Перешкоди в організаційних комунікаціях 3 страница

До сказаного про авторство необхідно додати, що вибраний людиною особистий шлях самовираження може бути вдалим, зробити його відразу знаменитим або, навпаки, замкнути в тьмі забуття виключно унаслідок заняття не своєю справою, але порівняльна оцінка авторських продуктів в мистецтвознавчій критиці або науковому дослідженні, а ще краще глядацьке сприйняття показують — погане і добре, талановите і мерзотне, яскраве і скучне можна знайти в творах буквально всіх існуючих жанрів, у всіх гілках будь-якої типологічної схеми.

Факти як основа журналістської творчості

Як відомо, в основі будь-якого журналістського твору лежать факти — своєрідна цегла, з якої будується вся його структура. Тому таким важливим моментом журналістської роботи є не тільки збір фактичного матеріалу, але і методи його обробки і викладу. Для того, щоб успішно оперувати фактами, уміло пред'являти їх в тексті, вибудовувати з них певну систему доказів, використовувати їх як наочну ілюстрацію думок і т.п., необхідно спершу розібратися в складній природі факту, яка, як відзначає Л.А. Поєлуєва, виражається в проблемі співвідношення «факту і об'єктивної реальності і виникаюча при цьому суперечність — ототожнення факту і події». Підшукуючи ключ до розуміння цього питання, автор звертається до теорії віддзеркалення і як опорна думка дотримується того положення, що «віддзеркалення оригіналу не є самим оригіналом»[13, с.5].

Як об'єкт журналістського віддзеркалення може бути і сама дійсність, і соціальні явища і процеси, і людина. Словом, в полі зору журналістів знаходиться багатоманітний світ у всіх його проявах. Включаючись в процес пізнання дійсності, журналіст фокусує увагу на суспільно значущих подіях. В самому акті вибору об'єкту пізнання, в специфіці його сприйняття, різних форм відображення, в оцінці і інтерпретації життєвої ситуації виявляється авторська суб'єктивність. Тому, кажучи про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у факті, багато авторів сходяться на тій думці, що «зміст факту є віддзеркалення об'єктивної події, людської свідомості, що знаходиться зовні, а форма, в якій здійснюється це віддзеркалення, суб'єктивна».

Для журналістів об'єктивне освітлення подій означає суворе дотримання фактів. А як же бути з авторськими коментарями, міркуваннями, думками? Якщо в хронікальній інформації потрібно і слідує обходитися без оцінних думок, то в аналітичних і художньо-публіцистичних творах факти виступають або як ілюстративний матеріал, або у вигляді опорних аргументів, підтверджуючих ту або іншу тезу. При цьому журналіст не тільки піддає факти всесторонньому аналізу, але і дає їм власне трактування і оцінку.

Чи можна в журналістському матеріалі досягти об'єктивного освітлення події, враховуючи складну природу факту? Американські дослідники Еверет Деніїс і Джон Меррілл, відповідаючи на дане питання, пишуть: «Для журналістів об'єктивність не означає математичну або наукову точність, а, швидше, таке освітлення новин, яке виключає емоції і відділяє факти від думок. Для багатьох об'єктивність означає точне освітлення фактів і подій у формі неупередженого опису. Останнім часом, проте, теорія об'єктивності стала допускати аналітичне освітлення подій, яке далеко виходить за рамки неупередженого опису».^{Прагнучи об'єктивного освітлення подій, журналісту потрібно пам'ятати, що не можна замінити факт власною думкою, оцінкою, трактуванням, інтерпретацією.}

Що ж у такому разі мають на увазі під фактом? «Факт в журналістиці можна визначити як достовірне відзеркалення фрагмента реальності, що володіє соціальною репрезентативністю»[3].^{Саме за допомогою фактів журналісти створюють модель багатоманітної дійсності. Для повного і адекватного віддзеркалення різних подій, явищ і процесів в інформаційних, аналітичних і художньо-публіцистичних матеріалах використовуються різнорідні факти: соціальні, історичні, літературні, юридичні, культурологічні і ін. Не випадково П.В. Копнин вважає, що «факт є формоюлюдського знання, що володіє достовірністю» Відношення до фактів як до одиниць знання і викликає до них явну довіру у людей.}

Але в якому ступені можна вірити тим або іншим фактичним даним, якщо в них вже присутня оцінка, що відображає не тільки понятійну систему людини, але і особливості його сприйняття? В своїх дослідженнях по журналістиці Майкл Новак приходить до наступного висновку: «Фактів не існує, існують люди, що спостерігають за ними. А люди, що спостерігають за фактами і що намагаються при цьому бути нейтральними, стають ще більш суб'єктивними»[3]. Щоб бути упевненими в репрезентативності фактів, журналістам потрібно знати, по-перше, з яких джерел вони отримані; по-друге, яку мету переслідували респонденти, що повідомили про ті або інші факти; по-третє, чітко відрізняти факти наукові від буденних фактів.

