Закон, конституція, конституційний закон, поточний (зви­чайний) закон, підзаконний нормативно-правовий акт.

Яі 1. Поясніть поняття закон, конституція, конституційний закон, по- точний (звичайний) закон.

2. Назвіть ознаки закону.

3. Наведіть приклади відомих вам законів України.

4. З нормами яких законів вам доводилося мати справу у своєму житті?

5. Назвіть особливості правового статусу конституції як основного закону.

6. Які види конституцій вам відомі?

7*. Проаналізуйте норми Конституції України та відомі вам факти й визначте, до якого типу конституцій (за різними ознаками) вона належить.

8. Наведіть приклади різних видів підзаконних нормативно-право­вих актів.

9. Порівняйте

А звичайні та конституційні закони Б закон і підзаконний нормативно-правовий акт

ТЕМА 12. ПРАВОТВОРЕННЯ. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА

§ 35. Правотворчість і реалізація норм права

Пригадайте ознаки держави та її функції.

1. Поняття та ознаки правотворчості.

Існування держави неможливе без системи права. Однак вона не виникає сама по собі — для цього потрібна цілеспрямована дія­льність певних органів, посадових осіб. Саме на це направлена пра­вотворчість — напрям діяльності держави, пов’язаний з офіцій­ним закріпленням норм права шляхом формування приписів, їх зміни, доповнення й скасування.

Правотворчість здійснюється з метою створення системи норм, яка здатна ефективно регулювати існуючі суспільні відносини в різних сферах суспільного життя.

Правотворчість притаманна державі на всіх етапах її розвитку. При цьому правотворча діяльність, її зміст обумовлюються рівнем соціально-економічного розвитку суспільства, формою державного ладу, який установлено в державі. Навряд чи могли виникнути правові норми, які належать до космічного права раніше, аніж роз­почалося освоєння людством космічного простору, не потрібні бу­ли до середини XX ст. норми, які стосуються порушень у галузі комп’ютерних технологій. Певною мірою на правотворчість впли­вають історичні традиції суспільства, менталітет населення.

Правотворчість може здійснюватися лише спеціально уповно­важеними суб’єктами. Ними є переважно державні органи, а та­кож у деяких випадках недержавні органи, які отримують для цього від держави спеціальні повноваження. Для того щоб створе­ні норми були легітимними, вони повинні створюватися відповід­но до визначених державою процедур. У процесі правотворчості можуть створюватися нові норми, скасовуватися або змінюватися існуючі.

2. Принципи правотворчості.

Правотворчість повинна здійснюватися з дотриманням певних принципів. У процесі підготовки й прийняття правових норм необ­хідне дотримання принципу науковості. Це означає, що при ство­ренні правових норм потрібно вивчати й враховувати потреби суспільства, залучати до їх розробки й експертизи правознавців- науковців, відповідні наукові та дослідницькі установи.

Водночас необхідно дотримуватися принципу професіоналіз­му. Це означає, що правотворчою діяльністю мають займатися
професіонали в різних сферах — не лише юристи, а й спеціалісти в тих галузях, які мають регулювати нормативні акти. Так, при підго­товці актів, що регулюють діяльність школи, доцільно залучити до їх розробки педагогів; при розробці актів, що стосуються залізни­ці, — спеціалістів транспорту тощо. Крім того, у більшості держав світу депутати парламенту, які здійснюють законотворчу діяль­ність, працюють на професійній основі.

Важливим принципом правотворчості є законність. Це озна­чає, що правові акти мають створюватися з урахуванням наявних у кожного органу повноважень. Так, орган місцевого самоврядуван­ня не має права приймати закони, відомчі органи повинні прийма­ти акти лише у своїй галузі. Крім того, усі акти повинні відповіда­ти конституції, а також діючим актам більш високої юридичної сили. Так, видаючи наказ, міністерство має забезпечити його відпо­відність не лише конституції, а й законам, постановам уряду й указам президента.

У сучасних державах правотворчість здійснюється з урахуван­ням принципу демократизму. Він передбачає залучення до право­творчості широкого кола організацій, установ, а також громадян і

Левицький Кость (1859-1941) Український юрист, громад­ський та державний діяч. Очолював товариство україн­ських правників (Львів). У 1918 р. очолював уряд За­хідноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) - Дер­жавний секретаріат, потім — член уряду ЗУНР в еміграції (Відень). Вивчав проблеми історії держави та права, ци­вільного права.

недержавних організацій — партій, інших об’єднань громадян тощо. ІТри прийнятті актів має враховува­тися думка більшості населення. В сучасних державах принцип де­мократизму виявляється в широко­му залученні населення держави до обговорення проектів правових ак­тів і врахуванні результатів такого обговорення при їх прийнятті.

Тісно пов’язаний із цим принци­пом і принцип гласності. Він перед­бачає можливість громадськості отримати інформацію про проекти нормативних актів, інформування про перебіг правотворчих подій. Дотримання цього принципу забез­печується публікацією проектів пра­вових актів у засобах масової інфор­мації, у мережі Інтернет.

Гуманізм є принципом, який визначає зміст правових актів. Він означає, ідо правові акти повинні гарантувати й забезпечувати захист прав і свобод людини. Саме це має
бути пріоритетом при створенні правових актів, у разі протиріччя між інтересами окремих суб’єктів або навіть держави в цілому й прав людини вибір має бути зроблений саме на користь прав лю­дини.

Іноді виокремлюють також принципи оперативності, збережен­ня національної самобутності, забезпечення зв’язку правотворчо- сті з практикою.

3. Етапи правотворчої діяльності.

Правотворча діяльність є складним процесом, у якому можна визначити ряд етапів і стадій.

Першим етапом правотворчості вважають формування дер­жавної волі, підготовку проекту нормативного акта. Для цьо­го має бути з’ясовано, чи існує потреба в регулюванні певних су­спільних відносин, а в разі потреби — який акт має бути прийнятий (закон, указ, постанова тощо). На підставі цього приймається від­повідне рішення й розпочинається підготовка проекту акта. Проект розробляється відповідними спеціалістами, залучаються необхідні установи, інститути, навчальні заклади. Іноді на цьому етапі проект виноситься на громадське обговорення, до якого може залучитися будь-яка особа.

На другому етапі відбувається безпосереднє прийняття нор­мативно-правового акта тим органом, який має на це право, уповноважений на це. Якщо це закон, його має прийняти парла­мент, постанова Кабінету Міністрів приймається урядом тощо. Цей етап відбувається відповідно до процедури, яка встановлена для певного виду нормативних актів. Так, в Україні процедуру прий­няття закону визначено конституцією. Регламентом уряду визна­чено порядок прийняття нормативних актів Кабінету Міністрів. Свої регламенти, які визначають порядок прийняття актів цього органу, мають органи місцевого самоврядування, місцеві органи державної виконавчої влади.

Як правило, першою стадією є офіційне внесення проекту нор­мативного акта одним із суб’єктів, який має на це право відповідно до законодавства. Наступний етап — обговорення проекту. Необ­хідно зазначити, що обговорення здебільшого має 2-3 читання. Перше читання визначає принципову доцільність прийняття даного документа. Друге — так зване постатейне обговорення — є най­більш ретельним, саме під час нього обговорюється кожна пропо­зиція щодо доповнення проекту, його коригування. Третє читання (якщо воно проводиться) полягає в остаточному прийнятті норма­тивного акта з урахуванням усіх схвалених змін. Якщо йдеться про прийняття акта колегіальним органом (парламентом, урядом, органом місцевого самоврядування), під час кожного читання обов'язково проводиться голосування (на першому читанні проект береться за основу, під час другого здійснюється голосування кож­ної статті, глави, частини документа, під час третього — акт голосу- ється в цілому, у повному обсязі).

