Тема 3. 7. Екологічна мережа

Поняття екомережі

Ідею Європейської екомережі вперше було запропоновано Нідерландами у 1993 році на конференції в Маастріхті. У 1995 р. Міністрами довкілля країн Європи була схвалена Всеєвропейська стратегія збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, базовим напрямом реалізації якої стало створення Всеєвропейської екомережі. Ця мережа має об’єднати існуючі осередки природного різноманіття європейського значення в єдину територіальну систему, що простягається від Уралу до Піренейського півострова.

Екомережа є комплексною багатофункціональною природною системою, основними функціями якої є збереження біорізноманіття, стабілізація екологічної рівноваги, підвищення продуктивності ландшафтів, покращення стану довкілля, забезпечення збалансованого сталого розвитку держави.

Основними завданнями екологічної мережі, які сформульовані у Всеєвропейській стратегії збереження біологічного та ландшафтно го різноманіття, є: 1) збереження різноманіття, а також ландшафтів європейського значення;
2) забезпечення достатнім простором ландшафтів європейського значення;
3) створення необхідних умов для розселення і міграції видів;
4) забезпечення відновлення компонентів ключових екосистем, які зазнали руйнації;
5) захист систем від потенційних негативних факторів.

У відповідності до Всеєвропейської стратегії базовими елементами Всеєвропейської екомережі є:

а) природні ядра для збереження екосистем, середовищ існування, видів і ландшафтів – це природно-заповідні території та об’єкти (заповідники, національні парки, заказники), а також водно-болотні угіддя міжнародного значення;

б) екологічні коридори – ділянки, що забезпечують взаємозв’язки між ядрами та цілісність екомережі – можуть бути прибережні смуги та інші території. Вони забезпечують: 1) підтримання процесів розмноження з метою збереження популяцій; 2) поширення популяцій в їх природних ареалах; 3) розширення межі природних ареалів популяцій (де раніше вони не зустрічались); 4) міграційні і сезонні переміщення; 5) вихід за природну межу поширення, зокрема для пошуку їжі;

в) буферні зони – території, які оточують зовні природні ядра і захищають їх від зовнішніх впливів, є перехідними смугами між природними територіями і територіями господарського використання – можуть бути водоохоронні території. Буферні зони створюються: 1) для підтримки направленого управління захищеною територією; 2) з метою послаблення впливу; 3) для уникнення загроз;

г) відновлювальні райони, де є потреба у відновленні порушених елементів екосистем, середовищ існування і ландшафтів або повне відновлення деяких районів. Це території з проявами негативних процесів (ерозія, зсуви), осушені торфовища, вибиті луки, зріджені ліси тощо. Після проведення відповідних заходів відновлювана територія може бути включена до складу природних ядер чи екокоридорів.

До структурних елементів екомережі включаються:

- території ПЗФ;

- землі водного, лісового фонду;

- водно-болотні угіддя;

- землі рекреаційного і оздоровчого призначення;

- радіоактивно забруднені землі;

- пасовища, сіножаті та ін.

Причому до природних осередків Всеєвропейської екомережі відносяться лише ті природні території, що відповідають критеріям міжнародних (світового, європейського та регіонального рівнів) конвенцій та угод і визнані ними.

У створенні національних екомереж, як не дивно, лідерами є не західноєвропейські країни, а центральноєвропейські – Чехія та Словаччина, в яких концепція екомережі була сформована ще в колишній Чехословаччині у 80-і роки під назвою Територіальної системи екологічної стабільності.