Джерела та історіографія історії України

ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

ТЕМА 1

ДЖЕРЕЛА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

План

1. Усні та письмові джерела.

2. Речові джерела.

3. Інші історичні джерела.

4. Вітчизняна історіографія.

5. Іноземні історики України.

 

1. Усні та письмові джерела

Історичні джерела – це все те, звідки ми дізнаємося про історію. Вони розподілені на декілька типів: усні, письмові, речові, лінгвістичні, зображальні, фото- і кінодокументи, електронні документи тощо.

Найбільш старий тип історичних джерел – це усні джерела. Зокрема, дитина дізнається про історію своєї сім’ї від своїх батьків та інших родичів. У старі часи більшість людей була неписьменими отже, вони могли отримувати лише усну інформацію. На підставі таких оповідань і переказів виникли фольклорні твори – народні думи, легенди, пісні, що містять цінну історичну інформацію. Важливу роль продовжували відігравати і різні форми фольклору, зокрема, народні пісні, прислів’я та анекдоти. Проте згодом ці усні історичні свідчення були записані, тобто перетворилися на письмові джерела.

Письмові джерела – це головне джерело наших знань про історію України (і про історію взагалі). Вони дуже різноманітні. Найбільш чисельними є документи – письмові тексти, що мають правове значення. Будь-яка державна чи недержавна установа або організація створює та отримує дуже велику кількість різноманітних документів. Більш важливі з них зберігаються в спеціальних установах – архівах. Крім загальнодержавних архівів існують різноманітні архіви організацій, установ, фірм та особисті архіви окремих людей. В цілому архіви мають унікальну історичну цінність. В Україні дуже багато архівного матеріалу загинуло під час війн. Проте саме архівні матеріали є основним джерелом інформації для відтворення історичних подій принаймні останніх трьох-чотирьох століть. Але до нас дійшла певна кількість документів і з більш ранніх епох, починаючи від грецьких міст на Півдні України у I тис. до н. е.

Серед подібних документів найбільше значення мають актові та діловодні документи, які відомі ще з часів Київської Русі: уставні грамоти, рішення державних та місцевих установ, різноманітні угоди, дарування тощо. Дійшли до нас і правові документи – збірки законів та інших нормативно-правових актів, починаючи з «Руської Правди» Ярослава Мудрого. Так само важливі статистичні матеріали. Найдавніші статистичні матеріали в Україні відомі з XVI ст., коли стали періодично проводитись люстрації – описи державних маєтків на території Речі Посполитої.

Значними є також нарративні письмові джерела – тобто письмові матеріали, що містять розповідь (нарратив) про ті чи інші події. Безумовно, найважливішими серед них є власно історичні твори. Найдавнішій історичний твір «батька історії», давньогрецького історика V ст. до н. е. Геродота вже містить матеріал з історії Скіфії (це територія сучасної України). Певні відомості про населення зустрічаємо і в літературі Давнього Сходу, зокрема, в хроніках ассірійських царів. В подальші часи про територію України писали грецькі, римські, вірменські, готські, арабські, єврейські та інші автори.

Лише з Х ст. н. е. починається традиція власного українського (давньоруського) регулярного літописання. Видатні пам’ятки української історичної думки – давньоруські літописи, зокрема, «Повість минулих літ». Традиції літописання збереглися до XVII ст. У Західній Європі існував подібний жанр – хроніки. Крім того, всі подальші історичні праці і самі є водночас джерелом з історії України для сучасних науковців.

Окремо слід виділити спогади (мемуари) та щоденники видатних історичних постатей та осіб, що були безпосередніми свідками визначних історичних подій.

При тому до сьогодні важливу роль продовжують відігравати іноземні джерела з історії України. Частково це могли бути твори самих українців, яких важка доля часто заносила на чужину, в еміграцію. З іншого боку, це могли бути іншомовні твори представників сусідніх народів, історія яких була тісно пов’язана з Україною. Це, зокрема, історики з Польщі, Росії, Туреччини, Угорщини, Німеччини, Швеції, Італії та інших країн. Окрему групу складають твори представників інших, неукраїнських народів, що мешкали на території сучасної України: євреїв, поляків, кримських татар, німців тощо.

Значна частина творів відомих українських істориків, таких, як М. Костомаров, Д. Багалій і М. Грушевський була написана російською мовою. Іноді взагалі важко однозначно визначити, чи був даний історик українським або російським. Отже, в цілому значну частину російськомовних історичних творів щодо історії України слід вважати власно українськими.

З 1776 р. у Львові, з 1812 р. у Харкові, з 1828 р. в Одесі та з 1835 р. у Києві почали виходити періодичні видання – газети та журнали. Звичайно для істориків дослідження періодичних видань є одним з провідних джерел історичної інформації.

Надзвичайно цікавими можуть бути також інші друковані матеріали – політичні листівки, рекламні об’яви, навіть білети до зоопарку чи ресторанні меню. Будь-яка книга теж є багатогранним історичним джерелом.

В останні десятиліття у всьому світі дуже пожвавився інтерес до так званої «малої історії», тобто історії способу життя окремих людей. Тому будь-які листи, щоденники та інші матеріали звичайних людей щодо їхніх звичайних справ теж можуть містити надзвичайно цінний історичний матеріал.

Серед письмових джерел відносно рідкісними та дуже цінними вважають епіграфічні пам’ятки. Це давні надписи на твердих матеріалах – на побутових речах, на стінах будинків та храмів, на камінні та на уламках кераміки. Найчастіше вони зустрічаються на старовинних некрополях (цвинтарях). Також давні надписи знаходять під час археологічних розкопок. Зокрема, їх чимало знайшли у античних містах на Півдні України. Іноді за особливо сприятливих умов можуть зберегтися і надписи на нестійких матеріалах. Зокрема, великий інтерес викликали знахідки археологами берестяних грамот – надписів на бересті, що збереглися у деяких містах Київської Русі.

Речові джерела

У первісному суспільстві писемність була невідома. Часто єдине, що дійшло до нас від тих часів – це певні матеріальні залишки людської діяльності, тобто артефакти – предмети, явно оброблені чи змінені людьми. Пошуком подібних артефактів займаються археологи. Археологів часто називають «істориками з лопатою», бо подібні матеріальні залишки здебільшого поховані під шаром ґрунту. Для дописемних часів історії України археологічні матеріали залишаються головним історичним джерелом. Ключове поняття археології – поняття археологічної культури. Це відносно однорідний комплекс речей, який існував протягом певного часу на єдиній території. Бувало, що одну археологічну культуру змінювала зовсім інша. Для археологів це є свідченням приходу іншого населення. Місця, де знаходять значну кількість археологічних матеріалів – археологічні пам’ятки. Це можуть бути стоянки первісних людей, старі городища та селища, могильники, кургани тощо.

