Товарна форма виробництва.

ВСТУП

Поняття економіка (від гр. oikonomia, буквально — мистецтво ведення домаїпнього господарства) нині застосовують у чотирьох значеннях:

1) народне господарства певної країни, групи країн або всього світу;

2) сфера господарської діяльності людини, у якій створюються, розподіляються і споживаються життєві блага;

3) економічна наука, що вивчає різноманітні економічні явища і процеси, які відбуваються в суспільстві;

4) сукупність економічних відносин між людьми у сфері виробництва, розподілу, обміну і споживання продукції, що утворюють певну економічну систему.

Економіка як складна різноманітно структурована система є

об'єктом вивчення спеціальної науки — економічної науки.

Економічна наука — це сфера розумової діяльності людини, функцією якої є пізнання та систематизація об'єктивних знань про закони і принципи розвитку реальної економічної дійсності.

Перші спроби вивчення окремих сторін економічних процесів відомі ще з праць стародавніх грецьких і римських мислителів (Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона, Сенеки, Колумелли), а також мислителів Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, землеробства, торгівлі, багатства, податків, грошей тощо.

Економічна наука як система знань про сутність економічних

процесів і явищ почала складатися лише в XVI—XVII ст., коли ринкове господарство почало набувати загального характеру.

 

Тема. ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ ЯК ФУНДАМЕНТАЛЬНА СУСПІЛЬНА НАУКА

Економічна наука має справу з

фундаментальними проблемами життя

суспільства; вона стосується усіх і належить усім.

Людвіг фон Мізес

Люди, які ніколи систематично не

вивчали економічну теорію, схожі на глухих, які

намагаються оцінити звучання оркестру.

Пол Самуельсон

Мета: засвоїти, поглибити та систематизувати знання по темі;

· розвивати, використовувати та набувати в прикладному плані набуті знання по темі;

· сприяти формуванню знань та виробленню практичних навичок по темі.

План лекції

1. Предмет політичної економії:

а) зародження і розвиток предмету;

б) трактування різними школами;

в) економічні категорії і закони.

2. Методи економічних досліджень.

3. Функції політичної економії:

а) основи функції політичної економії;

б) політекономія в системі економічних наук;

в) політекономія та обґрунтування економічної політики.

Час: 2 год.

Вид заняття: лекція

Тип заняття: засвоєння нових знань

Місце проведення: аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: підручник, наочний посібник, методична розробка.

Джерела інформації: (1) с. 23 – 47.

 

Основні категорії і поняття: економіка, меркантилізм, неокласицизм, фізіократи, кейнсіанство, класична політична економія, економічні закони, економічні категорії, мікроекономіка, макроекономіка, мегаекономіка.

Студенти повинні знати:

- основні поняття теми;

- об’єкт і предмет вивчення політичної економії;

- функції політичної економії;

- методи економічного аналізу

Студенти повинні уміти:

- аналізувати економічні факти;

- пояснювати взаємозв’язок між економічними фактами;

- розрізняти термінологію предмету;

- використовувати інструменти економічних досліджень на практиці. страхування.

Домашнє завдання: В.Д. Базилевич/ Економічна теорія /Політекономія с. 23 – 47,

1. підготуватись до опитування за питаннями на с.45.,

2. дати письмово визначення термінам навчального тренінга на с. 45.

 

 

1. Предмет політичної економії

а) зародження і розвиток предмету;

"Економіка" – ємкісне поняття і явище, походить від двох грецьких слів "ойко" і "номос". Цей термін вперше застосував Аристотель у ІІІ ст. до н.е.

Політекономія відноситься до суспільних наук, але її об’єктом є економічне життя суспільства. Політекономія – суспільна і економічна наука. Економіка в сучасному розумінні – це народне господарство країни, що включає відповідні галузі та види виробництва. Економіка – це сфера господарської діяльності для задоволення потреб людини.

Економіка – це вчення про те, як виробляються, розподіляються, обмінюються товари і послуги.

Економіка – наука про те, як обмежені виробничі ресурси використовуються для задоволення потреб.

Економіка розглядається як система господарської діяльності і як система наукових знань про господарську діяльність.

 

б) трактування різними школами;

"Політекономію" вперше застосовує представник школи меркантилізму А.Монкретьєн. 1615 він видає трактат з політекономії. Політична → "політея" – держава, суспільство → закони управління державною економікою.

І школа – меркантилізм, XV–XVIII ст. "Мерканте" – торговець, купець.

Має два етапи: раннього і пізнього, сфера обігу, предмет – багатство і його джерела. Політика доби розпаду феодалізму і зародження капіталізму (первісне нагромадження капіталу).

ІІ школа - фізіократи – засновник Ф.Кене, А.Тюрго.

ІІ пол. XVIII ст.

Намагалися виявити економічні закони життя людства. Джерелом багатства вважали тільки працю у сільськогосподарській сфері.

ІІІ школа - класична політична економія. У XVII ст. мануфактурне виробництво – центр інтересів буржуазії переміщується у сферу виробництва, економічне вчення фізіократів та меркантилізм починає гальмувати розвиток, на зміну приходить класична політична економія. Вона виникає в Англії. І етап - В.Петті, П’єр Буагільєр, А.Сміт, Д.Рікардо.

 

ІІ етап класичної теорії: Т.Р.Мальтус, Дж.С.Міпль, Ж.Б.Сей, Г.У.Керрі.

Трудова теорія вартості, ринок – саморегулююча система

ІV школа – марксизм. Маркс політична економія праці → пролетарська політекономія, концепція додаткової вартості

Критичний напрям політичної економії – критика капіталізму. С.Сісонді, П.-Ж.Прудон. Критичний напрям відбиває інтереси дрібних товаровиробників.

V школа - маржиналізм. ІІ пол. ХІХ ст. – маржиналізм (Курно, Госсен), метод граничного аналізу, австрійська школа – Менгер, Бет-Баверн, Ф.Візер, Дж.Б.Кларк – створює теорію граничної продуктивності, праці і капіталу.

Сучасні напрямки політичної економії:

1. Неокласицизм - Ж.Б.Сей, ІІ пол. ХІХ ст. - напрям різноманітний, сучасний. Теорію неокласицизму сформував А.Маршал. Неокласицизм виникає в 1890-х рр. Засновник Альфред Маршал – стаття "Принципи економіки". Панував до 30-х рр. ХХ ст. центральна ідея – автоматичне регулювання економіки.

2. Монетаризм пропонує теорію відмови від активного втручання держави в економіку і приписує грошовій масі роль визначального фактора у формуванні економічної конюктури

3. Кейнсіанство 20-30 рр. ХХ ст. – кейнсіанство (Дж.М.Кейнс), поділяється: неокейнсіанство, посткейнсіанство.