Після завершення процедури прийняття акта обов’язково від­бувається його оприлюднення. Воно здійснюється через офіційні засоби масової інформації — газети, журнали, спеціальні бюлетені. Іноді може бути передбачено оприлюднення нормативного акта за допомогою телебачення, радіо тощо.

Лише після цього нормативний акт набуває чинності. Ця подія завершує нормотворчу процедуру.

Правотворчість є важливою функцією держави. Правотвор- чий процес відбувається відповідно до принципів гуманізму, про­фесіоналізму, науковості, гласності, демократизму.

Правотворчість здійснюється в чітко визначеному законо­давством порядку, проходить ряд етапів і стадій.

 

1. Поясніть поняття правотворчість.

12. Які ознаки притаманні для правотворчості?

3. Назвіть і поясніть принципи правотворчості.

4. Які етапи правотворчості вам відомі?

5. На підставі аналізу Конституції України визначте порядок при­йняття законів України й основні етапи законодавчого процесу в нашій державі.

6*. Висловіть свою думку щодо шляхів удосконалення законодавчого процесу в Україні.

7*. Зімітуйте в класі процес прийняття певного нормативного акта, урахувавши відомі вам етапи правотворчості.

§ 36. Реалізація орава

і. Поняття та форми реалізації права.

Для того щоб норми права працювали, недостатньо лише закрі­пити їх у відповідних формах. Для цього норми права повинні бути певним чином реалізовані. Реалізація (від фр. realization — здійс-' нення) права — це процес утілення правових норм у поведінці суб’єктів права та їх практичній діяльності щодо здійснення прав і виконання обов’язків. Реалізацією права є і ваше навчання в шко­лі, і купівля квитка на проїзд у транспорті, і укладання трудового договору, і дотримання встановлених правил тощо.

Реалізація норм права ґрунтується на дотриманні принципів, зокрема законності, обґрунтованості, доцільності. Це передбачає прийняття всіх рішень і здійснення будь-яких дій у суворій відпо­відності до правових норм, прийняття рішень на основі вивчення всіх обставин, що мають юридичне значення. Доцільність передба­чає, що, обираючи варіант дій або приймаючи певне рішення, необ­хідно намагатися обрати найбільш ефективний, оптимальний за даних обставин варіант.

При цьому реалізація права може здійснюватися в різних формах.

 

Реалізація права у формі використання передбачає, що особа виявляє певну активну поведінку, у якій використовує надані їй юридичні права й свободи. Ця поведінка здійснюється за бажан­ням, власним вибором особи. Саме так людина використовує своє право на освіту, на користування досягненнями культури, право за­лишити заповіт тощо.

Виконання права також передбачає активну поведінку особи, яка при цьому виконує обов’язки, передбачені правовими нормами. Саме ця форма реалізації права має місце, коли особа сплачує по­датки, повертає позичені гроші, батьки виховують і забезпечують своїх неповнолітніх дітей тощо.

Існує також така форма реалізації права, як дотримання. В цій формі забезпечується реалізація заборонних норм. Сутність цієї форми полягає в тому, що особи — суб’єкти права повинні утриму­ватися від дій, які заборонені правовими нормами. Реалізація права у формі дотримання має місце, коли особа утримується від пору­шення Правил пожежної безпеки або Правил дорожнього руху, пра­вил для учнів або правил користування громадським транспортом.

2. Правозастосування.

Особливою формою реалізації форм права є застосування пра­вових норм. Застосування права — це владна діяльність компе­тентних державних органів або їх посадових осіб із підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів і конкретних правових норм.

Необхідно зазначити, що правозастосування має суттєві особ­ливості порівняно з іншими формами реалізації права. Передусім це є владна діяльність, яку здійснюють лише державні органи, що мають відповідні повноваження, або їх посадові особи. В окремих випадках держава може делегувати повноваження щодо правоза­стосування недержавним (громадським) організаціям. Застосуван­ня права передбачає, що невиконання правозастосовних рішень може потягнути юридичну відповідальність використання держав­ного примусу.

Застосування права є індивідуальним актом, полягає в індиві­дуалізації правових норм для конкретної ситуації. У зв’язку з цим застосування передбачає обов’язкову активну й творчу діяльність органу чи особи, які здійснюють правозастосування. Результатом правозастосовної діяльності є прийняття акта застосування права. Прикладами правозастосування є вирок суду в кримінальній спра­ві, рішення органу місцевого самоврядування про виділення землі чи реєстрацію юридичної особи, постанова контролера про стяг­нення штрафу, видача дитині проїзного документа для виїзду за кордон, призначення пенсії тощо.

Необхідність у правозастосуванні виникає в багатьох випадках: коли скоєно правопорушення й необхідно визначити покарання порушникові; коли для реалізації передбачених прав особи необ­хідно прийняття рішення певного органу (як у наведеному прикла­ді з виділенням землі); коли виникає суперечка, у якій необхідне втручання державного органу.

Правозастосовна діяльність передбачає декілька етапів її здійснен­ня. Першою стадією правозастосовної діяльності завжди є встанов­лення фактичних обставин справи. При цьому важливим є те, що для правозастосовної діяльності мають значення не будь-які обставини, а лише ті, що мають юридичне значення. Так, для обрання правильно­го варіанта дій не має значення, якого кольору одяг правопорушника чи якої марки був автомобіль, на якому скоєно наїзд на пішохода. А от вік правопорушника, швидкість, із якою рухався автомобіль, наяв­ність стану алкогольного сп'яніння є суттєвими обставинами для юри­дичної оцінки (кваліфікації) подій та прийняття рішення.

Другий етап правозастосування — підбір і аналіз правових норм, що регулюють відносини в обставинах, які встановлено. При цьому насамперед здійснюється підбір правової норми, яка відпові­дає ситуації. Після цього визначається, чи діє ця правова норма на відповідних осіб і в той час, про який ідеться, здійснюється квалі­фікація фактичних обставин за допомогою правових норм, які бу­ло знайдено.

Нарешті, третім етапом правозастосовної діяльності є прийняття відповідного правозастосовного акта, вирішення справи. На цьому етапі державний орган застосовує правові норми до конкретного ви­падку, конкретної особи. При цьому створюється, приймається пев­ний індивідуальний документ, індивідуально-правовий акт.

3. Правозастосовний акт.

Результатом діяльності із застосування права переважно є пра­возастосовний акт (інакше їх називають актами застосування норм права) — офіційний документ компетентного державного органу, який приймається за результатами розгляду юридичної справи.

Приймаючи акт застосування права, державний орган, з одного боку, констатує й визнає певні факти, які покладено в основу рі­шення (акта), визначає їх правомірність або неправомірність, ви­знає за суб’єктом певне право чи обов’язок. Також державний орган своїм рішенням визначає факт правопорушення. Водночас акт за­стосування права в разі визнання діяння неправомірним визначає вид юридичної відповідальності, стягнення чи покарання.

Серед індивідуальних актів застосування права можна назвати передусім рішення, вироки судів у конкретних кримінальних або цивільних справах, рішення місцевих органів державної влади й місцевого самоврядування (про надання землі, об’єктів нерухо­мості, в оренду, користування, власність), рішення контролюючих або правоохоронних органів тощо.

