Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.

Україна в роки Північної війни 1700—1721 pp. §58. Перехід І. Мазепи на бік Швеції

Історична точність вимагає зазначити, що ще 1703 року, тобто задовго до вступу шведів на територію України, І. Мазепа розпочав таємні переговори з прошведськи налаштованим угрупованням Станіслава Лещинського. На початку 1708 року польський король і український гетьман уклали таємну угоду, за якою Україна входила до складу Польщі, І. Мазепа отримував титул князя, а також Полоцьке й Вітебське воєводства, які мали підпорядковуватися польському королю.
В оточенні І. Мазепи стався розкол, до Москви полетіли доноси. Найбільшими противниками прошведського курсу політики гетьмана виявилися генеральний суддя В. Кочубей, у 17-річну доньку якого був закоханий український гетьман, та полтавський полковник І. Іскра. Саме вони повідомили Петра І про таємні переговори І. Мазепи зі шведами.
Щоб розвіяти підозри Петра І, І. Мазепа взяв активну участь у придушенні на Дону козацького повстання під проводом Кіндрата Булавіна.
Проте головним для І. Мазепи був його союз зі шведами. 1708 року був укладений таємний договір між гетьманом і Карлом XII. Згідно з ним:
• шведи зобов'язувалися обороняти українські терени, направляючи для цього свої війська;
• князь і старшина зберігали всі свої права й вільності;
• І. Мазепа призначався довічним князем, або гетьманом України;
• гетьман брав зобов'язання на час війни передати шведам міста Старо дуб, Мглин, Полтаву, Гадяч і Батурин.
Свої плани І. Мазепа тримав у таємниці, доки шведське військо не з'явилося на Лівобережжі. 28 жовтня 1708 року І. Мазепа в оточенні вірної йому старшини та 4 тис. козаків приєднався до Карла XII. Виступ гетьмана проти Петра І підтримала також незначна частина запорізьких козаків, очолювана кошовим отаманом Костем Гордієнком. Навесні 1709 року К. Гордієнко з тисячним загоном козаків прибув до І. Мазепи, щоб підписати договір про спільні дії та майбутню незалежність Запоріжжя від Росії.

Різні погляди
Історики висувають різні версії щодо причин учинку І. Мазепи:
• найближчий до Петра І російський можновладець О. Меншиков, коли був напідпитку, заявив гетьманові, що цар серйозно збирається прибрати Україну до своїх рук, а старшину знищити (М. Аркас);
• пристати до союзу зі Швецією І. Мазепу примусила козацька старшина. «У своїх планах перейти на бік шведів козацька старшина спиралася на стару традицію шведсько-українського союзу з часів Б. Хмельницького й І. Виговського, і що вона [старшина. — Авт.] властиво потягла за собою старого гетьмана» (М. Грушевський);
• до гетьмана доходили чутки, що цар збирається віддати Україну О. Меншикову або англійському герцогові Мальборо за підтримку у війні зі шведами.

Іва́н Мазе́па (* 20 березня 1639 — † 21 вересня 1709) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687–1704)[1] і всій Наддніпрянській Україні (1704–1709)[2]. Князь Священної Римської Імперії (1707–1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. В молодості служив при дворі короля Яна ІІ Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Зовні під патронатом московського царя Петра І проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького в кордонах часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією, 1708 року перейшов на бік шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдавії. Помер у місті Бендери.

Гетьманство

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України в складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.^{[ Джерело? ]}

Ревний покровитель православ'я, Мазепа надав кошти на будівництво в усій Гетьманщині низки церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Івана Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепинська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана було споруджено нові корпуси, збільшено кількість спудеїв до 2 тисяч).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха.

Цікаво, що в «Апостолі» 1695 року було зазначено, що видання книги "За Щасливого Владіння ЇХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося".

У народі до сьогодні побутує знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана». Свою владу ототожнював з могутністю держави; якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців (боролися за свою автономність), деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У зовнішній політиці відмовився від орієнтації на Річ Посполиту, Крим, Туреччину. Боротьба з Московією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Відкрита, послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 року, коли військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик) втік на Січ і став піднімати заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар (замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася, повстання згасло).

3. Ліквідація української державності.
В 1708 році з ініціативи московського уряду новим гетьманом став стародубський полковник Іван Скоропадський (хоча формально він був обраний на старшинській Раді в Глухові). За діями гетьмана наглядав призначений Петром І боярин Андрій Ізмайлов. В 1722 році був виданий указ про створення на Україні так званої Першої Малоросійської колегії. В її безпосередні функції входили: нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних стар­шин, дозвіл на видачу ними розпоряджень з управління краєм тощо. Такі кроки Росії всіляко обмежували автономію України.

