Україна під чужою окупацією 8 страница

середні — від 10 до 14 і великі — до 18 років життя. Від 18-го року життя кантоністи переводилися у військові частини, де вони від­бували військову службу до 45 років. Після 45 років чоловіки зай­малися вже тільки сільським господарством.

Кантоністи середнього віку мусіли вчитися читати й писати За­кону Божого й арифметики. Старші кантоністи, від 14-го року жит­тя, вивчали також військову справу і привчалися до хліборобства. Ця група кантоністів отримувала вже харчі та гроші як вояки у чин­ній службі¹. Малих хлопчаків часто забирали від батьків і віддава­ли до спеціальних шкіл і, як тільки вони дозріли до певного віку, їх записували до військової школи й зараховували до свого полку.

Так само регулювалося життя родини й порядки в хаті. Кожна річ мала визначене місце в хаті окремою інструкцією і кожного дня ранком службові підстаршини переглядали всі доми, стежачи за чи­стотою та чи все поскладане згідно з приписами. За будь-які від­хилення від інструкцій карали доволі суворо. Коли до непорядку спричинялися жінки, їх карали не менш жорстоко, а за деякі про­вини навіть різками². Строгість була настільки великою, що люди боялися ступити на підлогу, чи сісти на крісло, щоб його не за­бруднити, бо може появитися контроль й покарати за нечистоту.

Безконечні інспекції житлових приміщень, як також військові паради, відривали господарів від обробітку власних полів. Від гос­подарств часто відбирали кращих коней до військової служби або до державних кінних заводів зовсім безплатно. Нерідко господарі були в розпачі, бо достигле збіжжя на полі чекало робочих рук са­ме тоді, коли господарські помічники, хлопці й парубки перебува­ли в школах кантоністів, а збіжжя на полі поїдала мишва або са­рана. Торгівлі також не було ніякої, бо купців виселено з військо­вих поселень до міст і містечок, а самі поселенці не мали права займатися торгівлею, навіть якщо вона була необхідним чинником у кожному військовому поселенні.

Організація подружжя також була під наглядом військових вла­стей, включно з самим Аракчеєвим, як головнокомандуючим всіма військовими поселеннями. Він вимагав, щоб йому подавали список усіх на виданні дівчат та вдовиць і забороняв влаштовувати весілля без його дозволу, хіба що їхніми женихами були вояки-поселенці. У такому випадку Аракчеев вимагав, щоб молодим виплатити 25 рублів на весілля, а його про те повідомити³. У деяких полках списували на карточках прізвища дівчат і вкидали їх до одного капелюха, а карточ­ки з прізвищами вояків до другого. Батальйонний командир витягав

¹ Граф Аракчеев и военные поселения, 1809-1831; рассказы очевидцев о бунте военных
поселян, исторический обзор устройства военных поселений, переписка гр. Аракчеева.-
Санкт-Петербург, 1871.- С. ПО.

² Довнар-Залольский М. Вказ. праця.- С. 324.
⁵ Там же.- С. 323.

 

одну карточку з одного капелюха, а потім з другого з прізвищем дів­чини чи вдовиці й пара вже була дібрана¹. Отже, питання любові чи особистих симпатій тут не бралося до уваги. Командир полку чи ба­тальйону роздавав воякам-женихам жінок як овець, відповідно до військового стану вояка. Урядові, який репрезентував Аракчеев, за­лежало на тому, щоб розвести якнайбільше поселенців.

Аракчеев увів у військові поселення дисципліну палиці й вима­гав беззастережного підпорядкування всіх мешканців. Військова вла­да вмішувалася в усі ділянки життя населення. Селяни мусіли пра­цювати, а їхні діти бавитися у військовій уніформі.

Формально поселенці мали працювати три дні для держави, тоб­то для забезпечення полку необхідними харчовими продуктами. Три дні вони мали працювати для себе, причому неділя залишалася днем відпочинку. Насправді поселенці працювали для держави цілий тиж­день, бо "ур°ки"? тобто робочі дні, були такі великі, що треба бу­ло нераз два-три дні працювати, щоб відробити призначену норму на "урок". Вони будували шляхи, мости й казарми та відбували муштру. Внаслідок такого важкого режиму смертність у військо­вих поселеннях була більша від пересічної для решти країни й до­ходила до 10%. Серед поселенців траплялося багато самогубств та психічних захворювань².

