Характерні риси розвитку господарств країн світу

У 20-ті рр. План Ч. Дауеса

Структурні зміни, пов’язані з мілітаризацією економіки у про­відних країнах світу, призвели до вкрай нерівномірного галузевого розвитку, що стало причиною нетривалої, інтенсивної економічної кризи на початку 20-х років. У цілому обсяги промислового виробництва зменшилися на 25–30 %, на 40 % знизилися закупівельні ціни у сільському господарстві. Разом з тим криза супроводжувалася і позитивними тенденціями – у більшості країн розпочалася активна конверсія та структурні зміни у промисловості на користь нових галузей виробництва (автомобілебудування, літакобудування, хімія, електротехніка, радіотехніка, кольорова металургія). Відбулося очищення ринку від спекулянтів та посередницьких фірм. З 1922 року у провідних країнах Заходу розпочався цикл економічного піднесення, що продовжувався 7 років. У більшості країн відновлюється і зростає середній прошарок суспільства, частка якого наближається до 50 %. У США кількість населення із середнім достатком сягала 25 млн ос.

США

Перша світова війна стимулювала економічний розвиток США. Початковий нейтралітет (до квітня 1918 року) сприяв збагаченню країни. Вартість американського експорту за роки війни збільшилася удвічі – з 2,4 млрд дол. у 1914 р. до 7,9 млрд дол. у 1919 р. Загальний чистий прибуток американських монополій упродовж 1914–1919 рр. становив близько 34 млрд дол. Гігантські фінансові ресурси, що опинилися в розпорядженні корпорацій, забезпечили великі інвестиції в американську економіку. США вступили у нову фазу індустріальної еволюції. При загальній чисельності населення 105,7 млн ос., у 1920 році вперше в історії країни кількість міського населення перевищила чисельність сільських жителів, приблизно 25 млн ос. (60 %) становили робітники, зайняті у промисловості, на транспорті та у сфері обслуговування.

Таким чином, на початку 20-х років для США склалися найсприятливіші умови для розвитку. Сюди змістилися центри фінансового, промислового і сільськогосподарського життя світу. Порівняно зі світовим рівнем, частка США дорівнювала з виробництва сталі і чавуну 60 %, нафти – 66,8 %.

Розвиваються нові галузі: хімічна, електротехнічна (електрифіковано 70 % заводських верстатів), військова.

За 1923–1929 рр. промислове виробництво збільшилося: сталі – на 58,6 %, нафти – на 80 %, електричної енергії – на 90 %, автомобілів у 6 разів (на 1 тис. жителів припадало 189 автомобілів), що сягнуло 48,5 % від загального обсягу виробництва.

Продуктивність праці зростає за рахунок інтенсифікації виробництва (наукова система Тейлора), упровадження конвеєрів та механізації виробництва.

Високий рівень промисловості забезпечив індустріалізацію у сільському господарстві (1 фермер годує 9–10 ос.), зросло виробництво:

– тракторів з 246 тис. шт. до 920 тис. шт.;

– автомобілів з 139 тис. шт. до 900 тис. шт.;

– комбайнів з 4 тис. шт. до 61 тис. шт.

Промисловому піднесенню сприяла урядова політика. У 1922 році запроваджено високий митний тариф. Вивезення капіталу сягнуло 27 млрд дол. Зростає вивіз виробничого капіталу (”Дж. моторс” – 18 заводів (40 тис. станцій за кордоном). Г. Гувер, майбутній президент США, у своїй праці “Американський індивідуалізм” проголошував, що реалізація принципів індивідуалізму означає встановлення рівності можливостей для кожного громадянина відігравати роль, відповідну до його освіти, характеру, здібностей, устремлінь, а роль держави зводиться лише до забезпечення цієї рівності можливостей, не вмішуючись в економічне та соціальнежиття. Разом з тим елементи державного регулювання економічними процесами (Федеральна резервна система, Федеральна торгова комісія) уже стали невід’ємною рисою господарства США.