Загальновизнана особливість телеінформації - "персоналізація новин". Це, проте, не означає, як думає багато людей, вільне суб'єктивне висловлювання ведучого. Чітке відділення фактів від думок в програмі новин неухильний журналістський принцип.

"Факти священні, коментар вільний", - заповідь найбільш поважаючих себе інформаційних телеслужб. Визнання самоцінності факту зобов'язало висловлювати телевізійні повідомлення безвідносно до інтересів будь-яких соціальних, партійних і інших груп, щоб уникнути докорів в тенденційності, тобто вказівок, як саме ці повідомлення треба сприймати. Професійне телевізійне повідомлення не повинне містити оцінок, тим більше якщо це оцінки співробітника телебачення (ведучого, репортера, інтерв'юєра).

Для радянської журналістики самоцінність факту завжди вважалася поняттям буржуазним, а значить - брехливим. Десятиріччями автократичне віщання затверджувало свій особливий вид теленовин - інформацію, незалежну від фактів (зате цілком залежну від пануючої ідеології). І хоча останніми роками офіціозність інформаційних програм все помітніше йде в минуле, залежність від ідеології зберігається.

Елементи оцінок містяться в словах ведучих і репортерів, що оголошують ті або інші суспільні акції антиконституційними, а конфлікти міжнаціональними, не чекаючи, поки ці акції офіційно будуть визнані такими. Звичне навішування ярликів і принизливих виразів типу "войовничі екстремісти" або "безчинствуючі маси" - рецидиви з пропагандистського арсеналу маніпуляторів новин.

Журналісту інформаційної служби слід уникати ситуацій, в яких він мав би можливість виказати своє особисте відношення до зображуваної події. Позиція журналіста - в підборі, повноті і послідовності освітлюваних фактів. (Якщо виразити своє відношення все ж таки необхідно, цю частину передачі краще відособити від інших повідомлень як "коментар ведучого".)

Коментарі подій або явищ доречні у вустах експертів, коментаторів або осіб, в чиїй компетенції немає сумнівів.

Оцінка автора і є той «підводний риф», який є постійним тестом тележурналіста, і тестом небезпечним. Ну, а що може чекати в тій же тележурналістиці режисера, якщо навіть припустити «найвужче виконання» їм своїх професійних обов'язків (що якраз в цій області творчої діяльності трапляється нечасто!)? І тут замінимо загальні, хай і справедливі, міркування читанням листа, опублікованого в 1990 році в журналі «Вогник»:

Шановний голова Гостелерадіо! (У той час ще існувала єдина Всесоюзна структура, яка «командувала» всіма телестудіями країни – Держтелерадіо. – B.C.) Пише Вам «головний екстреміст» нещодавньої першотравневої демонстрації трудящих на Червоній площі – народний депутат Жовтневої райради р. Москви А.Г. Сарафанів. Так, саме так, з легкої руки увіреного вам телебачення, звертаються тепер до мене мої виборці, колеги-депутати і просто знайомі – хто жартома, а хто і всерйоз, з переляком: мовляв, що ви там натворили, хлопці? Коротко нагадаю ситуацію: 1 травня, репортаж програми «Врємя» про події на Червоній площі, основна частина якого була присвячена докладному опису офіційного мітингу-ритуалу за сценарієм ВЦСПС і на якому була присутня явно не основна частина людей, що пройшли того дня мимо Мавзолею. В невеликому фрагменті цього репортажу, присвяченому основній (по кількості учасників) демонстрації, коли йшли колони жителів від всіх районів Москви разом зі своїми депутатами всіх рівнів, даючи однозначно негативну оцінку цьому ходу, при словах диктора щось подібне до «...вони несли екстремістські гасла, і прозвучали екстремістські вигуки», крупним планом протягом 3–5 секунд показали мене (бородатий чоловік в кепці) і закінчили цей епізод приблизно так: «...і керівники уряду були вимушені покинути трибуну Мавзолею». А 4 травня в іншому репортажі про цю подію (відразу після програми «Врємя») при словах «...керівники Московського об'єднання виборців дезорганізовували проведення демонстрації» знов на екрані моя, так сильно сподобавшаяся Вашим журналістам персона. Шановний голова! Я не ніс екстремістських плакатів... Я не викрикував екстремістські гасла; під час ходу нашого, Жовтневого, району, колони до самого кінця площі всі члени уряду, в повному комплекті, продовжували бути присутніми на трибуні... Отже, поважний голова, весь цей імідж, який Ви мені створили 1 і 4 травня і плоди якого я пожинаю в даний час, – це, вибачте за грубе слово, суцільна «липа». Врешті-решт Бог зі мною, але ж всією цією тенденційною подачею інформації Ви дискредитуєте демократичний рух народу...