Військові поселення були об'єктом гордості Аракчеева, й тому їх часто показували чужинцям. Ті, які судили їх по зовнішньому вигляді й чистоті, висловлювалися прихильно про військові посе­лення. Але ті, що брали до уваги людей, як вони жили та як почу­валися, виносили зовсім інші враження. Деякі з них завважили, що у військових поселеннях "у людини відібрали її особовість й обер­нули у знаряддя для виповнення волі начальства, заглушили всяку ініціативу й раділи, що низкою безчисленних варварських мір за­вели порядок, який нагадував собою єзуїтів у Парагваї"³. На дум­ку історика Довнар-Запольського, "військові поселення були най-жахливішим видом рабства". Насправді, військові поселення пред­ставляли собою інший вид кріпаччини, більш жахливий, ніж та, що існувала по цілій імперії⁴.

Хоча у Росії військові поселення організовано також при загаль­ному незадоволенні, але відбувалося все без збройних виступів. В Україні так легко справа не пішла. Тут живі ще були традиції не­залежності і старих прав та звичаїв, які серед населення визнавалися як закон. Перші зареагували на те Бузькі козаки під проводом сот­ника Бучинського, яких недовго перед тим перейменовано на Бузь­ку уланську дивізію. Вони, згідно з "Жалуваною Грамотою" Кате-

¹ Граф Аракчеев.- С. 159.

² Довнар-ЗапольскийМ. Вказ. праця.- С. 324.

³ Русский архив.- Москва, 1893.- Т. III.- С. 112.

⁴ XIX век.- С. 88.

рини II, вірили, що їх не мали права обернути у військових посе­ленців і тому в липні 1817 р. серед Бузького війська вибухнули ве­ликі розрухи. У місті Вознесенську зібралося близько 500 козаків, які вимагали від військового командування відновити козацьке військо. Коли на це не було ніякої реакції, ба ще навіть поарештували чле­нів козацької делегації, 28 липня козаки намагалися захопити війсь­кові прапори та звільнити арештованій козаків. Дійшло до зброй­ної сутички, яка стала сигналом до загального повстання Бузьких козаків. Щойно у вересні 1817 р. московська влада задушила його при допомозі 10 000 війська і гармат.

Ліквідувавши повстання, влада провела низку арештів і 93 учас­ників віддано під суд. З них 64 засуджено до кари смерті, яку пізні­ше замінено покаранням "шпіцрутенами"¹. Сотника Барвінського, який впевняв козаків, що десь існувала Жалувана Грамота цариці Катерини II, якою вона забезпечувала козакам незмінність їхнього козацького стану, позбавлено старшинського ступеня й дворянства та вигнано з поселення Бузького війська. Двох козаків за те, що во­ни "розповсюджували безглузді вісті та самовільно взяли на себе звання депутатів", вислано на службу в Окремий Сибірський корпус як звичайних рядовиків на доживоття без права звільнення ані на відпустку. Всіх інших звільнено². У травні 1818 р. Бузькі козаки зно­ву підняли повстання, яке було жорстоко придушене.

Але найбільше заворушення як протест проти режиму військо­вих поселень вибухнуло у Чугуєві, де поселенці у липні 1819 р. від­мовилися косити державне (казьонне) сіно для полкових коней саме тоді, коли в їхніх власних господарствах було чимало невідкладної праці, а робочих рук бракувало. Бунт скоро перекинувся до сусід­нього Таганрозького полку, розташованого на Харківщині, а неза­баром і на місто Харків, де саме відбувався річний ярмарок, на який прибуло багато людей із віддалених місцевостей. Повстанці вима­гали ліквідації військових поселень, повернення земель, відрізаних у поселенців при їх організації, звільнення від обов'язкових поста­вок хліба й фуражу до полкових складів тощо.

Місцеве начальство намагалося задушити повстання власними силами, але побачивши, що не дасть собі ради, звернулося до вищої влади за допомогою. Уряд вислав проти повстанців два піхотні полки і дві гарматні сотні з 12 гарматами. Військо оточило Чугуїв і зайня-

Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1969.- Т. 1.- С. 211; цю кару викону­вало військо, уставлене у два ряди обличчям до себе, у кількості приписаній судом, 200, 500 чи навіть 1 000 вояків, узброєних у березові різки. Засуджені, оголені до пояса, спершу перебігали, а пізніше їх уже перетягали, бо самі вони не могли ходити приписану кількість разів, а кожний вояк мусів бити засудженого різкою. Цю кару популярно називали "зеленою вулицею".