Обгрунтовує об’єктивну необхідність втручання держави в регулювання ринкової економіки.

Кейнс – засновник Бретонвуддської валютної системи.

Необхідність державного регулювання економіки. Кейнсіанство – макроекономічна теорія. Неокласицизм – мікроекономічна теорія.

Поряд з цими напрямами, представники яких досліджують функціонування ринкової економіки, існує ще один напрямок в економіці – інституціоналізм

4. Інституціоналізм - (кін ХІХ – поч. ХХ ст.). Institutio – звичай, традиція. Досліджують проблеми трансформування економічної системи, яка визначається різними явищами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Сполучення інституцій визначає розвиток економічної системи. Засновником інституціоналізму був Т.Веблен, діячі – Коменс, Мітчел, Дж.К.Гелбрейт, Р.Коуз.

5. Неокласичний синтез – узагальнююча концепція обґрунтовує поєднання ринкового і державного регулювання економіки (Д.Хікс, П.Самуельсон)

Політична економія – наука про закони, що управляють виробництвом, обміном, розподілом, споживанням благ у людському суспільстві. І досліджує закономірності розвитку виробничих відносин у кожній суспільній формації, визначає межі історичного існування і обґрунтовує необхідність зміни одних виробничих відносин іншими, більш прогресивними.

Водночас політична економія вивчає загальні економічні закони і закономірності, що притаманні усім економічним системам (формаціям).

 

в) економічні категорії і закони.

Економічні закони – це внутрішні, необхідні суттєві і стійкі зв’язки і взаємозалежності між явищами і процесами економічного життя.

Закони бувають загальні і особливі (специфічні).

Загальні діють у багатьох системах і закони товарного виробництва.

Специфічні діють лише в умовах певної економічної системи і закони зарплати по труду.

Кожна наука спирається на свої специфічні поняття, вони є і у політекономії. В них відображаються економічні ознаки процесів і явищ. Серед таких понять основне місце займають економічні категорії.

Економічні категорії – теоретичні поняття, абстракції, що відображають реально існуючі економічні відносини (потреби, інтереси, ціни, прибуток). Кожен закон нібито "групує" навколо себе визначену кількість економічних категорій.

Це наукове поняття, яке відображує найбільш суттєві ознаки і сторони процесів і явищ економічного життя (товар–вартість, корисність). Економічна категорія має свої специфічні ознаки:

– відображає не природні властивості речей і предметів, а характерну властивість певної системи економічних відносин людей;

– має об’єктивний характер, бо відображає об’єктивну дійсність;

– значна частина економічних категорій має історичний характер (відповідають певним історичним умовам і відображають різні етапи економічного життя суспільства).

 

2. Методи економічних досліджень.

Методологія політекономії передбачає вивчення економічних процесів, явищ у їхньому тісному взаємозв’язку та постійному розвитку з використанням певної системи методів (методологічного інструментарію). Метод пізнання – шлях, спосіб дослідження предмета, науки. Для пізнання використовують загальнонаукові і специфічні методи.

Загальнонаукові:

– діалектичний (Гегель, Фейєрбах);

– структурно-функціональний.

Діалектичний метод припускає розгляд явищ і процесів системи не ізольовано, а у взаємозв’язку і не у статиці, а в динаміці. Розкладання досліджуваного на окремі елементи і вивчення кожного з них називається аналізом. Об’єднання проаналізованих елементів в єдине ціле називається синтезом. Застосовується поняття "наукових абстракцій".

Серед специфічних – єдність логічного і історичного, наукової абстракції, синтезу, аналізу, дедуктивний.

 

3. Функції політичної економії:

а) основи функції політичної економії;

Функції політекономії:

– теоретико-пізнавальна;

– практична;

– методологічна;

– ідеологічна;

– прогностична.

Суть пізнавальної функції полягає в тому, щоб розкрити зміст економічних законів, категорій, форми їх прояву і механізму дій.

Практична – обґрунтування необхідності і винайдення шляхів раціонального господарювання, що відповідають інтересам людини, колективу, суспільства.

Методологічна функція застосовується при розробці методів, необхідних для дослідження всіх економічних наук, тобто політекономія виступає методологією для останніх.

Ідеологічна – політекономія не може бути незалежною від ідеології. Якщо вона не відображає реальні стосунки людей і не виражає інтереси певних прошарків населення, вона мертва.

Прогностична функція спроможна надати соціально-економічний прогноз розвитку країни на біль-менш тривалий проміжок часу.

 

б) політекономія в системі економічних наук;

Політична економія розробляє рекомендації і програми, що є основою економічної політики.

Політекономія – це наука про суспільство. Це означає, що об’єктом її вивчення є суспільство. А основою кожного суспільства є економіка, тобто матеріальний базис суспільства. Економічна система, точніше кажучи, той чи інший її історичний або функціональний тип, визначає характер і природу соціально-політичної системи суспільства в цілому. Вона є основною детермінантою розвитку будь-якого суспільства в будь-який період його історичного розвитку. Тому результати її реформування найбільшою мірою відбиваються на характері функціонування та реформування суспільства в цілому.

Отже, політекономія як суспільна наука відноситься саме до тих наук, які формують систему знань про господарчу діяльність, тобто це одна з економічних наук. яка саме? Теоретичні науки – це науки, що вивчають прояви загальних економічних законів і закономірностей, виявлених і сформульованих теорією в конкретних галузях і сферах господарювання

 

Система економічних наук і місце політичної економії в ній

 

Отже, політекономія як наука теоретична – система наукових знань, що дає цілісне уявлення про закони та суттєві зв’язки в реальній економічній діяльності.

 

в) політекономія та обґрунтування економічної політики

Управління – це цілеспрямований вплив на людей (колективи або окремих робітників), який передбачає організацію та координацію їхніх дій з метою підвищення ефективності виробництва. Отже, управління – це діяльність для досягнення певної мети за допомогою системи методів. Мета й методи управління визначаються економічною політикою.

Економічна політика – це сукупність науково сформульованих ідей і положень, довгострокових і найближчих завдань, цілеспрямованих дій, за допомогою яких здійснюється керівництво економікою (підприємством). Тобто, це – розробка й проведення в життя системи господарських заходів, скерованих на розвиток і підвищення ефективності виробництва. Економічна політика, щоб бути дійовою, не повинна бути результатом вольових, випадкових рішень окремих осіб, тих чи інших владних структур. Економічні закони, характер і механізм їх дії, вимоги вивчає політекономія. Отже, щоб бути ефективною, економічна політика повинна спиратись на концепції і рекомендації, що розробляються політекономією. Будь-які спроби в економічній діяльності обійти вимоги економічних законів, обертаються значними економічними втратами, а якщо це робиться тривалий час, то й катастрофою.

