Останні роки життя. «Посмертні» репресії

У середині жовтня 1943 року у Олександра Богомольця стався прорив плеври і мимовільний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу, котрим він заразився ще в дитинстві від матері на каторзі. Ситуація ускладнювалася тим, що Олександр Олександрович, незважаючи на туберкульоз, багато курив.

Повторний пневмоторакс трапився в липні 1946 року на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними. 17 липня 1946 академік Олександр Богомолець продиктував останні розпорядження синові, Олегу Олександровичу, а 19 липня о 22 годині 15 хвилин його не стало.

Похований академік в парку, посадженому ним і його учнями, біля будинку, де він жив.

До місця поховання академіка везли вулицями ще не відновленого після бомбардувань Києва з військовими почестями — на артилерійському лафеті.

Смерть академіка Богомольця розлютила Сталіна. Радянський диктатор, який цікавився ідеями президента української Академії Наук, сподівався, що той запропонує йому рецепт якщо не безсмертя, то тривалого довголіття. Тому колеги і родичі академіка зазнали гонінь.

Влітку 1950 року в Києві відбулося виїзне засідання Академії Наук СРСР і Академії Медичних Наук СРСР в Києві. На ньому вчення Олександра Богомольця про роль сполучної тканини у формуванні імунної системи людини було назване «антинауковим». Жодні аргументи наукового характеру не наводилися. Вченому натомість посмертно ставили в провину насадження ідеалістичного світогляду і намагання поборювати вчення Івана Петровича Павлова — того самого, хто дав молодому дисертанту Богомольцю путівку в наукове життя і високо цінував його як дослідника.

Засновані Олександром Богомольцем Інститут експериментальної біології і патології та Інститут клінічної фізіології опинилися під загрозою знищення. Ситуацію врятував парторг Інституту експериментальної біології і патології, який виявився порядною людиною і зміг переконати українське партійне начальство в абсурдності звинувачень. Однак засновані академіком Богомольцем інститути всі ці роки не працювали. Відновили вони свою роботу лише після смерті Сталіна.

Родина

У Олександра Олександровича і Ольги Георгіївни Богомольців був єдиний син — Олег Олександрович Богомолець (1911–1991). Український патофізіолог, член-кореспондент Академії Наук УРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР.

Двоюрідний брат — Богомолець Вадим Михайлович (1878–1936), військовий діяч УНР, військово-морський дипломат, представник УНР у Румунії.

Донька Олега Олександровича, Катерина Олегівна (нар. 1939) — професор кафедри патологічної анатомії Національного медичного університету ім. Богомольця. Працювала анестезіологом в Інституті туберкульозу і грудної хірургії під керівництвом академіка Миколи Амосова.

Її сестра, Олександра Олегівна (нар. 1958) — дитячий лікар-реаніматолог, нині на пенсії. Завідує квартирою-музеєм Олександра Олександровича Богомольця.

Донька Катерини Олегівни — Ольга Вадимівна Богомолець (нар. 1966), українська співачка, лікар, громадський діяч. Заслужений лікар України, доктор медицини, професор Київського національного медичного університету ім. Богомольця. У 1994 році заснувала власну клініку лазерної медицини (нині — Інститут дерматології і косметології доктора Богомолець). Доктор Ольга Богомолець — автор понад 70 наукових робіт і 9 патентів на винаходи у сфері лікування шкірних захворювань.

Наука

Праці академіка Богомольця сприяли розвиткові практично всіх галузей патологічної фізіології. Вони стосувалися питань ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету й алергії, раку, патології кровообігу (зокрема гіпертонії), патогенезу шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму тощо.

Основною ідеєю багатьох праць Олександра Богомольця є висунуте ним положення про те, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не тільки від причини, яка викликала хворобу, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. Остання, на думку академіка, зумовлюється станом нервової системи і сполучної тканини.

Олександр Олександрович Богомолець створив учення про фізіологічну систему сполучної тканини, до якої включав різноманітні сполучнотканинні клітини та міжклітинні утворення. Він вважав, що така система виконує в організмі кілька функцій: захисну (фагоцитоз і утворення антитіл), пластичну (загоювання ран, виразок, зростання переломів кісток та ін.) і трофічну (участь в обміні речовин).

Велике значення мають праці академіка Богомольця, присвячені переливанню крові. В них доведено, що переливати кров доцільно не лише за її нестачі, а й з метою підвищення реактивності організму.

В останні роки життя Олександр Богомолець багато уваги приділяв питанням старіння організму. Як і Ілля Мечников, вважав, що людина за своєю природою може жити 125–150 років; старіння, що наступає у 60—70 років — передчасне і зумовлене несприятливими умовами життя та захворюваннями.