БогдановичМ. История царствования императора Александра I и России в его время.-Анн Арбор, 1980.- Т. 5.- С. 363-364.

■

ло ряд населених пунктів, але й це не дало жодних наслідків. Тоді спроваджено два полки і приїхав сам Аракчеев, який керував розпра­вою з поселенцями. А однак повстанці витримали більше місяця, за-ки остаточно вдалося Аракчееву повстання ліквідувати¹.

Урешті повстання придушено, проведено арешти серед поселен­ців, жертвою яких стали 104 особи з Чугуївського та 899 з Таган­розького полків. Більшість з них опісля звільнено, але 363 віддано під військовий суд, який 273 особи засудив до кари смерті, а 90 — до висічення різками².

Аракчеев ще раз розглянув присуд і "помилував" засуджених, за­мінюючи кару смерті на кару шпіцрутенами, "кожного перегнати через зелену вулицю з тисячу вояків по 12 разів", тобто замість не­гайної смерті, Аракчеев віддав на муки й повільну смерть від кату­вання різками. Не довіряючи поселенцям, Аракчеев для виконан­ня кари спровадив дивізію піхоти. "Я велів розпочати екзекуцію 40 осіб, яких вважали найбільш винуватими,— писав Аракчеев ца­реві Олександрові І. — 3 цих сорок — трьох розкаялося і випроси­ли помилування, а 37 не просили пощади і 20 з них загинули під різками". Після цього першого показу, як влада вміє карати, при­сутній при екзекуції Аракчеев звернувся до засуджених із запитом, чи хтось з них кається і просить помилування. Але всі вони одно­голосно відмовилися покаятися й екзекуція продовжалася³.

Слід підкреслити, що серед повстанців було також 69 офіцерів Чугуївського полку. Деякі джерела твердять, що цією жахливою смертю загинуло не менше 80 людей, а решту непритомних пере­везено до шпиталю. Один поселенець, який відвідував свого това­риша в шпиталі, писав, що глянувши на катованих "тільки по го­лосі можна було пізнати, що це були люди, а не купа м'яса"⁴.

Погром у Чугуєві зробив величезне враження на тодішнє куль­турне суспільство. Різко засудив його молодий Василь Каразін, а також куратор Харківської Шкільної Окрути⁵. У 1820 р. подібний бунт зробили поселенці в Катеринославській губернії, над якими також не було милосердя.

Про незадоволення у військових поселеннях цар Олександср І знав від Аракчеева, а також і від самих поселенців, але він не трак­тував того поважно. Наприклад, у 1818 р. делегація від 10 сіл Бузької уланської дивізії Єлисаветградського повіту просила царя звільнити їхні села з системи військових поселень. У відповідь цар наказав усіх членів делегації заслати в рекрути й на тому справу закінчено. Біль­ше того, Олександер І давав більшу нагороду начальникам тих райо-

' Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1972.- Т. 4.- С. 505.

² Исторические записки.- Москва, 1955.- Т. 52.- С. 320-321.

³ Граф Аракчеев.- С. 151.

* Слабченко М. Вказ. праця.- С. 89. ⁵ Там же.

нів, де були заколоти, мовляв, там краще представники влади, чи команда поселень напрацювалася¹.

З приходом до влади царя Миколи І (1825-1855) Аракчеев стратив свої впливи на царському дворі і його усунено від влади* 1827 р. От­же, вже за царя Миколи І у військових поселеннях проведено деякі реформи і військових поселенців поділено на поселенців-господарів та поселенців-помічників. Незважаючи на непопулярність військо­вих поселень, їх далі поширювали, що викликало незадоволення се­ред усіх тих, які були так чи інакше заторкнені їх розбудовою. Вна­слідок того велике повстання вибухло в Україні у 1829 р. у ряді сіл Слобідсько-Української губернії, коли уряд намагався поширити си­стему військових поселень. Тут також, щоб утихомирити безборон­них селян, уряд вислав дивізію уланів та батарею кінної артилерії, які 11 червня 1829 р. оточили село Шебелинку на Харківщині й відкрили вогонь. Загинуло 109 повстанців-селян, а пізніше поставлено під військовий суд 143 особи. З них двоє суд засудив на довічну катор­гу, а 48 вислано на службу в Херсонські військові поселення².