Звичайно, робочий інвентар сучасних археологів жодним чином не зводиться до лопати та щітки. Методика археологічних досліджень добре розроблена та продовжує вдосконалюватись. Під час розкопок археологи ретельно фіксують знаходження речей та інших залишків за допомогою фотографій, схем та малюнків, як на площі, так і по різним шарам ґрунту (тобто досліджують стратиграфію пам’яток). Вони застосовують різні хімічні речовини для фіксації знахідок, комп’ютери – для статистичної обробки даних, часто займаються науковою реставрацією знайдених предметів.

Археологи України активно застосовують різноманітні технічні засоби. Так, найбільш сенсаційна знахідка українських археологів – відкриття поселень-гігантів (протоміст) трипільської культури зроблена за допомогою аерофотозйомки. Зараз почали застосовувати і фотографії з супутників. З 60-х рр. ХХ ст. українські археологи плідно займаються і підводною археологією на Чорному та Азовському морях та на Дніпрі. Наприклад, вони знайшли залишки грецької галери з вантажем донецького вугілля.

З археологами тісно співпрацюють представники багатьох інших спеціальностей. Хіміки займаються аналізом знайдених металевих речей та інших предметів. Фізики розробили досить точні методи радіоізотопного датування знайдених предметів. Зокрема, для предметів молодше 10 тис. років вирішальне значення має радіокарбонний метод, для більш давніх часів – калій-аргоновий метод тощо. Сутність радіоізотопних методів полягає в тому, що у стародавніх речах набагато меншим є відсоток нестійких, радіоактивних ізотопів, наприклад, атомів вуглецю C₁₄ стосовно до C₁₂. Значні археологічні установи України зараз мають власні фізичні лабораторії. Суттєве значення для визначення точної дати історичних подій мають також згадки про сонячні і місячні затьмарення, появу на небі комет, які вміють точно датувати астрономи.

Геологи за знахідками давніх ґрунтів встановлюють давні кліматичні умови. Ботаніки займаються дослідженням рослинних залишків, зокрема, залишків культурних рослин. Дуже важливими є також ботанічні дослідження пилку рослин із різних археологічних шарів. За співвідношенням пилку різних рослин можна реконструювати екологічні умови давніх часів у відповідній місцевості. Зоологи досліджують кістки свійських та диких тварин на археологічних пам’ятках.

Первісна історія досліджується і такими науками як етнографія (сучасні примітивні племена Австралії та Амазонки), філологія (топоніміка) тощо.

Дуже важливе значення для пізнання нашого минулого мають дані антропології. Антропологи вивчають, зокрема, кістки давніх людей. За кістками вони можуть досить багато розповісти про умови життя людей, деякі їх хвороби і навіть точно реконструювати за черепом зовнішній вигляд людини. Аналізуються особливості расового типу людей минулого. Антропологи, звичайно, досліджують не тільки старі кістки, а й сучасних живих людей. Надзвичайно важливого значення зараз набули генетичні дослідження, перш за все дослідження генотипу (ДНК) людей методами молекулярного аналізу. Тепер стало можливим безпосередньо визначати спорідненість між собою представників різних народів. До речі, доведено близьку генетичну спорідненість між собою всіх українців. А от росіяни в більшості близькі до українців лише за «чоловічими» генами. А за «жіночими» – набагато ближче до естонців, фінів та північних німців. Зараз розроблено і методи виділення генетичного матеріалу зі старих кісток.

В останні десятиліття збільшився інтерес до археологічного дослідження матеріальних залишків більш близьких до нас епох. Зокрема, археологи активно досліджують пам’ятки козацьких часів, в тому числі і на території Харкова. Серйозним завданням є пошук і перепоховання останків воїнів Другої світової війни. В певних випадках такі розкопки фактично зливаються з сучасною криміналістикою. Зокрема, не тільки наукове, а й перш за все політичне значення мало виявлення у Харкові останків розстріляних чекістами польських військовополонених. На місці розстрілу зараз побудований меморіал. Радянська пропаганда багато десятиліть стверджувала, що полонених розстріляли німці, проте криміналісти під час експертизи легко встановили істину.

Звичайно, багато матеріальних залишків минулих часів знаходяться не під землею, а на землі. Це перш за все різноманітні споруди. Серед таких споруд православний храм Святого Иоанна Предтечі у місті Керч, що безперервно функціонує з пер. пол. VIII ст. за винятком (1938-1989 рр.). З ХІ ст. стоїть у Києві храм Святої Софії, у Чернігові – Преображенський собор тощо. Подібні пам’яткиархітектури – важливе історичне джерело. Крім того, на їхніх стінах часто збереглися дуже цікаві граффіті – приватні надписи, як правило звернення до Бога чи записи про якісь важливі події. Величною спорудою, що досі прекрасно видна, є Змієві Вали – грандіозна система оборонних валів висотою до 10 метрів і довжиною приблизно дві тисячі кілометрів, що протягнулася через всю лісостепову і степову смугу України. Їх відносять перш за все до епохи готів (ІІІ ст. н. е.), проте почали будувати їх ще у бронзову добу і продовжували аж до монгольських часів. Характерними для України є й підземні споруди – рукотворні печери. Серед них є цілі печерні міста, наприклад, у Харкові під центром міста, знамениті Феодосієві печери у Чернігові, печери Києво-Печерської лаври і т.п. Важливими і цінними пам'ятками архітектури можуть бути і відносно нещодавні споруди, наприклад, Будинок Держпром у Харкові, побудований у 1925-1929 рр.

Крім споруд, до нас дійшли і окремі старі речі – реліквії. Це особливо стосується ювелірних виробів, предметів культу, зброї, стародавнього одягу, селянських знарядь праці тощо. Важливе значення мають також звичайні побутові речі, пов’язані з життям видатних людей. В останні десятиліття бурхливо розвивається технічна археологія – збирання та реставрація старих машин і механізмів. Більше відомі колекціонери антикварних автомобілів.

Збереженням і розшуком речових історичних джерел займаються спеціальні установи – музеї. У музеях іноді зберігають і цінні письмові джерела. Але перш за все будь-який музей – це сховище саме речових та зображальних джерел. Крім державних історичних є також археологічні, краєзнавчі, заводські, шкільні, приватні музеї тощо. Музеї часто проводять і значні історичні дослідження. Зараз в Україні існує понад 4 тисячі музеїв.

