Що ж нового з’явилося у мисленні людей разом з філософією?

Як висновок попереднього викладу можна сформулювати остаточне визначення предмету філософії: це знання про взаємовідносини людини та світу, про те, що є світ, що є людина, яке її місце у світі і як вона повинна чинити, щоб гідно і щасливо прожити своє унікальне життя.

У цьому світлі неважко зрозуміти, чому ми називаємо філософію світоглядом і характеризуємо філософію не як науку, а як форму світогляду: вона, безперечно, містить у собі й спирається на наукове знання, проте вона більше ніж наука, бо філософія – це спосіб самоусвідомлення людства.Історичні типи світогляду – це етапи зрілості, які проходить свідомість людства у своєму історичному розвитку.

Розкриваючи зміст міфологічного світогляду, потрібно уникнути розповсюдженої помилки, яка полягає в трактуванні його як фантазій, якими архаїчна людина намагалася боротися зі своїм страхом перед невідомістю. Насправді міфологія є відображенням реальності, але реальності особливого типу: це історично перша програма соціальної (а не природної, закодованої в генах) регуляції поведінки людей. Ядром цієї регулятивної системи є культ предків, що забезпечує єдність людської спільноти: ми всі одна родина, бо маємо спільних предків.

Філософські ідеї Індії, як і кожної культури, своїми витоками сягають міфологічного та релігійного світосприйняття. Джерелом давньоіндійської філософії є ведична література. Ведична література формувалась близько 900 років (1500 – 600 рр. до н. е.). Власне філософські ідеї формуються в так званому епічному періоді (600 – 200 рр. до н. е.). Вони вкорінені у ведичну збірку «Упанішади»(VІІІ – VІ ст. д. н. е.), а на їх основі формуються філософські системи – даршани. До основних філософських шкіл належать: міманса, йога, ньяя, санкх'я, веданта, санкья, буддизм, джайнізм.

Основна світоглядна ідея індійського мислення, яку виражають системи філософії – це переконання, що життя нерозривно пов’язане зі стражданням. Це переконання є вихідним у релігійній філософії буддизму (засновник – історична постать, принц Ґаутама-Будда, VI ст. до н. е.). Причина страждань – природа людських бажань. Вихід з цього: вироблення такої поведінки, яка усуває страждання.

Основа світу – світовий дух Брахман, який все утримує, у людині він присутній як Атман (індивідуальна душа). Життя людини – це нескінчений ланцюг перероджень – Сансара, що підпорядкований закону відплати – Карми: кожне нове народження залежить від того наскільки попереднє життя узгоджувалося з моральними законами. Це визначає у котрій з каст проходитиме життя людини: як брахман (служителі культу), кшатрія (воїни та владці), вайш'я (землероби, ремісники, торговці) чи шудря (найнижча каста), або ж тварина. Якщо душа успішно пройде весь шлях від шудрі до брахмана, це зрештою приведе до нірвани – людина позбувається страждань, ланцюг сансара переривається. Атман зливається зі світовим духом Брахманом - цей стан повного знечулення і позбавлення власного Я, злиття з усім, втрата персонального існування, і є нірвана.

Він стверджує, що існує особливий вид буття, який не сприймаємо відчуттями, проте він існує об’єктивно і становить світ ідей. Ідеї це особливі ідеальні сутності, трансцендентні й самодостатні. Ідею Платон тлумачить у трьох планах: онтологічному (тут ідея постає своєрідним прототипом, моделлю, взірецем і сутністю речі); логічному (ідея є загальним поняттям і слугує засобом пізнання світу речей); телеологічному (тут ідею розглядає як мету, до якої прямує річ).

