Основні тенденції благодійності в Київській Русі

Благодійництво - добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Благодійна діяльність - безкорислива діяльність благодійних організацій, що не передбачає прибутків від цієї діяльності. Благодійна організація - недержавна організація, головною метою діяльності якої є здійснення благодійництва в інтересах суспільства або окремих категорій осіб. Благодійники - фізичні та юридичні особи, які здійснюють благодійництво в інтересах набувачів благодійної допомоги; Набувачі благодійної допомоги - фізичні та юридичні особи, які потребують і отримують благодійну допомогу. Специфічними формами благодійництва є меценатство і спонсорство. Меценатство — добровільна безкорислива діяльність фізичних осіб уматеріальній, фінансовій та іншій підтримці набувачів благодійної допомоги. Спонсорство - добровільна безприбуткова участь фізичних та юридичних осіб у матеріальній підтримці благодійної діяльності з метою популяризації виключно свого імені (назви), торгової марки (Закон України про благодійництво та благодійні організації //Офіційний вісник України. - 1997.-№42).

Філантропічний період в історії соціальної роботи змінився з V ст. н.е. етапом суспільної (общинно-родової, церковної) благодійності, який тривав аж до XVI ст. У Стародавній Русі він тісно пов’язаний з процесом становлення державності та проникненням християнства. До початку ІХ ст. у східних слов’ян завершився розклад первіснообщинного ладу, руйнування родоплемінних зв’язків. Общини на той час складалися не тільки із родичів, але і чужих (тих, що прийшли) роду людей. Вони не могли існувати на основі старих племінних звичаїв і були надто слабкими, щоб врятуватись від військових та інших загроз. Гарантом безпеки в таких умовах ставав князь із дружиною, що мали оборонний пункт (город). На зміну родоплемінним відносинам прийшли територіальні, політичні та військові. Виникли племінні союзи, на базі яких створилась у 882 р. Київська Русь. Із її зародженням зміцнилися внутрішньогосподарські і внутрішньодержавні зв’язки, сформувався зарубіжний ринок, розвинулась культура. Певний вплив на слов’янські духовність та культуру, які відображають характер взаємин між людьми, мали слов’янські просвітники Кирило і Мефодій, що створили у 863 р. слов’янський алфавіт (кирилицю), а незабаром на його основі і книжнописьменну слов’янську мову, яка охопила значну частину слов’янських народів. Вона стала однією з найважливіших передумов становлення і розвитку самобутньої слов’янської цивілізації з її особливою духовністю, що відрізняється схильністю до добра і справедливості, співчуттям і підтримкою.
Розвиток феодальних відносин, інтереси єдності країни вимагали реформування уявлень Стародавньої Русі, прийняття спільної релігії. У 988 р. християнство визнається офіційною державною релігією. З його прийняттям з’являється і нова впливова організація - церква. Київська Русь вибрала візантійську релігію не тільки тому, що в неї з Візантією були давні торгово-економічні зв’язки, але головним чином тому, що християнство було дуже співзвучне характеру і моралі давньоруського народу з його природною духовністю. Цьому у немалій степені сприяло вчення про порятунок душі та людинолюбство.
Християнство слов’янського світу справило вирішальний вплив на всі сфери життя суспільства, на суспільні відносини, що позначилися на характері, формах допомоги та підтримки людини. З часу запровадження релігії починає формуватися християнська концепція допомоги, в основі якої є філософія любові до ближнього. “Полюби ближнього твого, як самого себе” ця формула стала моральним закликом, що визначає сутність вчинку індивіда та його благочинності.
Основними об’єктами допомоги були визначені хворі, жебраки, вдови, сироти. З’явилися законодавчі акти, що регулювали відносини щодо опіки над різними категоріями населення. До найдавніших джерел права належать статути князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого. Виникли і нові суб’єкти допомоги: князь, церква, парафія, монастирі.
В історії соціальної допомоги, благодійності Київської Русі слід розрізняти два періоди. Перший - пов’язаний з поширенням християнства в Київській Русі. Він умовно визначається з часу хрещення Володимира Великого до ІІ пол. ХІІ ст. утворення князівств і поширення християнства на околицях східнослов´янських земель.
Другий етап з другої половини ХП ст. до ХШ ст. включно, коли благодійницькі функції князя поступово злилися з церковно-монастирськими формами опіки.
Найпростіші види благодійності полягали спочатку майже виключно в харчуванні злидарів.
Практикувались вони, як свідчать літописи, окремими “злидарелюбцями”,| із середовища, яких виділялись князі, духовенство та кращі люди землі. Всі вони, знаходилися під позитивним впливом щойно сприйнятого християнського віровчення, охоче повчались великим релігійним заповідям, головні з яких закликали любити Бога і ближнього, як самого себе. Практично це означало нагодувати голодного, напоїти спраглого, відвідати ув’язненого, і взагалі так чи інакше проявити своє милосердя і злидарелюбство. Виходячи з таких міркувань, благодійність була не стільки допоміжним засобом суспільного благоустрою, скільки необхідною умовою особистого морального здоров’я: вона більше була потрібна самому злидарелюбцю, ніж злидарю. Давній благодійник, “христолюбець” менше думав про те, щоб доброю справою підняти рівень суспільного благополуччя, скільки про те, щоб підняти рівень власної духовної досконалості. При такому погляді на благодійність допомога бідним була справою окремих осіб, проникнутих ідеями християнської моральності, а не включалась в коло державних обов’язків. Так відносились до неї і князі, з яких багато вихвалялись літописцями за їх злидарелюбство. Св. Володимир, наприклад, дозволяв будь-якому жебракові і убогому приходити на княжий двір, щоб харчуватися, а для хворих, які самі не могли приходити, відправлялися вози, навантажені хлібом, м’ясом, рибою, овочами, медом і квасом. Він влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих, намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Після свого порятунку, завдяки Божій милості, у битві з печенігами під містом Василівим його щедрість була особливо велика. Володимир наказав зварити 300 варок меду і відзначав свою перемогу 8 днів. Бідні отримали особисто від князя велику на той час суму грошей 300 гривень. Повернувшись до Києва, він на радощах влаштував бенкет для бояр і простого люду. З того часу кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати від князя трохи грошей.
Таким чином, можна виділити три основні форми княжої благодійності:

1) роздача милостині;

2) харчування на княжому дворі;

3)розвезення продуктів містом для убогих.
Князь Володимир встановив разом з митрополитом Львом давати десятину із всього майна для бідних, сиріт, немічних, перестарілих, а також для допомоги багатодітним і тим, у яких майно було знищено вогнем, і нарешті, для полегшення потреб всіх знедолених.
Князю Володимиру приписують заснування перших училищ для навчання дітей, богоділень, можливо також перших лікарень. Окремі джерела стверджують, що ще раніше княгиня Ольга заснувала першу лікарню у Києві, в якій доглядати хворих було доручено жінкам. Що стосується шкіл, то слід відзначити, що їх створення на початку зустрічало опір населення. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.
Крім князя Володимира історія згадує про ряд інших христолюбних і злидарелюбних князів. Особливо відзначають літописи синів Володимира – Ярослава Володимировича і його брата Мстислава. Так, при Ярославі було відкрито перше в Новгороді училище на триста юнаків-сиріт. Він видав Статут церковний і земський, за яким благодійність, тобто турбота про злидарів і вбогих, залишалась у віданні священиків у парафіях та єпископів у єпархіях.
Але найбільшої слави Ярослав Мудрий набув складанням першого письмового руського зведення законів “Руська Правда”. Воно складалося з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, мало статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав. Із 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей.
Прославився своїм злидарелюбством також великий князь Володимир Мономах, який за свідченням сучасників, роздавав гроші і предмети першої необхідності обома руками. Опіка над бідними і страждальцями стала одним з найбільших його обов’язків, яскравим свідченням цьому служить його праця “Повчання дітям”. У ньому Володимир Мономах створює образ справедливого захисника слабких і убогих.
Заповіт великого князя виконували і сучасники, і нащадки. Так, сестра його, Ганна Всеволодівна, заснувала у Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, але і вчила їх читати, писати і ремеслам. Тут ідея допомоги не зводиться тільки до харчування і надання притулку.
І все ж княжа благодійність в Стародавній Русі не переступила меж приватної опіки. Звідси її найважливіші риси:
1. Княжа благодійність засновувалася на особистому бажанні злидарелюбця, а державної системи благодійності не існувало.
2. Участь в опіці була не обов’язком, а правом князя. Доброзичливе ставлення до жебраків стало рисою вартою наслідування, але не обов’язком для виконання.
3. Допомога князів та інших знатних людей не була систематичною і всеохоплюючою.
У літописах практично не зафіксовано її проявів в екстремальних ситуаціях: під час голоду, епідемій, повеней тощо. Наприклад, 1034 р., в Ярославлі спалахнув голод, але князь Ярослав не вжив жодних заходів щодо його ліквідації.
4. Держава в особі княжої влади мирилась з фактом існування злидарства, дивлячись на нього, як на необхідний, посланий Богом хрест, а сама виступала в ролі приватного благодійника.