3. Інші історичні джерела

Зображальні джерела – тип історичних джерел, в яких інформація зафіксована у вигляді зображення. Найдавніші зображення – це наскельний живопис, графіка та скульптури кам’яної доби. В Україні є пам’ятка первісної графіки світового значення – Кам’яна Могила під Мелітополем. Стародавні петрогліфи – малюнки на скелях – відомі також у Криму. Багато інформації містять орнаменти і малюнки на стародавній кераміці, зокрема, доби трипільської культури. З того ж часу відомі і керамічні скульптури. З язичницької доби дійшло декілька зображень слов’янських богів, серед них найбільш знаменитий – Збручський ідол. Різноманітні фрески, малюнки на кераміці, статуї та рельєфи збереглися у античних містах Півдня. Надзвичайно цікавими є зображення, знайдені у степових курганах, зокрема, на ювелірних виробах скіфської доби. На курганах збереглися також різноманітні поховальні кам’яні стели, зокрема половецькі «кам’яні баби».

Починаючи з доби Київської Русі відомі різноманітні ікони і фрески з храмів. Іноді у храмах робили й малюнки цілком світського змісту. Та головне – від цієї доби до нас вже дійшли книжкові ілюстрації, перш за все мініатюри з літописів. З винаходом друкарства до них додалися друковані гравюри. Крім того, з’являються картини, зокрема, дуже характерні для України козацькі портрети (народні картини, які часто називають «Козак Мамай»). З XVI ст. з’являються вже чисельні картини та малюнки, в тому числі зображення важливих подій та портрети історичних осіб. З того часу вже регулярно почали створювати подібні картини - «репортажі» та портрети, що служили головним зображальним джерелом аж до розповсюдження фотографії. Серед картин слід особливо виділити також жанрові та побутові картини з народного життя, особливо поширені у ХІХ ст.

У ХІХ ст. з’явилися і перші науково обгрунтовані історичні реконструкції, тобто картини та малюнки, на яких художник відтворював певні історичні події або явища, справжніх зображень яких до нас не дійшло. Серед них найбільш відома картина Іллі Репіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». У ХХ ст. багато малюнків-реконструкцій створено за матеріалами археологічних досліджень. Подібні реконструкції мають значення самостійних історичних джерел. В цілому малюнки очевидців та малюнки-реконструкції зберегли певне значення і для дослідження новітньої історії.

Картографічні джерела – це географічні карти території України, переважно іноземного виробництва. Найдавніша з них – римська шляхова карта IV ст. н. е., яка вперше занотувала назви народів, що населяли давню Україну. Друковані західноєвропейські карти XV-XVII ст. зберегли інформацію про територію України, починаючи з праць античних географів, зокрема Клавдія Птолемея (ІІ ст. н. е.). Найбільш цікава серед них – карта України французького інженера Г. де Боплана (1647 р.). З XVIII ст. головна роль у створенні карт України належить російським та австрійським військовим картографам. У роки незалежності Україна створила власне картографічне виробництво.

Суттєву роль також відіграють різноманітні схеми та креслення, зокрема, схеми земельних ділянок, маєтків та споруд, які збережено в архівах. Археологи також обов’язково роблять схеми та креслення місця розкопок.

Кінофотовідеодокументи – це новий вид історичних джерел, що з’явився після винайдення нових технічних засобів фіксації зображень. Найдавніший серед них – фотографії. Найдавніші фотографії, зокрема фотопортрети в Україні з’явилися у 40-х рр. ХІХ ст. А про Кримську війну 1853-1856 рр. вже були зроблені яскраві фоторепортажі. З 20-х рр. ХХ ст. відомі кольорові фото. Вже у 1896-1902 р. харківський фотограф А. Федецький знімав і демонстрував хронікальні кінофільми. Потім в Україні було створено декілька студій кінохроніки. В Києві зараз існує Центральний державний кінофотофоноархів України. Значну кількість фотографій та кінодокументів зберігають інші архіви та музеї.

Крім зображень у ХІХ ст. навчилися фіксувати і зберігати також звуки. У зв’язку з тим з’явилися також фонодокументи (аудіодокументи). Найдавніші з них – грамофонні платівки, що збереглися з перших років ХХ ст. У 1924 р. у Харкові почала роботу перша в Україні радіостанція. У 30-40 рр. ХХ ст. розповсюджуються магнітофонні записи. У 1931 р. режисером Дзигою-Вертовим був знятий першій в Україні звуковий документальний фільм. З того часу кіноматеріали поступово набувають комбінованого аудіовізуального змісту. У 1951 р. було створено перші телецентри у Києві та Харкові. На телестудіях і в архівах також зберігаються магнітні плівки із записами телепередач. Зараз проводиться робота з переводу кіно- і відеоматеріалів на цифрові носії.

В останні десятиліття ключове значення набули різноманітні електронні історичні джерела, тобто інформація на електронних носіях, що призначена для комп’ютерів, мобільних телефонів та для мережі Інтернет. Зокрема, надзвичайно важлива інформація зберігається в електронних архівах на сайтах та форумах, в тому числі особистих блогах (наприклад ЖЖ – Live journal тощо). Особливе значення мають сайти ЗМІ, деякі з форумних сайтів і самі перетворились на потужні ЗМІ. Наприклад, під час подій «Помаранчевої революції» надзвичайну роль відіграли сайти «Майдан» і «Українська правда». Історичні твори зараз часто містять інформацію з електронних сайтів.

Нумізматичні джерела – стародавні та сучасні грошові знаки, тобто монети та паперові гроші. Це комплексний вид історичних джерел, водночас речових, письмових та зображальних. Іноді знаходять клади стародавніх монет. Нумізматичні джерела дозволяють робити численні висновки щодо економічної та політичної історії України. Найдавніші монети на території України ще у VI ст. до н. е. почали карбувати з бронзи давньогрецькі міста Пантикапей (сучасна Керч) та Ольвія (поблизу сучасного Миколаєва). Перші давньоруські монети відомі з Х ст. н. е. Серед них і знаменита срібна монета Володимира Великого, знак княжої держави якого (тризуб) став гербом незалежної України. Проте у XII-XIV ст. головну роль в грошовому обігу на території України відігравали гривни – злитки срібла різної форми і ваги.

Крім нумізматики – науки про грошові знаки – існує ще декілька подібних допоміжних історичних дисциплін. Зокрема, іноді окремо виділяють боністику – науку про паперові гроші та інші цінні папери (векселі, акції, облігації тощо). Сфрагістика – наука про печатки на документах. До неї близькі геральдика – наука про родові, міські та державні герби, а також емблематика – наука про інші символічні зображення. Поштові марки, що з’явилися у ХІХ ст., досліджує філателія, поштові картки – філокартія, ордени, медалі, жетони та різноманітні значки – фалеристика. Існують також колекціонери і дослідники багатьох інших предметів, зокрема різноманітних етикеток та речей. Всі подібні колекції, їхні каталоги можуть мати неабияке значення як історичне джерело.

