Праслов’яни: Індоєвропейське коріння

Загальну картину етногенезу слов’ян дозволяє відтворити мовознавство. Усі сучасні народи вчені класифікують по мові у мовні сім’ї, для кожної з яких відновили існуючу єдину древню мову. Так, індоєвропейську сім`ю складають германські (англійська, німецька, шведська тощо), романські (французька, іспанська, італійська, румунська), слов’янські (польська, болгарська, українська, російська тощо), індоарійські (хінді, бенгалі) та ін.

Індоєвропейські мови – сім’я мов, які розвинулися з праіндоєвропейської мови; до неї належать іранські, слов’янські, балтійські, германські, кельтські, італійські з романськими, грецька, вірменська, албанська, а також мертві мови – хетська, тохарська та ін.

Приблизно VI тис. років тому, коли ні слов’ян, ні германців ще не було, вже існував народ, який говорив цією мовою, вчені умовно його називають індоєвропейцями. Більшість фахівців вважають, що індоєвропейці жили біля Чорного моря, хоча тривають дискусії, де саме: на півдні України, на Балканському півострові або у Східній Туреччині (Вірменське нагір’я).

Індоєвропейці уміли плавити мідь, робити колісниці та запрягати в них коней. Завдяки кінним колісницям вони були більш мобільними та сильними на відміну від всіх сусідніх народів.

Приблизно V тис. років тому індоєвропейці почали розселятися на схід та захід від Чорного моря і протягом тисячоліть підкорили практично всю Європу, з’явилися в Ірані та Середній Азії, а з V тис. років тому (ХV ст. до н.е.) вторглися у Північну Індію і захопили територію до річки Ганг.

При цьому індоєвропейці не знищували народи, що мешкали на захоплених землях, а асимілювали, тобто поглинали їх. Місцеве населення переходило на індоєвропейську мову і через декілька поколінь разом з прибулими утворили новий народ. Так на території Європи у ІІІ-ІІ тис. до н.е. сформувалися древні германські та італійські народи, пізніше – слов’янські.

Бронзовий вік (ІІ-І тис. до. н.е.)

Доба бронзи позначилася активізацією міграційних процесів, посиленням міжплемінних контактів (війна, торгівля). У цей час на території України сформувалися три етнокультурні зони, що суттєво відрізнялися типом господарювання, етнічним складом населення – Степ (ямна, катакомбна, зрубна археологічні культури), Лісостеп та Полісся (тшинецько-комарівська, білогрудівська, бондарихінська археологічні культури).

У чорноморських степах формується спільнота з єдиним пріоритетним скотарським способом господарства, а також зі спільними ідеологічними уявленнями, що проявлялися у поховальних обрядах. Їхні етнокультурні риси представлені ямною культурою, яку у ХХ - ХVІІ ст. до н.е. змінили носії катакомбної культури, що сформувалася під впливом племен, прибулих із Північного Кавказу.

Світоглядні риси степових скотарів проявляються у поховальних обрядах. Учені стверджують, що звичай насипати кургани на місцях поховань виник спочатку серед скотарських народів українського Степу і Північного Кавказу, а вже потім поширився на величезні простори Євразії. Прикметною етновизначальною ознакою було засипання померлих вохрою червоного кольору, яке символізувало сонце, вогонь і кров, як прагнення до життя, світла та очищення. Учені дослідили багатофункціональне етногенетичне значення курганів, які, зокрема, позначали територіальні межі окремих груп населення та шляхи їхнього пересування. Будучи своєрідними храмами, де збиралися члени племен, кургани також засвідчували глибоке вкорінення культу предків, що згодом став важливою рисою етнічної пам’яті українського народу.

Балканська колонізація на території України призупинилася. Досягши Поліської низовини та Середнього Дніпра, які зі своїми лісами та болотяними й піщаними грунтами були мало придатні для землеробства. На цих, укритих лісом та з численними ріками теренах, багатих на дичину та рибу, залишилося автохтонне населення, що зберігало традиції привласнюючих форм господарства (мисливство, рибальство, збиральництво).