У 1831 р. дійшло знову до більших заворушень у військових по­селеннях, але цим разом у Росії. Після них цар Микола І виділив ді­йову частину полків, тобто виконуючих військову службу, із поселень і людність давала до полків тільки рекрутів й натуральне утримання їх. Обов'язкову працю селян обмежено до трьох днів громадських ро­біт³. У 1837 р. уряд запровадив нові військові поселення у Київщи­ні й на Поділлі, на конфіскованих маєтках польських панів-землев-ласників, які брали участь у польському Листопадовому повстанні 1830 р. В Україні у середині XIX ст. було 25 військових поселень, які займали 2,4 мільйона десятин землі з 554 тисячами населення. У Бі­лорусі й Росії було тільки 17 військових поселень, а на Кавказі — 1. Так "військові поселення нового роду проіснували до половини 1857 p., коли їх було переведено до Міністерства Державних Маєт-ностей"⁴. Іншими словами, повір'я поселенців, що військові посе­лення існуватимуть так довго, як довго живе Аракчеев, менш-більш здійснилися. Але пам'ять про Аракчеева, як жорстокого тирана, за­лишилася в народі, і період його поліцейського деспотизму та грубої вояччини дістав назву "аракчеєвщини".

¹ Там же.

² Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1972.- Т. 4,- С. 51;

* У монастирі у Старій Руссі, в Росії, знаходилася картина пензля якогось доморобно­го мистня-поселенця, названа "Введення Аракчеева до пекла". На тій картині на самому переді йшов граф Аракчеев у парадній уніформі, а за ним ціла свита генера­лів. Довкола стояли товпи народу — військових поселенців, які радісно проводжали свого мучителя до сатани.

³ Слабченко М. Вказ. праця.— С. 90.

⁴ Там же.

Декабристи

На початок панування Олександра І, визнаного як ліберально­го володаря, витворилися були сприятливі умови для розвитку літератури й науки, засновано народні й середні школи і створено чотири університети: в Дорпаті, Петербурзі й Казані та в Харкові в Україні. Водночас зменшено цензуру. Серед оточення Олександра І були й противники підданства селян. Граф Петро Румянцев висту­пив з проектом, щоб дозволити земельним власникам звільняти се­лян із підданства й наділити їх землею. У зв'язку з цим проектом у 1803 р. появився Указ про "вільних хліборобів", який дозволяв зе­мельним власникам заключати з селянами умови про надання землі й волі. На основі цього Указу за Олександра І звільнено з піддан­ства 47153 особи. В тому самому часі 17 земельних власників пере­дали своїм селянам наділи землі безплатно.

Але в другій половині свого панування Олександер І змінив свої ліберальні погляди і став одним з найбільших прихильників поборювання будь-якої вільної думки. Це були часи наполеонівських війн, в яких російська армія брала активну участь і перемаршувала Європу від Москви до Парижа. Завдяки тому багато підданих Ро­сійської імперії мали змогу побачити Західну Європу й перекона­тися на власні очі, що там, у знищених війнами й революцією кра­їнах народ живе краще і свобідніше, чим у переможній Російській імперії. їх поворот із Західної Європи, як і їхній власний досвід, відіграв поважну роль у підсиленні опозиції до існуючого ладу, зок­рема до нелюдської кріпацької системи.

Багато офіцерів, що походили з дворянства, повернулися з За­ходу з ідеями Французької революції про свободу, рівність і бра­терство. Зрештою, навіть звичайні вояки російської армії бачили в Західній Європі життя без примітивного рабства, яке панувало в межах Російської імперії.

Невдоволення автократичною системою зростало, але на зовні воно не могло свобідно виявитися, не було можливості на вільний обмін поглядів, а тим більше обговорювати політичні й соціальні проблеми відкрито. Цей стан змушував організувати таємні товари­ства, в яких можна було б дискутувати й шукати принаймні теоре­тично виходу із застарілого самодержавства. Як вияв незадоволення з існуючого політичного й економічного стану в Росії дворянство-шляхта почала організовувати різні протиурядові таємні товариства.