Існують також інші допоміжні історичні дисципліни. Наприклад, генеалогія займається дослідженням родинних зв’язків окремих людей, що має велике значення для відтворення біографій провідних особистостей. Історична метрологія досліджує стародавні міри довжини, ваги, площі тощо. Надзвичайне значення для істориків має історична хронологія, тобто наука про стародавні календарі та визначення часу різних історичних подій. Наприклад, у давньоруських літописах могли рахувати початок нового року з 1 вересня, 1 січня, 1 березня. При тому роки рахували не від народження Христа (початку нашої ери – н. е.), а від створення світу. При тому існувало ще й принаймні три версії дати такого створення (світові ери) – олександрійська (5493 р. до Різдва Христова), антиохійська (5969 р.до Р. Х.) та візантійська (5508 р. до Р. Х.). Для інших часів та народів труднощі з датуванням історичних подій можуть бути ще набагато більшими.

Деякі допоміжні історичні дисципліни досліджують під певним кутом зору виключно письмові джерела. Так, дипломатика вивчає давні документи. Палеографія досліджує, як змінювалося написання окремих букв і здатна досить точно датувати будь-який рукопис. У більш широкому значенні це – наука про всі стародавні писемності. Текстологія досліджує тексти як такі, зокрема, з метою з’ясування їх авторства. Археографія – наука про найбільш правильні методи публікації письмових історичних джерел.

Окремо слід сказати про власно лінгвістичні джерела з історії України. Тобто значна інформація про історію міститься у самій мові. По-перше, це загальні дані про лексику (словесний склад мови), зокрема, про запозичення іншомовних слів. Такі дані розповідають про культурні зв’язки між народами у різні епохи. Походження слів вивчає етимологія. По-друге, це генетичні зв’язки (спільне походження) різних мов, зокрема, української, наявність у різних мовах слів спільного походження. Наприклад, викликає інтерес наявність значного пласту спільної лексики у слов’янських та давньоіндійських мовах. Окреме історичне значення має ономастика – наука про власні назви та імена. Серед таких назв найбільш важлива для істориків топоніміка – наука про географічні назви. Географічні назви самі по собі можуть бути дуже цінним історичним джерелом. Деякі з них своїм походженням сягають у сиву давнину, їх вік може складати понад п’ять тисяч років. Особливо це стосується деяких гідронімів – назв українських річок. Отже, різноманітні словники української та інших мов, зокрема, етимологічні, порівняльні та топонімічні є важливим історичним джерелом.

Таким чином, історики мають у своєму розпорядженні досить різноманітні і змістовні історичні джерела. Проте ці джерела є дуже нерівноцінними. Серед них іноді зустрічаються явні підробки. Набагато частіше джерело є справжнім, проте містить неправдиву або тенденційну інформацію. Часто буває, що різні історичні джерела суперечать один одному. Але ж історики навчилися з цим розбиратися. Методи дослідження і узгодження між собою різних історичних джерел вивчає окрема допоміжна історична дисципліна – джерелознавство.

Про події далекого минулого ми часто маємо надто мало інформації. Про багато з них не залишилося жодних історичних джерел, отже, ми, скоріш за все, вже ніколи не дізнаємося про них. Але про події останніх століть ми часто маємо більше інформації. В такій ситуації завданням істориків є найбільш правильний і об’єктивний відбір і аналіз історичних джерел. Історики – живі люди, отже, вони завжди є так чи інакше упередженими. Одні джерела привертають їх увагу, інші – ні. Авжеж минуле здатне відповісти лише на ті запитання, які йому задають дослідники. Отже, різні історики використовують різні методиісторичного дослідження. Тобто вони залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел та по-різному оцінюють їх значущість. Тому погляди істориків щодо історії України змінювалися з часом і сьогодні теж не є однаковими у різних спеціалістів. Історіографія України – це історія історичної науки.

Вітчизняна історіографія

Найдавніші пам’ятки української історичної думки – давньоруські літописи. Регулярне літописання почалося в Києві у Х ст. А вже на початку ХІІ ст. монах-літописець Нестор додав до цього літопису передмову – «Повість минулих літ», у якій він виклав історію русинів починаючи від біблійного створення світу. Тобто це був перший власно історичний твір, при тому його автор у ряді випадків наводить різні версії і їх критику. З того часу літописи протягом декілька століть залишалися єдиною формою історичної думки. Їх завжди писали на замовлення князів, здебільшого монахи, іноді – бояри. Центрами літописання були всі значні міста Русі, але до нас дійшла лише «Повість минулих літ» з раннім київським літописом та її продовження з Галича та Волині (а також з Новгороду та Суздальської землі). Правда, відома також книга ймовірно Х ст., тобто язичницької доби на кількох дерев’яних дошках (ці дошки не збереглися). Це – так звана Велесова книга, знайдена у 1919 р. в селищі Великий Бурлук на Харківщині. Проте більшість вчених не вірить у її справжність, вважаючи підробкою.

У XIV - XVI ст. традиції давньоруського літописання продовжилися у Великому князівстві Литовському та Польщі. Зокрема, відомі літописи з Волині, Львова, Києва та Білорусії. За загальною побудовою вони були подібні до давньоруських: літописців цікавили головні політичні події, іноді – життя того монастиря або міста, де жив літописець, якісь найбільші природні катаклізми. Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 роках на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно. У Києво-Могилянській академії в 1674 р. був надрукований «Синопсис» – перший підручник з історії України і сусідніх народів.

Особливе значення серед літописів др. пол. XVII - поч. XVIII ст. мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва – «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються. До нас дійшли три найвидатніші козацькі літописи – Самовидця (про події 1648 – 1702 рр., вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Григорія Граб’янки (1710 р., про події від виникнення козацтва до 1709 р.) та Самійла Величка (1720 р., про події в Україні 1648 – 1700 рр.). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 рр., а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, подаються факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та ін. Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

У 30-х pp. XVIII ст. невідомий автор склав «Короткий опис Малоросії» (рос. мовою) про події від Київської Русі до скасування гетьманства в 1734 р. У 1765 р. Петро Симоновський скомпонував «Краткое описание о козацьком народе» з описом подій від найдавніших часів до 1751 р. Автором «Летописца или описання краткого знатнейших действ и случаев» про події в Україні з 1506 по 1737 роки був, імовірно, Яків Лизогуб. 1770 р. у Прилуках полковий обозний Степан Лукомський склав «Зібрання історичне» з описом подій в Україні у XIV - XVI ст. За характером до літописів належать пам’ятки мемуарної літератури – щоденники-діаріуші А. Филиповича, М. Ханенка, Я. Марковича та ін.