 

 

 

Тема. ЕКОНОМІЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

 

Найкраща економічна система — це та,

яка максимально забезпечує людей тим,

чого вони найбільше потребують.

Джон Гелбрейт

Мета:

· засвоїти, поглибити та систематизувати знання по темі;

· розвивати, використовувати та набувати в прикладному плані набуті знання по темі;

· сприяти формуванню знань та виробленню практичних навичок по темі.

План лекції

1. Економічна система: її суть та структурні елементи.

2. Класифікація систем.

3. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.

4. Економічні відносини як суспільна форма і спосіб організації економічної системи.

5. Критерії періодизації розвитку суспільства.

Час: 2 год.

Вид заняття: лекція

Тип заняття: засвоєння нових знань

Місце проведення: аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: підручник, наочний посібник, методична розробка.

Джерела інформації: (1) с. 61 - 95.

 

Основні категорії і поняття: економічна система, національна економіка, цивілізація, господарський механізм, організація виробництва, продуктивні сили, економічні відносини, змішана економіка, традиційні економічні системи, ринкова економіка, командно-адміністративна економіка

Студенти повинні знати:

- основні поняття теми;

- сутність та структурні складові економічної системи суспільства;

- матеріальну основу економічної системи;

- чинники еволюції економічної системи у процесі історичного розвитку суспільства;

- підходи до типізації економічних систем суспільства

Студенти повинні уміти:

- аналізувати типи економічних систем суспільства;

- визначити цілі економічних систем суспільства;

- розкривати особливості змісту і взаємозв’язок трудових(техніко-економічних) і соціально-економічних відносин.

Домашнє завдання: В.Д. Базилевич/ Економічна теорія /Політекономія

с. 61 – 95,

3. підготуватись до опитування за питаннями на с.92.,

4. дати письмово визначення термінам навчального тренінга на с. 92.

 

1. Економічна система: її суть та структурні елементи.

Економічна система – об’єктивна єдність закономірно пов’язаних одних з іншими явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, всі елементи знаходяться в органічному взаємозв’язку, не існують поза її межами. Якісна однорідність системи не є абсолютною, вона допускає появу елементів нової якості, зо відповідають етапам зрілості продуктивних сил і виробничих відносин.

Характерними ознаками економічної системи є:

– ієрархічність: місце системи елементів визначено і їх субординація (підпо­рядкованість);

– цілісність, самодостатність: наявність необхідних і достатніх елементів для саморозвитку, самовідтворення;

– органічність: внутрішня єдність, нечужинність елементів системи;

– мобільність: здатність системи адекватно, своєчасно і комплексно реагувати на зміни середовища.

Економічна система характеризується різними сферами функціонування, рівнями господарювання її суб’єктів, вона є складною субординованою системою різних рівнів.

Економічна система включає:

· провідний тип власності на ресурси,

· основні групи суб’єктів і відносин між ними,

· економічну форму результатів виробництва,

· принципи організації суспільного виробництва (виробництво, розподіл, обмін і споживання),

· економічні закони.

Така структура системи розглядається, як правило, через зв’язок продуктивних сил, виробництва економічних і надбудовних відносин у тій їх частині, що обслуговує економіку через формування господарської поведінки суб’єктів.

В такому випадку класифікація систем базується на провідному типі власності на засоби виробництва.

Існує й інший підхід щодо структури, сутності і класифікації економічних систем. Деякі автори визначають економічну систему як сукупність певним чином упорядкованих і скоординованих видів економічної діяльності суб’єктів господарювання в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання економічних благ.

Економічна система – це спосіб організації національної економіки. Національна економіка – сукупність домашніх господарств, підприємств, державних інститутів, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища та державної території.

Основними елементами економічної системи (національна економіка, спосіб організації) є:

– спосіб узгодження діяльності суб’єктів господарського життя чи спосіб розвитку основних проблем організації економіки (що? як? для кого?);

– власність на виробничі ресурси та вироблені блага;

– принципи розподілу та перерозподілу національного продукту.

В цілому найбільш поширеною є точка зору, що основними елементами економічної системи, її підсистемами є

· продуктивні сили,

· економічні відносини (організаційно-економічні, техніко-економічні, соціально-економічні),

· господарський механізм.

Рівні економічної системи та її основні суб’єкти

2. Класифікація систем

Економічна система – складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. Класифікація економічних систем різна, вона залежить від різних критеріїв. В цілому об’єктивна різноманітність якостей економічної системи обумовлює наявність їх багатокритеріального погляду.

Критерії можна поділити на:

– структуроутворюючі;

– соціально-економічні (змістовні та об’ємні й динамічні).

Відповідно до них економічні системи бувають:

1. Системи виробничих відносин, системи функціональних зв’язків, інституційні системи.

2. Економічні системи за формами господарювання, за формаційними ознаками, по відношенню до типу технічного розвитку.

3. Економічні системи "чисті" та "змішані", статичні та такі, що історично розвиваються.

Головні критерії класифікації економічних систем:

1. Домінуюча форма власності на засоби виробництва. Маркс.

2. Технологічний спосіб виробництва. Інституціалізм:

– доіндустріальне суспільство;

– індустріальне суспільство;

– постіндустріальне суспільство;

– інформаційне суспільство.

3. Спосіб управління і координації економічної діяльності (німецький лібералізм).

Щодо класифікації застосовується багатокритеріальний підхід.

Значного поширення набули погляди, згідно з якими виокремлюються 4 типи основних систем організації економічного життя:

– традиційна;

– ринкова;

– командна;

– змішана.

Традиційні економічні системи ґрунтуються на звичаях, обрядах тощо, як завжди передавались із покоління у покоління. Саме ці обставини визначали, що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Зазвичай такі економічні системи недостатньо сприймали технічний прогрес і все нове, що породжує динамізм розвитку суспільства.

Основними рисами традиційної системи є:

– виробництво, розподіл та обмін базуються на звичаях. Релігійні і кастові цінності первинні щодо нових форм економічної діяльності;

– спадковість і кастовість чітко визначають економічну роль індивідів;

– соціально-економічний застій "рельєфно" виражений, оскільки економіка розвивається повільно, протягом багатьох десятків років;

– розвиток техніки обмежений, оскільки він об’єктивно підбиває підвалини традиційної системи;

– стійке перевищення темпів зростання чисельності населення над темпами економічного розвитку, тому наявний високий рівень безробіття і низька продуктивність праці;

– зубожіння і бідність основної маси населення;

– нерозвинутість ринкових відносин і ринкової інфраструктури, слабкий виробничий потенціал в країні в цілому.