Цикл економічного піднесення 1922–1929 рр. отримав назву в економічній історії “проспериті”, або “американського процвітання”. Але економічний розвиток у цей період не був безпроблемним. Розподіл національного доходу відбувався нерівномірно. 513 мільйонерів отримували дохід, який дорівнював сумарній річній заробітній платі 1 млн робітників. Спостерігався застій виробництва у традиційних галузях економіки – гірничодобувній, текстильній, суднобудівній, виробництві взут­тя. Інтенсифікація у сільськогосподарському виробництві сприяла збільшенню обсягів продукції, що не знаходила збуту на внутрішньому та зовнішньому ринку. В аграрній сфері позначилося перевиробництво. Взагалі економіка США у к. 20-х років почала “перегріватися”, що неминуче вело до нового циклу економічної кризи.

Англія

Під час Першої світової війни країна зазнала серйозних втрат:

– 750 тис. ос. загиблих; 1,7 млн ос. поранених;

– 40 % торговельного флоту;

– виробництво промислової продукції зменшилося на 20 %;

– витрати на війну становили – 10 млрд ф. ст.;

– зовнішній борг становив 1150 млн ф. ст. (850 млн ф. ст. припадало на США), внутрішній – 6,6 млрд ф. ст.

У 1922–1923 рр. економіка Англії переживала застій.

У 1924 році до влади приходить лейбористський уряд Макдональда. Новий уряд здійснює ряд соціально-економічних реформ. Так, був підготовлений план державного фінансування будівництва робітничого житла, підвищені розміри допомоги для окремих категорій безробітних, удосконалена система страхування у зв’язку з безробіттям. Лейбористський уряд пішов на часткове скорочення непрямих податків, зокрема були знижені акцизні збори на чай, цукор та ряд інших продуктів.

Відновлення та підтримка довоєнного паритету фунта стерлінгів стало основою економічної політики в повоєнні роки. У 1925 р. відновлено золотий стандарт (1 ф. ст. = 4,86 $), що відповідало довоєнному рівню співвідношення між англійською та американською валютами. Виграли від цього впровадження, у першу чергу, фінансові кола країни.

Участь Англії у війні зумовила і позитивні структурні зміни в господарстві. Репарації з Німеччини дали можливість швидкими темпами розвиватися автомобілебудуванню, авіаційній, хімічній, електро-технічній галузям промисловості. Знижувалася собівартість продукції за рахунок технічної модернізації підприємств, широкої механізації, електрифікації, раціоналізації виробництва. Різко збільшилася інтенсивність праці робітників. Завершується процес концентрації та монополізації виробництва.

За Версальським мирним договором, Англія отримала колонії Німеччини, зокрема – Того, Східну Африку, Піденно-Західну Африку, північно-східні райони Нової Гвінеї з прилеглим архіпелагом та о. Самоа.

Разом із позитивними зрушеннями в господарському житті старі галузі британської індустрії переживали застій. Видобуток вугілля в Англії з 1913 до 1928 рр. зменшився більше ніж на 17 %, у той час як світовий видобуток зріс на 6 %. Виплавка чавуну скоротилася на 55 %, а у світі зросла на 12 %. Підприємства чорної металургії, машинобудування, кораблебудування були завантажені наполовину. Відбувався процес згортання сільськогосподарського виробництва. За темпами розвитку англійська економіка відставала від провідних країн світу. Якщо в період з 1911 по 1913 рр. англійський експорт становив 15,2 % світового експорту, то в 1926–1928 рр. – 12,5 %. Англійська промисловість тільки у 1929 році досягла довоєнного рівня обсягів виробництва продукції.