Кожен державний орган приймає індивідуальні акти відповідно до своїх повноважень, які визначено нормативними актами. Якщо акт прийнято в установленому порядку та в межах компетенції дер­жавного органу, він є обов’язковим для виконання тими, кого він стосується. Акт застосування права має суто індивідуальний харак­тер, стосується конкретного випадку, конкретної особи. Цей акт завжди є письмовим документом, який має певну форму, деякі обов’язкові атрибути (номер, дату підписання, підпис, печатку тощо). Необхідно зазначити, що акт застосування права використо­вується лише один раз, він поширюється на відносини, про які в них ідеться, але не поширюється на відносини, які виникнуть у по­дальшому, після прийняття акта. Більше того, акт застосування права вичерпує свою дію з виконанням приписів, які в ньому міс­тяться. Тобто після того, як особа відбула визначене вироком суду покарання або закінчився строк оренди, визначений у рішенні міс­цевого органу державної влади, рішення припиняє свою дію, у подальшому діяти вже не буде.

Акт застосування права може бути оскаржено чи опротестовано в порядку, установленому законодавством.

Залежно від призначення акти поділяють на регулятивні (вони визначають права й обов’язки певних суб’єктів у конкретних обста­винах) та охоронні (визначають відповідальність за конкретні

правопорушення, скоєні певними особами). Ці акти також можна поділити за суб’єктами видання, за галузевою належністю, за фор­мою вираження (рішення, постанови, розпорядження, укази, нака­зи, вироки тощо).

Кожна норма права реалізується в процесі практичної діяль­ності у формі дотримання, використання, виконання або право- застосування. Правозастосування є особливою формою реалізації права, яку здійснюють компетентні державні органи. Правозасто­сування має ряд етапів і завершується прийняттям акта застосу­вання права.

о - ■

Реалізація права, застосування права, акт застосування права.

1. Поясніть поняття реалізація права, застосування права, акт за­стосування права.

2. Які форми реалізації права вам відомі?

3. На яких принципах повинна ґрунтуватися реалізація права?

4. Порівняйте різні форми реалізації права.

5*. Наведіть приклади актів застосування права, з якими вам доводи­лося мати справу або про які ви знаєте з повідомлень засобів ма­сової інформації.

§ 37. Тлумачення норм права

1. Поняття «тлумачення норм права».

Не завжди норми права є зрозумілими для всіх, кого вони стосуються. Іноді допомога в правильному розумінні норм права потрібна не лише пересічним громадянам, а й професійним юристам — виникає потреба в тлумаченні норм права. Адже нор­ма права має загальний характер, а застосовувати її необхідно в конкретних життєвих ситуаціях. До того ж у правових нормах міститься досить багато спеціальних юридичних понять і термі­нів, які потребують спеціального пояснення, особливо для пере­січних громадян.

Тлумачення норм права — діяльність, спрямована на з’ясуван­ня і роз’яснення норм права з метою їх найбільш правильної, швидкої та економної реалізації.

Для того щоб здійснити тлумачення норм права, необхідно вра­хувати чимало обставин. Насамперед необхідно проаналізувати текст акта, у якому міститься норма права. При цьому не можна об-

межитися ознайомленням лише з текстом тієї чи іншої статті нор­мативного акта, треба ознайомитися з усім текстом акта. В багатьох випадках необхідно також ознайомитися із спорідненими актами, які регулюють подібні правовідносини, пов’язані з ними, вивчити акти застосування цього нормативно-правового акта. Також може знадобитися вивчення наукових праць, присвячених правовідноси­нам, які регулює норма права, що тлумачать.

Тлумачення має велике значення, його основна мета — забезпе­чити вірне й точне розуміння норм права, а завдяки цьому -- його застосування відповідно до того, як це мав на увазі законодавець. Дуже важливим є те, що в процесі тлумачення правових норм до них не вносять нічого нового — їх лише намагаються правильно зрозуміти.

Ми вже зазначали, що при тлумаченні норми права необхідно проаналізувати суспільні відносини, які склалися, соціально-еко­номічний розвиток держави тощо. Однак при цьому правові акти в процесі тлумачення не повинні бути пристосовані до ситуації. Якщо акт не відповідає ситуації в суспільстві, то він має бути змі­нений, однак це може зробити не той, хто тлумачить норму права, а лише відповідний нормотворчий орган.

Процес тлумачення норм права має дві складові — з’ясування й роз’яснення.

2. З’ясування норм права.

Для з’ясування норм права особа, яка тлумачить їх, повинна зрозуміти, що мав на увазі законодавець. Для цього використову­ється декілька прийомів (способів) тлумачення, які доповнюють один одного.

Будь-яке тлумачення розпочинається з мовного (граматично­го, текстового) тлумачення. Воно полягає в тому, що особа нама­гається осмислити слова, які включено до правової норми. При цьому встановлюється значення кожного слова з врахуванням то­го, у якому контексті воно використано. Враховується також будо­ва речення, важливе значення мають розділові знаки, які викорис­тані в нормі права. Адже відомий приклад «Стратити не можна помилувати», у якому від того, де стоятиме кома, залежить доля людини, ілюструє дійсно величезне значення розділових знаків для розуміння правової норми.

Логічне тлумачення норми права полягає в дослідженні, з’ясу­ванні логічної структури акта. Для цього необхідно розглянути внутрішні зв’язки в нормі права, визначити логічну структуру пра­вового припису.

Систематичне тлумачення полягає в спробі з’ясувати зміст правових норм у їх взаємному зв’язку з іншими нормами з врахуван-

ням місця й значення кожної норми в нормативному акті в цілому, у всій системі права. Це необхідно тому, що право, як ми вже знає­мо, є системою норм, тому жодна з норм не може діяти самостійно.

Важливим способом тлумачення є історико-політичний спо­сіб. Для цього необхідно врахувати суспільно-політичну ситуацію, що існувала в державі на момент прийняття нормативного акта. Адже нормативний акт діє протягом тривалого часу. Так, нині ді­ючий Кодекс законів про працю був прийнятий ще в 1971 р., Кри­мінально-процесуальний діє з 1961 р. За цей час ситуація в держа­ві й суспільстві може змінитися дуже суттєво. Тому внаслідок історично-політичного способу тлумачення може бути визначено норми, які хоча формально діють, але фактично втратили своє зна­чення.

3. Види тлумачення.

Як ми вже зазначали, потреба в тлумаченні виникає в різних осіб і відповідно всі вони можуть його здійснювати.

 

Залежно від того, хто здійснює тлумачення норм права, розрізняють офіційне й неофіційне тлумачення. Офіційне тлума­чення надають органи, яким це право надано законодавчо. Таке

тлумачення & обов’язковим. При цьому в одних випадках законо­давство передбачає право державного органу самому тлумачити свої рішення, наприклад податкова адміністрація в разі потреби сама розтлумачує свої накази. В інших випадках право тлумачен­ня надається іншому органу. Так закони в нашій державі прийма­ються Верховною Радою України, а право надавати офіційне тлу­мачення конституції та законів України надано Конституційному Суду України.

