Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів:

Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,

Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,

Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 3 грудня 2015 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та стягнення коштів.

Позивач зазначав, що з 26 серпня 1994 року він перебував у шлюбі з відповідачкою; у грудні 2013 року сімейні відносини припинено. Від шлюбу вони мають двох дітей.

За час шлюбу за спільні кошти ними було придбано жилий будинок, нежитлове приміщення, дві квартири та легковий автомобіль.

Крім того, позивач зазначав, що у нього з відповідачкою є боргові зобов'язання на суму 1 млн 631 тис. 440 грн перед ОСОБА_3, які виникли внаслідок укладення ним в інтересах сім'ї договорів позики від 23 квітня, 16 серпня 2007 року, 18 лютого, 17 березня 2008 року, за якими позивач отримав у борг грошові кошти в розмірі 165 тис. доларів США для погашення кредитних зобов'язань перед банком. На ці грошові кошти було придбано жилий будинок і здійснено його перепланування та ремонт. Із суми боргу повернуто 15 тис. доларів США, 150 тис. доларів США не повернуто. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 5 травня 2014 року стягнув з позивача на користь ОСОБА_3 зазначений борг. Після припинення сімейних відносин 6 червня 2014 року позивач повернув частину боргу ОСОБА_3 у розмірі 800 тис. грн, про що стягувач видав йому розписку.

Посилаючись на вказані обставини, позивач просив здійснити поділ вказаного спільного сумісного майна подружжя з урахуванням боргових зобов’язань.

 

Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 31 жовтня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив; у порядку поділу спільного майна подружжя виділив йому: жилий будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці S_1; нежитлове приміщення АДРЕСА_2; визнав за ним право власності на вказані об'єкти; у порядку поділу спільного майна подружжя виділив ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_3, квартиру АДРЕСА_4 та легковий автомобіль «Volkswagen Golf»; стягнув з ОСОБА_2 340 тис. 424 грн 45 коп. боргових зобов'язань, сплачених позивачем на підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 5 травня 2014 року.

 

Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 3 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: у порядку поділу спільного майна подружжя виділив ОСОБА_1 нежитлове приміщення АДРЕСА_2; квартиру АДРЕСА_3; визнав за ОСОБА_1 право власності на вказане нежитлове приміщення, припинивши право власності ОСОБА_2 на нього; у порядку поділу спільного майна подружжя виділив ОСОБА_2: жилий будинок АДРЕСА_1 розташований на земельній ділянці S_1, квартиру АДРЕСА_4 та легковий автомобіль «Volkswagen Golf»; стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 23 тис. 371 грн.; у задоволенні решти позовних вимог відмовив.

 

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 3 грудня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 65 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

 

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії: ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2010 року, 21 березня і 14 листопада 2012 року та постанови Верховного Суду України від 19 червня 2013 року.

 

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

 

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

 

Згідно із частиною першою статті 360⁴ ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 серпня 1994 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 уклали шлюб, який був зареєстрований Запорізьким міським відділом РАГС. Від шлюбу вони мають двох дітей.

На підставі рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 14 липня 2014 року цей шлюб розірвано.

За час шлюбу сторони придбали майно, зокрема: жилий будинок АДРЕСА_1, розташований на земельній ділянці S_1; нежитлове приміщення АДРЕСА_2; квартиру АДРЕСА_3; квартиру АДРЕСА_4 та легковий автомобіль «Volkswagen Golf».

Жилий будинок АДРЕСА_1 придбано за кредитні кошти, надані ОСОБА_2 закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» за кредитним договором від 5 квітня 2007 року. З метою погашення цього кредиту, а також для здійснення переобладнання та ремонту вказаного жилого будинку ОСОБА_1 в інтересах сім'ї уклав із ОСОБА_3 договори позики від 23 квітня, 16 серпня 2007 року, 18 лютого, 17 березня 2008 року, за якими позивач отримав у борг грошові кошти в розмірі 165 тис. доларів США. Із суми боргу повернуто позикодавцю 15 тис. доларів США, 150 тис. доларів США не повернуто. Ленінський районний суд м. Запоріжжя рішенням від 5 травня 2014 року стягнув з позивача на користь ОСОБА_3 зазначений борг.

6 червня 2014 року позивач повернув частину боргу позикодавцю в розмірі 800 тис. грн, про що останній видав йому розписку.

