Методологія наукового пізнання.

У ставленні до методологічної ролі філософії в науковому пізнанні сформувалися умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія історії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім аналізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пізнанні абсолютизується, то у другому - принижується або навіть зовсім заперечується.

Історія пізнання в самій філософії вказує, що філософія впливає на наукове пізнання певною мірою на всіх його етапах, але найбільше - при побудові теорій, особливо фундаментальних. Найактивніше це відбувається під час стрімкого ломання понять та принципів у процесі наукових революцій. Але такий вплив може бути як позитивним, так і негативним. Це залежить від того, якою саме філософією керується вчений. «Погана філософія, - казав В. Гайзенберг, - потайки винищує хорошу фізику». Суттєвий вплив на розвиток наукового пізнання філософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою функцією: в її надрах відтворюються ідеї, наукова значущість яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт про атоми; Ленін про невичерпність електрона). Крім того, принципи філософії при переході від умоспоглядання до теоретичного дослідження виконують селективну функцію. Йдеться про відбір вченим раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософським уявленням.

Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо й безпосередньо, а через методи, форми та концепції інших методологічних рівнів. Філософські методи не завжди наявно сповіщають про себе в процесі дослідження, вони можуть застосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (закони, категорії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функціонують щодо науки у формі загальних регулятивів, універсальних норм, що створюють у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня. Ця програма повинна бути гнучким і динамічним загальним керівництвом дослідження. Філософія створює певні універсальні моделі реальності, які формують погляд вченого на предмет дослідження, скеровують його вибір загальних пізнавальних засобів (категорій, принципів), а також певних світоглядних та ціннісних орієнтирів. Особливо це стосується гуманітарних наук.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження - цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (їх опис та вимірювання), порівняння та експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження найпоширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація (лат. formalis - складений за формою) - відображення змістовного знання у формалізованій мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об´єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні наукових понять. Вона може проводитись із різною мірою вичерпності, але в теорії завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний (грец. ахіоmа - загальноприйняте, безперечне) метод (грец. methodos - спосіб пізнання) - спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних формул з інших) є спеціальні правила.

Гіпотетико-дедуктивний метод - спосіб теоретичного дослідження, що передбачає створення системи дедуктивно пов´язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Цей метод заснований на виведенні висновків (дедукції) з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за даним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер.

У науковому дослідженні застосовуються загальнологічні методи та засоби дослідження:

аналіз - реальний чи мислений поділ об´єкта на складові;

синтез - поєднання елементів об´єкта у ціле;

абстрагування - процес відходу від певних якостей та відносин досліджуваного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей;

ідеалізація - мислительна процедура, яка пов´язана з утворенням абстрактних, ідеалізованих об´єктів, що є принципово неможливим («абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо), ідеалізація тісно пов´язана з абстрагуванням та мисленим експериментом;

індукція - це рух думки від одиничного до загального, від досвіду, фактів - до їх узагальнення та висновків;

дедукція - сходження у пізнанні від загального до одиничного;

аналогія - встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей та відношень між нетотожними об´єктами. На основі виявленої схожості роблять відповідний висновок - умовивід за аналогією. Загальна схема такого умовиводу: об´єкт А має ознаки а, в, с, д; об´єкт В має ознаки в, с, д; отже, об´єкт В, можливо, має ознаку а. Отже, аналогія надає не достовірне, а вірогіднісне знання;

моделювання - метод дослідження певних об´єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об´єкті - моделі, що є аналогом оригінального об´єкта. Між моделлю та об´єктом, який цікавить дослідника, повинна існувати подібність, відповідність фізичних характеристик, структур, функцій тощо. Прикладами моделювання можуть бути речове (предметне), знакове моделювання. У свою чергу, прикладом знакового моделювання є математичне, комп´ютерне моделювання.

Системний підхід - сукупність загальнонаукових методологічних принципів, що ґрунтуються на розгляді об´єктів як систем. Цими принципами є: необхідність виявлення залежності кожного елемента від його місця та функцій у системі, зважаючи на те, що властивості цілого нетотожні сумі властивостей його складових; аналіз ступеня зумовленості поведінки системи особливостями її окремих елементів та властивостями її структури; необхідність дослідження механізму взаємодії системи й середовища; розуміння особливостей ієрархічності даної системи; забезпечення всебічного багатовимірного змалювання системи тощо.

Сучасний, постнекласичний етап розвитку науки характеризують такі методологічні новації: зміна специфіки дослідження та зростання ролі міждисциплінарних, комплексних програм у дослідженні відкритих складних людиновимірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв´язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); зміцнення цілісності та прагнення до неї, тобто усвідомлення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигм мислення, раціональності та ірраціональності, методологічний плюралізм); впровадження ідей та методів синергетики - теорії самоорганізації, орієнтованої на пошук законів еволюції відкритих несталих природних, соціальних чи когнітивних систем (для останніх є кілька альтернативних шляхів розвитку, а хаос може бути креативною засадою і навіть конструктивним механізмом еволюції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на перший план понять невизначеності, вірогідності, хаосу, нелінійності, біфуркації та флуктуації, які відображають характеристики сучасного несталого світу (актуалізація категорій випадковості, можливості, причинності, розвитку та суперечності).

Зростає роль і значення в сучасній науці діалектичного філософського методу, намагання вченими поєднати (за допомогою часу) буття та становлення. Відбувається поєднання макро- та мікросвітів; руйнується жорстка дихотомія природничих та соціальних наук, зближуються та взаємодіють їхні методи; підсилюється значення «антропного принципу», який передбачає встановлення зв´язку між Всесвітом та життям людини на Землі. У цьому контексті Всесвіт розглядають як складну самоорганізовану систему, найважливішим елементом якої є людина. Отже, згідно з антропним принципом, формуються погляди на Всесвіт як на людиновимірний об´єкт, завдяки чому долається відокремлення об´єкта від суб´єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої цілісної системи, що розвивається.

Зростаюча математизація наукових теорій, їх рівень абстрактності й складності тісно пов´язані з підсиленням значення й ролі філософських методів, без яких не може обійтися жодна наука. Йдеться також про все більшу значущість апарату герменевтики, «особистісних методів» (біографічного), ціннісного та інформаційного підходів, методу соціально-гуманітарних експертиз, семіотичних методів, кількісних та статистично-ймовірнісних засобів пізнання. А філософський гносеологічний аналіз і аргументація дедалі ширше залучають опрацьовані й усвідомлені результати і методи спеціальних наук, культурологічних набутків.