Однак, крім офіційного, обов’язкового для застосування тлума­чення, існує й неофіційне. Його можуть надавати будь-які особи, однак залежно від того, хто надає таке неофіційне тлумачення, його поділяють на доктринальне (наукове), професійне (компетентне) і побутове. Побутове тлумачення — це неофіційне тлумачення, яке * дають будь-які громадяни при застосуванні ними норм права. Для того щоб дати побутове тлумачення, не потрібно мати юридичну освіту, його, сама того не помічаючи й не усвідомлюючи, що тлума­чить право, дає будь-яка людина, коли користується, дотримується чи виконує правові корми, — адже вона діє відповідно до свого ро­зуміння права. Професійне тлумачення здійснюють особи, які ма­ють відповідну юридичну освіту, досвід, певні повноваження. Саме таким є тлумачення права з боку органів юстиції, податківців, мит­ників. Навіть пояснення норми закону, яке дає вам учитель право­знавства, можна вважати професійним тлумаченням — адже вчи­тель має спеціальні знання в цій галузі й викладає так, як він розуміє певну норму права. Коли ж норму права пояснює право- знавець-науковець або ж відповідна наукова установа (інститут, університет, академія тощо), ідеться про доктринальне (наукове) тлумачення права.

Тлумачення також розрізняють за його обсягом. Унаслідок застосування різних прийомів тлумачення роблять висновок про те, як потрібно розуміти норму права. Можливе буквальне (адек­ватне), розширене або обмежене тлумачення. При буквальному тлумаченні норму права розуміють саме так, як вона записана. Коли норма права передбачає вихід на пенсію жінок при досяг­ненні віку 55 років, то цю норму розуміють саме буквально — не обмежено й не розширено. А от при тлумаченні поняття «зона від­чуження» в законі про наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції застосовується (згідно з рішенням Конституцій­ного Суду) розширене тлумачення — цією зоною вважають не ли­ше ту територію, з якої вже відселено людей (як випливає з бук­вального тлумачення), а й ту, з якої людей буде виселено в майбутньому. Можливе також обмежене тлумачення норми пра­ва, коли її розуміють дещо вужче, аніж записано в нормативному акті.

З’ясування значення норм правового акта відбувається в про­цесі їх тлумачення. Тлумачення забезпечує використання норм права відповідно до того змісту, який у них передбачив законода­вець. Для тлумачення права використовують різні прийоми.

Залежно від того, хто здійснює тлумачення, воно може бути офіційним і неофіційним, а залежно від обсягу — буквальним, об­меженим і розширеним.

Тлумачення норм права.

2 1. Поясніть поняття тлумачення норм права.

Ж] 2. Які прийоми застосовуються при тлумаченні норм права?

3. Які види тлумачення вам відомі?

4. Порівняйте

А офіційне й неофіційне тлумачення Б буквальне, розширене й обмежене тлумачення.

5*. Висловіть думку щодо необхідності тлумачення норм права.

6*. Знайдіть приклади офіційного тлумачення норм права різними органами влади в Україні.

7. Визначте, які органи мають право здійснювати тлумачення зазна­чених нормативних актів нашої держави: Конституція України, на­каз Міністерства освіти і науки України, Закон України «Про мілі­цію», рішення Одеської обласної ради.

§ 38. Систематизація законодавства

1. Поняття «систематизація».

У процесі існування будь-якої держави створюється й діє вели­чезна кількість нормативних актів. Поступово обирати для застосу­вання необхідний акт, визначати, який треба використати в кон­кретній ситуації, стає все складніше. Крім того, деякі акти змінюються, доповнюються або, навпаки, частини актів скасову­ються. Саме тому виникає потреба здійснювати систематизацію — упорядкування законодавства, приведення його до внутрішньо узгодженої системи.

Систематизація законодавства допомагає виконати декілька завдань. Передусім систематизація забезпечує умови для його по­дальшого розвитку. Адже в процесі систематизації здійснюється аналіз діючих актів, виявляються протиріччя й невідповідності між ними. Внаслідок цього з’ясовується потреба в створенні нових ак­тів або внесенні певних змін до існуючих.

Крім того, систематизація допомагає створити найбільш спри­ятливі умови для використання існуючих актів. Саме завдяки їй серед величезної кількості нормативних актів можна швидко знай­ти потрібний, той, який регулює певні відносини.

Зрозуміло, іцо потреба в систематизації законодавства тим більша, чим більшими є кількість і обсяг нормативних актів. Пев- ною мірою це залежить також і від того, до якої правової сім’ї нале­жить правова система держави.

Більшість науковців визначають чотири основні види система­тизації — облік, інкорпорація, консолідація та кодифікація.

 

Найпростішим для здійснення є облік нормативних актів. Він здійснюється в установах, організаціях окремими особами, чия діяльність потребує постійного контролю за станом нормативно- правової бази. Для цього існують різні способи — ведення відповід­них реєстраційних журналів, складання карток, де фіксуються не­обхідні правові акти, зміни до них. Наявність таких журналів або карток допомагає швидко знайти необхідний правовий акт. Нині для ведення обліку правових актів широко використовуються комп’ютери й спеціальні комп’ютерні програми, бази даних.

2. Інкорпорація та її види.

Інкорпорація (від латин, іпсогрогайо — включення до складу) — форма систематизації правових актів, яка полягає в їх об’єднанні в збірки, зібрання за певною ознакою без зміни внутрішнього змісту. Нормативні акти можуть об’єднувати за будь-якою озна­кою — за часом прийняття, за галузями права, за певними темами, в алфавітному порядку назв тощо. Навіть об’єднання правових ак­тів у хрестоматію відповідно до шкільної програми з правознавства теж можна вважати систематизацією у формі інкорпорації. Важли­во зазначити, що при інкорпорації зміст актів не може змінювати­ся, вони не можуть скасовуватися чи доповнюватися новими актами. Інкорпорацію може проводити будь-хто, для цього не по грібно мати спеціальні повноваження. Навіть кожен із нас може підібрати нормативні акти, які йому потрібні для вивчення правознавчого курсу або написання роботи на конкурс наукових учнівських робіт Малої академії наук і тим самим здійснити інкорпорацію.

Залежно від того, хто здійснює інкорпорацію, її поділяють на офіційну й неофіційну. Офіційну інкорпорацію здійснюють держав­ні органи або інші органи за їх дорученням. При здійсненні офіцій­ної інкорпорації акти, як правило, уключають до збірки з врахуван­ням унесених до них змін і доповнень (обов’язково посилаючись на відповідні акти, якими зроблено ці зміни й доповнення). Офіційна інкорпорація переважно здійснюється за хронологічним (часом прийняття акта) і предметним принципами. Прикладом хроноло­гічної інкорпорації може слугувати багатотомне видання Інституту законодавства Верховної Ради України «Закони України».

Інкорпорація державними органами здійснюється постійно, це забезпечує можливість використання нормативних актів у по­всякденній діяльності як самих органів держави, так і інших фізич­них та юридичних осіб.

У багатьох державах вищою формою інкорпорації законодав­ства є Звід законів, який містить усі діючі акти законодавства.

До інкорпорації Після інкорпорації

 

3. Консолідація.

Консолідація (від латин. сопьоШаііоп, де соп — префікс, що озна­чає об’єднання, спільність; БоШайо — укріплення, зміцнення) — спо­сіб систематизації законодавства, у процесі якого декілька актів об’єднують в один без зміни їх внутрішнього змісту. Потреба в кон­солідації виникає тоді, коли з одного питання (одного предмета пра­вового регулювання, як говорять юристи) у державі діє декілька нор­мативних актів. Тоді й виникає необхідність здійснити консолідацію. Цей вид систематизації мають право проводити лише компетентні державні органи — адже в процесі консолідації відбувається заміна кількох попередніх актів на новий, приймати який може лише відпо­відний компетентний державний орган. Якщо йдеться про консоліда­цію законів, її може здійснювати тільки законодавчий орган — парла­мент, консолідувати акти глави держави може тільки він сам. Основна мета інкорпорації — усунути дублювання, повтори. При проведенні консолідації новий збільшений акт змінює старі, які при цьому втрачають юридичну силу, «помирають».