Після смерті І.Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723 pp.). Полуботок здійснював заходи щодо консолідації старшини, реформаторські дії в галузі судочинства, енергійно протистояв діяльності Малоросійської

колегії. За таку позицію, відверте протистояння цареві гетьман потрапив до Петропавлівської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер (1724 p.). щ Полуботкові і його однодумцях завершився розгром української автономістичної старшини.

Деяке полегшення становища України настало через два роки після смерті Петра І (Петро І помер в 1725 p.). В 1727 році на царський престол в Росії сів Петро II. В тому ж році була ліквідована Малоросійська колегія, скасовувались деякі податки та інше. Новим гетьманом України став Данило Апостол (1727-1734 pp.). Вже на початку його діяльності царською канцелярією були ухвалені так звані «рішительні пункти», що стали Конституцією України аж до кінця її автономії. Ці пункти юридичне вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони. За ними: Україні дозволялось проводити зовнішні зносини тільки з Польщею і Кримом, за згодою царського резидента; українське військо в час війни підпорядковувалося фельдмаршалові; в Україні створювався генеральний суд з шести осіб, троє з яких мали бути росіянами, та інше. Згідно з «рішительними пунктами» національні органи влади підмінялися російськими установами чи окремими сановниками (намісниками).

На початку 30-х років XVIII ст. до влади в Росії прийшли цариця Анна та її фаворит Бірон, які скористались смертю гетьмана Д.Апостола, щоб повернутись до петровської політики. В цей період управління Україною доручили Правлінню гетьманського уряду (фактично було відновлено Малоросійську колегію), до діяльності якого додавалась таємна інструкція. За нею голові Правління гетьманського уряду князю Шаховському доручалось дбати про русифікацію української старшини, не допускаючи її зближення з іноземцями. Російська влада знову почала втручатися У внутрішні справи України, нищити місцеве самоуправління.

Після смерті імператриці Анни (1740 р.) російський престол зайняла дочка Петра І Єлизавета. Вона була одружена з простим козаком з Козельця (на Чернігівщині) Олексою Розумовським. Звернення української старшини до Єлизавети про відновлення гетьманства були задоволені. Новообраним гетьманом став брат Олекси Розумовського Кирило. За час свого гетьманування (1750-1764 pp.) завдяки впливу при дворі і прихильності імператриці Кирило Розумовський зумів розширити автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, реформував торгівлю і судочинство. Розумовський зумів повернути під свою владу Київ і Запоріжжя, вивести з України царські війська, відновити Київську митрополію. Реформу судочинства гетьман здійснив на основі • збірника законів «Права, за якими судиться малоросійський народ», який був завершений в 1743 році.

Довершила нищення української державності російська імператриця Катерина II, яка продовжила антиукраїнську імперську політику Петра І. Остаточне знищення української державності не слід розглядати як одномоментний акт, бо цей процес був розтягнений в часі і складався з цілого ряду взаємопов'язаних дій. Найголовнішими з них були:

1754 р. (ще до Катерини II, яка стала царицею в 1762 р.) - скасовано митний кордон між Україною і Росією;

1764 р. - ліквідовано Гетьманат як систему управління Україною, влада передавалася до II Малоросійської колегії на чолі з генералом Рум'янцевим;

1765 р. - ліквідовано слобідські козацькі полки (їх було 5) і замість них створено регулярні гусарські полки;

1775 р. - знищена Запорозька Січ;

1781 р. - скасовано адміністративний поділ

Лівобережної України на полки і сотні та запроваджено губернії за аналогією з Росією;

1783 р. - скасовано козацькі полки Лівобережжя (їх було 10), а замість них утворено карабінерні регулярні полки під управою російських офіцерів;

1783 p.- заборонено вільний перехід українських селян з місця на місце і таким чином введено кріпосне право;

1785 р. - українська старшина урівнювалася в правах з російським дворянством;

1786 р. - проведена секуляризація (тобто конфіскація) монастирських земель і маєтностей в Україні, чим завдано важкого удару українському духовенству та українській культурі, оскільки саме монастирі були осередками культури в Україні;

30-ті pp. XIX ст. - припинення дії місцевого права в Україні та перехід виключно до загальноросійських законів.

Отже, протягом XVIII ст. відбувався поступовий, але цілеспрямований і систематичний процес нищення української державності, яка після Б.Хмельницького існувала у вигляді Гетьманщини на засадах широкої внутрішньої автономії в складі Російської держави. Внаслідок вищенаведених подій від автономії України, її самобутності не залишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.