От так. Не більше – не менше. Адже має рацію колишній депутат райради колишнього Союзу: не викрикував він екстремістських гасел і при ньому уряд не покидав трибуни. І навіть докази готовий представити – відеоплівку, де і він, і уряд довго ще займали свої місця на Червоній площі. Ось тільки журналіста він звинуватив дарма або в усякому разі неточно. До нього обов'язково треба було додати і режисера (або режисера монтажу), бо «ефірний варіант» сюжету вмонтовував саме режисер. Не боячись сильно помилитися, можу навіть представити конкретний алгоритм створення цього сюжету (як він проводився).

Виїзна бригада «назнімала» на цьому мітингу-демонстрації самих різних планів, з яких потім можна було «намонтувати різні сюжети» для «продукції» будь-якого роду – від суто офіційної до... епатажних кадрів майбутнього популярного рок-кліпу, про існування якого тоді, 1 травня, ніхто ще, можливо, і не підозрював. І вже, звичайно, ніхто з бригади не міг наперед припустити, що виникне екстремальна ситуація і уряд покине Мавзолей. Текст про це ЧП майже напевно склали і записали на магнітну плівку на телестудії, не чекаючи повернення знімальної групи і вже, звичайно, не проглядаючи відеоматеріал наперед, до запису тексту: чого-чого, а десять-п'ятнадцять секунд довільних кадрів для монтажу можна буде «набрати» напевно з того, що назнімають на Червоній площі. Ось режисер і «набрав» (або той, хто зробив це за нього). Ну, навіть якщо і помітив він там «бородатого чоловіка в кепці», що з того? Але он як все виявилося непросто!..

А якщо в результаті цього кумедного інциденту А.Г. Сарафанов втратив любов мільйонів громадян і не пройшов сита яких-небудь депутатсько-партійно-урядово-президентських виборів?!. А якщо ще за це подасть до суду і відшкодує моральний збиток в мільйонах або мільярдах (що, до речі, відповідає нинішньому законодавству), як бути тоді? За чий рахунок відшкодовуватиметься збиток?.. Не дай Бог, звичайно, але якби відбулося таке, то як мінімум вузький круг професіоналів з програми «Врємя» і керівників тодішнього «Останкино» обов'язково зайнявся б вивченням прав, обов'язків, можливостей і «небезпек» кожного учасника виробничо-творчого процесу.

І була-то просто інформація, та ще зачитана, судячи з листа, диктором, які майже єдині на телебаченні зберегли (дякувати старому досвіду екранного офіціозу) здатність не «офарблювати» тексти кольорами інтонацій настроїв і відносин до висловлюваного матеріалу.

Покликання тележурналіста не зводиться до публічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які вона здатна тільки дискредитувати. Ця позиція – не в словесних оцінках (сфері аналітиків і експертів), але в прагненні до достовірності і повноти представлених фактів і думок, що дозволяють глядачу самостійно робити висновки.

Професійне повідомлення містить всі факти, необхідні для розуміння ситуації, що зображається. Але воно ж виключає побічну інформацію, здатну викликати негативні суспільні наслідки (наприклад, повідомлення про підготовлюване суспільне безладдя з вказівкою місця і часу, де і коли воно може відбутися). В іншому випадку журналіст ризикує виявитися не стільки інформатором, скільки підбурювачем, виконуючи роль рупора для призвідників протиправних дій, а обнародуваний прогноз обернеться реальністю саме через масове сповіщення.