Такі акти постійно приймаються у Великій Британії (іноді об’єд­нуючи акти за декілька століть), Франції. В Україні також існує на­гальна потреба в створенні консолідуючих актів із багатьох питань, однак досвід такої систематизації в Україні нині ще недостатній.

До консолідації Після консолідації

 

4. Кодифікація.

Вищою формою систематизації є кодифікація. Кодифіка­ція — це форма систематизації, яка полягає в створенні нового нормативного акта зі зміною його внутрішнього змісту. Зрозу­міло, що систематизацію, яка передбачає внесення змін до норма­тивних актів, прийняття нових актів може здійснювати лише компетентний державний орган. При цьому в новий акт включа­ються тільки ті норми, що протягом використання виправдали себе, виключають ті, які застаріли або виявилися непридатними для використання.

Унаслідок кодифікації створюється новий акт. У процесі коди­фікації передусім виявляють недоліки існуючого законодавства в тій чи іншій галузі, потім намагаються усунути ці недоліки, проти­річчя, прогалини, а матеріал цієї переробки об’єднати в новий нор­мативний акт. Створені в процесі кодифікації акти призначені для тривалого використання, вони, як правило, охоплюють досить ши­роке коло суспільних відносин.

Найчастіше в практиці трапляється галузева кодифікація, коли в кодекс об’єднують норми, які належать до певної галузі права. Її прикладами є чимало існуючих у більшості держав (у тому числі й в Україні) кодексів — кримінальний, цивільний, сімейний тощо. Іс­нує також комплексна кодифікація, коли в кодифікаційний акт об’єднують норми різних галузей, які стосуються певного правового інституту, підгалузі права. Так, в Україні нині діють Митний, Лісо­вий кодекси, Кодекс про надра, які є прикладами комплексної коди­фікації. Також існує загальна кодифікація, яка полягає в суцільній кодифікації правового матеріалу, усіх діючих нормативних актів.

Найчастіше результатом кодифікації стає кодекс — норматив­ний акт, який регулює певну сферу суспільних відносин. Він приймається відповідним державним органом, регламентує най­важливіші суспільні відносини у відповідній сфері. Як правило, у кодексі існує чітка структура викладу норм, він поділяється на певні частини й розділи.

Іншим видом кодифікаційного акта є основи законодавства. Вони регулюють найважливіші питання певної галузі, містять найпринциповіші положення. Ця форма кодифікації притаманна здебільшого для федеративних держав.

У деяких державах широкого поширення набули статути, які також є формою кодифікаційних документів. Саме гаку назву ма­ють акти, які визначають організацію державної влади на рівні те­риторіальних одиниць держави. Нині статути регулюють діяль­ність адміністративно-територіальних одиниць в Іспанії, Італії, Португалії, Російській Федерації. Крім того, традиційно таку ж назву мають основні документи, які регламентують діяльність вій­ськових формувань — Стройовий, Дисциплінарний, Внутрішньої служби, Гарнізонної та караульної служби, Бойові статути тощо.

До кодифікації Після кодифікації

 

Здійснення систематизації необхідне для успішного й ефек­тивного функціонування системи законодавства. Роль системати­зації зростає із збільшенням кількості нормативних актів, розвит­ком системи законодавства.

Основними способами систематизації є облік, інкорпорація, консолідація й кодифікація законодавства.

Систематизація законодавства, кодифікація, інкорпорація, консолідація.

1. Поясніть поняття систематизація законодавства, кодифікація, інкорпорація, консолідація.

2. Які способи систематизації ви знаєте?

З*. Висловіть свою думку про значення систематизації законодавства.

4. Знайдіть приклади проведення різних видів систематизації в на­шій державі.

5*. Спробуйте здійснити інкорпорацію законодавства з певної, ціка­вої для вас теми.

6. Порівняйте інкорпорацію, кодифікацію й консолідацію.

	Інкорпорація	Кодифікація	Консолідація
Хто має право здійснювати
Чи змінюється зовнішня форма акта
Чи змінюється внутрішній зміст акта
Що є наслідком систематизації

Готуємося до тематичного оцінювання Підсумкові запитання та завдання до тем 10-12

1. Пригадайте, що означають поняття джерело права законодавство нормативно-правовий акт конституція

систематизація законодавства

2. Порівняйте

— правовий звичай, правовий прецедент і нормативно-правовий акт

— закон і підзаконно-правовий акт

— інкорпорацію, консолідацію та кодифікацію

3. Висловіть свою думку щодо доцільності використання в Україні різних джерел права.

4. Наведіть приклади здійснення різних видів систематизації зако­нодавства в Україні та (по можливості) інших державах.

5. Наведіть приклади різних видів нормативних актів, прийнятих у нашій державі.

6. Визначте відповідність між видами джерел права та наведеними прикладами

1 міжнародно-правовий акт З правовий прецедент

4 нормативно-правовий В акт

6 нормативно-правовий договір

А Державна дума Російської Федерації прийняла Закон «Про освіту» Б суд Нової Зеландії при вирішенні справи послався на рішення, прийняте королів­ським судом Великої Британії в подібній справі в 1865 р. іранський суд прийняв рішення про по­карання громадянина, спираючись на норми, викладені в Корані Г Президенти України та Польщі підписали договір про спрощення візового режиму Д Міністерство освіти і науки України та Центральний комітет профспілки праців­ників освіти підписали угоду про умови роботи найманих працівників

 

 

Тестове завдання

1. Яке джерело права є основним в Україні? А правовий звичай Б правовий прецедент В нормативно-правовий акт Г релігійно-правовий акт Д нормативний договір

2. У якому випадку йдеться про кодифікацію законодавства?

А видавництво «Юрінком Інтер» видало збірку «Законодавс­тво України про середню освіту»

Б Сейм Польщі дав згоду на обов’язковість договору про усунення подвійного оподаткування з Республікою Білорусь В Верховна Рада України прийняла Податковий кодекс України, одночасно втратили чинність раніше діючі закони про податки

Г учень 10 класу зібрав нормативні акти, які вивчаються в шкільному курсі правознавства Д Верховна Рада внесла зміни до Цивільного кодексу України

3. Який вид систематизації законодавства може проводитися са­мостійно будь-якою особою?

А кодифікація

Б інкорпорація

В консолідація

Г імплементація

Д будь-який вид систематизації

4. Яке визначення найточніше відповідає поняттю «тлумачення пра­вової норми»?

А приведення норм права до певної системи за визначеною ознакою

Б діяльність, спрямована на з’ясування й роз’яснення норм права з метою їх найбільш правильної, швидкої та економної реалізації В утілення правових норм у поведінці суб’єктів права та їх практичній діяльності щодо здійснення прав і виконанню обов’язків Г закріплення норм права шляхом формування приписів, їх зміни, доповнення та скасування

5. Якого виду тлумачення норм права за суб’єктом НЕ існує?

А побутове Б наукове В маргінальне Г компетентне

6. Яка форма реалізації права має місце, коли особа сплачує по­датки?

А виконання Б використання В дотримання Г застосування

ТЕМА 13, ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА І ПРАВОПОРУШЕННЯ

§ 39. Правова поведінка

і. Правова поведінка.

