Тема 10. Центри сапієнтизації.

Відносно прабатьківщини сучасного людства в антропології до сьогодні ведуться дискусії. Розглядається кілька гіпотез [42, 43, 44, 46, 59, 60].

1. Вузького моноцентризму. Автор – Чарльз Дарвін, центр походження людини – область Східноафриканського рифту. Аргументи на користь цієї гіпотези:

Африка – ареал найближчих родичів людини – шимпанзе та горили і тут наприкінці третинного періоду склався комплекс умов, сприятливих для "олюднення" мавп:

· зникли ліси;

· поширився рівнинний ландшафт;

· багаті водні ресурси;

· різноманітна фауна;

· збільшення рівня іонізуючої радіації внаслідок розломів земної кори і частих вивержень вулканів тощо.

Нові умови сприяли:

· переходу частини вищих приматів до прямоходіння;

· зростання ролі м’ясної їжі;

· вдосконалення руки та головного мозку;

· застосування природних, а потім і штучних знарядь;

· активній трудовій діяльності.

Саме у Східній Африці виявлені численні рештки:

· дріопітеків, передгомінідів;

· австралопітеків;

· хабілісів і близьких до них форм;

· архантропів (неандертальці - перші представники роду Хомо);

· протосапієнсів (людина родезійська).

Тут знайдені найдавніші знаряддя з гальки і різні культурні шари розташовуються на одному місці: нижчі представлені хабілісами, а вищі - архантропами й ашельскими знаряддями. Основне заперечення: ізольовані групи рідко започатковують види, що розселені по всій планеті. Крім того, цій гіпотезі суперечать і деякі палеонтологічні та інші дані.

2. Широкого моноцентризму, або генного потоку (гібридизаційна).

Запропонував Ян Якович Рогінський у другій половині 40-х років ХХ ст. На відміну від вузького моноцентризму, прихильники широкого моноцентризма (зокрема, сам Рогінський) вважаютьрегіонами формування людства Південну Європу, Передню Азію, ПівнічнуАфрику і імовірно Кавказ, Середню Азію і Південну Азію. Ця теорія вимагаєпоєднання таких факторів:

· подібність між расами сучасної людини в деталях, що не мають пристосувального значення, як результату єдності походження рас і їх виникнення в одній великій області;

· подібність кожної раси з місцевим викопним варіантом попередньої стадії, як наслідок змішання на окраїнах тієї центральної області, де формувалися люди сучасного типу, знову виникали метиси людей з місцевими палеоантропами.

Процес сапіентації був, звичайно ж, не одномоментним і тому завершився на значно більшій території, ніж почався. Розселяючись з єдиного центру, неоантропи змішувалися з аборигенними популяціями палеоантропів, які жили у віддалених регіонах планети. Цим Я.Я. Рогінський пояснював відоме протиріччя – наявність одночасно подібних ознак у сучасних людей дуже віддалених територій і схожість в окремих ознаках сучасних рас з викопними гомінінами тих же областей. Моноцентризм відкидає гіпотезу про різне походження рас сучасної людини. Згідно даної теорії, людство є єдиним видом. Різницяміж вузьким моноцентризм і широким моноцентризм істотна. Друга від першої відрізняється тим, що деяка схожість кожної сучасної раси з місцевим викопним варіантом стародавніх палеоантропів розглядається як наслідок змішання на "окраїнах"того центрального регіону, де формувався сучасний вид. Існують й інші варіанти моноцентризму, які розроблялися деякими західноєвропейськими та американськими вченими.

3. Поліцентризм. Вперше обґрунтував нім. вчений Франц Вайденрах (30-і роки ХХ ст.), який виділив 4 основних осередки формування неоантропів:

· Східна Азія – синантроп, пращур монголоїдної раси;

· Південно-Східна Азія – пітекантроп, предок австралоїдів;

· Південна Африка – родезійська людина, пращур негроїдів;

· Передня Азія – "прогресивні" неандертальці, предки кроманьйонців Європи.

При цьому іноді вважається, що кожна раса людей мала своїх власних австралопітеків, архантропів, палеоантропів, з яких розвинулись різні сапієнси. Іноді вказується можливість лише часткової гібридизації цих первинних рас по межам їх ареалів. Іншими словами, для кожної раси виділяється окремий центр її формування. Развинів цю гіпотезу К. Кун, який розділив африканський центр расоутворенняя на два незалежних – північний та південний, в яких виникли відповідно капоїды та негроїды, що переселились потім в протилежніе частини континенту. За К. Куном, кожний з п’яти витоків бул населений власним підвидом архантропів. Сучасні ж раси він поділяв на більш чи менш ррозвинені. Дещо більш помірний варіант полицентризма з виділенням 3–4 центрів сапієнтації, близьких один до одного, запропонував угорський антрополог А. Тома. На відміну від К. Куна, А. Тома вважав рівень сучасних рас однаковим (Thoma A., 1976). Поліцентричні концепції захищали також відчизняні антропологи та археологи – Г. Ф. Дебец, В. П. Алексєев, Ю. И. Семенов, А. А. Формозов та ряд інших. Проте на даний час відомо, що у нижньому та середньому палеоліті знайдені лише поодинокі расові ознаки. Становлення основних расових комплексів відбулося у післяпалеолітичний час, тобто розумність є давніша за раси і процес сапієнтації збігається з расогенезом лише частково.