В Україні незадоволення виявлялося в організаціях масонських лож, які появилися в середині XVIII ст. Перша на українських зем­лях масонська ложа була заснована в 1742 р. польськими шляхтича­ми у Вишнівці на Волині, а друга в 1758 р. у Львові. На Лівобереж­ній Україні масонство поширювалося з Росії, але ідеї масонства приносили в Україну також сини козацької старшини, які студіюва-

ли в Західній Європі, головно в німецьких університетах. Найвидат-нішим осередком масонства був Київ, де в 1794 р. була заснована ложа "Безсмертя". Поза Києвом існував ще цілий ряд масонських лож, але вони не були об'єднані. Найважливішими масонськими ло­жами були: ложа "З'єднаних Слов'ян" у Києві, заснована в березні 1818 p., та "Любов до істини" у Полтаві, заснована у квітні 1818 р. До останньої належав відомий український поет Іван Котляревсь­кий. Членами масонської ложі "З'єднаних Слов'ян" були українці, росіяни й поляки, які прагнули до встановлення приязних відносин між усіма трьома народами. Але "на Правобережжі існували ще й польські угрупування, які мали на увазі поновлення історичної Польщі, включаючи до неї й Україну з відродженим козацтвом XVI ст., коли воно було в повному розпорядженні польської держави"¹. У 1825 р. з цієї масонської ложі створилося "Товариство З'єднаних Слов'ян", яке ставило собі за мету звільнення всіх слов'ян від абсо-лютистичної влади, зниження національного автономізму поміж де­якими слов'янськими народами й об'єднання їх усіх в одному феде­ративному союзі. Кожна з цих слов'янських держав мала б точно ви­значені свої кордони й парламентарну форму правління. Справами цілого союзу мав би завідувати окремо створений конгрес з пред­ставників усіх держав — членів союзу. У внутрішніх справах кожна з цих держав користувалася б повною свободою й незалежністю у вирішуванні своїх власних справ. "У соціяльному відношенні Това­риство було проти кріпацької системи й поширювало гасло "Не ба­жай раба, коли не хочеш сам стати рабом"².

З масонських лож виросли чисто політичні товариства, серед яких були й чисто українські з українськими політичними цілями. Оскільки масонство не цікавилося практичним життям, замість ма­сонських лож на Україні появилася низка таємних товариств, а се­ред них Малоросійське Товариство (Малороссийское Общество), яке очолював бориспільський поміщик Василь Лукашевич. Коло цього товариства згрупувалося чимало панів і колишніх масонів, а серед них, мабуть, і нащадок гетьмана Розумовського, князь Ми­кола Рєпнін (1778-1845), малоросійський губернатор та інші люди, які займали доволі високі становища в суспільстві і Російській ім­перії. Лукашевич, будучи на чолі "Малоросійського Товариства", склав окремий "катехизис" для нього, з якого видно, що воно ма­ло на меті відновити Гетьманщину в старих її формах. У цьому "ка­техизис і", що був програмою Малоросійського Товариства, гово­риться, наприклад, що "сонце встане в Чигирині, що одновить ко­зацтво", прив'язуючися до славних часів Чигирина, коли він був столицею козацької держави за Богдана Хмельницького. Однак біль­шість Малоросійського Товариства, т.зв. правиця, обстоювала іс-

¹ Там же.— С 96.

² Дорошенко Д. Нариси історії України.— Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 277-278.

торичні принципи в значно меншій мірі и вимагала тільки авто­номії для України¹.

Малоросійське Товариство започаткував масон Новиков. Він склав окрему конституцію для Російської імперії, яку планував пе­ретворити на республіку, що мала поділятися на вісім царств, в тому числі два українські: Київське і Херсонське, причому саме місто Ки­їв, а також Одеса, мали бути вільними містами. Малоросійське То­вариство зв'язувалося також з російськими змовниками в Україні, зокрема з поетом Кіндратом Рилєєвим, одруженим з українкою, який у своїх поезіях оспівував Гетьманщину й був одним з керівни­ків Північного Товариства. У таких ложах гуртувалися також й укра­їнці, між ними були Іван Котляревський, Василь Лукашевич, В. Тарновський, В. Капніст, С. Кочубей та інші. Це все свідчить про те, що ідея незалежної або принаймні автономної української дер­жави все ще існувала в колах української шляхти-дворянства.

