Освіта. Школи та університети

У Західній Європі середньовічна освіта будувалася на античній основі і передбачала вивчення «семи вільних наук». Граматика вважалася «матір´ю усіх наук», діалектика давала формально-логічні знання, основи філософії та логіки, риторика навчала правильно та чітко говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія вважалися науками про числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії. Такий поділ започаткував філософ Боецій, у працях якого тривіум визначався як система гуманітарних знань, а квадривіум — природничих.
В XI ст. школи ділилися на монастирські, кафедральні та приходські. Внаслідок розвитку міст, появи прошарку горожан та розквіту цехів з´являються світські, міські, приватні, гільдійські та муніципальні школи, над якими церква не мала прямої влади. Навчання в школах велося латинською мовою, а з XIV ст. поступово впроваджується навчання національними мовами.
Велике значення для поширення середньовічної освіти мав розвиток міст, які були центрами ремесел і торгівлі, а також знайомство з візантійською та арабською культурами.
З часом кафедральні школи у великих містах Європи перетворилися в університети (від лат. Universitas — сукупність). Так, у XIII ст. такі вищі школи вже існували в Болоньї, Оксфорді, Палермо, Салерно, Парижі, Монпельє та інших містах. Університет мав юридичну, адміністративну та фінансову автономію, яка надавалася господарем або папою.
Найстарішими університетами (кінець XII ст.) Західної Європи є Болонський, Паризький, Оксфордський та Орлеанський. Навчання у них велося латинською мовою, а основним методом викладання були лекції професорів. Практикувалися і диспути або прилюдні дискусії, що часто влаштовувалися на богословсько-філософські теми. У диспутах брали участь як професори, так і студенти.
У XIV—XV ст. у містах Західної Європи з´являються колегії (коледжі). Спочатку так називались гуртожитки, але поступово вони перетворилися на центри занять, лекцій та диспутів. Наприклад, заснована у 1257 р. духівником французького короля Робером де Сорбон колегія була названа Сорбонною і здобула високий авторитет, її іменем став називатися Паризький університет.
Гарантом прав університетів була церква. Вона опікувалася врегулюванням відносин університету зі світською владою, підтримувала його самостійність стосовно влади. До XV ст. у Європі налічувалося вже близько 60 університетів. Вони прискорили процес створення світської інтелігенції, спричинили великі зміни в духовному житті Європи, тому що зміст, характер і мета навчання в університетах означали відхід від монастирської культури. Середньовічні університети, як правило, мали чотири факультети: вільних мистецтв, медичний, юридичний і теологічний. Університети були центрами знань і відігравали важливу роль у культурному розвитку суспільства.

Наукові знання

У період Середньовіччя важливого значення набули наукові знання. В XIII ст. особливий інтерес проявився до експериментальних знань. До цього часу знання мали умоглядний характер та фантастичний зміст. Природничі методи пізнання не розроблялися, поширювалися лише граматичні, риторичні та логічні погляди.

Але життя вимагало не ілюзорних, а практичних знань. Почалося вивчення природи не тільки як Божого дару, а й як сукупності явищ, які можна пізнати розумом. Це спричинило розвиток таких наук, як механіка, математика, фізика, хімія, біологія, астрономія та медицина. Основи експериментального методу в науці заклав професор Оксфордського університету Роджер Бекон (бл. 1214—1292). Він займався вивченням природи, надавав перевагу експерименту перед чисто умоглядною аргументацією. Бекон досяг значних результатів у фізиці, хімії та оптиці. Йому належали твердження про те, що можна створити судна та колісниці, які рухаються самі, апарати, що літають у повітрі, та ін. Церква засуджувала Бекона за його наукові погляди.

Продовжувачами справи Бекона були Микола Отрекур, що був близький до атомізму, та Микола Орезмський (Орем), що наблизився до відкриття закону па-діння тіл і розвинув учення про добове обертання Землі.

У часи Середньовіччя розвивалися медичні знання, центром вивчення яких була медична школа в Салерно. Ця школа випустила знаменитий «салернськии кодекс» Арнольда да Вілланова, в якому знаходились настанови для підтримки здоров´я, описи лікарських трав, отрут та протиотрут, поради раціонального харчування тощо. У цей період виникають спеціальні медичні заклади для лікування хворих і поранених, починають ізолювати інфекційних хворих. Хрестові походи сприяли виникненню епідемій і зумовили появу карантинів (від фр. guarant — сорок, 40-ден-ний термін ізоляції) у Європі. Відкривалися монастирські лікарні і лазарети.

З XIII ст. у Західній Європі набула поширення алхімія. Це назва донаукової хімії, в основі якої лежала помилкова ідея про можливість перетворювати неблагородні метали на золото та срібло за допомогою «філософського каменя». Практична робота алхіміків дала поштовх для розвитку хімії та металургії.

Значною мірою збагачуються і географічні знання європейців. Так, у XIII ст. брати Вівальді із Генуї намагалися обійти західноафриканське узбережжя, а венеціанець Марко Поло здійснив подорожі до Китаю та Центральної Азії, про які описував у відомій праці «Книга». У IX—XV ст. з´являються численні описи різних земель мандрівниками, вдосконалюються карти, складаються географічні атласи. Все це мало важливе значення для підготовки Великих географічних відкриттів. Так, у 1497—1499 pp. Христофор Колумб відкрив морський шлях з Європи в Індію, у 1519—1622 pp. здійснив перше кругосвітнє плавання Васко да Гама, чим довів, що між Америкою та Азією лежить океан, і земля має форму кола.

У духовному житті середньовічної Європи важливу роль відігравали історичні уявлення. Історичної науки ще не було, а історія була складовою частиною людського світогляду. Хроніки, літописи, «історії», біографії королів та описання їх діянь були поширеними жанрами середньовічної словесності. Оберегом історії, засобом ідеологічного та естетичного самопізнання був героїчний епос, у якому відображались найважливіші грані духовного життя середньовічних народів. За своїм характером епос розвиненого Середньовіччя був народно-патріотичним, разом з тим він відтворював не тільки загальнолюдські цінності, а й лицарсько-феодальні.

Західноєвропейський епос періоду Середньовіччя поділяється на дві групи: іс-торичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу), та фантастичний, близький до фольклору та народної казки. До числа знаменитих пам´яток світової літератури ввійшли такі твори, як «Сказання про Беовульфа» (Англія), «Пісня про Роланда» (Франція), «Пісня про Сіда» (Іспанія), а також ісландські саги — «Старша Едда» та «Молодша Едда». Пов´язаний із певним типом історичого осмислення світу героїчний епос Середньовіччя був методом ритуально-символічного відображення дійсності.

 

Лицарська культура

Починаючи з XI ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся довершеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. Замки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарськими центрами. Разом з тим вони дали життя оригінальній придворній культурі — лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку в період Середньовіччя. її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в XI—XIV ст.
Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях — бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. courtois — люб´язний, ввічливий) — середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб´язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння й повагу.
Лицарське мистецтво було вишуканим та витонченим. Лицарська література була не тільки засобом вираження самопізнання лицаря, його ідеалів, а й активно їх формувала. Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині XII ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім´я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».
Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. В лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.
Оригінальним явищем лицарської культури стала музично-поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.
У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. «Висока» любов протиставлялась «безглуздій» любові — долі «дурних багачів», старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. Дама, що оспівувалася трубадуром, стала новим персонажем у середньовічній європейській культурі. Шляхетна дама виступала охоронницею культурних цінностей, що змушували лицаря вдосконалюватись і бути зразковим представником привілейованого класу. Трубадури володіли музичною освітою. Головними жанрами і формами їх лірики були: серена (вечірня пісня), альба (вранішня пісня), пасторела (пісня-діалог), рондо, балада, естампіда (танцювальна пісня), плен (пісня-плач), сирвента (сатирично-політична пісня), кобла (любовна пісня).
У XII ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції з´явилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазних романів і драм, ліричних віршів. Головними пісенними жанрами труверів були пастурелі, сирвенти, шансон. Творчість труверів була більш професійною, чимало з них навчалося в університетах і монастирських школах. Часто це були духівники, дипломати, історіографи, законотворчі тощо. Мистецтво труверів було близьким народові. Відомими труверами були граф Шампанський (1201—1253), Кретьєн де Труа (XII ст.), Адам де ла Алль, Ж. Бодель, Г. Брюле, Адам Ле Боссю (XIII ст.) та ін.
У кінці XII — XIII ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезинге-рів — лицарських поетів-співців величного кохання, що виконували свої твори у супроводі музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї тощо. Відомими серед них були імператор Священної Римської імперії Генріх VI, германський король Конрад IV (XI-II ст.), легендарний Тангейзер з Баварії (XIII ст.), Готфрід Страсбурзький — автор відомого роману «Тристан та Ізольда», Вольфрам фон Ешенбах, що створив художні обробки давніх німецьких і кельтських сказань та знамениту легенду про лицарів Грааля та Ларсифале. Пізніше ці твори послужили сюжетом для опер Р. Вагнера «Лоенгрін» і «Парсифаль» та інші. У XV ст. лицарство занепадає, а його представники поступово перетворилися на елітарний, аристократичний прошарок феодального класу.
Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно-релігійним началом і перемогла у цій боротьбі.

Архітектура

Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстер´єру) та зовсім незначну — внутрішньому (інтер´єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віруючі не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський же храм мислився своєрідним житлом Бога, місцем, де збиралися віруючі для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Разом з тим зовнішній вигляд церкви був простий, стіни гладенькі, без декору.
У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка — це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п´ять і більше поздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній — вхід. Поздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста — головного символу християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми.
Другий тип храму — хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев´ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.
Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532—537 pp. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів — базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, що у діаметрі складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище1. Головна увага приділена внутрішньому убранству храму, яке мало виразити ідею перемоги внутрішнього і духовного над тілесним і зовнішнім. Багате облицювання стін і підлоги храму мармуровими плитами, різні капітелі колон, різнокольорові мозаїки підкреслюють його велич і створюють відчуття свята. Здійснили це грандіозне будівництво два архітектори — Ісидор із Мілета та Анфімій із Тралл. Свята Софія залишається пам´яткою величі Візантії та свідченням генія людини, що наблизилась до пізнання законів Божественної краси.
Внаслідок завоювань турків-османів Візантійська імперія розпадається і м. Константинополь перейменовують у м. Стамбул, а храм святої Софії, який майже тисячу років був храмом християнського Сходу, перетворюють на мечеть. Під його куполом з´явилися великі щити з висловами із Корану. Іконостас з іконами прибрали (іслам забороняє зображувати людей), а поряд із храмом вибудували чотири великих мінарети. У 30-ті pp. XX століття Айя Софія (так її назвали турки) перетворилася на музей.
Живопис. Головними видами візантійського живопису були монументальний церковний живопис (мозаїка та фреска), іконопис і книжкова мініатюра. Мозаїка — це сюжетні або орнаментальні композиції, виконані з природних каменів, смальти, керамічних плиток. Фреска — техніка живопису водяними фарбами по сухій або свіжій штукатурці. Найдавніші візантійські мозаїки збереглися у храмах та гробницях м. Равенни, колись великого культурного центру.
У IV—VI ст. у візантійському живописі переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у IX — XII ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді — фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як стражі — фігури архангелів. У нижньому ярусі — апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) — Євангелісти. На стовпах — Благовіщення, на стінах трансепта — сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні — страшний суд та ін. Така канонічна система була дуже продумана, гарно вписувалась в архітектуру храму з системою архітектурних розчленувань.
При внутрішньому оздобленні храмів візантійські майстри використовували мозаїку із золотим фоном. Золото є найбільш світлоносним матеріалом, воно створює магію світла, що посилює божественність інтер´єру храму. Поряд із золотом особливе місце займали неяскраві сірі і білі кольори із різнокольоровими тінями.
У XIV ст. візантійський живопис переживає останній період розквіту, що був пов´язаний з поширенням гуманістичних тенденцій в культурі того часу. Живописці намагаються вийти за рамки встановлених канонів церковного мистецтва, прагнуть зобразити не надуману, а живу людину. Канонічна система слабшала, а мистецтво прагнуло більшої експресії та свободи. Чудовими пам´ятками цього часу є мозаїки та фрески монастиря Хори (тепер мечеть Кахрие-Джами) у Константинополі. Але спроби звільнити людську особистість від полону догматичного мислення у Візантії були слабкими та непослідовними. Візантійське мистецтво XIV— XV ст. не піднялося до рівня італійського Ренесансу, воно залишилося у формі суворо канонізованої іконографії.
Іконопис. Візантійському мистецтву характерні не тільки висока техніка, витончена і одноманітна майстерність, панування канону, абстрактна духовність образів, а й таємнича людяність. Це найбільше виявилося в іконописі. В композиції ікони головне місце займає людина, її фігура, обличчя. Чудовими зразками іконопису є ікона Григорія Чудотворця (XII ст.), що зберігається в Ермітажі м. Санкт-Петербурга, та ікона Володимирської Богоматері, яка ще у XII ст. була привезена в Київську Русь із Візантії. Вона зберігається у Москві в Державній Третьяковській галереї. Незважаючи на ідеалістичний характер цього образу, Володимирська.
Богоматір справляє враження глибокої людяності та емоційності. Вона стала зразком для іконописців пізніших часів. Пам´яток живопису періоду раннього Середньовіччя збереглось надзвичайно мало. Це ікони VI ст., написані восковими фарбами, такі як «Христос Пантократор» (зберігається на Синаї), «Богоматір з немовлям» (Музей імені В. і Б. Ханенків у Києві). Майстрам Константинопольської художньої школи, окрім пафосу духовності, характерна вишукана старанність, ювелірність, відчувається дуже прихильне ставлення до «святого ремесла».
Слід відмітити, що на процес розвитку живопису, особливо іконопису, негативно вплинуло іконоборство та павлікіанство (VIII—IX ст.). Павлікіани виступали проти соціальної нерівності, вимагали відміни церковної ієрархії та іконовшану-вання. Рух іконоборців був спрямований проти ікон, зображення Бога та святих у людських образах як пережитку ідолопоклонства. Вважалося, що неможливо зобразити божество у матеріальній формі, що образ людини не міг передати духовну природу Христа і святих. У Візантії та її провінціях спеціальним едиктом були заборонені ікони та будь-які антропоморфні зображення божества. Також заборонена була кругла скульптура, вона розглядалася як мистецтво, що слугувало прославленню тілесної, а не духовної краси. її замінило мистецтво плоского рельєфу. В основі мистецтва іконоборців лежали орнаментально-декоративні, або символічні форми (хрест). Така ситуація мала політичні причини, тому що імператорська верхівка боялася зміцнення монастирських феодалів, адже саме монастирі були місцем особливого іконовшанування. Боротьба іконоборців була спрямована на захист суворо спіритуалістичного мистецтва. Період іконоборства тривав сто років. За цей час було знищено багато ікон та пам´яток нерелігійного мистецтва. У IX ст. іконовшанування було поновлено. Разом з тим утвердилась ідея відтворення в іконі «божественного прообразу», «архітипу». Стиль візантійського мистецтва ставав більш строгим та канонічним. Саме у Візантії були вироблені іконографічні схеми, від яких не дозволялося відступати при зображенні релігійних, священних сюжетів. В іконі головна увага зверталась на образ (лик), щоб відтворити у ньому «безтілесне уявне споглядання». Художник повинен був зобразити не тільки тіло, а й душу, внаслідок чого обличчя набуло оригінальної трактовки. Очі пильні, великих розмірів, губи тонкі, ніби безтілесні, нечуттєві, ніс у вигляді вертикальної або легко вигнутої лінії, лоб підкреслено високий. Ці схеми перейшли пізніше до давньоруського живопису та частково до західного середньовічного мистецтва.
Художній образ повинен був підносити почуття віруючого до неба. Ікона служила найсильнішим засобом піднесення людини від видимого до невидимого, від чуттєвого до надчуттєвого. Вона розрахована на довгий зосереджений огляд, її завдання — занурити людину у стан спокою і наблизити до відчуття небесного блаженства. Візантійській іконі властивий глибокий психологізм, ствердження переваги духу над матерією, у ній найповніше втілена духовна символіка.
Духовне життя перебувало під суворим наглядом держави, будь-яка опозиційна думка та ліберальна богословська течія заборонялася. А щось нове приймалося лише з дозволу двору та церкви. Особистість художника знаходилася на другому плані, поряд із замовником, а на творах та в документах його ім´я взагалі не писалося.
У X—XII ст. у Візантії набуло особливого розквіту прикладне мистецтво — чеканка, техніка перегородчастої емалі, різьблення по слоновій кістці, обробка напівдорогоцінного каміння, художня рельєфна кераміка, гравюра, художня обробка срібла та золота. Вироби прикладного мистецтва були поширені не лише у Візантії, вони вивозились і за межі імперії. А в ряді країн, у тому числі і в Київській Русі, візантійські майстри заснували майстерні з виготовлення та оздоблення прикрас складною, навіть за мірками сьогодення, технікою перегородчастої емалі.
Оригінальним видом візантійського прикладного мистецтва XI ст. є книжкова мініатюра (художнє оздоблення книги). Фігурні зображення виконувались прямо в текстах, на полях, а сам текст, ініціали та орнаментальні заставки вільно розміщувалися на листку пергамента. Все разом мало вигляд єдиного художнього цілого. Цінними пам´ятками візантійської книжкової мініатюри є знаменитий ватиканський Згорток Ісуса Навіна, виконаний для урочистого підношення візантійському імператору на честь його перемоги над варварами, Паризький Псалтир, Біблія королеви Христини Шведської (бібліотека Ватикана), книга пророка Ісаії (бібліотека Ватикана), книга Соломона (Королівська бібліотека в Копенгагені), Євангеліє у монастирі св. Катерини на Синаї, Євангеліє у Національній бібліотеці у Парижі. Це еклектичне мистецтво було розраховане на вузьке коло освічених людей, що любили і шанували античне мистецтво. Розміщення мініатюр на увесь лист, обрамлення їх широкими рамками створювали ефект картинності, що нагадував стиль елліністичного картинного живопису.

Конторольні запитання:

1.Яким чином була сформована Візантійська імперія?

2. Як саме відбувався вплив католицької церкви на розвиток культури цієї доби?

3. Охарактеризуйте романський та готичний стилі.

4. Яким чином розвивались освіта, школи та університети?

5. Якими були Середньовічні архітектурні форми?

Домашнє завдання:

1.Підготувати презентацію: «Мистецтво Високого Відродження: досягнення та відкриття Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіціан.»

2. Культура Візантії. Суспільний лад. Церковна організація. Представники богословської та наукової думки.

3.Візантійська архітектура. Іконописна школа.

4.Середньовічна культура та її досягнення. Вплив католицької церкви на розвиток культури. Медицини.

 

Література

1. Аврелий Августин. Исповедь. — М., 1992.

2. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М., 1990.

3. Коноплев И. А. «Два Града» Блаженного Августина // Человек. — 1998 — № 1.

4. Ле Гофф Ж. Цивилизация Средневекового Запада. — М., 1992.

5. Мишо Г. История крестовых походов. — К., 1995.

6. Оссовская М. Рыцарь и буржуа. — М., 1987.

7. Уколова В. И. Античное наследие и культура раннего Средневековья. — М., 1989.

8. Хейзинга Й. Осень Средневековья. — М., 1988.

ЛЕКЦІЯ

ТЕМА: «Культура епохи Відродження.»

План

1.Особливості культури епохи Відродження та її гуманістичний зміст.

2. Наукові відкриття епохи Відродження(Х.Колумб, М.Коперник).

3. Гуманізм, медицина, література(А.Везалій, Данте Алігєрі, Ф.Рабле, В.Шекспір, М.де Сервантес.)

4.Раннє Відродження в Італії.

5.Мистецтво Високого Відродження: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Тіціан.

6.Особливості Відродження в інших країнах(П.Брейгель, А.Дюрер.)

Занепад середньовіччя почався в 15 сторіччі. Не випадково цей період називають годиною великих змін, хоча для багатьох істориків межею, що відокремлює одну епоху від іншої, є англійська буржуазна революція, под годину якої був зруйнована стара політична система й відкрився вільний шлях для розвитку капіталізму. Проте, саме із 15 сторіччя кардинальні зміни охопили усі сфери державного й громадського життя. Тому історичний період, про який піде мова, правильно називати етапом переходу до Нового години, чи раннім Новим годиною, бо уже тоді закладалися основи Сучасної західноєвропейської цивілізації, капіталістичного виробництва. Завдяки технічним нововведенням прискорилися темпи економічного розвитку. Великі географічні відкриття розсунули межі західного світу, прискорився процес формування національних ринків, загальноєвропейського й світового. З " явився новий соціальний тип - підприємець. У релігії, літературі й мистецтві відбувалися зміни, що руйнували систему середньовічних цінностей.

Це не означає, що середньовіччя відступило перед новими віяннями: у масовій свідомості традиційні уявлення зберігалися. Протистояла новим ідеям й церква, використовуючи середньовічний засіб - інквізицію. Ідея свободи людської особистості продовжувала існувати в суспільстві, розділеному на класи. Не зникала до кінця феодальна форма залежності селян, а деяких країнах (Німеччина, Центральна Європа) відбулося Повернення кріпосництва. Феодальна система виявляла достатньо велику життєстійкість. Кожна європейська країна переживала її по-своєму і у своїх хронологічних рамках. Капіталізм довгий годину існував як устрій, охоплюючи лише частину виробництва у місті й в селі. Проте патріархальна середньовічна млявість стала відступати в минуле.

“... На Заході відбувся тієї Єдиний, значущий, істотний для усього світу прорив, наслідки якого призвели до відома наших днів й його остаточне значення усє ще не проявилося цілком. ” (До. Ясперс. Початків історії й її ціль, 1948 р.)

Величезну роль у цьому прориві зіграли Великі географічні відкриття. Головні із них: У 1456 році португальські кораблі досягли Зеленого мису, а 1486 р. експедиція Б. Діаша обігнула Африканський континент із півдня, минувши мис Доброї Надії. Освоюючи узбережжя Африки, португальці одночасно посилали кораблі у відкритий океан, на захід й південний захід. У результаті картами із " явилися невідомі раніше Азорські острови і острови Мадейра. У 1492 р. здійснилася велика подія - Х. Колумб, італієць, що переїхав в Іспанію, у пошуках шляху в Індію перетнув Атлантичний океан й відкрив новий континент - Америку. У 1498 р. іспанський мандрівник Васко й Гама, обігнув Африку, успішно провів свої кораблі до берегів Індії. З XVI ст. європейці проникають у Китай й Японію, країни про котрі раніше в Європі малі дуже туманне уявлення. З 1510 р. починається завоювання Америки. У XVII ст. був відкрита Австралія.

Змінилося уявлення про форму землі: кругосвітня подорож португальця Ф. Магеллана (1519-1522) підтвердила здогад про ті, що вона має форму кулі.

Межі світу аби розсунулися. Торгові шляхи тепер пролягли через океани, связуючи між собою континенти. Так завдяки Великим географічним відкриттям почалася перша фаза створення глобальної цивілізації.

Для самої Європи ця експансія, що бурхливо розгорнулася, мала вкрай важливі наслідки. Змістилися торгові центри: Середземномор " я стало втрачати своє старе значення, поступаючись місцем Голландії, а пізніше - Англії. Найважливішим наслідком відкриття й колонізації нових земель стала “революція цін”, їхнє різке підвищення на товари в зв " язку із зростанням видобутку золота і інших благородних металів й зниження їхньої вартості. Вона знизила реальну заробітну плату робітників, прискорила первісне нагромадження капіталу в Європі, примушуючи багатьох, позбавлених засобів для існування, людей дешево продавати свою робочу силу. Ускладнилися фінансова система й банківська справа. Нові ринки збуту дали потужний імпульс розвитку промисловості й торгівлі.

Водночас, важливо зрозуміти, що соціально-економічні наслідки Великих географічних відкриттів далеко ще не однозначні. Племена майя, ацтеків й інків, що жили, в Америці, вже малі свою державність, але й за рівнем цивілізованості незмірно відставали від Європи. У процесі колонізації, що продовжувалася приблизно до середини XVII ст., ці древні цивілізації загинули.

Через нестачу робочих рук до Америки стали ввозитися негри. Португалія, а слідом за нею Голландія, Англія й Франція реанімували, здавалося б, уже давно відмерле явище - работоргівлю. Чисельність населення Африканського континенту різко скоротилася, особливо околицях; розпадалися сформовані усередині континенту торгові зв " язки, сповільнювався соціально- економічний й політичний розвиток.

Трохи інакше склалися у той епоху відносини Заходу із древніми високорозвиненими цивілізаціями Китаю, Японії і Індії. Китай й особливо Японія “закрили” свої країни, заборонивши в " їзд іноземцям. Протягом деякого години, поки зберігався певний баланс сил між цими країнами й Заходом, європейцям доводилося миритися із такою ситуацією. Набагато більшого успіху португальські, а потім англійські, голландські й французькі купці домоглися в політично роздробленій Індії, де занепадала колися сильна держава Моголів. Європейські компанії затвердилися до середини XVII ст., поступово домігшись й політичного впливу, що багато в чому визначило подальшу частку древньої цивілізації.

У руйнації середньовічного світу величезна роль належить розвитку наукової думи Європи, досягненням у техніці й природничих науках. Серед численних відкриттів, якими був так багата та епоха, одне займає особливе місце по своєму впливові на розуми людей. Це геліоцентрична теорія польського вченого М. Коперника (1473-1543), що дала нове бачення Всесвіту й нове розуміння місця в ній землі й людини. Раніш центром світу рахувалася нерухома Земля зі світилами, що обертаються навколо неї. Тепер точка відліку змістилася; Земля перетворилася в незначну порошину в космосі. Картина світу стала набагато складнішою. Ідею Коперника підтвердили його послідовники - італійський мислитель Дж. Бруно (1548-1600) й астроном, фізик Р. Галілей (1564-1642).

Яке ж враження зробили ці відкриття на сучасників? Сміливі теорії народжувалися у межах середньовічного суспільства, яку тяжіло до традиційних, стійких схем. Прорив, зроблений наукою, поглибив її розрив із церквою. Конфлікти із нею часто закінчувалися для вчених трагічно: пригадаємо частку Дж. Бруно, що спалили як єретика, Р. Галілея, якого змусили зректися своїх поглядів. Твори, у які висловлювалися нові ідеї, вносили в списки заборонених книг.

Величезний вплив природознавство зробило на філософію: нова картина світу потребувала філософського осмислення. Для багатьох вчених успіхи науки були підтвердженням безмежних можливостей людини. Французький математик й фізик Рене Декарт (1596-1650) створив нову картину світобудови й вивів закони, що ним керують. При цьому він грунтувався на даних природничих наук, вводячи їхнього у філософію. Світ представлявся йому величезним механізмом, рух якого визначений Богом - “великим геометром”, як називав його Декарт.

Англійський навчань й політик Ф. Бекон (1561-1626) у своїй знаменитій роботи “Новий Органон” доказував, що навколишній світло, природу варто вивчати, довіряючи лише досвіду, науковому експерименту. Йому ж належить ідея, якій призначено було б зіграти ключову роль інтелектуальному житті XVIII ст., про ті, що наука дасть людині уладові над світом, змінить життя, і навіть суспільні відносини.

Вступ у нову епоху супроводжувався свого роду революцією в духовному житті Західної Європи. Це два явища в культурі XIV-XVI ст. - Ренесанс й Реформація. Здавалося б, між ними мало спільного. Ренесанс - це відродження античної спадщини, мирського початку. Реформація була оновленням церкви й супроводжувалась сплеском глибоких релігійних почуттів. Проте про " єднує їхнього ті, що смердоті зруйнували стару середньовічну систему цінностей й формували новий погляд на людську особистість.

Культура Ренесансу зародилася в другій половині ХIV ст. І продовжувала розвиватися протягом ХV й ХVI ст., поступово охоплюючи усі країни Європи. Виникнення культури Відродження було б підготовлено загальноєвропейськими й локальними історичними умовами.

У XIV - XV ст. зароджувались ранньокапіталістичні, товарно - грошові відносини. Однієї із перших вступила на цей шлях Італія, чому в чималому ступені сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкий розмах ремісничого виробництва, фінансової справ, орієнтованих не лише на внутрішній, але й й на зовнішній ринок.

Складання нової культури було б підготовлено й суспільною свідомістю, змінами в настроях різноманітних соціальних прошарків ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі в епоху активного торгово - промислового й фінансового підприємництва серйозно розходився із реальною життєвою практикою цих соціальних прошарків з їхнім прагненням до мирських благ, накопиченню, тягою до багатства. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, розважливість, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих спроможностей й широких можливостей. Укладалася мораль, що виправдує “чесне збагачення”, радості мирського життя, вінцем успіху якої рахувалися престиж сім " ї, повага співгромадян, слава в пам " яті нащадків.

Цей процес мав поряд з власне історичними й историко - культурні передумови. Історичним завданням діячів нової культури стало відновлення спадкоємного зв " язку із високорозвиненою культурою античності. У культури Відродження були й середньовічні корені- світські традиції міської, народної, лицарської культури.

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько - раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд. Він лише частково відбивав інтереси й настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, бо звільнював свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

Ранні гуманісти: співає філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж. Боккаччо (1313(1375) (хотіли створити прекрасну людську особистість, вільну від забобонів середньовіччя, й тому насамперед намагалися змінити систему освіти: вводити на неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури й філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не заперечували релігії, хоча у нас собі церква й її служителі були про " єктами глузувань. Скоріше, смердоті прагнули сполучити дві шкали цінностей.

У своєї “Сповіді” Петрарка писавши, що аскетична мораль християнства очищає душу, але й не менше важливе і усвідомлення ціності земного буття, успадковане від греків й римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне протиставлення плоті й духу. Реабілітація земного виявлялася у той епоху насамперед в апології красоти світу й людського тіла, плотської любові.

Художники стали бачити світло інакше: площинні, аби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо так Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонарроті (1475(1564) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, у якої фізична й духовна краса зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.

Людина із її земними пристрастями й бажаннями із " явилася і у літературі. Заборонена колися тема плотської любові, натуралістичного її опису здобули декларація про існування. Проте плотське не придушувало духовного. як й філософи, письменники намагалися створити гармонію двох почав, чи, принаймні, їхнього зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели про сластолюбців чергуються із трагічними розповідями про самовіддану любов. У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані земні риси, але й й земні почуття підняті до небесної гармонії.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити й створювати навколо собі новий світло. Неодмінною умовою для цого італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407-1457) й Л. Альберти (1404-1472) вважали накопичені знання, що допомагають людині зробити вибір між добром й злом. Високе уявлення про людину було б нерозривно заговорили українською у " язано із ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях й сама відповідає упродовж свого частку. Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а чи не положенням у суспільстві: “Шляхетність (немов якесь сяйво, що виходить від чесноти і опроміняє її володарів, якого б походження смердоті не були. (З “Книги про шляхетність” Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV ст.)

Наступала епоха стихійного й буйного самоствердження людської особистості, що звільняється від середьновічної корпоративності й моралі, що підкоряє індивідума цілому. Це був годину титанізму, що проявився і у мистецтві, й в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені Мікеланджело, й самого їхнього творця (поета, художника, скульптора. Люди, подібні до Мікеланджело чи Леонардо так Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного російського вченого А.Ф. Лосєва про необхідність уникати вузької одноплановості, абсолютизації крапки над суть мистецтва й літератури Ренесансу.

“Естетика Ренесансу,(пише А. Ф. Лосєв,(базувалася на людській особистості, але й вона чудово розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно й бурхливо заявляла про права людського суб " єкта й потребувала його звільнення (й духовного, й душевного, й тілесного, й взагалі матеріального. Алі естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого над наступній естетиці буржуазно - капіталістичного світу: вон знала й відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб " єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму протягом усього нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму давши у XVIст. Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи. Герої Шекспіра (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою власну недостатність й свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко пронизує всю суть творчости Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється лише в цілу гору трупів, бо така страшна, нічим нескорима і убивча самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, (підтверджує Лосєв, (колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного індивідуалізму давши нещадну критику цого абсолютного індивідуалізму, хоча лише у ХІХ й XX ст. стали розуміти вся його обмеженість й неможливість.