Анонімна «История русов», написана у кінці XVIII або на початку XIX ст. з викладом подій від найдавніших часів до 1769 р., завершує давню літописну традицію і є містком до нової української історичної науки, розпочатої «Історією Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського (тт. 1-4, 1834 р.). Вона містить величезний фактичний матеріал з історії України, причому загальну схему його викладення наслідували і подальші загальні праці з історії України. Проте в цьому творі Д. Бантиш-Каменський переходить на російські позиції щодо оцінки історичних подій. Тобто він на відміну від автора «Історії русів» фактично відмовився розглядати історію України як історію окремої країни.

Взагалі для старої української історіографії були характерні декілька інтерпретацій минулого України. 1) корпус літописів та хронік, створених українським духовенством у XVI - XVII ст.; 2) «автономіська» концепція, представлена козацькими літописами XVII - XVIII ст.; та 3) народницька історіографія XIX ст. Особливістю цих інтерпретацій - відсутність континуїтету (наступництва) між ними, коли внаслідок постійного занепаду та асиміляції вищих верств українського суспільства кожна «нова» культурна еліта концентрувала свою увагу на іншому, часом протилежному, аспекті минулого для власного самоствердження. Наприклад, автори Густинського літопису чи «Синопсису» писали переважно про Рюриковичів та про наново відкриту для українського суспільства у XVI ст. київську історичну традицію, а на сторінках козацьких літописів ця тема майже не була представлена.

Для козацького стану, який здобув владу силою в часи Хмельниччини, династичні категорії традиційної історичної думки попередньої епохи не були корисними. Тому концепція української історії, сформульована в працях козацьких літописців, пов'язувала козацтво не з традиціями Київської Русі, а з подібними соціальними групами, які нібито існували ще задовго перед державою Рюриковичів. Проте поступове злиття козацької старшини з російським імперським дворянством призвело в особі Бантиш-Каменського до спроби «злити» із «загальноросійською» також історію України.

Натомість у пер. пол. ХІХ ст. виникає народницька історіографія, яка фактично розірвала зв'язки з історіографічною традицією попереднього періоду і майже не зверталася до проблем елітарних груп чи держави, натомість зосереджувала свою увагу на історії широких народних мас, висуваючи на перший план лінгвістичні та етнічні критерії в українському історичному процесі. Це, наприклад, «Повесть об украинском народе» П. Куліша, численні роботи М. Костомарова. Подібна зміна інтересів дослідників тоді була загальноєвропейським явищем. Після Великої французької революції головну увагу стали приділяти історії народів, перш за все широких мас людей, особливо селян. Цей напрямок думок отримав назву романтизм. Романтики захоплювались народною культурою, вони першими стали масово записувати фольклорні твори, зокрема, в Україні – народні думи. Згодом романтики сформулювали ідею політичної нації: тобто у кожного окремого народу має бути і окрема державність. Саме в добу романтизму виникає сучасна література всіма європейськими мовами, в тому числі і українською. Тобто це була доба національного відродження.

Першою спробою подібного викладення історії України слід вважати працю російською мовою Я. Марковича «Записки про Малороссию» (1798 р.). Це була по суті перша спроба цілісного викладення історії українського народу за проблемно-тематичним принципом, починаючи зі скіфської доби. Проте доречно згадати, що сам Я. Маркович значною мірою спирався на підготовлені для Катерини ІІ «Описания наместничества» – Харківського, Київського та Чернігівського, що містять докладну етнографічну інформацію про населення Лівобережної України. Особливо слід відзначити «Опис Харківського намісництва», підготовлений у 1788 р. І. Перевєрзєвим. Вражає чітке визначення цим автором українців (вже зустрічається саме цей термін!) як окремої нації: «Сие роковое отделение Южной от Северной или Великой России преобразило навсегда оные жители так, что из того явилась как будто бы иноплеменная какая нация; от сего произошел малороссийский, украинский диалект как удельный язык славенского племени». При тому І. Перевєрзєв ще й особливо підкреслював етнічну і культурну єдність східних українців із західними, «из Галиции и Лодомерии».

В пер. пол. ХІХ ст. склалося три центри українського національного відродження: у Харкові, Львові і дещо згодом у Києві. У Львові відродження почалося з діяльності у 1787-1809 рр. Руського інституту при Львівському університеті. Тут провідним істориком, етнографом та архівістом став Д. Зубрицький (1777-1862 рр.). Він видав велику кількість цінних матеріалів з історії Галичини, проте пізніше перейшов на відверто проросійські позиції «единства русского народа», т. зв. москвофільство. Галицькі москвофіли завзято боролися проти польських зазіхань на Галичину, і при цьому намагались спиратися на допомогу Росії. Проте його діяльність створила умови для появи будителів – перших ідеологів українського руху у Західній Україні. Це перш за все «Руська трійця» – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. Вони розгорнули широкі дослідження у напрямку історичного народознавства та етнографії, зокрема, Галичини та Закарпаття.

У Харкові центр дослідження історії України склався довкола заснованого у 1805 р. університету. Там професор І. Срезневський почав у 1833 р. видавати збірник «Запорожская старина», де вперше побачили світ наукові розвідки про козацьке минуле, уривки з козацьких літописів тощо. І. Срезневський написав першу історію Слобідської України. Його учнем був М. Костомаров – провідний історик, один із засновників першої української політичної організації Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмного документу «Книга буття українського народу» (1846 р.). Костомаров приділяв особливу увагу «народному духу», тобто національному характеру і ментальності, він яскраво показав ментальні розбіжності між українцями і росіянами. Проте виникла ця організація вже в Києві. Там у 1834 р. був заснований університет, першим ректором якого став Михайло Максимович (1804-1873 рр.), який заклав основи всього подальшого розвитку тут історичної науки. Зокрема, за його ініціативою у 1843 р. почала роботу «Тимчасова комісія для розбору давніх актів при Київському, Волинському і Подільському генерал-губернаторові», що видала 15 томів надзвичайно цінних документів з історії України. У цій Комісії певний час працював і Т. Шевченко. Згодом у 1873 р. у Києві були засновані Товариство Нестора Літописця та Південно-Західний відділ Імператорського російського географічного товариства. Ці установи почали у 1882 р. видавати часопис «Киевская старина», що став провідним історичним журналом України.

Слід згадати також діяльність Одеського товариства історії та старожитностей, заснованого у 1839 р. Воно, а згодом також заснованний у 1865 р. в Одесі Новоросійський університет стали головним центрами дослідження історії Півдня України (Новоросії). Зокрема, тут почалися регулярні археологічні розкопки античних міст. А. Скальковський надрукував унікальні документи канцелярії Війська Запорізького. В цілому протягом ХІХ ст. археологія набула значного розвитку. Особливу увагу спочатку приділяли античним містам Причорномор’я та скіфським курганам. Проте згодом археологічні дослідження стали загальними. Слід відзначити відкриття у 1896 р. В. Хвойкою трипільської культури під Києвом.