Думка про заснування таємного політичного товариства дозрі­ла в 1816 р. у гурті столичних офіцерів. її ініціаторами були Олек­сандр Муравйов, брати Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли, князь Сергій Трубецькой та ін. Небавом до товариства долучився пол­ковник Павло Пестель, який виявився найвизначнішою постаттю й ідеологом перебудови Російської імперії в республіку. Так постало товариство "Союз Спасения" на чолі з Олександром Муратовим, яке ставило собі за мету звільнення селян від кріпацтва, а потім до цього долучилася ще й вимога введення у Росії конституційної монархії.

Друге таємне товариство "Союз Благоденствія", яке створено у 1818 p., проіснувало до 1821 p., коли реорганізувалося у два това­риства — "Північне" у Москві й "Південне" в Україні із центром у містечку Тульчині на Поділлі. Члени цього товариства були ви­сокоосвічені люди з аристократичних родів, які ненавиділи абсо­лютизм і постійно критикували його. Між ними були радикальні демократи, помірковані ліберали, а також прихильники російсько­го націоналізму, ба навіть послідовники русифікації. Між цими останніми був власне полковник Павло Пестель, автор програми товариства — "Русская Правда", який вимагав автократичного прав­ління — диктатури на 15 літ. Товариство організувало таємні з'їз­ди у Києві у 1823-1825 pp., на яких обговорювали майбутній прав-нодержавний устрій Росії, під впливом Пестеля перевага віддава­лася республіканській системі над конституційною монархією.

Пестель прекрасно орієнтувався в українському питанні і знав, що український нарід — не росіяни. Він сам називав жителів Лі­вобережної України малоросіянами, Слобожанщини — українця­ми, а Правобережжя — русинами. Так само він знав, що всі вони

¹ Там же.

користувалися особливими законами, мали відміни у соціальному відношенні, господарському укладі і т.п. Проте був певний, що Ма­лоросія та Новоросія ніколи не користувалися самостійністю й ні­коли не можуть нею користуватися, бо починав історію Росії від

київських князів.

З декабристами співпрацювало таємне товариство "З'єднаних Слов'ян", що постало на переломі 1823-24 років у Новограді Во­линському. Воно мало у проводі українців, як от Івана Горба­чевского, братів Андрія і Петра Борисових, а також одного поля­ка Юліяна Люблінського та ін. Збиралися у Києві, де було набага­то легше організувати сходини. Товариство "З'єднаних Слов'ян" виходило з ідей всеслов'янського федерального устрою і тому про українську справу годі там чогось яскравого шукати¹. Під кінець 1825 р. Товариство "З'єднаних Слов'ян" об'єдналося з Південним Товариством, як його четвертий відділ.

Програма Південного Товариства — т. зв. Катехизм — складав­ся із 17 параграфів і мав на меті федерацію всіх слов'янських на­родів, причому за слов'ян уважали також угрів і румунів. Згідно з тією програмою, Товариство було за повернення Польщі держав­ної незалежності не тільки в межах Варшавського князівства, але також повернення їй частини білоруських й українських земель. Об­говорюючи кордони поміж реорганізованою Росією і Польщею, Пе­стель проводить його на півночі від міста Динабурґа рікою Дви­ною до Полоцька, а далі річкою Ушачою до Березини й на пів­день до Прип'яті й через місто Острог на Волині аж до Карпатських гір². Іншими словами, віддавав полякам Віленщину, західну Біло­русь з містом Мінськом, Західне українське Полісся й Волинь та цілу Галичину й Буковину. Україну, як таку, ідеолог декабристів Пестель зовсім не брав до уваги.

У другому параграфі "Русской Правды" Пестель стверджував, що "Фінляндія, Естляндія, Курляндія, Білорусь, Грузія, весь Кавказ, землі киргизів, всі сибірські народи й різні інші племена, які живуть внутрі Російської держави й ніколи не користувалися самостійністю й незалежністю, повинні навіки відмовитися від права окремої народності. Внаслідок того всі вище названі країни, зі всіма племе­нами, які в них живуть, мають залишитися на вічні часи у складі ро­сійської держави. Параграф 4-й, як і сам заголовок "Русской Прав­ды", каже, що Росія є державою "єдиною і неподільною"⁵.

Після того як до Петербургу 27 листопада 1825 р. надійшла зві­стка про смерть Олександра І, — на царський трон вступив його

¹ Слабченко М. Вказ. праця.— С 98.

² Восстание декабристов. Документы (под ред. чл.-кор. АН СССР М. В. Нечкиной).—
Москва, 1958.— Т. 7: "Русская правда" П. Н. Пестеля.— С. 125-126.