4. Дицентризм. Найбільш стрункий варіант дицентризму запропонував російський антрополог А. А. Зубов [26, 27, 28, 29, 30]. Проаналізувавши світовий перерозподіл одонтологічних ознак (будова зубів), він запропонував, що людство на стадії архантропів розділилось на два головних расових стовбура – східний (монголоїди та австралоїди) та західний (європеоїди та негроіди). Особливістю такого підходу є те, що ознаки зубів мають високу генетичну детермінацію, що прямо не залежить від умов оточуючого середовища і відповідно не піддається прямій дії природного добору. Вони виникають достатньо випадково. Відповідно, вони можуть бути гарним індикатором давності групи та ступеню її ізольованості від інших популяцій. За цими ознаками А. А. Зубов виділяє два джерела сапієнтації, які були ізольовані в глибокій давнині. Надалі тропічні популяції обох стовбурів внаслідок однакових умов набули значної фізіономічної подоби і зараз віділяються в єдину екваторіальну расу. Ця гіпотеза впродовж 60-80 рр. ХХст. активно розроблялась також радянськими антропологами, перш за все Володимиром Алексєєвим.

Згідно з нею виділяють також 2 центри сапієнтації: західний та східний.

Західний центр – афро-європейський.

Пращури неоантропів постали на Африканському континенті, звідки згодом емігрували в Європу через Передню Азію, започаткувавши 2 морфологічні лінії:

Перша хвиля міграції започаткувала вид Homo sapiens neandertalensis, який існував у діапазоні часу 230 тисяч – 28 тисяч років тому на теренах Європи, Близького Сходу та Західної Азії.

Друга хвиля міграції призвела до того, що постали "прогресивні" палеоантропи, які започаткували новий вид Homo sapiens sapiens, пращури якого жили в Африці близько 150 тис. років тому і розповсюдилися на Близькому Сході приблизно 90 тис. р. тому.

Східний центр – південно-азійський. Відокремлення цього центру сапієнтації ґрунтується на таких підставах:

· Тут виявлені численні кісткові рештки досить високо розвинених приматів кінця третинного періоду: рамапітеків, удабнопітеків, гігантопітеків, азійських еректусів, тощо.

· Наприкінці міоцену-початку пліоцену через арідизацію клімату відбулося масове переселення з Центральної Азії до Європи, Африки та Південної Азії високорозвинених приматів, які вже значною мірою пристосувалися до життя на відкритих просторах і стояли на порозі гомінізації.

· Південно-Східна Азія була ареалом однієї з найчисленніших груп архантропів – яванського пітекантропа, а також їхніх можливих попередників – мегантропів, які за своєю будовою вважалисяч певний час близькими до африканських австралопітеків. Проте мегантроп виявився всього лише залишками місцевих форм еректусів. Проте певну роль в еволюції сучасних людей вони все таки відіграли (як носії D-аллелю гену microcephalin).

· У Південно-Східній Азії до сьогодні мешкають такі людиноподібні мавпи як гібони та орангутани. Проте вони виявилися генетично більш відддаленими нашими родичами, ніж африканські людиноподібні мавпи.

Загалом для обґрунтування гіпотези дицентризму були використані численні краніологічні, молекулярно-генетичні та інші дані. Інколи ці два центри розглядаються як самостійні.

5. Сибірська гіпотеза.

Вперше гіпотезу про походження людини в умовах холодного клімату високих широт Євразії висунув в 1870-х роках німецький мандрівник та натураліст Моріц Вагнер, сучасник Чарльза Дарвіна. Він вважав, що саме суворі, несприятливі умови могли «заставити» деяких найбільш розумних та діяльних мавп не загтнути, а «олюднитись». Подібну точку зору виказував в ХIХ ст. Степан Петрович Крашеннініков (за матеріалами Афонтової гори біля м. Красноярськ). В 1982 році цю гіпотезу підтримав проф. Ю. А. Мочанов [42, 44, 45, 46, 60]. Культура Дірінг-Юрях в Сибіру у відповідності до первинно отриманих даних мала вік понад 2-3 млн.р. т. (за Мочановим 1,8 млн.р.) і відповідала Олдувайській за характером виробів. Тому виникла теорія «нетропічного походження» людей. Першолюди могли постати одночасно в екстремальних умовах кількох районів Землі. Відомий угорський антрополог А. Тома доводить, що поштовхом до виникнення східних центрів сапієнтації стали міграції сибірських першолюдей до Центральної Азії. Тут вони змішались з популяціями, близькими до синантропів, започаткувавши протомонголоїдів. Проте, результати незалежного датування Дірінгської культуры, які були опубліковані в 1997 р. американськими дослідниками (Michael R. Waters, Steven L. Forman and James M. Pierson) показали, що у відповідності до термолюмінесцентного аналізу знарядь з кварциту, вік відкладень з культурними залишками складає відт 260 тис. до 370 тис. років, що відповідає мусть’єрській епосі [42].