На Лівобережній Україні та в басейні Сіверського Дінця склалася величезна етнічна спільнота, що ввібрала в себе автохтонний та балтський субстрати. Автохтонне населення мало більшу генетичну спорідненість із кочовиками Степу, ніж землеробами Лісостепу. Однак поглиблення кризи архаїчного мисливсько-рибальського господарства змушувало населення цього регіону до активної взаємодії із землеробським суспільством. Вплив балкано-дунайських культур найвиразніше проявився у запозиченні технології виготовлення глиняного посуду.

Через змішування прибулих племен та місцевого населення в ІІ тис. до н.е. на території України формується нова етнічна ситуація: скотарські спільноти, почергово змінюючи та асимілюючи одна одну, шукали шляхів економічної адаптації в українському Степу. Домінуючою формою їхньої діяльності залишалося скотарство, хоча вони подекуди також займалися землеробством. З іншого боку, протягом доби бронзи в лісостеповій зоні поглиблювалися процеси щодо відновлення традиційного землеробського стилю життя. Остаточний поділ на „скотарський” та „землеробський” світи відбулися в ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. і проявилися в появі на Середній Наддніпрянщині землеробських спільнот (білоградівська культура).

У формуванні на лісостеповому Лівобережжі зрубної культури (ХVІ -ХІІ ст. до н.е.) взяло участь населення, що рухалося з Поволжя. Лісостепове землеробське населення переорієнтувалося на скотарство. Це зумовило повернення до архаїчних суспільних стосунків та сповільнення етногенетичних процесів. Проте з подоланням кризи знову пожвавлюється землеробство. Воно утверджується у лісостеповій смузі з переходом від доби бронзи до доби заліза на рубежі ІІ-І тис до н.е., а в степовій зоні провідною галуззю стає скотарство.

Рання залізна доба (І тис до н.е. – поч. І тис. н.е.)

Головний зміст етнокультурних процесів цього періоду становлять стосунки між двома головними етнічними масивами, представленими землеробськими та кочовими спільнотами. Одним із головних чинників їхнього розвитку виступили іраномовні племена.

Іраномовні племена кіммерійців, скіфів, сарматів мігрували на територію України зі сходу кількома хвилями, змінюючи і витісняючи одне одного. Це були нащадки тих давніх індоєвропейських спільнот, які в ІV - ІІІ тис. до н.е. мігрували з дніпровського Правобережжя на схід, дістались Ірану, Індії, Монголії. Отже, цей процес деякою мірою можна вважати поверненням скотарів індоєвропейців на свою давню прабатьківщину, хоча, як в антропологічному, так і в культурному відношенні це, безумовно, була якісно інша спільнота, що на своєму багатотисячолітньому шляху ввібрала різні етнічні елементи. Степові кочовики відігравали провідну роль у налагодженні взаємозв’язків між чорноморськими грецькими містами-поселеннями та землеробським населенням України, яке таким чином наближалося до античної цивілізації.

«Кіммерійський» період став важливим етапом етногенезу українців, коли на тлі доволі строкатої етнічної ситуації кінця ІІ – др. пол. І тис. до н.е. вирізняється чорноліська культура, що стала невід’ємною органічною ланкою тривалої культурно-історичної еволюції населення українського Подніпров’я.

Масштабні етнокультурні зрушення в Україні відбулися за скіфської доби (VІІ - ІІІ ст. до н.е.) в розрізі стосунків між скіфами, грецькими північно-чорноморськими колоніями, а також населенням Лісостепу, що простягався від Верхнього Дністра до Дніпра та середньої течії Ворскли.

Скіфське «царство». Одне з перших утворень у Східній Європі, заснованих на завоюванні з метою експлуатації переможених. У попередні часи племінні об’єднання створювалися у вигляді союзів для досягнення спільних ідей, а війни між племенами велися головним чином за території і призводили до знищення чи вигнання одного племені іншим. Експлуатація поширювалася не в середині племені, а між племенами. Одна частина – царські скіфи – володарювали над іншими і експлуатували. Скіфське «царство» знаходилося на межі перетворення у державу.