Приватна благодійність у період Українського Відродження (XV-XVII ст.). Створення перших вищих навчальних закладів України як результат філантропічної діяльності видатних українських меценатів

У період Українського Відродження здійснювалися світські підходи до опіки над вразливими верствами населення. Отримала поширення приватна благодійність. Очевидно, на Україні досить вкоріненими залишились благодійницькі традиції споруджувати церкви, школи, лікарні, бібліотеки, започатковані князями Київської Русі. Сповідуючи ідеї людинолюбства, а можливо, прагнучи увічнити своє ім’я в історії рідного народу, чи протистояти польській шляхті, захищаючи станові інтереси, українські князі, гетьмани, козацька старшина Запорізької Січі та інші покровителі розвитку церкви, освіти та культури будували споруди, що принесли славу Україні.
Серед українського панства були меценати піонерів українського друкарства і шкільництва. Проте вони були швидше винятками. Так, Григорій Хоткевич, гетьман литовський, що у своєму маєтку Заблудові дав у 1568 р. притулок вигнаним з Москви друкарям Івану Федорову й Петру Мстиславцю; князь Юрій Слуцький, в 1560-х роках заклав у себе в Слуцьку школу й друкарню.
Великим покровителем української церкви і меценатом національної просвіти був Іван Мазепа. Він побудував за власні кошти ряд величних церков і монастирів у Києві, Чернігові, Переяславі й по інших містах, навіть селах; спорудив новий великий будинок Могилянської Академії й щедро обдарував її маєтностями, щоб уможливити науку “всякому з малоросійських дітей, що хочуть навчатись”, фундував школи, бурси й шпиталі, всіма способами допомагав просвіті й мистецтву. Гетьман наділяв маєтностями українські монастирі, які служили в ті часи осередками просвіти через свої школи й друкарні.
Він порівнюється символічно з князем Володимиром Великим, просвітителем Русі-України.
Завдяки діяльності українських меценатів були закладені школа підвищеного типу в Острозі та Києво-братська колегія, що у 1701 р. отримала офіційний статус Академії.
Острозька школа-академія є однією з перших шкіл вищого ступеня в Україні і найвизначнішою серед православних навчальних закладів ХVI-XVII ст., що їх відкривали українські магнати. Вона була організована князем Острозьким на його кошти у 1576 р. Від заснування їй призначалась відповідальна історична роль – протистояти колонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги відводилось вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу та доброчинності.
Острозька школа стала організаційним центром діяльності наукового гуртка, який об’єднував талановитих вчених латинської, грецької, слов’янської мов, видатних математиків, астрономів, філософів. Тут діяли літературно-науковий гурток, а також друкарня І.Федорова (з 1577 р.). В Острозі Федоров надрукував понад 20 книг. Серед них – знаменита перша “Біблія”, написана церковно-слов’янською мовою (1581). Редактором “Біблії” став Герасим Смотрицький – перший ректор Острозької школи-академії.
Острозьку школу називали “тримовним ліцеєм” або “слов’яно-греко-латинською академією”. По суті, її заснування було початком компромісу між представниками східно-слов’янської просвітної традиції та “латинської науки”.
К.Острозький першим практично реалізував ідею поєднання цих течій: в його школі вивчали не тільки слов’янську, а й грецьку, латинську, польську мови. У програму навчання Острозької школи також входили граматики цих мов та інші предмети “семи вільних мистецтв”. Тут, очевидно, існувало 7 класів, хоч окремого класу богослів’я не було, як у Києво-Могилянській Академії.
Вчилися тут як діти шляхти, так і селян. Вихованцями цієї школи були Мелетій Смотрицький – син Г.Смотрицького, Петро Конашевич-Сагайдачний – відомий гетьман козацтва; Іван Борецький – перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу.
У функціонуванні Острозької Академії часто недооцінюється роль Гальшки Острозької – племінниці Костянтина Острозького, на що звертав увагу Іван Якович Франко. У заповіті Гальшки Острозької, дочки Іллі Костянтиновича Острозького, датованого 16 березня 1579 р., укладеного в Турові, зазначено, що вона перечислила значну суму коштів на матеріальну підтримку академії, на шпиталь та монастир святого Спаса недалеко Луцька. Отже, існує документально засвідчений факт про благодійницьку діяльність Гальшки – кн. Острозької і її істотний внесок у фундацію Острозького культурно-освітнього центру. Напрошується проведення паралелі – порівняння Острозької Гальшки із Гальшкою Гулевичівною із Києва. Гальшка Гулевичівна, багата київська шляхтинка, дружина мозирського маршала Стефана Лозки, переписала свої спадкові землі на Подолі на братську школу, готель, будинок для сиріт і монастир.