Людина живе в природі й суспільстві. Кожен із нас відчуває холод або спеку й одягається відповідно до погоди, спілкується з друзями, приятелями й навіть незнайомими людьми. Процес вза­ємодії людини (та й будь-якої живої істоти) з навколишнім се­редовищем (природою й суспільством), який виявляється в її внутрішній та зовнішній активності, називають поведінкою лю­дини. Поведінка людини в більшості випадків призводить до змін у природному середовищі, у самому суб’єкті поведінки. По­няття «поведінка» надзвичайно широке. Це відпочинок людини, прийом їжі й навчальна та трудова діяльність тощо — практично будь-які прояви активності людей.

Не в усіх випадках поведінка людей повною мірою регулю­ється нормами права. Вчинки особи, які мають соціальне зна­чення, регулюються нормами права й тягнуть за собою юридич­ні наслідки, називають правовою поведінкою.

Правова поведінка має ряд ознак. Вона існує лише у сфері суспільних відносин. Це означає, що йдеться про взаємодію (пряму чи опосередковану) особи саме із суспільством. Су­спільство певним чином реагує на поведінку особи, визначає, є ця поведінка корисною чи шкідливою для суспільства, чи від­повідає поведінка нормам права. При цьому для правової пове­дінки обов’язковим елементом є ставлення особи до своїх дій, їх наслідків.

Суб’єкти правової поведінки керують своїми діями, оцінюють їх із точки зору норм права й приймають вольові рішення. Ці рішення й поведінка в цілому породжують юридичні наслідки. Які саме — залежить від змісту правової поведінки. Юридичні права й обов’язки з’являються, змінюються й припиняються, виникають підстави для притягнення порушника до юридичної відповідальності тощо. Це стає наслідком того, що правова пове­дінка обов’язково передбачає наявність правових норм, які її регулюють. Саме правові норми визначають оцінку правової ^поведінки — чи відповідає вона встановленим вимогам, чи містить порушення норм.

Залежно від тих наслідків, які має правова поведінка, вона мо­же бути суспільно шкідливою та суспільно корисною. Відповідно її поділяють на правомірну й протиправну (правопорушення).

 

2. Правомірна й протиправна поведінка.

Правомірна поведінка — це суспільно необхідна, бажана, до­пустима, свідома поведінка суб’єктів, яка відповідає нормам права.

Першою, головною ознакою правомірної поведінки є відповід­ність її нормам права. Ця поведінка є завжди свідомою (тією чи ін­шою мірою), навіть коли людина не повністю розуміє значення своїх дій, не може їх повністю оцінити, вона все ж самостійно приймає рі­шення, обирає варіанти своєї поведінки, своїх дій. Поведінка в бага­тьох випадках має певний мотив, мету, особа більшою чи меншою мі­рою усвідомлює не лише характер своїх дій, а й їх можливі наслідки.

При цьому правомірна поведінка є суспільно корисною, може бу­ти або необхідною (у цьому випадку держава спонукає до такої по­ведінки шляхом установлення обов’язків суб’єктів або ж певних за­борон), або бажаною (така поведінка полягає в тому, що особа за власним бажанням користується своїми юридичними правами, од­нак ця поведінка не є обов’язковою) для суспільства.

Правомірна поведінка має ряд різновидів. Вона може бути інди­відуальною (громадянин влаштовується на роботу, укладаючи тру­довий договір; дитина переходить вулицю по пішохідному перехо­ду тощо) або колективною (діяльність політичних партій, громадських організацій, релігійних громад тощо).

Розрізняють також актевні правомірні дії особи та правомірну бездіяльність. Коли особа здійснює купівлю, дарування, укладає

шлюб, звільняється з роботи, сплачує податки, то йдеться про активні дії. Коли ж виконання правової норми потребує від особи лише утриматися від вчинення певних дій (не переходити вулицю на червоне світло, не заважати правомірним діям правоохоронців тощо), то йдеться про правомірну бездіяльність.

Поведінку, у якій містяться порушення правових норм, нази­вають протиправною. Така поведінка є обов’язковим елементом правопорушення.

3. Види правомірної поведінки.

Розрізняють види правомірної поведінки залежно від того, як суб’єкт правомірної поведінки до неї відноситься.

Види правомірної поведінки

Законослухняна поведінка

Маргінальна поведінка

Соціально активна поведінка Ко нформістс ь ка поведінка

 

Найбільш бажаним для суспільства типом правомірної пове­дінки є соціально активна. Вона передбачає, що особа активно ко ­ристується своїми правами, виконує обов’язки. До того ж особа ак­тивно, небайдуже сприймає порушення норм права з боку інших, намагається перешкодити цим порушенням.

Про законослухняну поведінку говорять тоді, коли особа са­мостійно й свідомо, без стороннього впливу суворо дотримується норм права. При цьому таку поведінку особа обирає за власним пе­реконанням, без стороннього примусу. Особа сама не допускає пра­вопорушень, однак при цьому і не виявляє активності в припинен­ні чи попередженні правопорушень інших людей.

Особа, якій притаманна конформістська поведінка, діє під впливом оточуючих, так, як більшість людей навколо неї. Людина з конформістською поведінкою сама не виявляє соціальної актив­ності. У разі, коли її оточення порушуватиме правові норми, то й ця особа може від конформістської правомірної поведінки перейти до конформістської неправомірної поведінки, тобто стати правопо­рушником.

Найнебезпечнішим видом правомірної поведінки є маргіналь­на поведінка, коли особа стоїть на межі — вона ще не порушує нор­ми права, але будь-якої миті може перейти межу дозволеного.

Особа утримується від неправомірних дій не тому, що має висо­ку правову культуру, правосвідомість, переконана в доцільності й необхідності правомірної поведінки, а тому, що боїться юридичної відповідальності, яка може настати в разі правопорушення.

Будь-яку поведінку, яку регулюють норми права та яка має свідомий характер, називають правовою поведінкою. Вона може бути правомірною й неправомірною. Суспільство зацікавлене в тому, щоб якомога більше учасників правовідносин діяли право­мірно.

Правова поведінка^ правомірна поведінка.

1. Поясніть поняття правова поведінка, правомірна поведінка.

2. Назвіть відомі вам види правової поведінки.

3. Порівняйте види правомірної поведінки, які вам відомі.

4. Наведіть приклади правомірної поведінки й правопорушень.

5*. Наведіть відомі вам приклади або знайдіть у засобах масової ін­формації повідомлення про соціально активну, законослухняну, конформістську й маргінальну поведінку.

§ 40-41. Правопорушення

1. Поняття та ознаки правопорушення.

З курсу правознавства 9 класу згадайте, що таке правопору­шення.

Більшість людей у суспільстві діє відповідно до правових норм. Однак, на жаль, є й інші випадки. Пішохід переходить вулицю на червоний сигнал світлофора. Робітник без поважної причини запіз­нюється на роботу. Граючи у дворі, підлітки пошкодили автомо­біль. Учень не виконав домашнє завдання. Що спільного в цих си­туаціях? Головне в тому, що всі ці особи порушили якісь правові норми, тобто їхня поведінка є неправомірною. Інакше таку поведін­ку особи називають правопорушенням.

Суспільно небезпечне або шкідливе винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи, яке порушує норми права, завдає шкоду суспільним відносинам, які охороняються правом, і тягне за собою юридичну відповідальність, називають правопо­рушенням.

Для правопорушення характерні певні ознаки. Передусім пра­вопорушення має місце лише тоді, коли діяння особи безпосеред­ньо порушує ту чи іншу норму права. Це може виявлятися в неви­конанні визначених правом обов’язків, у недотриманні правил, які ним установлені, перевищенні прав, компетенції особи, порушенні заборон, які встановлені правом, тощо.

