Завдання політичної психології.

Історія, теорія і практика застосування політико-психологічних знань дозволяє вичленувати три основні завдання, які вирішуються політичною психологією як наукою. Певною мірою, ці завдання розвивалися історично, і відповідають трьом етапам розвитку політичної психології. Першим завданням був і досі залишається аналіз психологічних компонентів у політиці, розуміння ролі «людського фактора» в політичних процесах. Другий основним завданням, як би надбудована над першою, стало і залишається прогнозування ролі цього чинника і, в цілому, психологічних аспектів у політиці. Нарешті, третій головним завданням, яка витікала з перших двох, стало і залишається управлінський вплив на політичну діяльність з боку її психологічного забезпечення, тобто з боку суб'єктивного фактора. Як вже говорилося вище, політична психологія - досить молода наука. Формально час її конституювання датується 1968 роком, тільки тоді в рамках Американської асоціації політичної науки було створено відділення політичної психології і, одночасно, в ряді університетів ввели спеціальну програму поглибленої підготовки політологів у галузі психологічних знань. До цього політична психологія значною мірою представляла собою набір окремих, часом випадкових, несистематизованих фактів, спостережень, здогадів, часто не мали під собою спільної основи.

Відповідно, багато в чому випадковими, часто непорівнянними були її конкретні завдання. Заважала невирішеність методологічних проблем. Хоча описаний вище діяльнісно-поведінковий підхід зараз вже надає достатньо зручні і широкі рамки для цього, його все-таки важко вважати адекватною методологічною основою конкретної науки. Це надто загальна, занадто широка основа. З конкретною ж методологічної точки зору, політична психологія досі відрізняється вираженим еклектизмом прагматичної спрямованості: особливості того чи іншого досліджуваного політичним психологом об'єкта і міркування практичної зручності дослідника (включаючи його суб'єктивні переваги) диктують вибір способу теоретичної інтерпретації одержуваних результатів. Будучи з самого початку свого розвитку позбавлена власної адекватної концептуально-методологічної бази, політична психологія, особливо в західному варіанті, довгі роки йшла шляхом безперервного само формування основ такого роду за рахунок синтетичного з'єднання, а часом і просто еклектичного запозичення самих різних концепцій і методів з різних шкіл і напрямів західної психології. Починаючи від ортодоксального психоаналізу і закінчуючи найсучаснішими варіантами біхевіоризму і когнітивних теорій, всі вони на різних етапах легко виявляються в західній політичній психології. З точки ж зору безпосередньої конкретно-наукової методології, в сучасній західній політичній психології можна виділити дві основні тенденції. Перша тенденція представлена в дослідженнях, що виходять з ідей структурного функціоналізму і системної теорії політики як однієї з його різновидів. Найбільш активно дана тенденція розгорталася в теоріях «політичної підтримки», з одного боку, і в рольових теоріях - з іншого боку. Сюди ж слід віднести також ідеї критичного раціоналізму і біхевіоризму (включаючи такі напрями, які досліджували політику з позицій «конвенційного», радикального та соціального біхевіоризму), відображаючи запити тієї частини практичної політики, яка прагне «відлагодити» сучасний західний політичний механізм в цілому, вважаючи його досить гомогенним і цілком стійким. Психологія учасників політичного процесу цікавить їх у зв'язку з тим, що вони прагнуть оптимізувати адаптацію людини до готівкового, існуючому соціально-політичному порядку. Для цього напрямку характерна певна заданість дослідницьких підходів і, відповідно, одержуваних результатів - зокрема, насамперед у силу явної акцентировки соціально-охоронної функції політичної психології. Політико-психологічне знання використовується даним напрямком виключно для виправдання існуючого політичного устрою, часом навіть без урахування перспектив його розвитку. Філософські підстави більшості приватно-наукових концепцій цього роду відносяться до сцієнтизму та технократизму, спираючись на віру в можливість чисто інженерного підходу до людини в політиці на основі застосування новітніх наукових досягнень («нових технологій») у плані управління ім. Ці зовні новітні, а на ділі давно використовувані модифікації позитивістської-утилітаристської політичної теорії є продовженням тієї класичної традиції, біля витоків якої стояв ще Т. Гоббс.

Друга тенденція представлена антипозитивістських напрямком, в руслі якого активно розробляються теоретичні конструкції когнітівізма, «гуманістичної психології», неофрейдизма і символічного інтеракціонізму. Основою даних течій є антисцієнтистської, часто ірраціналістічна філософія антропологічного спрямування. У емпіричні політико-психологічні дослідження ці ідеї проникли з культурної антропології, психоаналізу і соціального біхевіоризму Дж. Міда і Ч. Кулі. В даний час в цій частині політичної психології як методологічної основи досить серйозно укорінився інстинктивізм фрейдистського розуміння людини, ідеї підсвідомої ідентифікації особи зі «своєю» політичною партією, а також загальне ірраціоналістічне бачення природи людини. Дані методологічні постулати дають неоднозначні результати залежно від політичних установок дослідників. Так, наприклад, психоаналіз в історії політичної психології представлений, як у відверто правих ідеях Г. Лассуелла, так і в радикальних побудовах «нових лівих». У кінцевому рахунку, і тут політичні психологи часто надходять за принципом «що знайшли, то і згодилося». Захопленість конкретними дослідженнями та прикладними замовленнями часто як би позбавляє їх від необхідності спеціального опрацювання методологічних завдань. У відповідності з особистими пристрастями і симпатіями дослідника, вибирається та чи інша, зручна особисто йому теоретична схема. Причина такої методологічної «всеїдності» все та ж - це відсутність власної методологічної бази, відсутність власного розуміння політики та її психологічних механізмів. Саме тому методологічні питання були і продовжують залишатися в центрі уваги найбільш серйозних політичних психологів. Хоча, безумовно, вони ніяк не можуть закрити собою яскравість і різноманіття вивчення конкретних об'єктів політичної психології.