Природні монополії та їх державне регулювання

Природна монополія – галузь економіки, в якій через наявність позитивного ефекту від масштабів виробництва найнижчі витрати виробництва на одиницю продукції досягаються тоді, коли в ній діє одна фірма. У випадку природної монополії діяльність у галузі більш ніж однієї фірми, а отже внутрішньо галузева конкуренція є економічно не доцільними.

Не маючи близьких конкурентів природний монополіст отримує значну ринкову владу, а разом з тим і можливість зловживати нею. Від так виникає необхідність у державному регулюванні діяльності природних монополій, метою якого є збалансування інтересів суспільства, природних монополій та споживачів і їхньої продукції, а основним об’єктом – ціна на продукцію природних монополій. Регулюючи державний орган повинен встановлювати такі ціни на продукцію природних монополій, які, по-перше, відшкодовуватимуть понесенні ними витрати виробництва і, по-друге, забезпечуватимуть їм нормальний прибуток. Якщо більш високі ціни були б не справедливими з погляду споживачів, то більш низькі ущемляли б інтереси виробників. Водночас на адресу державного регулювання природних монополій висловлюються такі критичні зауваження:

1) на практиці встановлення державою цін на продукцію природних монополій нерідко здійснюється за формулою «фактичні витрати виробництва на одиницю продукції+обчислений за певною нормою прибуток» Проблема полягає в тому, що за даної методики ціноутворення регулюванні підприємства будуть зацікавленими скоріше у нарощуванні витрат виробництва, ніж к їх зниженні, оскільки за однакової норми прибутку вищі витрати виробництва гарантуватимуть природним монополістам більш високий прибуток. Загалом же у тих випадках, коли держава бере на себе функцію з регулювання цін, вона стає своєрідним гарантом беззбитковості діяльності відповідних підприємств. Або ціна, яка встановлюється державою і з самого початку має бути високою, щоб забезпечити регульованим підприємствам нормальний прибуток або ж державі доведеться сплачувати їм дотації. В обох випадках держава діятиме не стільки в інтересах споживачів продукції, скільки в інтересах її виробників, гарантуючи їм отримання прибутку навіть тоді, коли вони неефективно використовуватимуть економічні ресурси. Особливо неефективним, а одже і недоцільним, регулювання «природних монополій» є тоді, коли воно застосовується щодо насправді достатньо конкурентних галузей економіки. У таких галузях скоріше саме регулювання, ніж існуючі умови господарювання, створює монополію. Як наслідок, вигода від регулювання, яку б мали отримувати споживачі, дістається виробникам. Сумніви у доцільності регулювання деяких сфер господарської діяльності стимулювали розробку теорії регулювання за допомогою легального картелю, в рамках якої стверджується, що нерідко не держава нав’язую суб’єктам господарювання регулювання їхньої діяльності, а навпаки самі суб’єкти господарювання домагаються від держави впровадження регулювання їх діяльності, щоб скористатися вигодами від нього. Державне регулювання може бути вигідним для регульованих суб’єктів господарювання, якщо обмежуючи вступ у галузь нових суб’єктів господарювання, воно створюватиме своєрідний легальний картель, а отже і передумови для зростання прибутків його учасників. На підтвердження теорії регулювання за допомогою легального картелю наводяться непоодинокі випадки, коли представники певних професій вимагають введення ліцензійного регулювання відповідних видів діяльності. Офіційний мотив подібних вимог – недопущення надання послуг не професіоналами, можливе приховане обмеження конкуренції з метою отримання монопольних прибутків. Якщо у галузях, які є природними монополіями,конкуренція неможлива, то її, як вважають деякі економісти потрібно запроваджуватиме на стадії вступу фірм у такі галузі. Для цього державі слід запровадити процедуру конкурсного відбору фірм, бажаючих здійснювати діяльність у сфері природних монополій. Переможцями таких конкурсів могли б визнаватися такі фірми, які за інших рівних умов надавали б гарантії продажу продукції за найнижчими цінами. Суперечлива практика регулювання природних монополій породило рух на підтримку перегулювання і зокрема у потенційно конкурентних галузях економіки. І на сам перед таких, як повітряний і залізничний транспорт, наземний вантажний транспорт. В цілому впровадження перегулювання було успішним і супроводжувалось зростанням ефективності у вигляді скорочення витрат виробництва, зниження цін та зростання випуску у нерегульованих галузях економіки.

Технічне регулювання.

На відміну від регулювання природних монополій, яке поширюється лише на окремі галузі економіки, інший вид регулювання, а саме технічне регулювання, охоплює тією чи іншою мірою практично всі галузі економіки. Основними об’єктами технічного регулювання є умови виробництва та якісні характеристики товарів та послуг, а кінцевою метою – забезпечення прийнятного рівня безпеки виробництва і споживання. Необхідність технічного регулювання зазвичай пов’язують з двома дефектами ринкової системи: 1) зовнішніми ефектами; 2) недосконалою інформацією.

Класичним прикладом технічного регулювання, націленого на розв’язання проблеми негативних зовнішніх ефектів, є контроль за забрудненням навколишнього середовища. Інструментами цього виду регулювання є норми шкідливих викидів, екологічні податки та права на забруднення навколишнього середовища. У всіх випадках держава прагне компенсувати неспроможність ринкової системи забезпечувати прийнятний з позиції суспільства рівень забруднення навколишнього середовища. З іншого боку для того аби ринки могли забезпечувати ефективне використання економічних ресурсів їх суб’єктам не повинно бракувати інформації щодо здійснення ними тих, чи інших угод. Покупці повинні мати повню інформацію про властивості тих товарів, які вони мають намір купити. Працівникам не повинно бракувати інформації щодо умов, в яких їм доведеться працювати.

Графік попит та пропозиція. Попит потім вліво, зміщення рівноваги.

За таких обставин держава, по-перше, запроваджує норму щодо обов’язкового надання виробниками інформації про робочі місця та продукцію, по-друге, здійснює контроль за тим, аби ця інформація була достовірною, по-третє, замість того, аби обмежуватися виключно поширенням інформації про існуючі ризики не рідко вживає заходів щодо їх обмеження.

Тема 14. Заробітна плата