Антична цивілізація. Грецька цивілізація відзначається своєю унікальністю серед інших цивілізацій Стародавнього світу. Греки були єдиним із усіх давніх народів, котрій поталанило вийти на магістральний шлях історичного процесу, що поєднав античний світ з європейською цивілізацією Нового часу. Майбутні українці мали змогу контактувати з найпотужнішою цивілізацією того періоду, виробити в собі на рівні генетичної пам’яті потяг до ідеалів особистої свободи. Міста-поліси: Ольвія (Миколаїв), Тіра (Білгород-Дністровський), Херсонес, Пантікапей.

Населення лісостепової зони в цей час переживало процеси внутрішньої консолідації, що проявилося у виникненні міжплемінних об’єднань, центрами яких були великі городища. Піднесення орного землеробства сприяло виходу цього етнокультурного масиву з ізоляції та розвитку торговельних зв’язків із грецькими колоніями.

Сучасні вчені по-різному окреслюють історико-етнографічні межі Скіфської держави. Вирішення цієї проблеми передусім залежить від визначення її етнічного характеру. Якщо вважати Скіфію моноетнічним утворенням, що складалося зі скіфів, то її кордони можна обмежити північно-причорноморським степом. Якщо вважати Скіфію поліетнічним об’єднанням, то до її складу слід включати не лише територію українського Степу, але й Лісостепу, де проживали численні племена та народи. Останній підхід вважається більш сприйнятливим, бо між скіфами та іншими етнічними спільнотами існувала чітка система взаємозв’язків та васальної залежності.

У Лісостепу мешкали племена, що зазнали потужного впливу скіфської культури, але в генетичному відношенні вони були нащадками носіїв попередніх культур. У зв’язку з цим виникає чимало проблем щодо етнічної ідентифікації населення Лісостепу, де вчені відокремлюють близько десяти локальних етнографічних груп. Більшість вчених погоджується з тим, що скіфи-орачі, які мешкали на лісостеповому Правобережжі, мали «праслов’янське» (чорноліське) коріння. Проте відкритим залишається питання щодо локалізації скіфів-землеробів, є припущення, що можливо в цьому регіоні жили скіфи-скотарі, а скіфів-землеробів просто не існувало.

Племена Лісостепу зазнавали певних скіфських етнокультурних впливів, що яскраво проявилося у їх побуті, мові, релігійних поглядах, а також у поширенні специфічного «скіфського звіриного стилю», елементи якого ще й досі прослідковуються в народному мистецтві. Внаслідок проживання в єдиному етнополітичному просторі, особливо у районах найбільш тісних контактів (наприклад, Західне Поділля), відбувалося певне кровне змішування між землеробською праслов’янською спільнотою та кочовим іраномовним населенням.

Третьою хвилею іраномовних племен, що в ІІІ ст. до н.е. опанували українські причорноморські степи, стали сармати, прабатьківщиною яких вважається межріччя Нижньої Волги та Уралу. Зі своєї прабатьківщини сармати розселилися на широкій території від Кримських гір на півдні до Києва на півночі та Прикарпаття й Поділля на заході. Прибуваючи у причорноморські степи у «первісному вигляді», вони стали основним етнічним угрупуванням цього регіону. З одного боку, самі сармати набували нових рис, а, з другого, - відбувалася певна «сарматизація» етнічних спільнот, з якими вони вступали в контакти. Сармати стали одним із компонентів південно-західного варіанту поліетнічної черняхівської культури. Їхню участь в етногенезі слов’ян вчені не обмежують лише поповненням лінгвістичного запасу праслов’янського субстрату зарубинецької і черняхівської культур. Імовірно, що вони також мали помітний вплив на інші сфери суспільного життя, передусім на розвиток військової справи, скотарства, ремесла тощо.