Виховання, або вміння любити

Жива динамічна енергія любові – невичерпне джерело усього сущого. Вона знаходить своє втілення у становленні особистості дитини. Родина, обіймаючи усі форми життєдіяльності людини, укладає власний спосіб життя, міні-культуру, основою якої є цінності й елементи культури суспільства, його прошарків, ін. Тобто сім’я – це не тільки насінина роду, а й суспільство у мініатюрі. Вступ дитини у родину з перших днів її народження обумовлює формування її уявлень про добро і зло, любов, слово, спілкування і творчість.

Сім’я сполучає людину, народ, суспільство, передає від одного покоління до іншого генетичний код, певні соціальні цінності, уподобання через тривале спілкування з рідними різного віку, статі, досвіду, знань. Емоційний характер стосунків-відносин, які базуються на любові-опіці, емпатії, сприяє зараженню, наслідуванню, навіюванню, тощо.

До року дитина розвивається у напрямі довіри-недовіри до інших людей, світу, що залежить від психічного стану, якості материнської й батьківської турботи, особливостей спілкування, здатності дарувати почуття стабільності. Від року до трьох переважає напрям автономії-сорому-сумніву. У дитини формується здатність до самоконтролю тілесних виявів, встановлюється певне співвідношення впертості й добровільної дії.

Надмірний сором (гнів на себе) свідчить, що дитині постійно забороняли бути самостійною або передчасно очікували від неї, що вона буде робити те, що поки не спроможна. Все це обумовлює формування невпевненості, слабку волю. З 3-х до 6-и рр. визначається розвиток за напрямом ініціатива-провина, здатність брати відповідальність, планувати і вирішувати нові завдання, набувати корисні навички. Ініціатива значною мірою залежить від того, як батько і матір ставляться до волевиявлення чи визнають і підтримують право на допитливість, фантазію і творчість.

Якщо дорослі не заохочують до самостійності, надмірно карають, то не забезпечують майбутніх успіхів дитини на подальших етапах її соціалізації, засвоєння культури. Тому, не тільки соціально-демографічна структура сім’ї (кількість членів родини, їх вік, стать, професії, знання, життєвий досвід) чи психологічний мікроклімат (тривалість і характер спілкування з дітьми, рівень загальної і психолого-педагогічної культури, зв’язок з школою, родичами), а і матеріальні умови визначають особливості соціалізації дитини у родині.

Важливою умовою дії механізму впливу на дітей є авторитет батька і матері. Він може бути формальним, функціональним (компетентність, досвід), особистим (особистісні якості). У той же час зустрічається помилковий авторитет: пригноблення (коли діти стають затурканими, безпорадними чи, навпаки, самодурами), чванство (вихваляння батьків, частіше марнославство батька, що спричинює дитяче вихваляння) і підкуп (слухняність купується подарунками і обіцянками, що привчає дитину викручуватись, аби отримати нагороду). Цікаво, що задоволеність шлюбом, особливо, батька, позитивно впливає на розвиток дітей і навпаки.

Серед різних стилів сімейного виховання (авторитарний, поблажливий, демократичний) демократичний вважається найбільш оптимальним. Йому притаманні високий рівень вербального спілкування, включення дітей в обговорення сімейних проблем, урахування їхньої думки, готовність прийти на допомогу дітям, віра у них, адекватний контроль. До неправильних типів виховання відносять: а) емоційне відторгнення індивідуальних особливостей дитини поряд із жорстким контролем або, навпаки, байдужістю; б) тривожно-недовірлива концентрація уваги на стані здоров’я (тип надмірно тривожної матері); в) надмірна увага на дитині-кумирі для потурання її примхам.

Стиль виховання дитини частіше відтворює стиль виховання її батьків і рідше є протилежним. А жорстокість: а) фізичне насильство і травмування дітей; б) їх сексуальне насильство; в) психічне насильство (залякування, погрози, лайка); г) нехтування духовними і матеріальними потребами (позбавлення медичної допомоги, їжі, навчання) – здебільше знаходить собі місце у сім’ях наркоманів, алкоголіків, безробітних і тих, з ким у дитинстві жорстоко поводилися. Зустрічається також неприйняття невістки свекрухою (свекром) чи зятя тестем (тещею), які через страх втратити статус у родині постійно навіюють сину (доньці) думку про те, що невістка (зять), а отже і онучка (онук) є невдалими.