Нагороди

· Заслужений діяч науки УРСР (1943)

· Лауреат Сталінської премії (1941)

· Герой Соціалістичної Праці (1944)

· Нагороджений двома орденами Леніна, іншими орденами та медалями.

Вшанування пам'яті

1953 — Академія наук УРСР заснувала Премію імені О. О. Богомольця, яку вручає Відділення біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні досягнення в галузі технічної фізіології та патофізіології.

Мико́ла Миха́йлович Амо́сов (6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область, затоплено Рибінською ГЕС — 12 грудня 2002, Київ) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки Великі українці.

Народився 6 грудня 1913 року в сім'ї селян. Мама була повитухою, працювала в селі неподалік від міста Череповець. Батько пішов на війну 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сім'ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім — там же — в механічному технікумі.

З 1932 р. працював в Архангельську, начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі. 1934 — розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті.

 

Надгробок Миколи Амосова на Байковому кладовищі в Києві

1935 — поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою 1939. Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплана з паровою турбіною.

1940 — отримав диплом інженера «із відзнакою». Після закінчення інституту і до початку Німецько-радянської війни працював хірургом лікарні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призначений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того працював хірургом в Москві, Брянську (РРФСР).

1952 — переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. З часом наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки:

1. Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку.

2. Механізми розуму і штучний інтелект.

3. Психологія і моделі особистості.

4. Соціологія і моделі суспільства.

5. Глобальні проблеми людства.

1962 — обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 — академік Української Академії Наук.

12 грудня 2002 року на 90-му році життя помер від інфаркту і похований на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 52а). 12 грудня 2003 року встановлений надгробний пам'ятник.

У 60-х, початку 70-х Микола Михайлович, захворівши на туберкульоз, лікувався в Старокримському санаторії. Повністю вилікувавшись від недуги, організував у санаторії пульмонологічне хірургічне відділення. Неодноразово приїжджаючи на два-три місяці в Старий Крим до своїх родичів, Амосов привозив з собою своїх учнів і навчав їх лікувати хворих на туберкульоз. Сам неодноразово робив операції, як у санаторії так і в Старокримській міській лікарні.

Зі спогадів І. К. Мельникова, який працював у той час лікарем:

Був Амосов дуже простою людиною — без будь-якого апломбу і зарозумілості. Коли я працював лікарем і не знав ще в обличчя Амосова, одного разу, вийшовши з корпусу з медичними журналами, наказав йому, який скромно стояв біля корпусу, віднести ці журнали в адміністрацію санаторію. Амосов мовчки взяв ці журнали і так само мовчки відніс їх за призначенням. На наступний день на нараді у головлікаря, де був присутній і я, і Амосов, Микола Михайлович, як би між іншим, зауважив: «А мене, професора, тут вже зробив кур'єром …»

Про широту інтересів Амосова свідчить такий приклад: у своїх перших книгах він цитує неопубліковані на той момент вірші Бориса Чичибабіна: у «Думках і серце» (1964) — «Махорку» (опублікована у зб. «Гармонія» у 1965), в «Записках з майбутнього» (1965) — «Червоні помідори» (опубліковані вперше за 24 роки — у зб. «Дзвін» у 1989).

Під керівництвом М. Амосова у 1976–1980 роках його учень В. А. Скумін дослідив раніше невідому хворобу, яка згодом дістала назву синдром Скуміна.

Сім'я

Дружина — Денисенко Лідія, закінчила Київський медичний інститут, працювала хірургом, фізіотерапевтом. Дочка — Катерина Миколаївна (нар. 1956), доктор медичних наук, член-кореспондент Української медичної академії. Внучка — Анна.

Книги

M. Амосов — автор більше 400 наукових публікацій та 19 монографій.

· 1964 — «Мысли и сердце»

· 1965 — «Записки из будущего»

· 1975 — «ППГ 2266 (Записки полевого хирурга)»

· 1977 — «Раздумья о здоровье»

· 1979 — «Здоровье и счастье ребенка»

· 1983 — «Книга о счастье и несчастьях»

· 1996 — «Преодоление старости»

· 1997 — «Моя система здоровья»

· 1998 — «Голоса времен»

· 2000 — «Размышления»

· 2002 — «Энциклопедия Амосова»

· 2003 — «Мое мировоззрение»

Пам'ять

У 2003 році:

· на честь Амосова була перейменована одна з вулиць Києва;

· Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені М. М. Амосова, яка вручається Відділенням біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні наукові роботи в галузі кардіо- та судинної хірургії і трансплантології;

· в Києві на вулиці Богдана Хмельницького, 42, де в 1971–2002 роках жив і працював вчений, встановлено меморіальну дошку (бронза; барельєф; скульптор Г. Я. Хусід).

На його честь названо астероїд, відкритий 8 жовтня 1969 року.