Особливості культури бароко 2 страница

Переміщення центра культурного розвитку на північ від України викликало відтік інтелектуальних і культурних сил із української території. Вихідцями з України були чудові художники-портретисти Д. Левицький і В. Боровиковський, що жили й творили в Росії. На традиціях української музичної культури базувалася співоча школа в Глухові, створена за спеціальним імператорським указом. У ній училися композитори М. Березовський і Д. Бортнянський, чия творчість суттєво вплинула на становлення музичної культури в Росії. 1700 р. з Київської академії викликали в Москву й Петербург українських учених ченців, які займали в Росії всі архієрейські кафедри.

Унаслідок специфічних історичних умов, що склалися на Україні у XVIII ст., тут не створилося ні соціальної, ні культурної основи для широкого розвитку Просвітництва: в офіційній культурі, орієнтованій на російську державність, складався стереотип другосортності всього українського; «низова» ж культура, де національні традиції зберігалися, не могла бути тим ґрунтом, у якому вкоренилися б інтелектуальні, «головні» ідеали Просвітництва.

 

2. Проте українська культура ХVІІ–ХVІІІ ст., незважаючи на складні історичні умови, розвивалася. Більше того, саме цей період дослідники називають «золотою добою» української культури.

Маючи спільні для всіх країн риси, в кожній із держав бароко утверджувало і свої національні особливості. Мало такі національні особливості і бароко в Україні.

Бароко (італ. bагоссо) – напрям та історико-стилістична доба у європейському мистецтві й літературі ХVІІ–ХVІІІ століть. Поняття бароко як художньої системи постренесансної епохи спершу виникло в мистецтвознавстві, а в ХХ столітті було перенесене й на літературу.

Існує кулька версій походження терміна «бароко»: від португальського «baruecco» – перлина неправильної форми; від італійського «bагоссо» – незграбний, грубий, фальшивий; «bагосо» – одна з форм схоластичного (релігійно-догматичного) силогізму (міркування, в якому два посилання об'єднані спільним визначенням).

Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в XVII ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живописі. Визначною його рисою були використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів.

Якщо в Наддніпрянщині майже не відчувалися ренесансні впливи, а основні центри ренесансної культури зосереджувалися на західних теренах, то осередок розвитку барокової культури переноситься на Лівобережжя.

Пов’язаний з Лівобережжям більшою мірою духовно, розвиток барокового стилю на західноукраїнських землях проходив під відчутним західноєвропейським впливом. Ця обставина зумовила своєрідність барокової культури в цій частині України.

В архітектурі ХVІІ–ХVІІІ ст. спостерігається співіснування та переплетення різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне – небачену вигадливість форм. В архітектурі стиль бароко породжує форми, що відбивають нескінченну рухливість світу: нерівномірно розподілені колони, стіни, що немовби «дихають» за рахунок гри опуклостей та западин, безліч завитків-волют, пластичний декор і т. п. Деталі занадто перевантажують. В оформленні архітектурних споруд активно залучаються різновиди різьби по каменю, металу та дереву. З’являються величні архітектурні ансамблі.

Українське бароко XVII ст. називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку і замовником мистецьких творів.

Пов’язане воно також і з культурною діяльністю гетьманів, козацької старшини, а також заможного міщанства й вищого духовенства. Спокійні, врівноважені форми не відповідають світовідчуванню людини бурхливої епохи, якою було для України XVII ст. Архітектурні пристрасті сучасників окреслюють для нас емоційно-психологічний образ людини того часу як особистості активної, динамічної, що тягнеться до всього яскравого, святкового, перейнятої пафосом надприродного. Керуючись національними й релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, замовники споруджують розкішні дерев’яні й кам’яні церкви, прикрашаючи їх багатоярусними різьбленими іконостасами, цими шедеврами національного мистецтва, настінними розписами й іконами, дарують церквам дорогоцінне начиння й літературу.

На відміну від католицької еліти, козацькі гетьмани і полковники не будували собі пишних гробниць. Пам’ятниками по них мали залишитися храми, в яких віруючі щодня молитимуться «за будівничих, жертвователей храму сього».

Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668–1669 рр.), центрі одного з найбільших козацьких полків.

У першій половині XVII ст. в Україні виділилося два архітектурних центри, що розвивали традиції мурованого зодчества з яскраво вираженими націо­нальними рисами: Київ та Чигирин. Їхній вплив відбився на архітектурних спорудах усього Лівобережжя та Слобожанщини. Тут виникли храми, муровані світські житлові та адміністративні будинки, навчальні заклади, трапезні. До таких будов належать Троїцька церква в Чернігові (1679 р.), Михайлівський собор (1690–1694 рр.) та Братська церква Києво-Могилянскої академії (1695 р.), собор Мгарського монастиря біля Лубен (1682 р.), Михайлівська церква Видубицького монастиря, будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба), Переяславський колегіум, митрополичий будинок Софії Київської та Київської академії, будинок Малоросійської колегії в Глухові.

Новий архітектурний стиль у другій половині XVII ст. швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII – початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конс­трукція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.), Вознесенський Собор у Переяславі-Хмельницькому.

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. Демократичність козацького п’ятиверхого собору не заважає йому бути й виразником суто барокового світовідчуття, зокрема складного відчуття неподільної єдності конечного і безконечного.

У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український козацький собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко. Зеленого та блакитного кольору бані соборів прикрашені золотом або обліплені, як небо, золотими зірками. Із середини підкупольний простір також світиться й сяє, як небо вдень, а вночі наповнюється глибокою темрявою. Козацькі собори стали втіленням народної мрії про небо на землі.

Найбільшого розквіту українське бароко набуло за часів гетьмана Івана Степановича Мазепи. Саме тоді в архітектурі сформувалося мазепинське бароко – новий тип церкви, архітектура якої виражає ідею української державності. Притаманні йому риси: монументальність, велич і сила. Фронтони, колони, пілястри та інші елементи європейської архітектури якщо не протиставляють його традиціям дерев’яної народної архітектури, то все ж таки віддаляють від них на певну відстань. Це вже не народно-козачий, а гетьманський храм, просякнутий пафосом утвердження нової державності, духом сильної авторитарної влади.

Його коштом зведено Богоявленську церкву Києво-Могилянської академії (1690–1693 рр.), розпочаті роботи з реставрації Софійської церкви – оновлюється по-бароковому зовнішній вигляд собору. З 1690 р. поряд із Лаврою будується Миколаївський собор. Одним із блискучих досягнень української архітектури доби «мазепинського бароко» дослідники називають церкву Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври.

З провінційних Мазепиних будов можна назвати Троїцький собор у Чернігові, Вознесенський – у Переяславі і найзагадковіша – Покровська церква у селі Дігтярівці над Десною, де восени 1708 р. був осідок шведського короля Карла XII і гетьмана Мазепи.

За часів Мазепи активно займається будівництвом і його оточення: полковник Миклашевський будує Георгіївський собор у Видубичах, полковник Мокієвський – Феодосіївську церкву, полковник Герцик – церкву Воздвиження в Ближніх печерах. Продовжують, хоча й не так активно, справу церковного будівництва наступники Мазепи. Іван Скоропадський залишив після себе сімейний монастир у селі Гамалії біля Глухова.

Стилю європейської барокової архітектури відповідають блискучі праці Йогана Готфріда Шеделя, який у 1731–1752 рр. працював у Києві. Він будував Велику дзвіницю у Лаврі (1731–1745 рр.), митрополичі палати та в’їзну браму Софіївського монастиря, здійснив реконструкцію старого корпусу Київської академії.

Близькими до європейської стилістики є й самобутні споруди вихованця Києво-Могилянської академії Г. Григоровича-Барського (1713–1785 рр.). За його проектами споруджено, зокрема, полкову канцелярію в Козельці (1760–1767 рр.), собор Красногорського монастиря у Золотоноші (1757 р.), церкву в с. Лемешах (1761 р.), а в Києві надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750–1760 рр.), Покровську церкву (1766 р.), церкву Миколи Набережного на Подолі.

У Г. Григоровича-Барського та Й. Шеделя вчився кріпак Печерської лаври Степан Ковнір. За його участю споруджено житловий (ковнірівський) корпус, будинок друкарні й дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, церкву Антонія і Феодосія у Василькові (звідки він був родом) та ін.

За проектом В. Растреллі у 1747–1753 рр. уже у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац.

У Львові будується перша споруда у стилі бароко – костьол Петра і Павла ордена єзуїтів. Ця споруда італійського архітектора Джакомо Бріано була зведена під впливом художнього образу костелу Іль Джезу в Римі. Подібною до римського твору архітекторів Д. Б. Да Вінтом та Д. делла Порте створені й інші сакральні пам’ятки – це костьоли Казимира (1656 – 1664 рр.), францісканців (1702 р.), Антонія (1718 р.) та ін.

Чисті форми римського бароко відрізняють костьол Стрітення монастиря Босих кармеліток. Збудована в 1642 – 1644 рр. за проектом італійського архітектора Д. Б. Джизлені, ця споруда має в плані форму латинського хреста. Риси, характерні для культової європейської барокової архітектури, мають костьол Михайла (заснований 1634 р.) та костьол Марії-Магдалини (вул. Степана Бандери, 10).

Вершиною львівського бароко дослідники називають пам’ятки, пов’язані з іменами архітекторів Бернарда Меретина і Яна де Вітте – кафедральний собор св. Юра та домініканський костьол. Скульптури святих, виконані найвизначнішим скульптором доби українського бароко І. Пінзелем, а також кінна композиція «Юрій – змієборець» належать до шедеврів барокової пластики.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко – багатий декор, по­золоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд із існуючими культурними центрами – Львовом, Києвом – сформувалися нові ху­дожні школи в Чернігові, Новгороді-Сіверському, Жовкві.

До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам’яток різьбярства, дерев’яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконо­стасів, що прикрашались особливо пишно.

У живописі, графіці, скульптурі спосте­рігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм із виразними демократичними елементами.

У роботах таких іконописців, як Фе­дір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалися реалістичність і життєрадіс­ність. Ці ж тенденції наявні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін.

Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світ­ськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко ви­користовуватися народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьма­ном, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України.

Найхарактер­нішими зразкам

можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони – так звані козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани.

Разом із повівом барокового складу в українських церквах досягли надзвичайної пишності та ошатності церковні іконостаси: вони, власне в цім часі, почали підноситися до самої стелі церкви, й то в найвищому місці – під головною банею; число рядів ікон дуже збільшилося; ікони засвоїли звичай триматися золотого тла, а для більшої пишності це тло почали робити не рівним, а рельєфно тисненим візерунком рослинного орнаменту. Особливо славні барокові іконостаси з XVII ст. збереглися в Західній Україні в церквах: рогатинській, св. Параскеви у Львові, а найпишніший – у с. Богородчани, куди його було передано з Манявського скиту. Образи богородчанського іконостасу – малювання майстра Іова Кондзелевича.

Окреме місце в українському бароковому живопису Східної України належить іконостасу Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області, побудованої 1734 р. гетьманом Данилом Апостолом.

Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві – популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тоб­то зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, услави­лися благодійними ділами, князів та царів.

У добу бароко також набув значного поширення портрет. Світський портрет на українських землях виник у кінці XVI ст. у трьох композиційних варіантах – погрудному, поясному та на повний зріст, які і в наступні століття утримувалися як усталені та незмінні опорні елементи портретного живопису.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний (парадний) портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети геть­манів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, Т. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей самий час проявляється тенденція від’їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький – родом із Києва, Володимир Боровиковський – з Мир­города. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мисте­цтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної ску­льптури працював виходець з України (м. Ічні) – Іван Мартос.

. ХVІІ–ХVІІІ ст. в Україні знаменувалися підйомом національного інтелекту, що був спричинений насамперед досягненнями в розвитку національної системи освіти. Вона складалася з початкової, середньої та вищої ланок.

Початкову освіту можна було отримати в досить розвинутій мережі братських, церковних, монастирських, січових (при полкових козацьких канцеляріях) шкіл. За свідченням арабських мандрівників XVIII ст., тогочасна Україна була зоною суцільної грамотності, освітою охоплювалося усе підростаюче покоління. Знали письмо не тільки хлопці, але й дівчата, що для XVIII ст. було явищем дуже рідкісним.

Навчання в таких школах тривало 3 роки (вивчення букваря, часослова і псалтиря) і проводилося тогочасною українською мовою. Вчителями в таких школах були дяки, які водночас виконували різні церковні обов’язки. Платила їм громада.

Середня ланка освітніх закладів була представлена народними учи­лищами, семінаріями, колегіумами.

Колегіуми – середні навчальні заклади, що здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. Викладання велося церковно­слов’янською, польською і латинською мовами, вивчали також грецьку мову.

У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, навчання в якому тривало шість років.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований 1727 р.

Після закінчення колегіуму студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії та навчальних закладах Росії.

Центром освітнього, наукового і культурного життя в Україні була Києво-Могилянська школа, заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою (1596–1647 рр.), одним із найосвіченіших і найбільш передових людей епохи, видатним українським релігійним й державним діячем. За по­ходженням Могила був знатним молдаванином (сином молдавського господаря), за культурною приналежністю – українським патріотом, за характером освіти й типом особистості – людиною європейських по­глядів.

Усвідомлюючи нагальну потребу введення в Україні європейсь­кої системи освіти, він об’єднав дві київські школи: Лаврську (при Києво-Пе­черській лаврі) і Братську, що утримувалася на свої кошти міщанами ремісничого району Подолу. Завдяки об’єднанню викладацьких сил і матеріальних можливостей шкіл виникла нова, більш високого рівня освітня структура – Колегіум, закінчення якого давало можливість продовжити освіту в будь-якому університеті Європи.

У 1633 р. одержала назву Києво-Могилянська колегія. Завдяки сприянню гетьмана Івана Мазепи в 1701 р. за царськими указами від 11 січня 1694 р. та від 26 вересня 1701 р. вона одержала статус академії та назву Київська академія.

За змістом навчальних програм і рівнем викладання академія відповідала вимогам європейської вищої освіти. Повний курс навчання тривав 12 років і поділявся на вісім класів.

Навчалися в ній переважно вихідці з Лівобережжя, але були й студенти з Правобережної України, Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов’янських країн, Молдавії. Академія була світським демократичним всестановим навчальним закладом.

У ній навчалися діти духовенства, козаків, селян, міщан. Місця в класі займали відповідно до своєї успішності.

У Києво-Могилянській академії працювали видатні вчені, письменники, митці: Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, Ф. Прокопович, С. Полоцький, Г. Кониський, І. Гізель та ін. З неї вийшли філософи й державні діячі, поети й історики, композитори й медики, полководці та юристи, серед них – історик І. Гізель, поет, вчений Ф. Прокопович, письменник і філософ Г. Сковорода, гетьман України І. Самойлович. У 1734 р. в академії навчався М. Ломоносов (засновник Московського університету).

Після Полтавської битви (1709 р.) академія зазнала репресій. Разом із занепадом національної державності, культури вона переживала трагічні та гіркі часи падіння і втрат. Із її стін витісняли все українське. Заходами Катерини ІІ академія поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва, позбавлений матеріальної бази.

31 жовтня 1798 р. за ініціативою імператора Павла І академія втратила свій статус, її прирівняли до трьох інших російських академій: Московської, Петербурзької та Казанської. У 1817 р. вона припинила свою діяльність, але через рік була реорганізована в суто релігійний навчальний заклад, що готував кадри духівництва.

У Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Навчання у них проводилося польською і латинською мовами.

У XVIII ст. поширилися медичні знання. З’явилася низка лікарів-українців, які отримали вчений ступінь доктора медицини: І. Полетика, І. Руцький, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Данилевський та ін.

У м. Лубнах 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека, а 1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, де лікування у госпіталі поєднували з вивченням медицини.

Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями.

 

4. Друга половина XVII ст. – це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним із головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI – середині XVIII ст.

Характерні риси літератури нового часу такі: 1) зберігся зв’язок літератури з релігійним світоглядом; 2) мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості; 3) все виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення; 4) головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури, що розвивалися під впливом соціально-економічних і культурно-освітніх умов.

Феномен українського літературного бароко пов’язаний з іменами К. Транквіліона-Ставровецького, І. Гізеля, Л. Барановича, І. Галятовського, Г. Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на другу половину XVII – першу половину XVIII ст. Найціннішою пам’яткою тут є так званий «Густинський літопис» (переписаний 1670 р. у Густинському монастирі на Полтавщині), в якому викладено історію України від Київської Русі до кінця XVI століття.

Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи – «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка.

У 1674 р. у Києві вийшов друком «Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов’яно-руського народу». Це був перший систематизований підручник із вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. «Синопсис» орієнтувався на московську монархічну концепцію державного устрою.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722–1794 pp.) – видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Талант Г. Сковороди як поета широко розвивався у віршованих

творах, кращі з яких об’єднані у збірці «Сад божественних песней».

Творчість Г. Сковороди мала великий вплив на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769–1838 pp.).

 

5. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у ХУПІ ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускни­ків потрапляла за традицією до Москви і Петербурга.

Друга половина XVII–XVIII ст. – один із найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи музикантів. Об’єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики.

Мелодії кантів – багатоголосих пісенних творів – слугували джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був їх вплив на хоровий жанр – партесний концерт.

У цей період працюють видатні українські композитори М. Дилецький, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель.

У другій половині XVII – XVIII ст. подальшого розвитку набув ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії.

Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виникнення нової форми народного театру, в якому ярмаркові вистави переносилися до своєрідної конструкції приміщення-балагана.

У XVIII ст. поряд із вертепом і шкільною драмою з’являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж яких провідне місце належало театру.

Значної популярності досягли драми та інтермедії (короткі одноактні вистави), які виконувалися між частинами шкільної драми.

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. українські магнати створили кріпацький театр. Першим постійним театром став Харківський, заснований у 1798 р. У його репертуарі були Д. Фонвізін, Вольтер та ін. Подібні професійні трупи виникли і в інших містах.

Українська культура XVII–XVIII ст. – це одна з найважливіших епох національної історії. Вона відзначається взаємодією середньовічної спадщини, барокової освіченості та елементів передпросвітницької ідеології та просвітництва. Під впливом козацтва, його визвольного руху в Україні в XVII ст. зароджується українське козацьке бароко, що найбільше виявилося в архітектурі, літературі та живопису. Визначними його рисами були використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. У цей період в українських землях з'явилися нові міста, значного розвитку набули освіта, друкарство, зародилася професійна музика, популярністю користувався шкільний театр, а мистецтво та архітектура українського бароко не поступалися європейським зразкам.

Контрольні запитання:

 

(Тестові завдання до теми)

«Українська культура другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.»

1. Гетьман, який посів цю посаду після переходу на бік шведського короля І.Мазепи:

а) І.Самойлович; б) П. Орлик; в) І.Скоропадський; г) Д. Апостол.

2. За наказом царя Петра І Запорозька Січ була зруйнована:

а) у жовтні 1708 р.; б) травні 1709 р.; в) вересні 1710 р.; г) липні 1711 р.

3. Плани гетьмана І. Мазепи на визволення Гетьманщини з-під влади російського царя перекреслила подія:

а) повстання під проводом С. Палія; б) знищення російськими військами Батурина; в) Полтавська битва; г) підписання Коломацької статей.

4. Місто, яке було резиденцією гетьмана І. Мазепи:

а) Батурин; б) Чигирин; в) Глухів; г) Київ.

5. Автором «Козацьких літописів» був:

а) Г. Сковорода; б) С. Величко; в) І. Григорович-Барський; г) В. Боровиковський.

6. Найбільше споруд у стилі козацького бароко в Україні було збудовано у період правління гетьмана:

а) І. Самойлович; б) І. Мазепа; в) І. Скоропадський; г) К. Розумовський.

7. Територія, на яку не поширювалася влада гетьмана наприкінці ХVІІ ст.:

а) Лівобережжя; б) Київ; в) Запоріжжя; г) Слобідська Україна.

8. Гетьман Данила Апостола перебував при владі протягом:

а) 1700—1721 рр.; б) 1709—1722 рр.; в) 1727—1734 рр.; г) 1750—1764 рр.

9. Першим постав колегіум:

а) Харківський; б) Переяславський; в) Чернігівський; г) Києво-Могилянський.

10. Поштовхом до прийняття польським сеймом у 1699 р. ухвали про ліквідацію козацького війська на Правобережній Україні стало:

а) початок козацького повстання під проводом С. Палія;

б) укладення між Річчю Посполитою і Османською імперією Карловацького перемир’я;

в) похід І. Мазепи на Правобережжя;

г) укладення україно-російських Коломацьких статей.

11. Український пересувний народний ляльковий театр, де ставили релігійні та світські п’єси називається:

а) цирк; б) ярмарок; в) інтермедія; г) вертеп.

12. «Вічний мир»між Московською державою і Річчю Посполитою було укладено:

а) 1686 р.; б) 1699 р.; в) 1714 р.; г) 1721 р.

Домашнє завдання:

1.Назвіть загальні умови розвитку української культури в другій

половині ХVІІ- ХVІІІ ст..

2.Які основні етапи пов’язані з розвитком освіти, книгодрукування, літератури цього періоду?

3.Наукова та громадянська діяльність другій половині ХVІІ- ХVІІІ ст..

4.Козацьке барокко. Живопис. Театр. Музика. Література. Назвіть представників і шедеври цього часу.

 

Література

1.Історія світової та української культури: підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005.

2.Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.

3.Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура: курс лекцій / М. В. Кордон. – К., 2002.

4.Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко та ін. – К., 2007.

5.Лекції з історії світової та вітчизняної культури: навч. посібник. /за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів, 2005.

6.Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.

7.Українська культура: історія і сучасність: навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.

8.Шейко В. М. Історія української культури: навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.