У останні десятиліття типовими стали українські сім’ї з однією дитиною або неповна сім’я (без батька). Їм притаманні професійна зайнятість матерів і підтримка здебільше ділових контактів з родичами, значне падіння доходів, відсутність необхідних умов для задоволення матеріальних і духовних потреб, низький рівень загальної психолого-педагогічної культури, погане здоров’я жінки-матері і дитини на всіх його 4-х рівнях, ін.

Усе це не дає можливість повною мірою реалізувати виховний потенціал, призводить до погіршення якості населення, падіння ролі сім’ї у суспільстві, зменшення її стабільності, розповсюдження громадянських шлюбів, втрати традиційної ролі батька. А також до пандемії психоемоційних захворювань, девіантних форм поведінки, алкоголізму, наркоманії, тощо і, у підсумку, до падіння рівня фіз., псих., соц. і дух. здоров’я і середньої тривалості життя, яка на Україні знизилась майже на 15 років, що й спостерігаємо. Іншими словами, падіння рівнів психологічної і духовної культури веде до звуження видів любові й пониження її енергії у суспільстві.

У той же час підґрунтям особистісного спілкування, в якому поєднуються душевне і духовне (розуміння, співпереживання, творчість, дружба, любов), є світ культури, створення і переживання духовних цінностей. Якщо у родовій душевно забарвленій культурі спілкування домінували жіночі енергії, то в техніко-цивілізаційній, акцентованій лише на матеріальний захист – чоловічі. Звідси і формування відносин, спрямованих на підкорення природи, слова, мови, культури, родового начала, самої родини, іншої людини, в-першу чергу, жінки і дитини, зменшення чисельності населення, тощо.

Коли технічний (на противагу гуманітарному) прогрес поглинає релігію, мистецтво, філософію, освіту, міфологію, народну традицію, які поєднують душі, тоді цивілізація заглушує життя культури. Зупиняється розвиток душі, духу, людина виштовхується у хаос неусвідомлюваних споживацьких емоцій, відкриваються двері у безодню безтямності. Такий тип суспільств, які від початку протидіяли родовим і духовним чинникам життя, замість культурних особистостей створює у бетонних багатоповерхових пробірках безплідних мешканців мегаполісів і спричинює антропологічні кризи.

Культ технічних і економічних чинників, що відмовився від душевності роду і став самодостатнім, не лише привів до моди на одностатеві (переважно чоловічі) шлюби, а й до заперечення самого життя. Дух байдужої і бездушної до всього живого, до самої людини сучасної цивілізації не розрізняє з етико-естетичної точки зору позицій створення і руйнування.

Але протиріччя між родовим і цивілізаційним вирішується у пси-полі буття культури і внутрішнього буття людини у культурі – у просторі поза межами повсякденного родового і цивілізаційного життя. Тобто у пси-полі, де не існує задушевність без духовного і збочена бездушна духовність, які спонукали відчуження особистісного начала і приховану самотність чоловіка і жінки у родах і цивілізаціях. Культура створюється в іншому енергетичному, психоемоційному стані людського «Я», відмінному від того, що породжує родове і цивілізаційне буття.

Цікаво:

1) Які вимоги до зрілості батьків і матерів висуває сучасне життя?

2) У чому криються причини невідповідного ставлення до дитини?

3) Як суперництво, уявне співробітництво й ізоляція у родині впливають на дитячу психіку?

4) Що таке емоційні захворювання роду в перебігу поколінь?

5) Запишіть своє питання.

Де була ти, звідки прийшла?

Якщо ти не вісниця зла,

Відпусти мене на милість!

Ти спалила серце до тла,
Ти в душі моїй оселилась

І дороги назад не знайшла,
В голові моїй загубилась

І моїми сльозами спливла…

(Айрени)