На рубежі ХІХ - ХХ ст. в Україні плідно діяла вже ціла низка історичних товариств, історичні кафедри п’яти університетів (Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці) та ряд інших установ. Виходили історичні часописи, був надрукований величезний масив історичних документів різних епох. Російський уряд ускладнював працю українських істориків. Зокрема, кафедри історії України у Харкові, Києві та Одесі з’явилися лише після 1905 р. Проте в цілому історична наука в Україні тоді знаходилася на світовому рівні. Існували різні течії у науці та політиці. Так, В. Антонович (1830-1908 рр.) був лідером народницького руху (у Західній Україні народників називали народовці), що став наступником романтиків попередньої доби. Він приділяв особливу увагу добі Великого князівства Литовського та археології. М. Драгоманов (1841-1895 рр.) перейшов на позиції «бездержавного соціалізму», він був редактором першого безцензурного українського часопису «Громада» у Швейцарії. Там він співпрацював із знаменитим географом (і анархістом) Л. Мечниковим. Останній у багатотомному виданні «Земля і люди» французькою мовою дав докладне висвітлення історії і географії України як окремої європейської країни. Натомість у Харкові працювала історик позитивістського напрямку О. Єфименко, яка видала у 1906 р. 2-томну «Историю украинского народа». Надзвичайно плідно також досліджував історію Слобожанщини професор Д. Багалій.

Та головною постаттю серед українських істориків того часу став М. Грушевський (1866-1935 рр.), що згодом став і визнаним політичним лідером українского руху. Він очолив створене у 1892 р. Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові та створене у 1907 р. Українське наукове товариство у Києві. М. Грушевський є автором великої кількості історичних праць, серед яких головне місце займає його фундаментальна 10-томна «Історія України-Русі», яку він починає з доби антів, тобто з IV ст. н. е. У своїх творах Грушевський грунтовно заперечував теорію про Київську Русь як попередницю Росії, приділив велику увагу спадкоємності соціальних і політичних інститутів від Давньої Русі до Литовського князівства, Речі Посполітої і навіть козацької держави.

У бурхливі роки Першої світової війни, Української революції та відносно автономної Радянської України (1914-1929 рр.) розвиток історичної науки був дуже сильно пов’язаний з політичною боротьбою, яка точилася довкола. Важливою подією стало заснування у 1918 р. Української Академії наук (УАН) з історичним відділенням. Значну роль у ньому відіграв Д. Багалій, який у 20-ті рр. ХХ ст. почав приділяти значну увагу соціальним рухам і економічній історії. Продовжував плідну діяльність і М. Грушевський. Слід згадати також автора фундаментальної тритомної «Історії запорозьких козаків» Д. Яворницького, який жив у Катеринославі. В. Липинський був ідеологом гетьмана Скоропадського. У його працях особливу увагу приділено політичним інституціям та історії суспільних еліт. В. Липинський був прибічником широкого залучення до українського державотворення неукраїнців, будівництва України саме як політичної нації. На противагу йому Д. Донцов створив концепцію інтегрального націоналізму, що абсолютизував саме етнічні коріння. Це був аналог праворадикальних рухів Західної Європи на зразок італійського фашизму. Під прямим політичним впливом комуністів, які захопили владу на більшості території України, тут виник марксистський напрямок у історичій науці. Його засновником був М. Яворський, який очолив Українське товариство істориків-марксистів. Але при тому він розглядав історію України окремо від історії Росії, що згодом коштувало йому життя. В цю бурхливу добу були видані нові підручники з історії України українською мовою, введено в обіг велику кількість нових історичних джерел, зокрема з новітньої історії України.

Проте в 1929-1934 рр. сталінський режим здійснив повне знищення української історичної науки. Більшість установ, зокрема, історична секція ВУАН були закриті, а більшість професійних істориків було репресовано. Потім, правда було знову відкрито Інститут історії УРСР, історичні факультети в університетах. Після смерті Сталіна у 1953 р. поступово відновлюються історичні дослідження, особливо із стародавньої і середньовічної історії, або із вузьких тем, які були не так заідеологізовані. З 1957 р. почав видаватися «Український історичний журнал», з 1965 р. – «Архіви України», з 1969 р. – «Пам’ятки України». У 1967-1974 рр. було видано 27-томну «Історію міст і сіл України», у 1977-1980 рр. – 9-томну «Історію Української РСР». Проте історія ХХ ст. у всіх подібних виданнях викладалася у надзвичайно спотвореному вигляді. Це була скоріше не історія, а її фальсифікація. При тому, що основна кількість праць, що друкувалися, була присвячена саме радянській добі, вони часто взагалі не мали наукового значення. Скажімо, лише у 1971-1975 рр. було надруковано понад 400 монографій, брошур та збірок документів з їсторії КПУ і КПРС. Взагалі на середину 70-х рр. ХХ ст. у наукових установах і вузах України працювало понад 2 тис. істориків КПРС, серед яких було 152 доктори і 1083 кандидати наук. Це у 2,5 рази більше, ніж так званих громадянських істориків, оскільки курс історії КПРС був обов’язковим в усіх вузах і середніх спеціальних навчальних закладах. Проте і для «громадянських» істориків центральним завданням було визначено розробку проблеми «Ленін і Україна», яка мала проходити як наскрізна для всієї історії України.

У дещо кращому становищі знаходилися українські археологи. Центром їх діяльності був Інститут археології у Києві, історичні факультети вузів та деякі музеї. У Радянському Союзі згодом стверлидася така практика, що перед великими будовами район майбутніх земляних робіт досліджують археологи. В цілому українські археологи здобули значних досягнень. Особливо це стосується сенсаційного відкриття поселень-гигантів (протоміст) трипільської культури. Їх відкрив військовий топограф К. Шишкін на аерофотознімках, а вперше розкопав у 1971 р. М. Шмаглій. Надзвичайний резонанс у світі мало також відкриття Д. Телегіним середньостогівської культури мідної доби, де вперше в світі приручили коня і почали їздити верхи. У тому ж таки 1971 р. Б. Мозолевський знайшов у кургані Товста Могила один з найбільших шедеврів ювелірного мистецтва всіх часів і народів – скіфську золоту пектораль.