Нині країни з суттєвими елементами традиційної економіки є постачальниками сировини й матеріалів у світове господарство, виступають ринком збуту готової продукції для розвинутих держав.

Командна, або адміністративно-командна, система: всі ресурси становлять власність держави, яка й здійснює централізоване управління на всіх його рівнях. Держава вирішує, що, як і для кого виробляти.

Характерними рисами системи є:

– державна власність практично на всі фактори виробництва, які відокремлено нікому не належать, навіть господарюючим суб’єктам;

– колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічною діяльністю;

– централізоване виділення підприємствам ресурсів для виконання державних планів та централізоване ціноутворення;

– практично відсутня конкуренція, звідси – монополізм виробників і панування їх над споживачами.

Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача.

Цій економічній системі притаманні і деякі переваги:

– має великі можливості нагромадження виробничих ресурсів, перерозподілу їх у приоритетні галузі;

– такий перерозподіл дає можливість уникнути масового хронічного безробіття, дає можливість забезпечити повну зайнятість;

– забезпечує за рахунок централізованих коштів певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує ряд інших соціальних проблем.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати.

Характерні риси:

– панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

– ринкова система координації та управління господарською діяльністю;

– дотримання принципу свободи підприємництва, вибору сфери діяльності;

– поведінка суб’єктів ринкової економіки диктується егоїстичними інтересами, але саме так досягається великий суспільний результат;

– кожен суб’єкт прагне до отримання максимального прибутку, самостійно приймає рішення, діє на свій страх і ризик;

– деякі з виробників не мають реальної можливості вплинути на ситуацію на ринку. Діє загальна конкуренція – всі проти всіх.

Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання. Зрозуміло, що всі згадані економічні системи не існували і не існують у чистому вигляді, оскільки різні форми господарювання, управління і координації економічної діяльності функціонують паралельно, доповнюють одна одну, а часто навіть органічно переплітаються.

 

4. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи

Матеріальною основою економічної системи виступають продуктивні сили – вони є органічним поєднанням особистого та речового факторів. Згадані елементи (робоча сила і засоби виробництва) складають основні елементи продуктивних сил. На рівень їх розвитку впливають:

– освітній фактор;

– ступінь майстерності;

– дисципліна праці на всіх рівнях ієрархії;

– наукова організація праці;

– рівень суспільної комбінації виробничого процесу;

– природні умови;

– розвиток науки та ступінь її технічного застосування;

– технічний прогрес – глобальна закономірність розвитку суспільства.

В історії розвитку техніки виділяються 3 етапи:

– інструменталізація виробництва;

– механізація;

– автоматизація.

Тип зв’язку людини з технікою на різних етапах розвитку характеризується технологічним способом виробництва.

Зміст цього поняття складають знаряддя праці в поєднанні з математикою, технологією, енергією, інформатикою та організацією виробництва.

Відповідно до 3 етапів у розвитку техніки виділяють 3 технологічні способи виробництва:

– ручний;

– машинний;

– автоматизований.

Науково-технічний прогрес може відбуватися еволюційним та революційним шляхами. Останній шлях набуває форми НТР як стрибкоподібного розвитку науки і техніки на основі перетворення науки в продуктивну силу (50 рр. ХХ ст.). Остання зумовлює переворот у структурі і динаміці ПС та дає підстави до нового технічного базису людського суспільства як якісного вдосконалення матеріальних умов життя людини. У процесі суспільного виробництва людина є головною продуктивною силою, оскільки саме вона створює знаряддя праці, відчужує від природи предмети праці та визначає способи їх використання. У продуктивному розвитку та вдосконаленню засобів виробництва розвиваються і розкриваються найістотніші риси людини, формується певний тип працівника. Розвиток автоматизації і комп’ютеризації змінює роль і функції людини, приводить до зростання ролі людського фактора сучасна НТР виводить людину з процесу безпосередньо виробництва, ставить її поряд і над ним.

 

5. Економічні відносини як суспільна форма і спосіб організації економічної системи.

Як головний фактор ПС людина є суб’єктом економічних та інших суспільних відносин.

Важливим елементом є економічні відносини, які є об’єктивними і матеріальними, оскільки:

– складаються незалежно від волі і свідомості людини;

– невід’ємні від буття ПС, являють собою їх суспільну форму.

Усі зміни в економічній системі разом з її матеріальною основою реалізуються через економічні відносини. Водночас економічні відносини не лише наслідок виявлення, а й необхідна умова розвитку ПС.

Економічні відносини можна класифікувати за різними критеріями:

– за характером і формами привласнення благ;

– за фазами відтворення;

– за рівнем відносно ПС – техніко-економічні, організаційно-економічні, соціально-економічні;

– за рівнем господарювання: мікро- та макрорівень.

У процесі організації виробництва виникають загальні організаційно-економічні відносини, що відбивають певний рівень виробництва. Ці відносини пов’язані з процесом праці, поділом праці тощо. Вони формуються у процесі взаємодії відносин спеціалізації, кооперативності, комбінування, концентрації, обміну діяльності між людьми.

Організація виробництва – це процес забезпечення єдності, злагодженості, функціонування факторів виробництва, взаємодія людей, що беруть участь у виробництві.

Техніко-економічні відносини – відносини, що визначаються технікою і технологією, що застосовуються у процесі виробництва. Вони розвиваються й удосконалюються паралельно з технікою і технологією та індустріалізацією економіки ПС.

Організаційно-економічні і техніко-економічні відносини виражають систему відносин "людина–виробництво" ("людина–природа").

Найскладнішою підсистемою економічної системи і відповідно системи економічних відносин є соціально-економічні відносини.

Соціально-економічними відносинами називають сукупність суспільних зв’язків і відносин між економічними суб’єктами, в які вони вступають у процесі суспільного виробництва і привласнення його результатів. Вони надають суспільству історичної визначеності та соціальної якості.

За фазами відтворення (виробництво, розподіл, обмін, споживання), соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв’язків "людина–людина".

Економічні відносини (соціально-економічні) є соціально-економічною формою розвитку ПС – це означає, що ПС не існують окремо від відносин, так як і останні не можна відокремити від ПС. Тому суспільне виробництво потрібно розглядати як органічну єдність ПС і економічних відносин. Розвиток і вдосконалення економічних відносин має бути адекватним розвитку ПС.

