували об'єктивний метод стосовно до біопсихічних феноменів, щоправда, у формі спостереження, а не екс­перименту. Але спостереження натураліста може не уступати іншим прийомам дослідження, про що свідчив тріумф самого дарвінівського вчення. Використовуючи метод об'єктивного спостереження, Дарвін ретельно проаналізував, спираючись на великий запас фактів, різ­номаніття виразних рухів (головним чином при афектах) у людини і тварин і прийшов до висновків про загальний механізм їхньої по­ведінки.

Ідея розвитку психіки в різних варіантах існувала до Дарвіна. Він довів, що психічне в людини - лише одне з відгалужень загаль­ного еволюційного дерева. Це і стимулювало підйом порівняльної психології.

Повні ентузіазму послідовники Дарвіна повсюдно шукали те, що з'єднує людину з органічним світом. Що стосується області пси­хології, то тут не обійшлося без перебільшень, обумовлених нерозроб-леністю об'єктивного психологічного знання про розумову діяльність.

Дарвін довів наступність і споріднення тварин і людини у відно­шенні зовнішнього вираження емоцій. Супротивники його вчення, відкидаючи наслідування, підкреслювали своєрідність людського інтелекту. Це змушувало дарвіністів обґрунтовувати трактування інтелектуальних особливостей людини як явищ, характерних для вищої фази єдиного, якісно однорідного еволюційного ряду.

Першим звернувся до цієї задачі друг і сподвижник Дарвіна Джон Романес (1848-1894), чий твір «Інтелект тварин» (1882) набув великої популярності. Ідеалістична критика прагнула використову­вати уразливі місця цієї книги для обвинувачення автора в тім, що він антропоморфізує душевне життя тварин і культивує «метод анекдотів».

У цілому Романес виступав як натураліст, який прагнув затвер­дити наступність і єдність психіки протягом всього еволюційних про­цесу і не ігнорував розходження між окремими циклами і варіантами цього процесу. Він гостро відчував нестаток у поясненні ступінчас­тості філо- і онтогенетичного розвит