Загальна характеристика лінгвістичних джерел

Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Це насамперед назви та власні імена природних, географічних об'єктів, небесних тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Дослідженням цього комплексу лінгвістичних джерел займаються численні розділи історичної та філологічної ономастики. Поширеною є класифікація лінгвістичних джерел (так само, як і інших вербальних джерел) за мовною ознакою, як у вузькому (грекомовні, латиномовні, україномовні), так і в широкому (слов'яномовні) розумінні. Дослідження слів іншомовного походження в українській мові дає можливість простежити відносини українського народу із сусідніми народами у різні історичні періоди.

Основним видом лінгвістичних джерел є назви та власні імена (гр. — оніми). Коло власних імен та назв, що вживаються кожним народом, у тому числі й українським, має назву ономастикону. Він, як правило, характеризується стійкістю і традиційністю, що пояснюється спільним впливом на нього географічних, природних, економічних та інших факторів етногенезу. Водночас власні імена, так само як і інші види історичних джерел, вирізняються тим, що змінюють свою форму в ході тривалого використання і постійного іншомовного впливу. Тому вивчення їх вимагає застосування джерелознавчого аналізу, переважно з допомогою методів лінгвістики і мовознавства, які дають можливість виявити мовну належність оніма, відтворити його первісну форму і вимову, встановити історичну епоху, коли він виник, виявити вплив на нього інших мов і діалектів, простежити шляхи його мовної трансформації до нинішніх часів. Без реконструкції усіх етапів розвитку оніма неможливо зрозуміти його історичне значення. Для розуміння онімів треба добре знати спосіб життя, світогляд, господарську діяльність, економічні та соціальні відносини у тих людських спільнотах, де виникло коло назв, які вивчають історики і лінгвісти.

Власне ім'я є своєрідним історичним джерелом, з властивим тільки йому засобом кодування інформації про минуле людського суспільства. Незважаючи на уявну подібність до писемних джерел, оніми кардинально відрізняються від останніх саме особливим засобом кодування відомостей. Якщо писемні джерела являють собою комбінації слів, то оніми — комбінації фонем, кожна з яких могла виникнути у різний час і незалежно одна від одної.

Перші спроби зрозуміти історичний зміст різних назв і імен робилися ще за княжих часів. Про це свідчать писемні пам'ятки Київської Русі, де подається переклад змісту численних церковних імен на слов'янську мову. У 1289 р. з'явився перший на Русі словник власних імен людей, створений для новгородського єпископа Климента. Носіями різноманітних пам'яток мови виступають насамперед словники, які фіксують й упорядковують лексику з усіх сфер суспільного життя. Найдавнішими українськими словниками вважаються "Лексисъ съ толкованіємь словенских мов просто" (середина XVI ст.), "Лексис" (1596) Лаврентїя Зизанія, а також "Лексикон словено-роський і імен толкованіє", виданий у 1627 р. Памвою Бериндою. У середині XVII ст. Стефаній Славинецький уклав "Лексиконъ латинский", де початковою мовою була латина, однак у перекладній частині, крім церковнослов'янських, трапляється чимало й українських слів.

У XVIII—XIX ст. власні імена та назви починає вивчати лінгвістика. Численні географічні назви — топоніми зацікавили також істориків. Російський дослідник М. Надєждін у статті "Опыт исторической географии русского мира" (1837) писав, що топоніми допомагають археологам визначити стадії міграції і заселення території народами. М. Барсов, вивчаючи топоніми, склав корисний посібник "Материалы для историко-географического словаря Древней Руси" (1865).

Географічні назви Західної України вивчав І. Філевич. Найвідоміша його праця — "Угорська Русь и связанные с ней вопросы русской исторической науки" (1894). Вивчення географічних назв було продовжено й у XX ст. Великий комплекс досліджень по систематизації гідроназв і створенню списків рік басейнів Дністра, Південного Бугу, Дніпра і Дону здійснив у 1907 — 1934 pp. П. Маштаков. Ці списки були покладені в основу багатьох ономастичних розробок. Цікаві дослідження географічних назв України були проведені академіком О. Соболевським.

У середині XX ст. ономастика в Україні стає однією з провідних спеціальних історичних дисциплін. У Києві почала працювати Ономастична комісія АН України. За її ініціативою в різних містах України скликались ономастичні конференції, видавались наукові праці й "Повідомлення Української ономастичної комісії". В університетських центрах України, насамперед у Києві, Харкові, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку, Чернівцях, Ужгороді, були створені спілки дослідників ономастики. Ґрунтовну роботу в цьому напрямі здійснюють Інститут мовознавства НАН України ім. О. Потебні, Інститут історії України НАН України.

Актуальною проблемою сучасного лінгвістичного джерелознавства є пошук, виявлення та повернення до сучасної української мови пам'яток вітчизняної офіційної, дипломатичної, наукової, військової, ділової та інших різновидів лексики. При цьому необхідно вивчати не лише писемні джерела, що найбільше зберігають пам'ятки мови, а й живу українську мову різних регіонів України та діаспори, яка нерідко є носієм унікальних зразків автохтонних термінів, назв, фразеологічних зворотів тощо.

Усі власні імена і назви з історії України складають вітчизняний ономастикон. Відповідно до різновидів власних імен та назв ономастикой поділяється на такі складові частини: антропонімії (імена людей), топоніми (географічні назви), етноніми (назви народів, племен, етнічних груп), теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів), космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об'єктів), зооніми (прізвиська та назви тварин).

Одним із різновидів зображальних _ _ джерел з історії України є історичні та географічні карти, картографічні схеми. Зображення на картах — це особливий вид моделювання реальних явищ, що у графічній формі передає їх кількісні і якісні характеристики, структуру, взаємозв'язки та динаміку.