³ Там же.- С. 127.

брат - - Микола І, хоча правним наслідником мав бути великий князь Костянтин, але він, за намовою Олександра І, відмовився від трону ще в 1822 р. Тим часом Миколи І ніхто не любив і чле­ни Північного Товариства, обравши князя Трубецького на свойого провідника, планували не складати присяги новому цареві на вір­ність і змусити його відмовитися на користь Костянтина. Однак один із офіцерів доніс про це цареві й коли 14 (26) грудня 1825 р. Московський полк відмовився скласти присягу льояльності, що й мало бути початком повстання, цар Микола І був приготований до виступу змовників. Крім того, їхній вождь князь Трубецькой не явився тоді на Сенатський майдан, де мало початися повстання, і ніхто із його соратників не відважився на власний розсуд давати накази, і військо стояло бездіяльне. Постоявши так цілий день, вірні цареві відділи почали стріляти з гармат у збунтоване військо і на­товп, зібраний на Сенатському майдані. Внаслідок того багато во­яків і цивільних осіб загинуло на місці, а провідників повстання заарештовано.

Набагато довше тривало повстання Південного Товариства в Україні, яке почалося 29 грудня 1825 (10 січня 1826) р. Члени Пів­денного Товариства почали повстання виступом Чернігівського пол­ку й у Василькові на Київщині дійшло до першого збройного зу-дару. Сили повстанців були замалі, щоб дати відсіч урядовим військам і в висліді того 3-го (15) січня 1826 р. повстання було задушене. Поранені Іполит Муравйов-Апостол і Анастасій Кузь-мін відібрали собі життя, а головні керманичі бунту в Україні, Сергій Муравйов-Апостол, командир Чернігівського полку, його брат, від­ставний полковник Матвій Муравйов-Апостол та Михайло Бесту­жев- РюмІн були арештовані. Історики стверджують, що керманичі повстання в Україні "в рішаючій хвилині виявили подиву гідну мужність й енергію, далеко більшу як їхні петербурзькі товариші, але ситуація була безнадійна"¹, бо в них було замало сил. Важливе тут ще й те, що вони "не вводили в гру великих князів Костянти­на й Миколу, як це робили керівники Північного Товариства, та не визискували підступним й одночасно бездарним способом їх­нього конфлікту із-за престола. Вони ставили справу ясно, просто й революційно, і закликали вояцтво до боротьби з царатом в ім'я політичної й соціальної свободи. їхня акція може би й„мала успіх, коли б вони мали розуміння національно-політичного моменту, коли б свою революційну діяльність прив'язали до визвольних зма­гань українського народу, політичної й національної боротьби Ук­раїни з російським царатом"².

Оскільки планований, але невдалий переворот відбувся під кі­нець грудня, що по-російськи називається "декабрь", усіх його учас­ників названо "декабристами". У часі слідства багато декабристів заломалося, а між ними і князь С. Трубецькой, який повівся най-ганебніше. Суд над декабристами був тільки звичайною формаль­ністю, бо судді, бажаючи сподобатися цареві, засудили ідеолога Павла Пестеля, російського поета Кіндрата Рилєєва, який очолю­вав Північне Товариство, Петра Каховського, який піц час повстан­ня у Петербурзі смертельно поранив генерал-губернатора Михай­ла Милорадовича, та Сергія Муравйова-Апостола й Михайла Бес­тужева-Рюміна, провідників повстання в Україні, на кару смерті через четвертування, багатьох на смерть через обезголовлення, а ще більше на каторгу і заслання. Цар Микола виявив "великодуш­ність" тим, що засудженим на четвертування змінив кару на пові­шення. Екзекуцію над ними виконано 25 липня 1926 р. у Петро­павловській фортеці. Інших 121 учасників заслав на довічну ка­торгу на Сибір, а багатьох вояків наказав покарати шпіцрутенами. Отже, повстання декабристів, хоча й захопило Україну, не мало нічого спільного з українським визвольним рухом, і навіть, якби воно й було вдалося, то Україні воно не віщувало нічого доброго.

У зв'язку з виступом декабристів в Україні арештовано також Василя Лукашевича, Василя Тарновського й Віктора Кочубея, але остаточно їх усунено тільки з посад. Повстання чернігівського полку дало поштовх селянським повстанням¹.