Отже, у перше повоєнне десятиліття економіка Великобританії розвивалася складно і неоднозначно. Це зумовлювалося, з одного боку, традицією англійського суспільства жити за рахунок колоній, не вкладаючи коштів у власну економіку, а з іншого – під тиском міжнародної конкуренції уряд змушений був удосконалювати

Франція

У роки Першої світової війни, особливо в 20-х роках, у економіці та соціальній структурі Франції відбулися глибокі зміни. Держава починає приділяти особливу увагу розвитку важкої промисловості. Через механізми державного регулювання створюються передумови для подолання економічної кризи. Посилюються процеси концентрації виробництва та капіталів, формуються гігантські монополістичні об’єднання Шнейдера, де Венделя, Ротшильда. “Комітет де форж” об’єднував понад 250 металургійних кампаній. У роки стабілізації (1924–1939 рр.) завершується процес перетворення Франції в індустріально-аграрну країну, у якій (1931 рік) вперше кількість міського населення почала переважати над сільським.

Серед країн Антанти Франція зазнала найбільших втрат:

– 1,3 млн осіб загинули, 2,8 млн – поранено, 750 тис. – стали інвалідами;

– зруйновано 23 тис. підприємств;

– 10 північно-східних найбільш промислово розвинених департаментів були спустошені війною;

– знищено 50 % торгового флоту;

– загальні втрати оцінювалися у 134 млрд золотих франків;

– зовнішній борг становив 60 млрд франків;

– загальний державний борг у 1920 р. становив 300 млрд франків.

Економічна криза та застій в економіці продовжувалися до 1924 року.

У цих умовах урядова політика поступово набирала ознак протекціоністського характеру. Для перебудови економіки на мирний лад було ліквідовано карткову систему, відмінено закони воєнного часу щодо державного розподілу сировини, замов­лень та робочої сили. Частина військових заводів була продана приватним підприємцям. У квітні 1919 року було ухвалено Закон про введення восьмигодинного робочого дня у фабрично-заводській промисловості. Уряд Е. Ерріо розробив спеціальну програму, що передбачала укладення колективних угод з підприємцями, надання допомоги у зв’язку з безробіттям, пенсійне забезпечення робітників та службовців по старості, хворобі та інвалідності. У червні 1928 року в законодавчому порядку було закріплено ста­білізацію франка (1 фунт стерлінгів = 123 франкам). Для державного регулювання економікою було створено координувальні органи – Національну економічну Раду, Вищу залізничну раду, Банк ”Націо­нальний кредит”.

За рахунок повернення провінцій Ельзасу та Лотарингії, приєднання німецьких і турецьких колоній, поставок сировини (вугілля, ліс, цемент тощо) у рахунок репарацій, які в цілому становили суму у 8 млрд зол. марок, було акумульовано кошти для завершення структурної перебудови промисловості. У 1924 ро­ці темпи приросту промислового виробництва становили – 5 % на рік. За допомогою держави було відновлено та відремонтовано понад 8 тис. промислових підприємств, побудовано нові заво­ди, електростанції, залізниці. Найбільші зрушення відбува­ли­ся у важ­кій промисловості. Видобуток вугілля зріс із 24 млн т у 1920 ро­ці до 47 млн т у 1925 р., виплавка чавуну у цьому самому періоді зросла із 3 млн т до 9 млн т, виплавка сталі – із 3 млн т до 8 млн т. Разом з тим це були найнижчі показники серед провідних країн світу.

Зберігалися і довоєнні тенденції. Залишалася велика кількість дрібних підприємств (1–10 робітників). Слабка енергозабезпеченість французької промисловості, її недостатня технічна забезпеченість призводили до подорожчання французьких товарів, утруднювали їхній збут на зовнішніх ринках.

Уряд Пуанкаре зробив значний крок на шляху мілітаризації економіки. Військовий бюджет у 1927–1928 рр. досягнув 2 млрд золотих франків, збільшившись у два рази щодо довоєнного періоду. Колоніальні війни в Марокко та Сирії потребували величезних державних коштів. Уже в 1926 році інфляція набирала все небезпечнішого характеру.

В економіці країни значну роль відігравало сільське господарство, у якому зосереджувалося 53,6 % населення. Дрібна селянська власність ще більше дробилася. На частку великих господарств (40 га), що становили всього 3,3 % від загальної кількості всіх господарств, припадало 45,6 % продуктивних земель, у той час, як на дрібні господарства (до 1 га), що становили 38,5 % від загальної кількості всіх господарств, припадало всього 2,6 % продуктивних земель. Близько четвертої частини від загальної кількості продуктивних земель становили господарства селян-орендарів. Французьке село налічувало майже 3 млн батраків.