По-друге, будь-яке правопорушення обов’язково завдає яко­їсь шкоди. Шкода може бути моральною (образа, нервове напру­ження тощо), матеріальною (прямі збитки, утрата майна або коштів, утрата можливого прибутку), фізичною (смерть, шкода здоров’ю).

Обов'язковою ознакою правопорушення є наявність вини правопорушника. Якими б не були тяжкі наслідки певної події — аварії, катастрофи, її не можна назвати правопорушенням, якщо ніхто не винний у тому, що сталося, якщо до негативних наслідків призвели невідворотна сила стихії, несприятливий збіг обставин, у якому ніхто не винен, тощо.

У визначенні правопорушення є слово «діяння». Воно набагато ширше, аніж звичне слово «дія». Адже діяння — це не лише актив­на форма протиправної поведінки — дія, але й пасивна — бездіяль­ність. Коли особа на вулиці відбирає в жінки коштовності, вона ак­тивно діє. А коли особа ухиляється від сплати податків, то вона, навпаки, порушує закон саме своєю бездіяльністю. Правопорушен­ням у цьому випадку є саме відсутність дії, бездіяльність.

Про правопорушення йдеться лише тоді, коли його вчинила особа, що може нести юридичну відповідальність, тобто делікто- здатна особа. Якщо йдеться по фізичну особу, то вона повинна досягти певного визначеного для цього виду правопорушення віку. Крім того, психічний та фізичний стан правопорушника повинен забезпечити йому можливість розуміти значення своїх дій та керу­вати ними.

Ознакою правопорушення є також те, що винна особа може бу­ти притягнута до юридичної відповідальності, передбаченої зако­нодавством. Вид юридичної відповідальності залежить від того, яке правопорушення скоєно.

2. Види правопорушень.

Залежно від тяжкості правопорушення, ступеня завданої ним суспільної шкоди, а також залежно від того, які норми права було порушено, визначають різні види правопорушень.

Найнебезпечнішим і найтяжчим видом правопорушення є зло­чин — порушення кримінального законодавства. В нашій державі злочином визнається лише діяння, передбачене Кримінальним ко­дексом України. Злочинами є вбивство, завдання тілесних ушко­джень, крадіжка, грабіж, хуліганство тощо.

Будь-які інші правопорушення називають проступками. Від­повідно до галузей права розрізняють дисциплінарні (порушення, пов’язані з трудовою діяльністю людей, порушення трудової

дисципліни), адміністративні (наприклад, перехід вулиці в невста- новленому місці, безквитковий проїзд у транспорті, несвоєчасне отримання паспорта тощо), цивільно-правові (невиконання зо­бов'язань за цивільно-правовим договором — купівлі-продажу, оренди тощо, відмова повернути борг).

3. Поняття «склад правопорушення».

Склад

правопорушення

Об’єкт правопорушення

Суб’єкт право порушен ня

Об’єктивна сторона

Суб’єктивна сторона

Перша складова — це суб’єкт правопорушення, тобто той, хто його скоїв, правопорушник. Суб’єктом правопорушення може бути лише деліктоздатна особа. Залежно від виду правопорушення суб’єкт правопорушення може бути індивідуальним (тобто фізична особа) або колективним (наприклад, магазин — юридична особа, яка не виконала обов’язку замінити неякісний товар; політична партія, що порушила законодавство при проведенні своєї маніфес­тації; орган державної влади, який прийняв неконституційне рішення, тощо).

Об'єктом правопорушення є те, на що чи проти чого спрямо­вано протиправну дію правопорушника, ті певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення. Так, коли скоєно крадіж­ку, об’єктом є власність (право власності), убивство — життя люди­ни (право людини на життя) тощо.

Третя складова — суб’єктивна сторона правопорушення ви­значає ставлення правопорушника до скоєного правопорушення та його наслідків. Елементами суб’єктивної сторони правопорушення є вина, мотив і мета. При цьому важливо зазначити, що якщо вина є обов’язковим елементом суб’єктивної сторони правопорушен­ня — без вини правопорушення не існує, то інші елементи не є обов’язковими.

Коли людина скоює крадіжку в магазині чи квартирі, вона ро­бить це свідомо, маючи намір збагатитися за рахунок чужої влас­ності. В цьому випадку йдеться про прямий умисел правопорушни­ка. А от коли правопорушник усвідомлює, що діє неправомірно, передбачає й свідомо допускає настання шкідливих наслідків, ідеться про непрямий умисел.

 

Однак інколи правопорушник скоює правопорушення, не бажа­ючи настання шкідливих наслідків, — з необережності. Якщо по­рушник передбачає можливі шкідливі наслідки своїх дій, але споді­вається запобігти цим наслідкам, то йдеться про злочинну самовпевненість. Прикладом злочинної самовпевненості є скоєння дорожньо-транспортної пригоди внаслідок перевищення швидкості. Водій розуміє небезпеку своїх дій, але сподівається на своє вміння керувати машиною. Іноді ж порушник навіть не передбачає можли­вих шкідливих наслідків, хоча міг і повинен був їх передбачати, — це протиправна недбалість. Саме так, коли керівники Чорнобильської атомної електростанції в 1986 р. організували експеримент, який призвів до катастрофи, вони не передбачали страшних наслідків сво­їх дій, хоча мали можливість і зобов’язані були їх передбачити.

Елементом суб’єктивної сторони є також мотив і мета правопо­рушення. Мета — це те, заради чого людина скоює правопорушен­ня, до чого вона прагне. Мотив — те, що безпосередньо спонукає особу до правопорушення. Коли особа скоює вбивство, її метою є позбавлення життя іншої людини, а мотивом можуть бути помста, ревнощі, корисливі мотиви (якщо вона бажає заволодіти майном жертви) тощо.

Об'єктивна сторона правопорушення має декілька елементів. Основними, без яких не може бути скоєне правопорушення, є саме протиправне діяння, його шкідливі наслідки й причинно-иаслідко- вий зв’язок між ними.

£

Причинно-наслідковий зв’язок між діянням і наслідками

Шкідливі наслідки

Зверніть увагу на обов’язковість безпосереднього зв’язку між діянням, яке порушує норми права, і шкідливими наслідками. Якщо навіть є шкідливий наслідок, але він не є наслідком проти­правного діяння, то немає й самого правопорушення.

Елементами об’єктивної сторони також є час, місце, спосіб ско­єння правопорушення, інші обставини, за яких воно сталося. Для одних правопорушень не має суттєвого значення, коли й де воно сталося — скоєно крадіжку вдень чи вночі, у місті чи селі. А от як­що правопорушення скоєно під час стихійного лиха або там, де йдуть бойові дії, ці обставини будуть суттєво впливати на вибір ви­ду й міри покарання. Так само й щодо способу скоєння правопору­шення. Якщо вбивство людини буде тягнути за собою відповідаль­ність, незалежно від того, застосував злочинець ніж чи пістолет, стріляв він із засідки чи відкрито, то спосіб заволодіння чужим майном буде суттєвою обставиною, яка визначатиме вид злочину — таємне заволодіння чужим майном буде визнане крадіжкою, від­крите — грабежем, а за допомогою обману — шахрайством.

Якщо особа діє неправомірно, вона скоює правопорушення. Правопорушення має ряд ознак — вину, завдання шкоди, пору­шення норм права, скоєння деліктоздатним суб’єктом.