Господарський механізм узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність ПС і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів. Таким чином, цей механізм є сукупністю форм організації та управління суспільними діями економічних суб’єктів, спрямованих на реалізацію економічних законів.

 

6. Критерії періодизації розвитку суспільства

Універсальною закономірністю прогресу економіки є перехід від низьких (нижчих) до вищих ступенів розвитку ПС. В історії розвитку суспільства є декілька етапів, що поступово змінювали один одного.

Три головні етапи періодизації розвитку суспільства (Морган)

1. Епоха дикості.

2. Епоха варварства.

3. Епоха цивілізації.

Основними підходами щодо типізації їх є формаційний і загально-цивілізаційний.

Формаційний підхід базується на особливості суспільства:

· первісне,

· рабовласницьке,

· феодальне,

· капіталістичне,

· комуністичне.

Загально-цивілізаційний підхід базуєтьсяна зміні способів виробництва, яка відбувається в процесі взаємодії ПС і виробничих відносин.:

· антична,

· сучасна цивілізація. (підхід базується не на особливості суспільства, а на цілісності людської цивілізації та домінуючому значенні загальнолюдських цінностей, інтегрованості суспільства у світову спільноту.)

У цьому виявляється різниця цивілізаційного підходу від формаційного.

 

Цивілізація – рівень суспільного розвитку матеріальної і духовної культури (антична, сучасна цивілізація).

Цивілізація – один з історичних етапів розвитку суспільства, вона визначається як історично-конкретний етап суспільства, що характеризується особливим способом праці, певною суспільно-виробничою технологією, відповідною матеріальною і духовною культурою.

Цивілізація відображає органічну сукупність соціально-економічних і культурних характеристик суспільства, рівень ПС, спосіб взаємодії людей з природою.

Сучасна наука розмежовує:

· аграрну цивілізацію,

· індустріальну,

· постіндустріальну організацію

 

 

Тема: форми організації суспільного виробництва

 

Для людини немає нічого природнішого за

працю, людина народжена для неї, як

пташка для польоту і риба для плавання.

Франческо Петрарка

 

Мета:

· засвоїти, поглибити та систематизувати знання по темі;

· розвивати, використовувати та набувати в прикладному плані набуті знання по темі;

· сприяти формуванню знань та виробленню практичних навичок по темі.

План лекції

1. Натуральна (традиційна) форма організації виробництва.

2. Товарна форма виробництва.

3. Товар і його властивості.

4. Проста і розвинута форми товарного виробництва.

Час: 2 год.

Вид заняття: лекція

Тип заняття: засвоєння нових знань

Місце проведення: аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: підручник, наочний посібник, методична розробка.

Джерела інформації: (1) с. 113 – 152.

 

Основні категорії і поняття: натуральне виробництво, товарне виробництво, суспільний поділ праці, товар, споживча вартість(корисність), вартість, продуктивність праці, інтенсивність праці, суспільно необхідний робочий час, закон вартості.

Студенти повинні знати:

- основні поняття теми;

- форми організації суспільного виробництва;

- поняття товару та його властивості;

- закон вартості;

- альтернативні теорії вартості

Студенти повинні уміти:

- аналізувати економічні факти;

- пояснювати взаємозв’язок між економічними фактами;

- розрізняти термінологію предмету;

- використовувати інструменти економічних досліджень на практиці.

Домашнє завдання: В.Д. Базилевич/ Економічна теорія /Політекономія с. 113 – 152,

1. підготуватись до опитування за питаннями на с.150.,

2. дати письмово визначення термінам навчального тренінга на

с. 150.

 

1. Натуральна (традиційна) форма організації виробництва.

Натуральне виробництво є історично первинним. Воно базується на низькому рівні розвитку ПС, де, як правило, відсутній суспільний поділ праці. Головною ознакою є те, що продукти праці призначені для власного споживанні всередині економічної одиниці (плем’я, латифундія, маєток). Виробництво і споживання прямо пов’язані, продукти не обмінюються, а розподіляються між членами. Розподіл започаткований на різних засадах:

– на основі рівності;

– в залежності від статі і віку;

– в залежності від місця в ієрархічні структурі економічної одиниці;

– на позаекономічному примусі.

Таким чином, натуральне виробництво – це тип господарства, у якому процес створення матеріальних благ спрямований безпосередньо на задоволення власних потреб виробника.

Характерними рисами є:

– організаційні:

· замкненість

· консерватизм

· стійкість

– економічні:

· слабо виражений поділ праці

· відкритість економічних відносин

· слабо виражений суспільний характер праці

– обмежена мета виробництва (задоволення потреб виробників).

Натуральне виробництво поступається місцем товарному.

 

Товарна форма виробництва.

Товарне виробництво – це організація суспільного господарювання (економіки), за якої економічні відносини між виробниками виявляються через купівлю-продаж продуктів (через ринок). Продукти праці виробляються не для власного споживання, а для продажу на ринку. Продукт праці набуває товарної форми. Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання ринкових відносин.

Матеріальною основою виникнення товарних відносин є суспільний поділ праці.

Сам по собі він не породжує товарних відносин, їх виникнення з погляду суспільної форми зумовлено економічною відокремленістю виробників. Вона виявляється у тому, що виробник сам привласнює результати своєї праці. Можна сказати, що причинами виникнення є:

– суспільний поділ праці (необхідна умова);

– економічна відокремленість виробників (безпосередня причина).

Економічна відокремленість – це становище, за якого виробники самостійно вирішують питання господарської діяльності: що? як? для кого? Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. У зв’язку з економічною відокремленістю виробників нерозривно пов’язані еквівалентність і відплатність товарних відносин.

Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи:

– суспільний поділ праці;

– економічна відокремленість виробників;

– еквівалентність відносин;

– ринковий зв’язок між виробниками і споживачами;

– визнання суспільного характеру праці через ринок;

– здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі–продажу;

– виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду;

– конкуренція.

Основними категоріями є: товар, ринок, гроші, ціна, попит, пропозиція.

 

 

3. Товар і його властивості.

Товар – це продукт, що призначений не для безпосереднього споживання, а для обміну чи купівлі–продажу на ринку.

Товар має дві основні властивості – споживчу вартість і вартість (цінність).

Споживча вартість (корисність) – це здатність блага задовольняти ті чи інші потреби.

Вартість – це результат затраченої праці чи факторів виробництва.

Вартість – це праця, уречевлена в товарі.

Формою прояву вартості є мінова вартість, що являє собою кількісне співвідношення, пропорцію, в якій одні товари обмінюються на інші товари певної споживчої вартості: хА = уВ.

