Основні етапи становлення та розвитку філософії

Стародавня філософія – філософія давнього китаю та індії Основні напрямки філософії Китаю: 1.Даосизм- дао як першопочаток світу і закономірний шлях розвитку;Конфуціанство-вчення про державне управління на основі моралі і добра; Легізм (законники)-вчення про державне управління, засноване на законі і покаранні; Монізм; Натурфілософія; Номіналізм.

Антична філософія - Досократівська філософія (УІ-Уст.до н.е., Фаллес, Демокріт),

Класичний (сократівський Сократ, Платон, Арістотель) період (У-ІУст. до н.е.),

Греко-римська філософія (кінець ІУст.до н.е.-ІУст.н.е.Плутарх, Цицерон, Марк Аврелій)

Філософія Середньовіччя - І етап Патристика (ІІ-УІІст..), Апологетика (ІІ-ІІІст.), Класична патристика (ІУ-Уст.), Заключний період патристики (УІ-УІІІст.) ІІ етап Схоластика (УІІІ-ХУст)

Філософія Нового часу - ранній Новий час(ХVІІ-ХVІІІст.) (Бекон, Барух Спіноза, Лейбніц, Локк, Гоббс, Берклі і Юм.), Просвітництво (ХVІІІ-середина ХІХст.) (Вольтер, Руссо, Дідро,.Гельвецій, Лессінг, Гердер), німецька класична філософія(ХVІІІ-ХІХст.)

Некласична філософія - Ірраціоналізм (воля у Шопенгауера і Ніцше, душа у Л. Клагеса), інстинкт у З. Фрейда, життя у В.Дільтея і А.Бергсона, позитивізм (Огюст Конт, Герберт Спенсер, Джон Стюарт Мілль).емпіріокритицизм (Мах, Авенаріус).,Екзистенціалізм (Хайдеггер, Сартр).,Неокантіанство (Коген, Кассірер, Віндельбанд) Філософія життя (В. Дільтей, А. Бергсон, Г. Зіммель, Фр. Ніцше, Г. Ріккерт),Прагматизм (У. Джемс)

Постнекласична філософія - Сучасний етап розвитку філософії (з 70-х років ХХст), міждисциплінарність, принцип еволюціонізму,синергетика (вивчення принципів самоорганізації)

СУТНІСТЬ ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ (ПРАЦЯ ГЕГЕЛЯ «ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ»)

"Філософія історії" присвячена, насамперед, вивченню й поясненню суспільно-історичного процесу і його законів, у ній зроблена спроба дати всеосяжну теорію історичному процесу й, відповідно, картину всесвітньої історії. Уже у вступі до розглянутої роботи вчений дає свою класифікацію історіографії, уточнюючи власну позицію в цьому питанні й говорячи про те, що дана праця є не загальні міркування про всесвітню історію, але саме вона сама. Гегель називає три існуючі різновиди історіографії. Першоначальною історіографією він позначає взагалі ж античний, безсистемний, описовій період, при цьому начисто відкидаючи як можливе джерело історичних знань народні міфи, легенди, пісні на тім підставі, що такі неясні способи подання власної історії характерні лише для неосвічених, варварських народів. Праці древніх істориків філософ розглядає тільки як джерело окремих історичних фактів для подальшого вивчення й узагальнення.Таким чином, Гегель характеризує своє розуміння історії як мислячий розгляд її. Світ не наданий випадку й випадковим зовнішнім причинам, а управляється провидінням. Всесвітня історія з його погляду не є простим нагромадженням тих або інших подій, не поле, де панують випадковість, хаотичне переплетення окремих людських устремлінь і почуттів і не випадковий круговорот суспільних станів і формацій. По думці філософа, розвиток властивий тільки людству, тому що людська історія є вища сфера, у якій розвивається духовне, думка, пізнання. А разом із цим і пануючий у вселеної абсолютний розум знаходить засоби свого конкретного й свідомого втілення в дійсності, засоби пізнання самого себе як вічної й невичерпної сили вдосконалювання, прогресу й виникнення нового. Природі ж властива тільки проста зміна й вічне повторення явищ.Природу духу Гегель пояснює все тим же діалектичним методом: оскільки сутністю матерії (антитези духу) є вага, остільки сутністю духу є воля, і всі її властивості відповідно визначаються саме волею, а, отже, воля є єдино щирим духом. Звідси логічно витікає, що історія є процес усвідомлення волі. Кожен народ і кожна епоха у своєму духовному принципі досягають в усвідомленні волі тільки певної щаблі й тому повинні передати естафету усвідомлення волі наступним, що більш глибоко охоплює істину народам й епохам.

ПРАЦЯ СКОВОРОДИ «РОЗМОВА П’ЯТИ ПОДОРОЖНІХ ПРО ІСТИННЕ ЩАСТЯ В ЖИТТІ»

Традиціями філософського усвідомлення гуманного ставлення до людини, в основі якого — філософія серця, проникнута творчість Г. Сковороди. Важливі міркування для розуміння філософії серця висвітлено в його праці "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя у житті".

Автор доходить висновку, що щастя людини — в ній самій, у тому, щоб упізнати свій власний внутрішній світ, здружитися з собою, бути добрим до всіх, любити людей. Щаслива та людина, доводить письменник, яка здатна любити і яку люблять. Бо людина без любові — мертва. Щастя, за Сковородою, і в любові до природи, бо пізнаючи природу і себе в ній, людина зазнає радості від сприйняття прекрасного. Не може бути щастя без любові до рідної землі, до рідного краю. Воно тут, а не за морями.

Сковорода визнає, що всі люди всіма засобами намагаються себе ощасливити. У творі він вказує на засоби, якими користуються багаті та наголошує, що такі намагання хибні та безуспішні, бо високі чини,багатство

не в змозі звеселити дух і тим вигнати нудьгу, що вона вами оволоділа. В цьому випадку може допомогти лише щастя. Мислитель вказує, що причина людських нещасть у тому, що людина не намагається як слід пізнати власне місце.

Отже, з вищесказаного можна зробити висновок, що питання про людське щастя було і буде актуальним ще багато століть. Людина - «коваль свого щастя», творець власної долі.

У "Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" філософ утверджує високу мораль народу, заперечує міщанську суєту і панське неробство. Осмислюючи, в чому суть щастя, Сковорода переповідає народні притчі, байки, легенди і в цей спосіб близько стає до народного розуміння таких понять, як "премудрість", "добродійність" і "доброчесність", "щастя". Його ідеал найвищих якостей — людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати "про тіло і душу" і буде щасливою.