Поняття про небажану інформацію не ставить під сумнів принцип гласності і свободи слова. Йдеться про реальні суперечності, коли документаліст опиняється в ситуації морального вибору. І хоча ніяка істина не небезпечніша за наслідки, до яких приводить її незнання, але фрагментарний факт, вилучений з контексту реальності і обнародуваний без урахування стану масової свідомості, може викликати суспільну реакцію, абсолютно несумірну з соціальним значенням цього факту. В загостреному ступені відчуття міри повинне бути також присутнім при зображенні сцен насильства, демонстрації трупів або жертв злочину.

Достовірність окремо взятого факту або думки ще не гарантує об'єктивності інформації, хоча без такої достовірності говорити про об'єктивність не доводиться.

В екранному повідомленні про подію можуть бути опущені факти, важливі для розуміння ситуації, або викладена точка зору, яка односторонньо освітлює картину і створює невірне уявлення про причини того, що відбувається. Подібні спотворення - не обов'язково результат зловмисного наміру журналіста, а частіше всього свідоцтво його непрофесіоналізму.

Найважливіша умова об'єктивності - повнота представлених фактів і обнародуваних думок (тим більше, якщо йдеться про аналітичні передачі).

Телеглядачі не потребують інформації "незалежної". Вони чекають інформації об'єктивної. Незалежною можуть бути думки, оцінити які неможливо, не зіставивши їх з думками альтернативними.

Доволі часто важливим щодо повноти викладу певних фактів є той контекст, в якому ці факти існують. Найпримітивніший і доволі поширений приклад: «Бізнесмен А подарував дитячому будинку 10 комп’ютерів.» Це цілком може бути новиною для міських новин. Аллі тут слід зазначити всі контексти, які роблять інформацію повною. Наприклад, цей акт доброї волі бізнесмен здійснив за місяць до виборів мера міста, а він є одним з кандидатів. Важливий контекст? Так. Найчастіше про цей контекст забувають, тому що бізнесмен паралельно з комп’ютерами домовляється з керівниками редакцій, або ж банально підкуповує журналістів фуршетом з приводу своєї суто піарівської акції. Втім, контекст може бути й іншим. Наприклад, бізнесмен А є вихованцем цього дитбудинку. Це важливо для повноти новини? Так, важливо. Або, наприклад, цей бізнесмен, безвідносно до виборів, щомісяця щось дарує по черзі кожному дитбудинку вашого міста вже протягом п’яти років. Усі ці контексти є важливими саме для цієї новини. Без їх зазначення інформація не може вважатися вичерпною.

Репортер не може ставати на яку-небудь сторону в соціальному конфлікті. Але цього правила дотримуються далеко не завжди. Наприклад, кореспондент «Панорами Підмосков'я», що повернувся з південних районів Московської області, міркує про вину обласної адміністрації в поганому урожаї ячменю і зниженні надоїв, скороченні поголів'я худоби. Він спирається на думки сільських фахівців (які природно не визнають свою провину і кивають на керівництво). Якби в студію були запрошені «обвинувачені», якби правила балансу думок було дотримано, телебачення було б ні в чому дорікнути. Позиція «народного заступника», «борця з бюрократами» повинна поєднуватися з бездоганною об'єктивністю – тільки тоді репортер може не боятися спростувань.

Звинувачення в упередженості і підтасовуванні відповідей нерідко звучать після вуличних опитувань населення з якого-небудь політичного приводу. Звичайно, репортерське опитування далеке від науково обґрунтованого, соціологічного. Говорити про репрезентативність не доводиться. Іноді редактор, даючи завдання, говорить: «Привезеш три позитивні відповіді і одну негативну». Проте чесний репортер може порушити такі задуми. Так, 19 серпня 1991 р. на фоні «всенародного схвалення» надзвичайного положення потрясши країну повідомленням про опір став репортаж З. Медведева; всім запам'яталися залізні лозини в танкових гусеницях і живе кільце москвичів біля Білого будинку.

Не буває журналістики стовідсотково об'єктивної і неупередженої, як не буває журналістики незалежної без вад. Інша справа, що об'єктивність, безсторонність і незалежність – це ті ідеали, до яких потрібно і можна прагнути.