Будь-який товар містить суперечність між вартістю і споживчою вартістю.

Двоїстий характер праці: абстрактна і конкретна, що витрачається на виготовлення.

Конкретна – це праця, витрачена у певній формі і визначена певною технологією, засобами, метою та певними результатами (споживною вартістю). З іншого боку праця, втілена в товарі, є абстрактною – це праця взагалі у фізіологічному розумінні слова, як витрата фізичної, розумової, психічної енергії людини. Її результатом є вартість товару.

Таким чином, дві властивості – споживча вартість і вартість – є результатом двоїстого характеру праці, втіленої у товарі.

На величину вартості впливають продуктивність та інтенсивність праці. Продуктивність праці – це результативність, ефективність, що вимірюються кількістю продукції, що виготовлена за одиницю робочого часу.

Величина вартості товару визначається його тривалістю і вимірюється робочим часом. Розрізняють індивідуальну і суспільну вартість: індивідуальний час, що затрачений на виготовлення і залежить від кваліфікації, продуктивності; суспільна вартість визначається витратами суспільнонеобхідної праці та вимірюється суспільнонеобхідним робочим часом.

Суспільнонеобхдіний робочий час – це час, який витрачає більшість робітників для виготовлення даних товарів, чи час, за якого вироблено більшість товару. Це час, за якого виготовлено товари при різному ступені уміння, продуктивності і інтенсивності праці.

Основні фактори впливу на величину вартості:

– продуктивність;

– інтенсивність;

– складність;

– рівень кваліфікації.

Із зростанням продуктивності праці, збільшується кількість продукції, вартість одиниці зменшується, а загальна вартість товарної маси залишається незмінною. Продуктивність залежить від знарядь праці, рівня кваліфікації, рівня організації праці, технології тощо.

Інтенсивність – ступень напруженості праці, вимірюється кількістю фізичної, розумової, психічної енергії людини, що витрачається за одиницю часу.

Зміна інтенсивності праці прямо пропорційно впливає на величину вартості всієї товарної маси, кількість виготовлених товарів, вартість одиниці товару залишається незмінною.

Складність праці: більш складна праця в одиницю часу створює більшу вартість.

 

4. Проста і розвинута форми товарного виробництва.

 

Просте товарне виробництво – це виробництво, за якого товари виготовляються самим власником засобів виробництва. Всі фактори поєднуються безпосередньо.

Розвинуте товарне виробництво – це виробництво, за якого виготовлення товарів відбувається за умов купівлі–продажу робочої сили. Фактори виробництва поєднуються в результаті купівлі–продажу праці.

Метою розвинутого є отримання прибутку, а простого – задоволення потреб.

Відмінність у масштабах виробництва. Спільні риси: просте і розвинуте виробництво – форми товарного виробництва, тому всі риси товарного виробництва характерні і для них.

Економічний зміст закону вартості.

Закон вартості – особливий економічний закон(діє у деяких способах суспільного виробництва), що виражає внутрішньонеобхідні, суттєві і сталі зв’язки між суспільно необхідною працею(витраченою на виробництво товару з урахуванням умов її відтворення) і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту і пропозиції.

Закон вартості є законом функціонування і розвитку товарного виробництва.

Цей закон регулює зв'язки між товаровиробниками, а також розподіляє і стимулює суспільну працю в умовах товарного виробництва.

Закон вартості — це закон, який передбачає, що виробництво й обмін товарів мають здійснюватися на основі їхньої вартості, тобто як обмін еквівалентів.

Альтернативні теорії вартості

Багато західних економістів намагаються пояснювати зміни мінової вартості товарі та їх вартості в цілому співвідношенням попиту і пропозиції. Вони вважають, що коли попит на даний вид товару підвищується, а пропозиція залишається без змін, то мінова вартість зростає. Якщо ж пропозиція перевищує попит, то мінова вартість зменшується. Проте постає необхідність знайти ту об’єктивну основу, що регулює не випадково пропорції під впливом співвідношень попиту і пропозиції, а й закономірні пропозиції обміну товарами. Дана теорія була спробою пов’язати теорію трудової вартості з реальною дійсністю, з ціною і грошима, з ринковими відносинами (Дж.Стюарт, Г.Маклеод).

Інша теорія – теорія витрат виробництва – підтверджувала, що у разі даного співвідношення попиту і пропозиції вартість товару визначається витратами виробництва (Р.Торренс, Дж.С.Мігль, Д.Мак-Куллох).

З теорією витрат виробництва безпосередньо пов’язана теорія трьох факторів виробництва (Ж.Б.Сей). вона вказує на участь у процесі вив-а капіталу, праці і землі. За сучасних умов у процесі виробництва бере участь і четвертий чинник – підприємництво. Найбільш популярною на Заході є теорія граничної корисності (Гоесен, Менгер, Візерк). Суть даної теорії полягає у тому, що вартість товару залежить від важливості і необхідності тієї потреби, яку він задовольняє, за умов його граничної корисності.

 

Закон вартості відповідає як теорії трудової вартості, так і теорії граничної корисності.

Якщо вартість товару повинна детермінувати два фактори — витрати праці та ступінь цінності його для споживача, то еквівалентність обміну, відповідно до закону вартості, припускає еквівалентність обох факторів. Закон вартості діє через відхилення цін від вартості. Коливання цін є механізмом дії закону вартості.

У ринковій економіці закон вартості виконує такі функцїі:

— стихійно регулює суспільне виробництво;

— стимулює розвиток продуктивних сил суспільства;

— обумовлює економічну і соціальну диференціацію товаровиробників.

Регулювальна роль закону вартості виявляється в тому, щочерез механізм коливання цін навколо вартості відбувається розподіл робочої сили і капіталу між різними галузями виробництва, внаслідок чого стихійно досягається певна пропорційність, збалансованість між сферами суспільного виробництва.

Відхилення цін від вартості економічно сигналізує товаровиробнику про

зміну кон'юнктури ринку, а відповідно орієнтує виробництво, яких товарів недостатньо, а яких — надмірно. Якщо того або іншого товару виробляється недостатньо, то попит на нього перебільшує пропозицію. Ціна на такий товар зростає. Це приваблює в галузь ресурси й робочу силу з інших галузей, де прибутки нижчі, отже, виробництво цього товару зростає.