Різні види буття мають свої окремі, самостійні ідеї. Для пояснення походження світу речей Платон, у свою філософію вводить творця Деміурґа і Світову Душу. Деміурґ витворює її з ідей та матерії, яку трактує як небуття, місце перебування ідей. Світова Душа – це космічний творчий принцип, вона проймає собою світ ідей і світ речей. Тому кожна річ має душу як частину Світової Душі. Її не можна пізнати раціонально. Ідеї мають свою ієрархію – існують ідеї як вищі, так і нижчі. На вершині ієрархічної системи ідей перебуває Добро як абсолютна досконалість, мудрість і найвища мета світу.

Процес пізнання це, по перше, пригадування (anamnesis), але, окрім того, і свідоме поривання до чогось вищого, прекрасного, досконалого.

За Платоном, у душі людини існує три її складові, так само і в державі мають існувати три соціальні верстви. Так, розумній частині душі, яка є носієм мудрості, відповідає в державі стан, філософів. Вони мають керувати державою й забезпечити вищу справедливість. Чуттєвій частині душі відповідає такий стан в державі як вояки, вони наділені мужністю. Пристраснійчастині душі відповідає стан ремісників, землеробів, купців, усім, хто займається фізичною працею і творить матеріальні блага. Їм властива чеснота поміркованість (стриманість). Ці три верстви поєднує в ціле справедливість, втіленням якої є держава.

Ø Аристотель (прибл. 384 – 322 рр. до н. е.), бувши учнем і другом Платона, стає в опозицію до його концепції подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Аристотель вважав, що ідеї не існують поза світом речей, тобто вони не мають самостійного онтологічного статусу. Згідно з Аристотелем, єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей, сама об’єктивна дійсність. За Аристотелем, “буття” і те, що ми називаємо “сутністю”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, яке дане людині у відчуттях. Аристотель вважає, що сутність буття кожної речі становить їх форма, яку він ще іменує як “першу сутність”: Якщо форма є першим структурним принципом оформлення буття, то другим є матерія. Її Арістотель трактує в широкому розумінні як “те, з чого складається річ ”, а також те, «з чого щось виникає». Взагалі Аристотель називає чотири причини існування: формальну (творчу), матеріальну, дійову (причину руху і спокою), фінальну (яка виражає мету, призначення речі).

У вченні про рушійну першопричину буття Аристотель джерелом і причиною руху й будь-якої зміни називає Першорушія, який в нього постає Богом.

Політичне вчення Аристотеля викладено у трактаті “Політика” в якому стверджує, що держава є спільнотою вільних і рівних людей. Схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава є внутрішньою потребою людини й закладена в самій її природі. Аристотель визначав людину як “політичну істоту”, тому що спосіб її буття, а також її сутність зумовлені суспільними факторами, а саме життям у державі.

Питання для самоконтролю

1. Як ви розумієте твердження: філософія — це мистецтво жити?

2. Як ви розумієте твердження: філософія — це теоретично виражений світогляд?

3. У чому полягає відмінність мудрості від розуму?

4. Чому ми характеризуємо філософію не як науку, а як форму світогляду.

5. Чи правильно розглядати міфологічний світогляд як фантазії, якими архаїчна людина намагалася боротися зі своїм страхом перед невідомістю?

6. Які реалії людського життя вперше були усвідомлені людством саме у формі релігійних вірувань?

7. Охарактеризуйте зміст та функції онтології, гносеології, аксіології.

8. Які риси східної філософії відрізняють її від західного способу мислення?

9. Яку основну світоглядну ідею виражають системи філософії Давньої Індії?

10. Якою є основна проблема філософії конфуціанства?

11. У чому смисл принципу не діяння у даосизмі?

12. Яка проблема була центральною в досократівський період Давньогрецької філософії?

13. У чому суть зміни предмета філософії, яку здійснив Сократ?

14. З якою метою Сократ використовує метод діалектики?

Аргументуйте твердження Платона, що “справжня сутність” усього є не світ речей, а світ ідей.

15. Що нового вніс Аристотель у філософію твердженням, що єдиною реальністю може бути тільки світ тілесних речей?