Значні капітали продовжували вкладатися в цінні папери (у 1929 р. перевершили у 3 рази вкладення у промисловість). Франція залишалася країною-рантьє.

Німеччина

На початку 20-х років німецька економіка була повністю деморалізована. Загальні втрати на ведення війни становили 150 млрд марок, а ресурси, накопичені за чотири роки війни, не перевищували 32–35 млрд марок. Втрати трудових ресурсів були значними – 7,5 млн ос., у тому числі 1 млн 800 тис. чоловік загинуло. Загальний обсяг промислового виробництва, порівняно з 1913 р., зменшився на 45 %, національне багатство скоротилося вдвічі. Франко-бельгійські війська у лютому 1923 року окупували Рурську область, у результаті Німеччина втратила 88 % видобутку вугілля, 70 % виплавки чавуну, 40 % виплавки сталі. Зменшилися валові збори пшениці та картоплі на 45 %, жита на 35 %, вівса на половину. Безробіття зросло до 72 %. У країні з 1916 року розпочався голод. До 1924 року в Німеччині продовжувалася глибока економічна криза.

Революційна ситуація, що складалася в Німеччині, змусила західні країни розпочати заходи щодо економічного відродження країни. На Лондонській конференції, 16 серпня 1924 року, міжнародна комісія експертів на чолі з американським банкіром Чарльзом Дауесом запропонувала план, що розпочав діяти 1 вересня 1924 року (термін дії 1924–1929 рр.).

План Дауеса передбачав:

– пом’якшення репараційного тиску на період досягнення економічної стабілізації – у 1924–1925 бюджетному році сплата повинна була становити 1 млрд золотих марок, 1925–1926 рр. – 1,2 млрд, а з 1929 року – 2,5 млрд марок;

– більша частина репараційних платежів йшла за рахунок непрямих податків на предмети широкого вжитку (пиво, табак, цукор, взуття тощо), менша – за рахунок доходів від промислового виробництва;

– припинялася окупація Рурського вугільного басейну франко-бельгійськими військами;

– значно збільшувалися прямі інвестиції в німецьку економіку – до 200 млн дол., у тому числі 100 млн дол. із США;

– щоб уникнути можливої конкуренції з боку німецьких виробників на європейському ринку, експорт промислових товарів спрямовувався до СРСР в обмін на поставки стратегічної сировини;

– установлення контролю міжнародної комісії експертів над німецьким бюджетом, грошовим обігом та кредитом, залізничним транспортом.

За період дії плану Дауеса, з 1924 до 1929 року, загальна сума іноземних інвестицій становила 26–27 млрд зол. марок, у той час, як сума репараційних платежів – 10 млрд зол. марок. Деякі кре­дити надавалися на 20–30 років і використовувалися на модернізацію промисловості. Сам уряд отримав позику на 800 млн марок.

У 1928 році німецька економіка не тільки досягла довоєнного рівня, але й на 8 % його перевищила. Прискореними темпами розвивалася важка промисловість, машинобудування, електротехніка. Видобуток вугілля зріс на третину, збільшилося виробництво металу на 37 %, синтетичних волокон у 10 разів, азоту у 53 рази, хімічної продукції на 80 %, освоєно виробництво синтетичного бензину та штучного шовку. Створено найбільший у Європі ”Сталевий трест” (75 % виробництва сталі Європи), продовжується концентрація виробництва. Концерни створили 50 міжнародних фінансових об’єднань. Німецький фінансовий капітал брав участь у 200 із 300 міжнародних монополій. За загальним обсягом промислового виробництва Німеччина знову вийшла на друге місце у світі після США.

Разом з тим зберігалася низька заробітна плата, 60–70 % від довоєнного рівня і найнижча серед провідних країн Європи. Безробіття коливалося в межах 3,5–19 млн осіб.