Навпаки, коли виробництво товару перевищує попит на нього,то ціна, а разом з нею і прибутки, знижуються. Внаслідок цього виробничі ресурси переливаються в ті галузі, де прибутки вищі.Таким чином, закон вартості через ринковий механізм цін забезпечує визначення кордонів, які відділяють економічно доцільне виробництво від недоцільного, і саме тим регулює

пропорції суспільного виробництва. Закон вартості стимулює розвиток продуктивних сил. Кожний товаровиробник в умовах конкуренції і загрози

розорення прагне здобути найбільший прибуток. Цього можна досягти, якщо індивідуальна вартість його товару буде нижчою, ніж суспільна, ринкова вартість, а це можливо за умови зменшення індивідуальних затрат праці на виробництво товару на основі впровадження нової, продуктивнішої техніки,

поліпшення організації виробництва тощо. Але оскільки до цього постійно прагнуть усі товаровиробники, це зумовлює загальний технічний прогрес, зростання продуктивних сил суспільства. Таким чином, закон вартості виступає рушійною силою розвитку продуктивних сил.

Закон вартості спричиняє диференціацію, розшарування товаровиробників. В умовах конкуренції відповідно до закону вартості економічні переваги стимулюють дії товаровиробників, які домоглися зниження індивідуальної вартості своїх товарів порівняно із суспільною, і навпаки, потерпають ті

товаровиробники, у яких індивідуальна вартість товару вища за суспільну.

Перші отримують додаткові прибутки, збагачуються, процвітають, зміцнюють своє економічне становище, другі — не можуть покрити своїх витрат, зазнають збитків і згодом банкрутують.

Таким чином, завдяки дії закону вартості суспільство звільняється від економічно неефективних господарств. У класичному вигляді цей закон діяв лише в умовах капіталістичної ринкової економіки вільної конкуренції. Однак основні його риси притаманні й сучасній ринковій економіці, у

якій суттєво зросла роль держави стосовно регулювання ринкових процесів. Саме у доповненні та взаємодії ринок і держава створюють оптимальний господарський механізм регулювання сучасної змішаної ринкової економіки.

 

 

Тема: ринок: суть, функції та умови формування

 

...Економічна свобода набагато ілюзорні-

ша, ніж це видається на перший погляд.

Кожен має право чинити на ринку так,

як йому заманеться. Однак якщо хто-не-

будь визнає за краще робити те, що ринок

не схвалює, ціною індивідуальної свободи

виявляється економічне розорення.

Р. Хейлбронер

.

 

Мета:

· засвоїти, поглибити та систематизувати знання по темі;

· розвивати, використовувати та набувати в прикладному плані набуті знання по темі;

· сприяти формуванню знань та виробленню практичних навичок по темі.

План лекції

1. Інституціональні основи ринкової економіки. Домінування приватних інтересів. Ринкові відносини, їх суб’єкти і об’єкти. Визначення ринку: альтернативні теорії. Сутність ринку.

2. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

3. Функції ринку. Умови його формування і розвитку.

4. Конкуренція, її суть, функції та форми.

5. Конкуренція і моделі ринків.

Час: 2 год.

Вид заняття: лекція

Тип заняття: засвоєння нових знань

Місце проведення: аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: підручник, наочний посібник, методична розробка.

Джерела інформації: (1) с. 189 – 211.

 

Основні категорії і поняття: ринок, конкуренція, попит, пропозиція, ринкова рівновага, ціна, ринкова кон'юнктура.

Студенти повинні знати:

- основні поняття теми;

- суб’єкти, об’єкти, функції ринку;

- поняття ринкової кон’юнктури,

- ринковий механізм та його дію;

- форми конкуренції.

Студенти повинні уміти:

- аналізувати економічні факти;

- пояснювати взаємозв’язок між економічними фактами;

- розрізняти термінологію предмету;

- використовувати інструменти економічних досліджень на практиці.

Домашнє завдання: В.Д. Базилевич/ Економічна теорія /Політекономія с. 189 – 211,

1. підготуватись до опитування за питаннями на с.211.,

2. дати письмово визначення термінам навчального тренінга на

с. 211.

 

 

І. Ринок є складною соціально-економічною структурою, що відображує наявні відносини. Він є економічною категорією, що є однією з центральних в економічній теорії. Проте немає єдиної позиції щодо його універсального визначення. Приводиться безліч визначень цієї категорії, що виражають ті чи інші сторони ринкових відносин. Тлумачення може відбуватись на двох рівнях: науковому і побутовому.

Ринок – система товарно-грошових відносин, що виникають між покупцем і продавцем з приводу купівлі–продажу товарів. Ринок – це обмін, сукупність купівлі–продажу, яка відбиває збалансування попиту і пропозиції, що здійснюється у відповідності з економічними законами товарного виробництва і обігу. Він є складним утворенням, що являє собою сферу обміну, сукупність процесів купівлі–продажу, які здійснюють збалансування попиту і пропозиції за рахунок цін, а з іншого боку забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення його цілісності.

Ринок – суспільна форма організації і функціонування економіки, за якою забезпечується взаємодія виробництва і споживання через посередницькі інститути, що регулюють більшість виробників і споживачів, їх прямий і зворотній вплив. Те, що ринок включає не тільки відносини з купівлі–продажу, але й соціально-економічні (власність, виробництво, розподіл, споживання тощо), а також організаційно-економічні відносини (конкретні форми організації ринку), дає підстави розглядати ринок у економічні системі як підсистему.

Інституціональні основи ринкової економіки становлять: приватна власність, свобода підприємницької діяльності, вільна конкуренція.

Ринкові відносини – це відносини між його учасниками (суб’єкти ринкових відносин) з приводу купівлі–продажу товарів і послуг (об’єкти ринкових відносин).

Визначення, що найбільш чітко відображають суть ринку:

1. Місце, де відбувається процес купівлі–продажу результатів людської діяльності.

2. Ринок – це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської праці.

3. Ринок – це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці.

4. Ринок – це місце збалансування попиту і пропозиції і ринкової ціни.

Характерні ознаки сучасного ринку

1. Пріоритет покупців (ринок покупців).

2. Конкурентний характер.

3. Не монополізація, а інтеграція конкуруючих суб’єктів ринку.

Суб’єкти ринку

1. Держава.

2. Іноземні фірми та громадяни.

3. Державні, колективні, кооперативні, приватні підприємства та їх об’єднання.

4. Різні установи та організації.

5. Громадяни України.

Об’єкти ринку

1. Матеріальні продукти праці.

2. Робоча сила.

3. Позикові капітали, валюта, золото.

4. Цінні папери.

5. Інтелектуальні продукти праці.

 

Суб’єкти – всі учасники ринку, об’єкти – товари і послуги, цінності, багатство, земля, робоча сила.

 

ІІ. Ринковий механізм являє собою взаємодію ринкових елементів: ціни, попиту, пропозиції, конкуренції, кон’юнктури; що надає певної спрямованості економічнійповедінці суспільства і узгоджує приватні та суспільні інтереси.

