Теорія об’єктних стосунків

Поява теорії об’єктних стосунків в значній мірі пов’язана з роботою деяких аналітиків, зокрема представників Британської школи, з людьми, яких З.Фрейд вважав надто “порушеними”, щоб піддавати їх аналізу. Психоаналітики дійшли висновку про необхідність іншої термінології для описання процесів, які вони спостерігали, ніж та, яка була запропонована класичною теорією драйвів.

Важливими попередниками теорії об’єктних стосунків були Мелані Кляйн і Гаррі Стек Салліван. В подальшому важливий внесок в її розвиток зробили Віннікот, Фейрберн, Кернберг, Малер, Мастерсон та інші. Варто зауважити, що і сам Фрейд значною мірою висловлював ідеї теорії об’єктних стосунків. Говорячи про те, що едіпова фаза може перебігати по різному в залежності від особистостей батьків, він відзначав важливість об’єктів, з якими актуально має справу дитина, і того, як вона їх переживає.

Теорія об’єктних стосунків приділяє увагу не стільки бажанням, які були незадоволені в дитинстві, чи фазі, на якій людина фіксована, чи домінуючим захисним реакціям “Я”, скільки тому, які об’єкти були важливими в світі дитини, як вона їх переживала, як ці об’єкти і їх емоційні аспекти були інтерналізовані (увнутрішнені) дитиною, і як їх увнутрішнені образи і репрезентації (уявлення про них) продовжували існувати в позасвідомому дорослого. В традиції об’єктних стосунків увага зміщена з теми едіпового комплексу на тему сепарації і індивідуації, яка стає центральною в даній теорії.

Поняття “об’єкт” було введене ще Фрейдом в ранніх працях, коли він розглядав інстинкт, як такий, що має джерело (певне тілесне напруження), мету (певний тип біологічного задоволення) і об’єкт (найчастіше - людина). Поняття “об'єкт” залишається актуальним і сьогодні, не дивлячись на його механічність, і під ним завжди розуміються інші, важливі для нас, люди. Для дитини в малюковий період об’єкт, найчастіше - мама, є моделлю навколишнього світу, і через нього дитина будує уявлення про себе та довкілля.

Аналітики розрізняють поняття реального “об’єкту” і “внутрішньої репрезентації даного об’єкту”. Справа в тім, що діти, особливо малюки, можуть неправильно сприймати важливі сімейні фігури і їх мотивації і зберегти цю помилку при інтерналізації, що призводить до спотворення внутрішнього представництва зовнішніх об’єктів. Наприклад, малюк може розцінити необхідність виходу матері на роботу, як її бажання назавжди його покинути.

Теоретики об’єктних стосунків розглядають людину як таку, яка часто старається реалізувати ряд намірів, одні з яких суперечать одне одному, інші – гармонійні, одні – інфантильні, інші – більш зрілі. Всі вони мають різну ступінь усвідомлення і визнання людиною їх своїми власними намірами в широкому спектрі – від повного усвідомлення і визнання до повного заперечення, і саме “Я” - є тією організацією, яка забезпечує координацію сукупності цілей, бажань, цінностей і намірів. Таку функцію може виконувати лише цілісна і зінтегрована структура, а “Я”, яке заперечує і роз`єднує широкий спектр прагнень, потреб та бажань, погано виконує адаптивні функції. Мова йде про те, що відречення людини від певних своїх примітивних бажань, не дає їй можливості функціонувати адекватно – ці бажання впливають на її поведінку, але не можуть бути інтегрованими з іншими аспектами особистості, оскільки не досягають усвідомлення. Згідно цієї точки зору, сексуальність і агресія – це не інстинкти, а бажання, чи наміри, які мали бути інтегровані з іншими бажаннями та намірами. Сексуальність, інтегрована з іншими аспектами “Я”, стає частиною функціонування особистості і приймає на себе цілу низку функцій, займаючи своє місце в цілісній системі цінностей та ідей (сексуальна активність може бути способом досягнення інтимної близькості чи способом ствердження власної привабливості та цінності, спробою досягнення чи актом протесту). Кляйн говорить про те, що палке сексуальне бажання – це не наслідок невивільненої сексуальної енергії, а швидше - відображення недостатності певної суб`єктивної цінності, яка символізується сексуальною активністю.

Повноцінна розвинута особистість - унікальна, креативна, гнучка і саморегульована. Вона відверта перед собою і її поведінка випливає з власних планів та схем, а не з деякого екстерналізованого образу того, як це повинно бути. Її емоції повні і глибокі, вона володіє здатністю відчувати окремо від об`єкту.

Коли ж особистість не володіє цільними інтегрованими внутрішніми структурами та репрезентаціями, її характер можна розглядати як деякі, часто передбачувані, патерни поведінки, які повторюють дії ранніх об`єктів, або як безсвідоме бажання примусити оточуючих діяти згідно власного уявлення про образи дитинства. В такому випадку можна говорити швидше про деякі “стани “Я”, які видаються на перший погляд цілком ізольованими і самодостатніми, ніж про цілісне “Я”. Для того, щоб зберегти суб`єктивне почуття самодостатності цих “станів “Я”, людина змушена прикладати певні зусилля, які реалізуються в формі примітивних захистів, таких як заперечення, розщеплення, проекція та проективна ідентифікація. Виходячи з цього, можна стверджувати, що примітивні форми психологічних захистів послаблюють “Я”.

Найбільш вирішальним фактором в утворенні справжнього цільного зінтегрованого “Я” є стосунки з іншими людьми, зокрема, з матір'ю. Для того, щоб розвиток був успішним, дитина повинна відчувати достатній материнський догляд.

Хороша матір – це не та, яка задовольняє всі потреби дитини, а швидше та, яка може сприяти розвитку дитини. Г.Малер вказує на те, що формування у дитини цілого ряду установок залежить навіть від того, як мама бере свою дитину на руки і, як вона її тримає.

Коли дитина починає відділяти і індивідуалізувати себе, матір знаходиться не надто близько і не надто далеко, оскільки дитині, коли вона кидає виклик світу, потрібна і материнська підтримка, і достатня свобода дій. Надміру турботлива, “кутаюча” дитину, матір бере її на руки не тоді, коли це потрібно дитині, а тоді коли матір сама прагне розради. Така поведінка матері гальмує у дитині відчуття себе, як окремого від матері індивіда. З іншого боку, матір, яка “утримуючи дистанцію” між собою і дитиною, відштовхує її, надає достатньо свободи дитині, але не забезпечує її надійним тилом, куди можна повернутись після відважних походів у зовнішній світ. Її дитина не зможе успішно відділитись, бо буде завжди прагнути єднання з матір'ю. Така дитина завжди буде мріяти і фантазувати про єднання з матір'ю, оскільки для неї це єдиний спосіб тримати під контролем тривогу із-за того, що матір хоче її покинути чи нехтує нею.

Крім того, хороша матір функціонує як “контейнер” для емоцій, які можуть переповнювати дитину. Коли дитина відчуває страх, біль чи гнів, матір може взяти її на руки, заспокоїти і прийняти в себе її емоції – тоді дитина відчує себе в безпеці, і почуття перестають її лякати. Така реакція матері дозволяє дитині самій навчитись контролювати свої сильні емоції.

В процесі сепарації-індивідуації основна роль батька полягає в компенсації негативного досвіду дитини через позитивні стосунки з матір'ю і дитиною.