З 1920 р. дуже важливе значення мали закордонні емігрантські центри української історичної науки. Головним з них був Український вільний університет у Празі (після 1945 р. переїхав до Мюнхена). Провідною постаттю у ньому став Д. Дорошенко, автор двотомної «Історії України», яка була максимально наближена за стилем і структурою викладення матеріалу до тогочасних праць західних істориків. Згодом він видав «Історію України» англійською мовою. Він же у 1923 р. створив перший науковий «Огляд української історіографії». У міжвоєнний час українські історики продовжували працювати також у Західній Україні. Зокрема, у Львові І. Тиктор і М. Голубець видали «Велику історію України», на Закарпатті плідно працював В.Пачовський. Але ж під час Другої світової війни ці землі також увійшли до Радянської України. Вчені-емігранти (в тому числі ті, що виїхали під час Другої світової війни) першими розпочали реальне дослідження найбільш гострих питань історії України сталінських часів: репресій, голодомора 1932-1933 рр., Другої світової війни, післявоєнного руху ОУН-УПА, політичної історії України у післявоєнний період. Їхнім головним органом став журнал «Український історик», який з 1963 р. видається у м. Денвер (США). У 1965 р. було засноване Українське історичне товариство, яке очолив О. Оглоблін.

З 1989 р. репресії і тиск комуністичної влади припинилися. Почали з’являтися раніше заборонені імена «буржуазно-націоналістичних» істориків. Проте на відміну від доби революції 1917-1921 рр. тепер сучасні історики в цілому майже не відіграли самостійної ролі у ствердженні нової національної свідомості. У перше десятиліття після здобуття Україною незалежності видана велика кількість раніш секретних документів і матеріалів, з’явилось багато нових цікавих робіт. Особливо слід відзначити розвідку В. Верстюка з історії Української революції 1917-1921 рр., монографію С. Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.)». Велике значення мав вихід 15-томного видання «Україна крізь віки» під редакцією академіка В. Смолія, директора Інститута історії НАНУ. Проте головним процесом цієї доби було все ж таки повернення Україною собі своєї власної історії – всього різноманіття думок дорадянських та емігрантських істориків. Головним було саме засвоєння забороненого у радянські часи ідейного спадку української історіографії.

Проте цей процес йшов і йде дуже непросто. Наприклад, лише у 2006 р. з’явилася перша наукова праця А. Скоробогатова «Харків у часи німецької окупації», заснована на реальних архівних документах. Взагалі історія Другої світової війни – чи не найбільш спірна тема сучасної історії України.

В цілому новий етап розвитку історичної науки відрізняється багатоманітністю думок. Але все це – прояви тої свободи досліджень, яка повинна існувати у цивілізованому суспільстві.

Іноземні історики України

Писати про історію України почали ще античні історики. Проте крім Геродота ніхто з них не приділив населенню на території сучасної України скільки-небудь значної уваги. Перша дуже коротка згадка про слов’ян (венедів) з’являється у римського історика ІІ ст. н. е. Корнелія Тацита, а більш докладні розповіді про слов’ян латинською та грецькою мовами відомі лише з VI ст. н. е.

Отже, іноземні історики описували населення України і перш за все українців або як грізних ворогів, проти яких довелося боротися, або як країну, через яку довелося подорожувати. «Торгово-мандрівний» погляд – це погляд ззовні, коли звертали увагу на якісь екзотичні для даного мандрівника риси культури, часто їх перебільшуючи або неправильно зрозумівши. Як не дивно, «ворожий» погляд іноді бував більш об’єктивним, хоча й теж упередженим. Так, цікавий опис України і запорізьких козаків у пер. пол. XVII ст. залишив французький інженер Г. де Боплан, який взагалі-то займався будівництвом фортеці Кодак (сучасний Дніпропетровськ), призначеної саме для підкорення запорожців.

У ХІХ ст. на фоні загальноєвропейського розвитку історичної науки і загальноєвропейського зростання націоналізму у сусідніх з Україною народів виникають виразно антиукраїнські історичні міфи. Так, слід згадати румунський міф про так звану «Трансністрію» – територію між Дністром, Південним Бугом та Чорним морем, яку нібито заселили румуни з Молдавії, що потім чомусь забули рідну мову.

Широко розповсюджений міф єврейських істориків про нібито особливий антисемітизм українців. Так, в шкільних підручниках Ізраїлю і досі розповідають про те, що українці при Хмельницькому у 1648 р. вирізали «понад 100 тисяч євреїв». Різанина справді була, але за польським переписом на 1647 р. в українських землях жило всього 32 тис. євреїв, і до того ж більша їх частина врятувалася втечею. При тому повністю замовчуються причини такого негативного ставлення до євреїв – їх ключова роль у закріпаченні українського селянства.

Багато історичних міфів створено істориками сусідньої Польщі, якій довгий час належали українські землі. Головний польський міф – міф про «цивілізаторську місію Польщі» щодо українських земель. Польща дійсно відіграла значну роль у запозиченні українцями елементів західної культури. Проте головним тут були власні зусилля українців. Насправді українці більше опиралися польській культурі, ніж спиралися на неї. І тим більше незначною була роль власно Польщі у заселенні південноукраїнських земель. Взагалі всі досягнення Речі Посполитої, зокрема, у боротьбі з турецькою агресією приписують Польщі, хоча до складу Речи Посполитої входили також Україна, Білорусь і Литва. Багато перекручень було пов’язано і з висвітленням подій історії ХХ століття. Зокрема, в Польщі і досі дуже болісно сприймають тему польсько-українських конфліктів у 1918-1948 рр. Проте саме діалог між істориками України і Польщі на сьогодні є найкращім зразком плідного пошуку історичної істини. Зокрема, багато зроблено для чесного висвітлення подій так званої «Волинської різанини» у 1943-1944 р. та польської операції «Вісла» у 1945-1947 рр. Обидві сторони щиро вибачилися за взаємні жорстокості і звірства того часу. В цілому зараз Польща позбулася майже всіх своїх антиукраїнських міфів.

Загальну історичну спадщину ми маємо і з сусідньою Росією. Перша в Росії кафедра українознавства відкрилася у Бєлгородському університеті у 2004 р. У провідному Московському університеті створили «Центр україністики та білорусистики», читаються спецкурси з історії України.

Багато спірних моментів стосується доби Київської Русі. Безумовно, ця держава подібно до держави Карла Великого на Заході Європи об’єднала величезні території Східної Європи, не тільки зі слов’янським населенням. В межах цієї держави дійсно відбулася певна культурна і навіть мовна уніфікація різних за походженням слов’янських племен, що й призвело тоді до формування східнослов’янської спільноти. Мала місце значна колонізація сучасної Центральної Росії з території українських земель. Західна частина Росії з містами Новгород, Псков, Рязань, Суздаль, Владимир входила до складу Русі. Все це так. Проте головний центр Русі – Київ з тих часів відіграє роль загальновизнаної столиці саме України. І, скажімо, київський князь Святослав з його вусами і «оселедцем» був набагато більш схожій на запорожців, ніж на московських царів. На відміну від пізно колонізованих слов’янами територій Росії саме Правобережна Україна є прабатьківщиною слов’янства, принаймні, зі скіфських часів. Саме Середнє Придніпров’я, тобто Центральна Україна з містами Київ, Чернігів та Переяслав стала історичним ядром Русі. Отже, історія Києва, Чернігова та інших українських земель в жодному разі не є історією Росії. Взагалі у Росії була власна надзвичайно цікава давньоруська історія – того ж Новгорода або Суздаля.