Залежно від того, які норми права порушені, розрізняють різ­ні види правопорушень, найнебезпечнішими з яких є криміналь­ні, їх називають злочинами. Особа, яка вчинила правопорушення, є правопорушником.

Правопорушення має певний склад, який включає суб’єкт правопорушення, об’єкт правопорушення, суб’єктивну сторону правопорушення, об’єктивну сторону правопорушення.

іу Правопорушення, склад правопорушення, суб’єкт правопо­рушення, об’єкт правопорушення, суб’єктивна сторона пра­вопорушення, об’єктивна сторона правопорушення.

^ 1. Поясніть поняття правопорушення, склад правопорушення, Рід суб’єкт правопорушення, об'єкт правопорушення, суб’єктивна сторона правопорушення, об’єктивна сторона правопорушення.

2. Які види правопорушень вам відомі?

3. Знайдіть у засобах масової інформації повідомлення про право­порушення й визначте його склад,

4. Визначте, у яких з описаних випадків ідеться про правопорушення:

а) юнак відмовився давати свідчення міліціонерам щодо бійки, свідком якої він став;

б) учень відмовився виконувати домашні завдання;

в) священик виступив проти рішення митрополиту щодо по­рядку святкування ювілею церкви;

г) бухгалтер витратила гроші фірми на придбання власного автомобіля;

д) дівчина не придбала квиток в автобусі й була затримана кон­тролером;

е) хлопець перейшов дорогу на червоне світло;

є) водій автобуса не прийшов на профспілкові збори.

5. У ситуаціях, які наведені в попередньому завданні, визначте, який вид правопорушення скоєно, і установіть його склад (у ситуаціях, які є правопорушеннями).

6*. Висловіть думку щодо співвідношення між порушеннями суспіль­ного порядку та правопорядку. Чи можливі випадки, коли пору­шення суспільного порядку не є порушенням правопорядку й навпаки?

7*. Висловіть свою думку щодо того, що є основними причинами пра­вопорушень.

8*. Уявіть собі, що ви стали керівником вашого села, селища чи міс­та. Запропонуйте заходи, які б, на вашу думку, допомогли змен­шити кількість правопорушень у вашому населеному пункті.

ТЕМА 14. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ § 42. Юридична відповідальність

1. Поняття й цілі юридичної відповідальності.

Якщо особа скоює правопорушення, діє неправомірно, її притя­гають до юридичної відповідальності. Юридична відповідальність — вид соціальної відповідальності, що полягає в застосуванні до пра­вопорушників передбачених законодавством санкцій, які забезпе­чуються в разі потреби за допомогою державного примусу.

Юридична відповідальність, яку застосовує держава до право­порушника, має забезпечити виконання декількох цілей. Основни­ми з них є: перевиховання правопорушника, його виправлення, за­побігання скоєнню нових правопорушень як правопорушником, так і іншими особами, а також компенсація завданої шкоди й від­новлення порушених прав.

 

Коли особа скоює правопорушення, держава й суспільство заці­кавлені перевиховати особу так, щоб вона в подальшому змінилася на краще. Саме тому перевиховання є однією з цілей юридичної відповідальності.

Не менш важливим є попередження скоєння нових правопо­рушень. Ця ціль має два аспекти. З одного боку, притягнення до юридичної відповідальності повинне не допустити скоєння нових правопорушень правопорушником. Адже злодію, який перебуває в місцях позбавлення волі, важко буде продовжувати свої протиправ­ні дії; водій-порушник, якого позбавили водійських прав, не зможе повторити своє порушення. Таку ціль іноді називають спеціальною превенцією (від латин, ргаеі'епйо — попереджати). Водночас, кара­ючи правопорушника, держава сподівається, що це стане уроком не лише для нього, а й для інших осіб, застерігаючи їх від скоєння пра­вопорушень. Напевно, чимало людей прийняли рішення утримати­ся від скоєння правопорушень, побачивши, до чого це призвело ін­ших. У такий спосіб досягається мета так званої загальної превенції. У багатьох випадках потерпілих також дуже цікавить питання ком­пенсації втраченого — водія автомобіля, розбитого внаслідок пору­шення іншої особи, напевне, найбільше цікавитиме, як він зможе від­новити автомобіль, отримавши для цього кошти від винного в аварії. Та й власника підприємства, на якому працівник пошкодив верстат, передусім цікавитиме саме питання його відновлення.

2. Принципи юридичної відповідальності.

Притягнення особи до юридичної відповідальності ґрунтується на принципах, які закріплені в законодавстві.

Будь-яке притягнення до юридичної відповідальності може бу­ти здійснене лише відповідно до закону. Правопорушення має міс-

 

це тоді, коли порушено діючий закон, який прийнято належним чи­ном, що вступив у законну силу. При цьому рішення про притягнен­ня до відповідальності має право прийняти лише орган, який має на це законне право. Це — складові принципу законності.

При цьому покарання повинне відповідати характеру й сту­пеню тяжкості правопорушення. Навряд чи буде розумним по­збавляти волі людину, яка не придбала квиток у транспорті або ж запізнилася на роботу. А от для вбивці чи грабіжника навряд чи можна обмежитися лише штрафом або доганою. Покарання не по­винне бути ані занадто м'яким (це може призвести до зростання кількості правопорушень, адже м’які покарання не будуть достат­нім застереженням для правопорушників), ані надто тяжким (це негативно сприйматиметься не лише правопорушником, але й у багатьох випадках значною частиною населення).

Важливим є принцип справедливості. Передбачена законом юридична відповідальність має відповідати принципам справедли­вості, які панують у суспільстві. При цьому потрібно зауважити, що дотримання цього принципу передбачає врахування всіх обставин при визначенні покарання, залежність виду відповідальності від тяжкості правопорушення, можливість притягнення до відпові­дальності за одне правопорушення лише один раз тощо.

Орган, який призначає покарання, має дослідити обставини справи всебічно й повністю. Це означає, що необхідно не лише встановити факт правопорушення й особу винного, а й зібрати всі можливі докази — як ті, що доводять вину правопорушника, так і ті, що, навпаки, виправдовують його. Саме зібрані й відповідно оформлені (як говорять юристи, закріплені) докази можуть бути взяті за основу рішення про притягнення особи до відповідальнос­ті. Цей принцип називають принципом обґрунтованості.

При цьому право збирати та подавати докази мають як обвинува­чення, так і захист. Обидві сторони при розслідуванні правопорушен­ня й судовому розгляді справи мають рівні права. Вони можуть ви­ступати в судовому засіданні, порушувати клопотання, запрошувати свідків, подавати докази тощо. Відбувається своєрідне «змагання» між захистом та обвинуваченням — чиї аргументи будуть більш ваго­мими й переконливими. Звідси й назва принципу — змагальність.

Близьким до цього принципу є також принцип права на захист. Будь-який правопорушник, у якому б страшному правопорушенні він не підозрювався, має право захищати себе. Особа може здійснювати захист самостійно або ж скористатися допомогою захисника. Для за­безпечення цього права особа або її захисник має право знати, у чому її обвинувачують, подавати докази на свою користь, клопотати про призначення експертиз, виклик й заслуховування свідків тощо.

Надзвичайно важливим є принцип невідворотності юридич­ної відповідальності. Кожен правопорушник має понести відпові­дальність за свої дії. Виконання цього принципу повинні забезпе­чити правоохоронні органи держави, а також законодавство, яким передбачені можливі правопорушення й відповідальність за них.

Для того щоб викон