 

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції здійснив поділ спільного сумісного майна подружжя з урахуванням боргових зобов’язань за договорами позики, застосувавши положення частини четвертої статті 65 СК України. При цьому, установивши, що майно неможливо поділити відповідно до ідеальних часток, і що у сторін виникли двосторонні зобов’язання: у відповідачки перед позивачем – на суму 400 тис. грн сплачених ним боргових зобов’язань, які підлягають поділу, а у позивача перед відповідачкою – на суму 59 тис. 575 грн 55 коп. у зв’язку з виділенням більшої частки майна в натурі порівняно з ідеальною часткою, суд вважав, що ці вимоги є зустрічними та однорідними, тому вони частково зараховуються на суму 59 тис. 575 грн 55 коп. і стягненню з відповідачки підлягають боргові зобов’язання у розмірі 340 тис. 424 грн 45 коп. з урахуванням цих зустрічних вимог.

 

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, вважав безпідставним стягнення з відповідачки боргових зобов’язань за договорами позики, сплачених позивачем на підставі судового рішення, оскільки вирішальним значенням є встановлення факту укладення договору позики в інтересах сім’ї, проте відповідач не довів цього належними та допустимими доказами.

 

Разом з тим в ухвалах колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2010 року, 21 березня і 14 листопада 2012 року, наданих заявником для порівняння, містяться висновки про те, що за положеннями статті 65 СК України у разі укладення одним з подружжя за час шлюбу договору позики (кредиту) в інтересах сім’ї предметом поділу спільного сумісного майна подружжя буде не тільки майно, а й борги за цим договором. Так, у разі придбання подружжям будинку в кредит боргові зобов’язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той з подружжя, хто безпосередньо уклав кредитний договір.

 

У постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім’ї, а одержане за цим договором майно фактично використано на задоволення потреб сім’ї. Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використано не на задоволення потреб сім’ї, а на інші потреби, не створює обов‘язків для іншого з подружжя.

 

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 65 СК України та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цієї норми матеріального права.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

 

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

 

Майном як особливим об’єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки (частина перша статті 190 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

 

Згідно із частиною першою статті 61 СК України об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

 

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

 

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

 

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

 

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Якщо наявність боргових зобов’язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов’язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

 

У справі, яка переглядається, суд установив, що кошти за укладеними за час шлюбу договорами позики позивач одержав для погашення кредиту, за який було придбано жилий будинок, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також для здійснення переобладнання та ремонту цього жилого будинку.

Однак, дійшовши зазначених висновків на підставі встановлених фактичних обставин, суди залишили поза увагою, що в подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок позичених грошових коштів жилий будинок, внаслідок укладення договорів позики виникає також і зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

 

Таким чином, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не взяв до уваги, що праву на спільну сумісну власність на жилий будинок кореспондується боргове зобов’язання – повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього будинку.

 

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення частини четвертої статті 65 СК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, що відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

 

Разом з тим для правильного вирішення справи необхідно встановити, за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення їх спільного боргу, чи не вносили сторони свої особисті кошти в рахунок погашення зобов’язань за договорами позики.

Однак установлення цих обставин не віднесено до повноважень Верховного Суду України, що позбавляє його можливості ухвалити нове рішення у справі.

 

Таким чином, оскільки суд не встановив фактичних обставин справи, від яких залежить її правильне вирішення, ухвалені у справі судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

 

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360³, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360⁴ ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Запорізької області від 3 грудня 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

 

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

Я.М. Романюк

В.М. Сімоненко

А.Г. Ярема

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі № 6-539цс16

 

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина четверта статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то цивільні права та обов’язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Якщо наявність боргових зобов’язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов’язання повинні враховуватись при поділі майна подружжя.

У справі, яка переглядається, суд установив, що кошти за укладеними за час шлюбу договорами позики позивач одержав для погашення кредиту, за який було придбано жилий будинок, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також для здійснення переобладнання та ремонту цього жилого будинку.

Однак, дійшовши зазначених висновків на підставі встановлених фактичних обставин, суди залишили поза увагою, що в подружжя, крім права спільної сумісної власності на придбаний за рахунок позичених грошових коштів жилий будинок, внаслідок укладення договорів позики виникає також і зобов’язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення позиченої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, та що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Таким чином, апеляційний суд, з висновком якого погодився суд касаційної інстанції, не взяв до уваги, що праву на спільну сумісну власність на жилий будинок кореспондується боргове зобов’язання – повернення грошової суми, що позичалася на придбання цього будинку.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення частини четвертої статті 65 СК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному у постанові Верховного Суду України від 19 червня 2013 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, що відповідно до статті 360⁴ ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Разом з тим для правильного вирішення справи необхідно встановити, за рахунок кого з подружжя здійснювалося погашення їх спільного боргу, чи не вносили сторони свої особисті кошти в рахунок погашення зобов’язань за договорами позики.