Попит – це форма вираження потреби, платоспроможна потреба. На ринку мається справа не з попитом взагалі, а з попитом платоспроможним. Тому він включає в себе:

– потреби (бажання придбати);

– грошові засоби, що є в наявності для придбання товарів чи послуг.

Отже, попит, як правило, виражається в грошовій формі.

Пропозиція – сукупність товарів і послуг, які є чи можуть бути доставлені на ринок. Включає 2 моменти:

– готовність виробників виробляти і продавати певний вид товару чи послуги;

– умови, на яких виробники згодні продавати їх.

Пропозиція має натуральний вигляд.

Динаміка попиту і пропозиції визначається економічними законами, зокрема, законом попиту і законом пропозиції.

Закон попиту регулює величину ринкової ціни. Зростання ціни за інших незмінних умов приводить до зменшення обсягу попиту і навпаки.

Закон пропозиції регулює пропозицію залежно від рівня цін. Чим вища ціна товару за інших незмінних умов, тим більше стимулюється виробництво і продаж саме цього товару чи послуги.

Ціна – грошовий вираз вартості. Проте ціна є грошовим виразом вартості, коли існує рівновага між попитом і пропозицією. В інших випадках коливання цін спричиняються іншими причинами. Тому ціна – це грошова сума, яку сплачують чи одержують за конкретний товар.

А. Вартісні фактори:

1. Величина вартості.

2. Продуктивність.

3. Інтенсивність.

4. Складність праці.

Б. Фактори співвідношення попиту і пропозиції

В. Психологічні фактори.

Г. Державне регулювання.

На ринку розрізняють ціну попиту, ціну пропозиції і рівноважну ціну.

Ціна попиту – це гранично-максимальна ціна, яку покупці згідні платити за товар.

Ціна пропозиції – це гранично-мінімальна ціна, за яку продавці згідні продати свій товар.

Ринкова рівновага – це ситуація, за якої наміри покупців і продавців повністю збігаються так, що за певної ціни товару обсяг пропозиції дорівнює обсягу попиту.

Ринкова ціна – це ціна, при якій рішення виробників (продавців) та покупців про купівлю–продаж взаємно узгоджуються. Ціна ринкова – це ціна, яка встановлюється у відповідності до попиту і пропозиції товарів і послуг.

Ціна рівноваги – це ціна, яка встановлюється при врівноваженості попиту і пропозиції.

Економічний стан продавців і покупців залежить від ринкової кон’юнктури – це сукупність умов, ознак, які характеризують співвідношення попиту і пропозиції. Вона змінюється під впливом різних факторів, масштабів виробництва, розмірів запасів товарів, динаміки цін та грошових доходів, організації торгівлі і реклами.

Важливу роль відіграє певне співвідношення попиту і пропозиції як по окремих товарах, товарних групах, так і по товарній масі у цілому.

 

 

Типові випадки співвідношення попиту і пропозиції

1. Пропозиція перевищує попит.

В даному разі на ринку виникає надлишок продукції, бо її більше, ніж покупці можуть купити (Q2 > Q1). Ціна товару починає знижуватись, відповідно знижується пропозиція товару, а попит зростає. Ситуація на ринку прямує до точки рівноваги А з ціною Р3 і кількістю Q3.

 

 

2. Попит перевищує пропозицію.

В даному випадку на ринку виникає дефіцит продукції, бо її кількість менша, ніж кількість, яку хочуть купити покупці (Q1 < Q2). Ціна товару починає збільшуватись відповідно збільшується і пропозиція, а попит зменшується. Ситуація прямує до точки рівноваги А з ціною Р3 і кількістю Q3.

3. Попит дорівнює пропозиції

У цьому випадку кількість продукції, яку продавці готові продати і кількість продукції, які покупці здатні купити, – рівні. На ринку не існує ні надлишку, ні дефіциту.

 

 

ІІІ. Сутність ринку розкривається через його функції:

– регулююча;

– стимулююча;

– розподільча;

– відтворювальна.

Загальними умовами виникнення ринку є:

– суспільний поділ праці;

– економічна відокремленість виробників;

– приватна власність.

Умовами формування і ефективного функціонування є:

– наявність суб’єктів ринкових відносин, які будучи економічно і юридично незалежними можуть вступати у рівноправні відносини з приводу купівлі–продажу;

– свобода підприємництва та вільний рух капіталів і товарів;

– вільний доступ виробників до економічних ресурсів та інформації;

– конкуренція – наявність конкурентного середовища;

– вільне ціноутворення;

– плюралізм форм власності та господарювання їх рівноправність;

– економічна демократія;

– обмежена регулююча роль держави.

 

ІV. Конкуренція (to concurred – зіштовхуватись) – економічна боротьба, суперництво між суб’єктами ринкового господарювання за ліпші умови виробництва, купівлі та продажу товарів і послуг.

Конкуренція – економічна боротьба між відособленими виробниками продукції, робіт, послуг за задоволення своїх інтересів, що пов’язані з продажем, виконанням робіт, послуг одним і тим самим споживачам.

Функції конкуренції

1. Стимулююча.

Полягає у тому, що конкуренція сприяє заохоченню тих, хто раціональніше використовує фактори виробництва для найкращих кінцевих результатів, застосовуючи найновітніші досягнення науки і техніки, організацію праці і управління.

2. Контролююча функція. Контролює і обмежує економічну силу кожного підприємства. Чим досконаліша конкуренція тим справедливіше ціна.

3. Розподільча функція (розподіл факторів виробництва, доходів і продукції).

Форми конкуренції

V. В залежності від співвідношення монополізації та конкуренції виділяють декілька моделей ринку:

– ринок досконалої конкуренції;

– ринок монополістичної конкуренції;

– ринок олігополії;

– ринок чистої монополії.

 

Тема: капітал і наймана праця

.

 

Мета:

· засвоїти, поглибити та систематизувати знання по темі;

· розвивати, використовувати та набувати в прикладному плані набуті знання по темі;

· сприяти формуванню знань та виробленню практичних навичок по темі.

План лекції

1. Капітал як економічна категорія.

2. Капітал і праця.

3. Винагорода за працю.

Час: 2 год.

 

Вид заняття: лекція

Тип заняття: засвоєння нових знань

Місце проведення: аудиторія

Матеріально-технічне забезпечення: підручник, наочний посібник, методична розробка.

Джерела інформації: (1) с. 277 – 295.

 

Основні категорії і поняття: капітал, постійний капітал, змінний капітал, суспільна вартість, первісне нагромадження, найом