При освітленні озброєного конфлікту (як і будь-якого соціального конфлікту, будь-якої ситуації протистояння) ідеальним для ЗМІ є віддзеркалення позицій обох сторін конфлікту. Цей же принцип повинен розповсюджуватися і на інформацію. Яскравих прикладів недотримання цього принципу в нашій пострадянській історії немало. Наприклад, практично всі засоби масової інформації країн СНГ в ході громадянської війни в Таджикистані дотримувалися позицій тільки однією, урядової сторони, ніяк не відображаючи точку зору на події опозиції. В російських ЗМІ, особливо телевізійних, ця тенденція збереглася і в подальший період. В результаті ці ЗМІ надають уряду Таджикистану ведмедячу послугу, регулярно викликаючи своїми публікаціями роздратування представників опозиції і підтримуючої опозицію частини населення. Зрозуміло, що це мало сприяє розвитку процесу національного примирення в республіці. Інша крайність виявилася в ході першої чеченської кампанії в Росії. З огляду на те, що командування федерального військового угрупування не завжди і не в належному ступені було готово надати журналістам вичерпну інформацію про розвиток подій, журналісти були вимушені шукати інші джерела інформації. Перехопивши ініціативу, головним і навряд чи не основним джерелом інформації для журналістів, що працювали безпосередньо в республіці (використовування повідомлень агентств і інших вторинних джерел московськими редакціями не в рахунок), стала чеченська сторона. Зрозуміло, що ця обставина створювала немало перекосів у формуванні у глядацької і читаючої аудиторії загальної інформаційної картини реальності на Північному Кавказі. Ситуація діаметрально змінилася в другій чеченській кампанії і можна, ймовірно, припускати, що і тут загальна картина далека від ідеально об'єктивної.

В той же час, звертаючись до досвіду російських ЗМІ, можна пригадати те, як свого часу деякими московськими ЗМІ освітлювався конфлікт в Нагірному Карабаху. Багато редакцій знаходили способи показати цей конфлікт з двох точок зору: як вірменської, так і азербайджанської. Якщо редакція мала, скажімо, матеріал свого кореспондента з Вірменії, то з Азербайджану, де кореспондента із якихось причин не було, замовлявся матеріал місцевим журналістам.

Подібний підхід був би, напевно, корисний і в освітленні подій в Киргизстані, пов'язаних з експансією Ісламського руху Узбекистану. Два роки подій показують, що з боку ЗМІ Киргизстана подібних спроб зроблено не було. І йдеться не тільки про те, щоб надати ефір або газетні смуги бойовикам ЙДУ (що, до речі, мало місце в 1999 році). Не секрет, що події на півдні Киргизстана викликали немало суперечностей між Киргизстаном і Таджикистаном. Маючи на увазі прагнення до об'єктивності, журналісти киргизстанських ЗМІ могли б поставити перед собою задачу і відображати якимось чином і думку таджицької сторони. Це стосується значною мірою і Узбекистану. Обмежені можливості киргизстанських мас-медіа не можуть тут бути виправданням бездіяльності. Зовсім не обов'язково їхати в дороге відрядження до Душанбе або Ташкента. Допомогти тут може той же background, думку душанбінських або ташкентських офіційних осіб в інтернеті можна знайти не на одному сайті. Є, до речі, свої WEB-сторінки і у ЙДУ, і у інших радикальних угрупувань, і для background’а заглянути на них буде зовсім не зайвим.

журналіст загальнокультурний авторський ідеологія

 

Розділ другий. Формування авторської позиції під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів

Вплив політики та ідеології

На відміну від художньої культури, покликаної примиряти людей і народи, інформація здатна не тільки повідомляти, але і роз'єднувати. Це особливо очевидно в умовах політичної конфронтації, де вона піддається ідеологічному впливу. В такій атмосфері лише при дотриманні умови неупередженості телебачення може узяти на себе відповідальність за достовірність новин, що повідомляються, і сукупність висловлених на екрані думок, по яких ми судимо про стан суспільної свідомості.

Для вітчизняної журналістики подібна безсторонність в зображенні подій і думок - задача навряд чи проста. Десятиріччями в теорії публіцистики радянські засоби масової інформації фігурували як засоби масової інформації і пропаганди (ЗМІП), де пропаганда завжди вважалася первинною, а інформація тільки "засобом".