Російські історики ще з початку ХІХ ст. обрали прямо протилежну позицію. Вони створили концепцію, згідно з якою єдиним спадкоємцем Київської Русі є сучасна Росія. Спочатку придворний історик М. Карамзін побудував свою «Историю государства Российского» на основі династичного принципу: на його думку, ще до монгольської навали «центр державного життя» Русі переходить з Києва до Володимира на Клязьмі, а потім до Москви, тому що на території Росії продовжує панувати варязька княжа династія Рюриковичів. А оскільки Україна перейшла під владу чужоземних династій, вона перестала бути правонаступницею Русі. У прагненні заперечити право українців на спадок Київської Русі, російський історик М. Погодін доводив, що не тільки династія Рюриковичів, а взагалі все населення Київської землі після монгольської навали переселилося до Росії; а на їх місце згодом прийшли галичани.

При всіх разючих недоліках історіографії сусідніх з Україною народів слід все ж таки підкреслити надзвичайну важливість діалогу з ними. До речі, історія України ніколи не була виключно історією українців: тут жили також інші народи, вплив яких на політичний, економічний і культурний розвиток України був надзвичайно значним. Ми не оцінимо повною мірою феномен Г. Сковороди, якщо не порівняємо його з рухом євреїв-хасидів, що виник у той самий час на території України. Ми не зрозуміємо українських сектантських рухів ХІХ ст. без врахування впливу німецьких колоністів. Ми не вивчимо перше українське відродження у Харкові без впливу польських романтиків тощо. Абсолютно очевидно, що дуже значна частина сучасної культури України розвивається російською мовою і етнічними росіянами. Отже, історія України – це історія всіх народів України.

У інших країнах, зокрема, на Заході, історії України приділяють більше уваги. Зокрема, у багатьох провідних університетах працюють потужні українознавчі центри. Але ж таке положення склалось лише в останні роки. До того історія України привертала увагу незначної кількості фахівців, здебільшого українців за походженням. Наприклад, в Україні набула великої популярності «Історія України» відомого канадського історика українського походження О. Субтельного. Взагалі для «діаспорних» істориків, зважаючи на їх походження, характерна надзвичайна увага до подій у Західній Україні, переважно у Галичині. Натомість дуже стисло і неточно висвітлюється історія Східної і Південної України. Дуже часто вони взагалі не розрізняють росіян і російськомовних українців, що є далеко не одне і те ж.

Найсучасніша світова історіографія України поступово виправляє помилки попередніх часів. Тепер Україну вже не плутають з Росією. Проте і зараз можна зустріти прикрі фактичні та методичні помилки. Наприклад, Київську Русь все ще іноді називають «Росією», а Південь України – «Півднем Росії». Згадують і про «особливий антисемітизм» українців, проте, навпаки, майже не згадують про такий важливий феномен, як махновський рух тощо. Але ж в цілому історія України поступово набуває гідного її значення – як історія одної з найбільших країн Європи.

 

Запитання для самоконтролю

1. Що таке історичні джерела?

2. Назвіть основні різновиди усних, письмових і речових джерел.

3. Назвіть основні різновиди зображальних джерел.

4. Які допоміжні історичні дисципліни Ви знаєте?

5. Які саме природничі дисципліни мають значення для дослідження історії?

6. В чому різниця між археографією і палеографією?

7. В чому полягають методи історичного дослідження?

8. Які три етапи пройшла українська історична думка до кінця ХІХ ст.?

9. В чому головна заслуга М. Грушевського як історика?

10. В чому сутність сучасного етапу розвитку української історичної науки?

11. Який історик взагалі першим писав про Україну?

12. Вкажіть на основні перекручення історії України з боку румунських, польських та єврейських істориків.

14. Що ви знаєте про українознавство в Росії?

 

Термінологічний словник

Антропологія – наука про людину. В нашій традиції антропологією називають науку про фізичну, біологічну природу і будову людини. У країнах Заходу антропологією часто називають комплексну науку про людину, тобто це слово є синонімом гуманітарних наук в цілому і особливо культурології.

 

Артефакти – будь-які предмети, явно оброблені чи змінені людьми.

 

Документи – письмові тексти та зображальні матеріали, що мають правове значення. Найбільш важливою особливістю документа є те, що він створюється безпосередньо під час тої історичної події, про яку у ньому йдеться мова. Тобто документи створюють сучасники і безпосередні свідки.

Епіграфічні пам’ятки – давні надписи на твердих матеріалах – на побутових речах, на стінах будинків та храмів, на камінні та на уламках кераміки. Також будь-які давні надписи, що знаходять під час археологічних розкопок.

 

Історичні джерела – це все те, звідки ми дізнаємося про історію. Вони розподілені на декілька типів: усні, письмові, речові, лінгвістичні, зображальні, фото- і кінодокументи, електронні документи тощо.

 

Метод історичного дослідження – спосіб, у який різні історики залучають різні історичні джерела, дають різні тлумачення тих самих історичних джерел та по-різному оцінюють значущість тих чи інших історичних джерел.

 

Нарративні письмові джерела – письмові матеріали, що містять розповідь (нарратив) про певні історичні події.

 

Нумізматика – наука про стародавні та сучасні грошові знаки, тобто монети та паперові гроші.

 

Статистичні матеріали – це масові кількісні дані про важливі покажчики життя суспільства та співвідношення між ними. Статистичними є дані переписів населення, збирання податків, обрахунку земель тощо.

Література

1. Брайчевський М. Ю. Походження Русi. – К., 1968.

2. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної української нації XIX–XX ст.–К., 1996.

3. Дорошенко Д. I. Нарис історії України. – Львів: Свiт, 1991.

4. Жарких М.І. Бібліографія старої України 1240–1800 рр.–Т. 1–9.–К.: 1998–2002.

5. Історичне джерелознавство: Підручник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів / Я. С. Калакура, І. Н. Войцехівська, С. Ф. Павленко та ін.–К., 2002.

6. Калакура Я. С. Українська історіографія: Курс лекцій.–К., 2004.

7. Кісь Р. Фінал Третього Риму (російська ідея на зламі тисячоліть).— Львів, 1999.

8. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе (Проблеми суспільної трансформації).–К., 1999.

9. Прiцак О. Iсторiософiя Михайла Грушевського // Грушевський М. Iсторiя України-Русі: У 11 т.– К., 1991.–Т. 1.

10. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення.–К., 2000.