Аргументи «на користь» евтаназії

По-перше, право людини на гідне життя, що конкретизується в праві на вільне самовизначення; виборі своєї долі; захисті від неефективного та негуманного лікування; в праві збереження особистої гідності, котра може бути важливішою за смерть; врешті − в праві на саму смерть. Зміст цього аргументу зводиться до того, що втрата особистої гідності − страшніша за смерть.

На думку прихильників ліберальної позиції, визнання права хворої людини на смерть не несе жодної загрози суспільним інтересам, оскільки стосується сфери особистої свободи, що не підлягає соціальній регламентації. Опосередкованим аргументом на користь того, що людина вільна розпоряджатися своїм життям, є вказівка на право людини піддавати своє життя смертельному ризику, наприклад, виконуючи свої професійні обов'язки.

Початок активного формування ідеології на захист евтаназії розпочався після публікації вже згадуваного Маніфесту евтаназії в журналі «The Humanist» (1974 р.). Автори цього звернення закликали надати свободу невиліковно хворим людям «раціонально розпоряджатися власною долею», якщо визнається цінність і гідність людини.

По-друге, життя є благом лише тоді, коли в цілому задоволення домінують над стражданнями, позитивні емоції над негативними. Цей аргумент є найбільш значимим при обґрунтуванні правової легітимації евтаназії, особливо коли життя сповнене нестерпного болю без надії на полегшення і є чітко виражене бажання хворого завершити свій земний шлях.

Таке твердження, на думку російського етика A.A. Гусейнова, не бездоганне, оскільки у випадку евтаназії вибір здійснюється не між життям, наповненим стражданнями, і життям, в котрому домінують задоволення, а між життям та нежиттям. Цей аргумент заперечує цінність життя як блага не залежно від того, як у ньому розподіляться задоволення та страждання, оскільки класифікація проявів життя на позитивні та негативні можлива лише за умови початкового припущення, що саме життя як таке є благом, а це є запереченням даного аргументу на користь евтаназії. A.A. Гусейнов переконаний, що життя є благо і залишається благом навіть тоді, коли стає суцільним стражданням.

Життя можна вважати благом до тих пір, поки воно має людську форму, існує в полі культури та моральних відносин. Перебування в коматозному стані виключає наявність таких життєвих параметрів, ознаки особистісного життя зникають, людина деградує до зоологічного, рослинного рівня. Таким чином, прихильники евтаназії вважають, що людина втрачає етичні санкції і може розглядатися як об'єкт, як річ, тому питання про припинення її існування лежить поза моральними вимірами.

Цей аргумент є досить вразливим, оскільки у світовій культурі зафіксована вікова практика збереження пам'яті про померлих, що свідчить про зв'язок морального змісту з предметом. Як стверджує A.A. Гусейнов, якщо моральне ставлення поширюється на останки, то тим більше воно повинно поширюватися на живе тіло.

Підтримування життя на стадії вмирання, що здійснюється за допомогою складних технологій, є надто витратним у фінансовому плані. Кошти, що витрачаються на збереження безнадійно хворих, було б справедливіше, з погляду прихильників ліберальної позиції, використати на лікування хворих, що мають шанс на одужання. Логічним висновком у концепції обґрунтування правомірності евтаназії є евтаназія неповноцінних. Особливо гостро це складне питання постає у стосунку новонароджених. Очевидно сумнівно, що цей суто практичний аргумент, котрий є значимим в межах винятково практичних рішень, може бути достатнім за моральної легітимації евтаназії.

Турбота про генетичне здоров'я людської популяції. Необхідність позбавлення від неповноцінніх людей, особливо це стосується новонароджених, мотивується біологічними чинниками, турботою убезпечення від загрози виродження людського роду внаслідок накопичення патологічних генів у популяції. Такого типу міркування зазнали практичного втілення в фашистській Німеччині 1939-1941 рр., коли була розроблена та здійснена програма зі знищення «життєво неповноцінних» людей.

В Декларації про евтаназію сказано:

Перед лицем невблаганної смерті, котра наближається, незважаючи на всі вже застосовані засоби, можна свідомо прийняти рішення про відмову від медичних заходів, які принесли б хіба що непевне й обтяжливе продовження життя, не перериваючи, проте, нормальних процедур, необхідних хворому в подібних випадках. З поданого вище випливає, що реанімаційні дії мають свої моральні межі. Непотрібними і неприйнятими треба визнати ті зусилля, які робляться з найменшим шансом на повернення людині гідного життя, на видиме поліпшення здоров’я або якщо вони продиктовані бажанням експериментувати. У кінці треба підкреслити, що в межових для здоров’я і життя ситуаціях людина, яка вірує − чи то вона в ролі пацієнта, чи то лікаря − повинна усвідомити, що смерть − це неминучий фінал земного життя людини, але вона (смерть) не означає остаточного кінця її екзистенції, адже є переходом до якісно нового життя.

Тому теж поводиться згідно з вимогами морального порядку той, хто приймає долю такою як вона є й відмовляється від дій, які можуть лише тимчасово продовжити життя, без принципового покращення здоров’я. Таку відмову не можна ототожнювати з евтаназією, адже обов’язок застосовувати звичайні засоби і приймати людське існування разом з тими обмеженнями, які спричинює хвороба або каліцтво, й надалі залишається в силі.