Щоб звільнити телевізійну журналістику від ідеологічних домагань, недостатньо розлучитися з державною монополією на істину і розумінням глядача як об'єкта партійного сприйняття. Покоління журналістів, що прийшли на зміну офіціозній фігурі "кремлівського диктора", переконано, що безпомилковий погляд на події і процеси суспільного життя належить самим журналістам, виступаючим чимось на зразок наставників безрозсудної публіки. Правда, час від часу цій публіці надається право голосу - в тих межах, які знову-таки встановлені журналістами. Такий підхід відтворює порочний круг, при якому телеглядачі дістають можливість не стільки висловлювати свою думку, скільки підтримувати "єдино вірні погляди", звучні з телеекрану.

Переконаність ведучого інформаційних програм в тому, що він виступає свого роду ідеологічним просвітителем, породжує звичку з кожного приводу ставити оцінки і ухвалювати вироки, бо, за його уявленням, думки про факти важливіші за факти.

Неважко зрозуміти, що така інформаційна еволюція - від державного наставника до інституту політичних роз'яснювачів - оборотна сторона все тієї ж тенденційності.

В обстановці сучасної поляризації масової свідомості (особливо коли йдеться про події у вибухонебезпечних точках, де кожна із сторін прагне представити положення так, щоб підкреслити свою правоту і неправоту супротивника) будь-яке суб'єктивне зауваження журналіста здатне ще більш розжарити і без того збуджену атмосферу, а тенденційне повідомлення про міжнаціональні конфлікти привести до ще більших конфліктів. "Репортаж з двома обличчями" - коли одну і ту ж подію представляють кореспонденти обох протиборчих сторін - в цих випадках краще однозначного освітлення, хоча і не вирішує проблеми у принципі.

Найоб'єктивніша картина дійсності можлива лише у викладі журналістів, політично неангажованих і до конфлікту, що зображається, безпосередньо непричетних. Такі журналісти не можуть собі дозволити займати позицію "за" або "проти", залучаючись до освітлюваного ними конфлікту і тим самим ще більш спрощуючи або драматизуючи ситуацію.

Впливом несвідомо засвоєної идеологічності пояснюється і поведінка на екрані ведучих, для яких телевізійне інтерв'ю або прес-конференція стають чимось на зразок екранної кориди, де вони себе відчувають тореадорами, залишаючи за запрошеними роль биків.

Принцип політичної неупередженості нерідко засуджується опонентами як відсутність у співробітника інформаційної служби громадянської позиції. Але якщо розуміти під такою позицією будь-яке публічне оголошення своєї точки зору, то легше всього знайти її в атмосфері мітингу. Позиція тележурналіста не зводиться до публічного самовираження, тим більше в новинних рубриках, які воно здатне тільки дискредитувати. Ця позиція - не в словесних оцінках (сфері аналітиків і експертів), а в прагненні до достовірності і повноти представлених фактів і думок, що дозволяють глядачу самостійно робити висновки.

Разом з тим, журналіст не може однаково відноситися до того, хто порушує закон, і до того, хто його захищає, особливо якщо йдеться про закон етичний. Коли стикаються співчуття і жорстокість, справедливість і зловмисність, терпимість і нетерпимість, позиція журналіста не має нічого спільного з байдужістю. Інформаційний простір, створюваний віщанням, не повинен бути полем розбрату, що усугубляє конфронтацію політичних, національних, релігійних поглядів. Вище призначення телебачення - сповідати істини, які відносяться до вічних цінностей: милосердя, взаєморозуміння і згода.

Для журналіста немає важливішої задачі, ніж відстоювати в нас ті духовні якості, які дозволяють людям за будь-яких обставин залишатися людьми.

Достовірність і повнота інформації як критерії журналістики можуть бути досягнуті тільки за умови неупередженості.

Неупередженість рівнозначна самокритичності, тобто тверезому усвідомленню того, що інтереси журналіста і людей його кола ще не вичерпують собою інтереси суспільства. Телевізійний ефір - не власність приватних осіб або навіть державних відомств, у тому числі телевізійних. Електромагнітні хвилі належать в тій же мірі кожному, як і нікому.