Автори художньо-історичного роману “Неопалима купина” Ю.Колісниченко та С.Плачинда дуже емоційно описують процес дарування: “Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, маршалка Мозирського, з дозволу його милості і з кохання до братів моїх та рідного народу українського намірилася зробити добро... Я дала, подарувала, записала, і вічним незмінним подарунком на вічні часи даю, дарую і відписую моє власне наслідницьке володіння, що користується справами і вільностями шляхетськими, власний мій двір у цілому вигляді разом з землею, дарую на школу для дітей як і шляхти, так і міщанських, на готель і монастир, щоб монастир цей і школа розташовані були на цій землі”.
Слід відзначити, що вже з початку другого десятиріччя XVII ст. центр релігійного, національного, культурного життя перемістився зі Львова у Київ. У 1615 році у Києві було закладено братство, куди був зарахований гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний з усім військом запорізьким. Таким чином, створена братська школа мала чимало покровителів серед знатних людей свого часу, а козаччина офіційно перейняла протекторат над культурно-національним рухом у Києві. Сагайдачний, який у 1622 р. був похований у братській церкві на Подолі, за п’ять днів до смерті склав заповіт, записавши кілька тисяч золотих на київське братство й півтори тисячі – на львівське, спеціально на науково-просвітні потреби.
Серед меценатів українського народу необхідно особливо виділити ім’я Петра Могили – київського митрополита, який значні засоби вклав у культурно-релігійні цілі. Він багато зробив для оновлення київських святинь: реставрував св. Софію, Михайлівський Видубецький храм, церкви Трьохсвятительську й Спаса; на місці руїн Десятинної церкви поставив нову. Особливо великі його заслуги на культурно-просвітньому полі. У 1631 році ним була відкрита Лаврська школа, яка після злиття з братською у 1632 р. зреформувалась у колегію за типом вищих західноєвропейських шкіл. Петро Могила став протектором об’єднаної колегії. Її створення він вважав найбільшим досягненням свого життя. У передмові до “Анфології” 1636 р. (збірник молитов і настанов про поведінку в певних життєвих ситуаціях), присвяченій “благородному і побожному юнацтву і всім взагалі благочестивим студентам київських шкіл”, він писав: “З божою допомогою, постаравшись в міру моїх слабких сил на кошти мого сімейного майна відновити гімназію, тобто київські школи... я постачав, постачаю і дуже бажаю з допомогою царя небесного до кінця свого життя постачати школи книгами, вчителями, засобами для утримання бідних студентів”.
Петро Могила не тільки став матеріальним покровителем об’єднаної колегії, його турбувало моральне здоров’я студентства та засвоєння ними наук. У “Анфології” він закликав наставників слідкувати, “щоб студенти йшли спати і вставали у певний час, спали не більше семи годин, перш ніж заснути звітували перед собою у результатах прожитого дня”.
Помираючи, Петро Могила заповідав колегії все своє майно, кошти і цінності – бібліотеку, будинки, дворові місця на Подолі, половину худоби і інвентаря зі свого хутору Непологи, село Поздняківку, більше 80 тис. злотих, срібний посуд, свою одежу митрополита і митру, прикрашену сімейними дорогоцінними каменями, хрест і навіть тканини – на одяг студентам і просив берегти колегію як єдину заставу його земного життя.
Окрім вже названих жертводавців академію підтримували гетьмани, митрополити, багаті козаки, православна шляхта, монастирі і т.д. Всі пожертви записувались на Братський монастир, який утримував Академію і тому називався Училищним. Велику увагу звертали на Київську вищу школу Богдан Хмельницький, гетьмани І.Самойлович, І.Мазепа, І.Скоропадський та ін.
Колегія розвивалась як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим у всій Європі центром освіти, науки і культури. Вона мала свої особливості: не присвоювала своїм випускникам вчених звань, не ділилась на факультети, як це було у західних університетах. У колегії існував поділ на класи, всього їх нараховувалось 8: підготовчий, три молодші, два середніх і два старших. Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у вищих, як зокрема філософії – два роки, а у класі богослів’я – чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення “семи вільних мистецтв”, слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця ХVIII ст. вивчали німецьку, французьку та староєврейську мови.
У колегії працювали найкращі українські й іноземні викладачі. Серед них – Є. Славинецький, С. Полоцький, М. Смотрицький та ін. У 1701 р. Петро I своїм указом надав колегії офіційний статус академії, що зробило її першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні.