Принципи історичного пізнання.

Ø Принцип об’єктивності – закріплення в науковому знанні реалій середовища (об’єктивної історичної дійсності) та різних аспектів поточного стану теоретичної розробленості історичної науки.

Ø Принцип конкретності – застосування категорій та понять, у яких мають належним чином відображатися (закріплюватися) накопичений у процесі попередніх досліджень і практичної діяльності історичний процес.

Потрібно визначити й умови, за котрих ефективність застосування того чи іншого методу найвища. Адже під час дослідження доцільно враховувати комплексний характер впливу (взаємовпливу) різноманітних чинників.

Хибне бачення причинно-наслідкових зв’язків здатне спричинити помилковість висновків. Тому вкрай необхідно точно встановити різні чинники, класифікувати їх й узагальнити їхній подальший вплив на історичний процес. Такі методологічні розробки мають передусім спрямовуватися на сам предмет дослідження, дозволяючи об’єктивно підійти до проблеми та знайти шляхи її розв’язання. У цьому відображається доцільність застосування того чи іншого методу, а також його реальна (практична) значущість.

2. Загальноісторичні методи історичного дослідження

Ø Порівняльний (порівняльно-історичний, компаративістський, зіставний)метод полягає у з’ясуванні схожих або відмінних за відповідними ознаками рис понять, явищ і процесів. Порівняння є важливим аспектом розробки різноманітних класифікацій. Застосування цього методу при дослідженні історичного процесу потребує використання належних (відповідних) критеріїв «порівняння», що має здійснюватися з урахуванням таких властивостей чи якостей, як динамічність і непорушність. Порівняльно-історичний метод використовується під час дослідження історичного процесу в контексті історичної ретроспективи або географічного простору.

За його допомогою шляхом зіставлення виявляється загальне й особливе в історичних явищах, досягається пізнання різних історичних ступенів розвитку одного й того самого явища чи різних явищ.

ХІХ ст. стало «віком домінування історичного підходу» у здійсненні порівняльних досліджень. Історико-порівняльний метод став відмінною рисою досліджень у працях Монтеск'є, Конта, Мена й інших. Монтеск'є вважається одним із засновників методу порівняльного аналізу. До нього ніхто не вважав за можливе шляхом зіставлення дійти певних висновків про закономірності проявів політичних і соціальних інститутів.

За визначенням М.М. Ковалевського (історик права) порівняльний метод не давав повноти дослідження, потрібно було застосувати інший метод – історико-порівняльний, який є здобутком нового часу. Призначення історико-порівняльного методу полягає не в збагаченні історії новими матеріалами, а у розкритті сутності наявного, висвітлення їх з науково обґрунтованої позиції, пояснення походження та причинного зв'язку фактів з довколишніми явищами.

Дві умови правильного використання порівняльного методу:

по-перше, зіставлення не повинно обмежуватись однотипними історичними об’єктами (наприклад народами, спільними за расовою, мовною та релігійною ознаками);

по-друге, порівнювати можна тільки ті явища, системи і процеси, що перебувають на одному рівні суспільного розвитку.

Ø Типологічний метод (типологіяз грец. — відбиток, форма, зразок і наука) це метод наукового пізнання, в основі якого розчленовування систем об'єктів і їх угрупування за допомогою узагальненої, такої, що ідеалізується моделі або типа,використовується в цілях порівняльного вивчення істотних ознак, зв'язків, функцій, відношенні, рівнів організації об'єктів що як співіснують, так і розділених в часі.

Типологічний метод один з важливих універсальних засобів упорядкування багатющого емпіричного матеріалу, який передбачає виявлення всієї різноманітної сукупності однопорядкових явищ як певної тотожної цілісності, де ключовим і головним поняттям є тип. Разом з тим тут треба виділити такі особливості типологічного методу, як:

§ типологізаціяінформації, коли упорядкування схожих та історичних ознак явищ здійснюється науковцями в синхронному аспекті;

§ періодизація, коли конструювання моделі однопорядкових ознак робиться в часовому аспекті;

§ класифікація, коли ми систематизуємо зібраний фактичний матеріал за визначеними критеріями.