Зрозуміло, журналістам екрану, по боргу своєї професії апелюючим до масової свідомості, нелегко утриматися від спокуси представити свою особисту думку як істину в останній інстанції. Враховуючи цю спокусу, крупні телекомпанії світу забороняють своїм співробітникам виказувати особисті думки з питань поточної політики або проявляти на екрані симпатії по відношенню до політичних партій і їх лідерів. "Редакційна точка" зору - прерогатива преси. Цим же пояснюється і заборона на участь журналістів у виборчих кампаніях як кандидатів, а також їх активне висловлювання своїх політичних переваг. Річ не лише в тому, що у тележурналіста більше можливостей для публічного самовираження. Ідеологічна упередженість ведучого або репортера дозволяє аудиторії ототожнити мовну концепцію телекомпанії з певною політичною "лінією".

Публіцисти, чий досвід і компетенція дозволяють їм виступати як загальновизнані коментатори, що аналізують ті або інші проблеми і ситуації, ведуть, як правило, програми під власним ім'ям і тим самим як би відділяються від мовної політики телекомпанії.

Неупередженість в освітленні передвиборної боротьби - найретельніше дотримувана умова.

Поважаючі себе телекомпанії не допускають, щоб їх співробітники активно проявляли свої симпатії по відношенню до будь-якого кандидата або партії (незалежно від того, чи перебувають ті при владі або тільки претендують на неї), а тим більше ставали кандидатами самі. Якщо це все ж таки відбулося і такий журналіст бере участь в політичній передачі, автоматично вступає в дію правило про надання адекватного ефірного часу його опоненту.

Журналіст, що віддає перевагу одному кандидатові за рахунок іншого, ризикує підірвати свою репутацію незалежного журналіста і втрачає довіру глядачів.

Упередженість документаліста може виражати себе, проте, не тільки в прямих висловлюваннях, але і в певній послідовності сюжетів і повідомлень, в характері викладу біографії кандидата, в манері ведення передачі. Описуючи діяльність політичних лідерів, ведучі прагнуть уникати політичних ярликів ("екстреміст", "ухильник", "радикал", "консерватор"). Цивілізоване віщання ніколи і жодним чином не повинне сприяти політизації суспільної свідомості. (Регламентуючі документи корпорації Бі-бі-сі, наприклад, забороняють показувати бурхливі сцени під час трансляції з палати общин або використовувати записи парламентських засідань в сатиричних передачах і розважальних шоу.)

Виняткове значення позиція журналіста має в період виборчої кампанії, коли телебачення стає головною публічною ареною протистояння політичних інтересів. Інтересів не тільки кандидатів, кожний з яких прагне розташувати в свою користь більшість аудиторії, але і інтересів глядачів, що розраховують на повноту інформації про самих кандидатів, щоб зробити свій вибір як виборців. Такі відомості включають і факти, що дозволяють судити про справжні мотиви і наміри кандидатів, на відміну від їх екранних саморекомендацій. Остання задача нездійснима без участі аналітиків-журналістів.

Повага до права кожного кандидата виказувати особисту точку зору і програмні тези своєї партії зобов'язала телевізійного журналіста бути гранично коректним, не даючи мотиву затверджувати, що позиція співбесідника представлена в помилковому світлі.

Хоча сцени насильства на екрані завжди виразніші, ніж столи для мирних переговорів, професійний журналіст вважатиме за краще надати слово розсудливим співбесідникам, а не підбурювачам до крайніх заходів, наскільки б экзотично не виглядали останні.

Критерії телевізійної журналістики – достовірність, повнота інформації, неупередженість – стають граничною необхідністю в репортажах, об'єкт яких – екстремальні ситуації. Недотримання цих критеріїв не тільки спотворює картину реальності, але нерідко приводить до загострення ситуації, у тому числі і масового насильства. Небезпека небажаної інформації набагато зростає, коли йдеться про військові дії, катастрофи, нещасні випадки, етнічні зіткнення, терористичні акти і суспільне безладдя. Присутність камер і журналістів як чинник публічності в цих випадках здатна вплинути на сам хід подій.

Учасники несанкціонованих мітингів, пікетів і інших форм виразу суспільного протесту, не говорячи вже про натхненників цих рухів, прагнуть скористатися присутністю журналістів для публічного обнародування своїх декларацій.

От чому журналісти в таких умовах:

– остерігаються груп і осіб, чиї дії розраховані на залучення уваги оточуючих, і в першу чергу журналістів;