Лосєв приводити й інші приклади, із іншої області людських знань епохи Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно (пише він, (засновані зовсім не так на висуненні вперед су-цільної людської особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та і усієї тієї планети, на якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові. Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді нерухомої землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до утрати свого земного тяжіння й маси. Хіба це стихійне самоствердження людської особистості(

А. Ф. Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом буржуазно-капіталістичної формації. Він лише її підготовляв, й притім несвідомо, незалежно від собі. Культура приватної власності й культура виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса починалася, але й вона тут був ще занадто молодою й наївною, й вона усє ще ставила над усе красу людської особистості, красу людського тіла й піднесену картину космічних просторів. Надалі, после Ренесансу, цей юний й гарний індивідуалізм, чудово й чесно відчуваючий свою обмеженість, якщо прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього зовнішнього й від усього живого, у своїй жорсткості й жорстокості, у своїй нелюдськості до усьому навколишньому.

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно та створило образ прекрасної, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. " Алі свобода в розумінні Ренесансу, - писавши його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не винне бути сили, що мішає її відчувати й думати як хочеться ". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури й хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Алі безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних й зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм переживши ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт слідуючого сторіччя, внутрішню перебудову й поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження був тісно заговорили українською у " язана із розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості й, у свою чергу, зробила потужний вплив для культури Ренесансу.

Естетика Ренесансу,(пише А. Ф. Лосєв,(базувалася на людській особистості, але й вона чудово розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно й бурхливо заявляла про права людського суб " єкта й потребувала його звільнення (й духовного, й душевного, й тілесного, й взагалі матеріального. Алі естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого над наступній естетиці буржуазно - капіталістичного світу: вон знала й відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб " єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму протягом усього нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

На думку Лосєва, найглибшу критику індивідуалізму давши у XVIст. Шекспір, титанічні герої якого настільки повні самоствердження цієї епохи. Герої Шекспіра (Гамлет, Макбет) показують, як індивідуалізм виявляє свою власну недостатність й свою трагічну приреченість. Ренесанс, що так глибоко пронизує всю суть творчости Шекспіра, у кожній його трагедії перетворюється лише в цілу гору трупів, бо така страшна, нічим нескорима і убивча самокритика усієї естетики відродження. Шекспір, (підтверджує Лосєв, (колосальна спадщина індивідуалізму Ренесансу, на зорі буржуазного індивідуалізму давши нещадну критику цого абсолютного індивідуалізму, хоча лише у ХІХ й XX ст. стали розуміти вся його обмеженість й неможливість.

Лосєв приводити й інші приклади, із іншої області людських знань епохи Ренесансу. Геліоцентрична система Коперника, її розвиток у Бруно (пише він, (засновані зовсім не так на висуненні вперед су-цільної людської особистості, навпроти, на тлумаченні людини, та і усієї тієї планети, на якій вона живе в якості непомітної “піщинки” у безкінечній світобудові. Коперник, Кеплер, Галілей забирають у людини її життєвий грунт у виді нерухомої землі, а готика змушує людську особистість рватися нагору аж до утрати свого земного тяжіння й маси. Хіба це стихійне самоствердження людської особистості(

А. Ф. Лосєв робить найвищою мірою важливий висновок, що стосується самої тенденції історичного розвитку: самий Ренесанс ще не був етапом буржуазно-капіталістичної формації. Він лише її підготовляв, й притім несвідомо, незалежно від собі. Культура приватної власності й культура виробництва на основі експлуатації робочої сили в епоху Ренесанса починалася, але й вона тут був ще занадто молодою й наївною, й вона усє ще ставила над усе красу людської особистості, красу людського тіла й піднесену картину космічних просторів. Надалі, после Ренесансу, цей юний й гарний індивідуалізм, чудово й чесно відчуваючий свою обмеженість, якщо прогресувати у своїй ізольованості, у своїй віддаленості від усього зовнішнього й від усього живого, у своїй жорсткості й жорстокості, у своїй нелюдськості до усьому навколишньому.

Ідеї гуманізму - духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно та створило образ прекрасної, гармонійно розвиненої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. " Алі свобода в розумінні Ренесансу, - писавши його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість. Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не винне бути сили, що мішає її відчувати й думати як хочеться ". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури й хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Алі безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних й зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм переживши ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт слідуючого сторіччя, внутрішню перебудову й поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження був тісно заговорили українською у " язана із розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості й, у свою чергу, зробила потужний вплив для культури Ренесансу.

Відроджені на античній основі гуманітарні знання, що включали етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою у формуванні й розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого стало вчення про людину, її місце й роль природі й суспільстві. Гуманістична етика висунула на перший план проблему земного призначення людини, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до запитання соціальної етики, У рішенні які смердоті спиралися на уявлення про великий потенціал творчих здібностей й волі людини, про її широкі можливості побудови щастя на землі. Важливою передумовою успіху смердоті вважали гармонію інтересів індивіда й суспільства, висували ідеал вільного розвитку особистості й нерозривно заговорили українською у " язаного із ним удосконалювання соціального організму й політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям й вченням гуманістів яскраво виражений характер.