Типологічний метод в археології це метод систематизації і хронологізації археологічних пам'ятників. Ппочав розроблятися в європейській археології з 2-ої половини ХІХ ст. (О. Монтеліус). Метод заснований на класифікації древніх речей (зброї, знарядь праці, прикрас, посудин і т. п.) за матеріалом, способом обробки, формою і орнаментом. Речі одного типа, тобто одного і того ж призначення, однорідні по вигляду, але що відрізняються в деталях, розміщують в типологічні еволюційні ряди, зіставлення яких дає можливість виявити групи предметів, характерних для певної епохи. Типологічні ряди будуються також для споруд, могил і ін. археологічних об'єктів.

Ø Хронологічний, метод заснований на вивченні виникнення, формування і розвитку історичних об’єктів у хронологічній послідовності. Цей метод використовуєтьсяя при аналізі основних періодів, він орієнтує на аналіз руху в хронологічній послідовності, що дозволяє визначати закономірності накопичення і поглиблення історичних знань.

Ø В контексті цього методу досить часто використовується така форма як проблемно - хронологічний метод який передбачає поділ певної доволі широкої теми на окремі вузькі проблеми, що розглядаються в хронологічному порядку.

Проте ряд дослідників (наприклад А.І. Зевєлєв і В.Г. Варшавчик) уважають хронологічний і проблемно-хронологічний методи не методами дослідження, а засобами структурування та прийомами викладу матеріалу.

У 70-х рр. ХХ ст. зародилася концепція «Нової хронології» автором якої став математик, академік РАН А.Т. Фоменко який разом з Г.В. Носовським видали до 90 праць з проблем хронології історії світу в якій, спираючись на астрономічно-природні процеси, спростували існуючі наукові підходи, омолодивши історію людської цивілізації до доби пізнього середньовіччя ХІ-ХІІ ст. Наукова спільнота не визнає «нової хронології».

Ø Генетичний (історико-генетичний)метод спрямований на вивчення ґенези того чи іншого явища. Генезис грец. – походження, виникнення, зародження, в науковому розумінні – опис походження, виникнення, становлення, розвитку, метаморфози і (необов’язково) загибелі об’єктів. Ігнорування даного методу іноді призводить до хибних висновків.

Так при аналізі творчості істориків ХІХ – початку ХХ ст. радянські дослідники часто виявляли у їх понятійному апараті терміну «клас», на підставі чого робився висновок про вплив марксизму. Між тим, при більш детальному дослідженні виявилося, що термін «клас» використовувався не у його марксистському розумінні, а в тій інтерпретації, в якій цей термін використовувався різними істориками (наприклад В.О. Ключевським) як еквівалент терміну «соціальна група», який вони запозичили з спадщини французьких істориків початку ХІХ ст. Ця помилка була подолана за умов простеження історичної долі цієї категорії і теорії історії та відмови від догматики марксистської теорії.

Два наступні методи – синхроністичний і діахронічний вперше були введені засновником структурної лінгвістики Ф. де Соссюром, вкладаючи у ці терміни зміст статичності і адетермінічності розвитку (без впливу на формування попередньої системи). У подальшому провідні структуралісти піддали сумніву соссюрівську дихотомію (єдність у дослідженні принципів синхроністичності та діахронності).

Так, Р. Якобсон писав про шкідливу ілюзію про прірву між проблемами синхроністичності та діахронності. К. Леві-Строс заявляв, що тільки вивчення історії дозволяє виявити структуру, що лежить в основі як синхроністичності так і діахронності. Це надало лінгвістичним методам більшої науковості і універсальності, що з часом поширило їх використання в семіотиці, літературознавстві та інших суспільних науках у значенні історичного підходу в дослідженні.