Таким чином, дискусія щодо центрів сапієнтації не вщухає до сьогодні. Не викликає сумнівів тільки те, що Америка, Австралія та Океанія не були прабатьківщиною людства. Тут ніколи не мешкали людиноподібні мавпи і зовсім відсутні сліди перебування давніх гомінід. Усі найдавніші знахідки датуються верхньо-палеолітичним періодом. У Північну Америку люди прийшли близько 30 тис. років тому із Сибіру через Аляску, а до Австралії вони потрапили приблизно 35-45 тисяч років тому із Південно-Східної Азії (Нова Гвінея) через мережу острівків, які наприкінці плейстоцену з’єднували острови Індонезії та Австралію. Америка-Берінгія – велика зоогеографічна область, яка існувала протягом останнього Вюрмського-Вісконсинського зледеніння, коли чверть Євразії та 3/4 всієї Північної Америки були вкриті кригою. До складу цієї області входили Чукотка, Камчатка та Західна Аляска, які сполучалися суходільним мостом завширшки ≈ 1 000 км. За верхнього палеоліту тут мешкали вихідці із центральних регіонів Азії (Дюктайська культура). 11-10 тис. р. тому сталося глобальне потепління, значно зріс рівень світового океану і Берінгія перестала існувати. Перші цивілізації постали в Азії та Африці на межі четвертого – третього тисячоліть до н.е., у Європі – близько 2 тис. н.е., в інших регіонах Землі це сталося ще пізніше.

5. Теорія генетичного протікання з заміщенням, яка знаходить все більше доказів [42, 43]. Основна популяція (Африканська) поглинула решти інших (Євразійських – неандертальці, Денисівці, еректуси Сх. Азії). Вона була розглянута раніше. Генетичний матеріал вихідців з Африки розчиняє в собі гени інших людей, майже без сліду, тому що їх була переважна більшість. Саме у відповідності до матеріалів дослідження гаплогруп мт-ДНК та у- хромосом доведено походження переважної кількості людського генетичного матеріалу з Африканського центру, де час їх виникнення вказується як 200-160 тис. р. т. Проте в наш час, завдяки роботам палеогенетиків з Німеччини (місто Лейпціг) доведено наявність в геномі неафриканської частини людства генетичних фрагментів притаманних неандертальцю (1-4%) та денисівській людині (до 6% переважно у населення південно-східної Азії). Геноми H.sapiens та H.neandertalensis у відповідності до досліджень палеогенетиків (Сванте Паябо) виявилися ідентичним на 99,5% та більше (за останніми даними – на 99,84%.) Цікавими є також дослідження гену «microcephalin», що можливо був успадкований сучасними людьми від азійських еректусів чи гейдельбергських людей (D-аллель) (рис. 87) [162].

 

Рис. 87. Істрія еволюції різних аллелів гену «microcephalin»[162].

 

Брюс Лан (Bruce T. Lahn) та його колеги із Чікагського університету вже кілька років вивчають людський ген microcephalin, мутації якого призводять до мікроцефалії. Цей ген недавно викликав до себе посилену увагу дослідників, тому що виявилось, що він дуже швидко еволюціонував у людських предків післе того, як вони відокремились від предків шимпанзе 5-7 млн. р. тому. Поєднання цих двох особливостей (зв’язок з ростом мозку та швидка еволюція в «людській» лінії) зробили ген microcephalin одним із найбільш популярних об’єктів у генетиків. В вересні 2005 року стало відомо, що найбільш поширена група споріднених варіантів гену microcephalin з’явилася в людській популяції всього 37 000 років назад та дуже швидко поширилась – очевидно, під дією добору.

Ця група варіантів (яку вони назвали групою D від слова derived «похіний») давала якусь певну перевагу своїм носіям, що й обуморвило її швидке поширення. Вважалося, що група D з’явилась в результаті мутацій одного з більш давніх варіантів гену, що встрічаються у людини. Це видно, зокрема, за назвою «derived». Проте надалі стає відомо, що походження D-аллелів було, вірогідно, більш драматичним. Була виділена послідовність нуклеотидів великого (довжиною 29 тисяч пар основ) фрагменту гена microcephalin у 89 людей з різних регіонів світу, отримавши таким чином 178 послідовностей. Виявилось, що в цій вибірці є 86 відмінних варіантів (гаплотипів). 124 із 178 послідовностей (70%) належать до групи D. «Час сходження» (coalescence age) усіх варіантів, що входять в групу D, складає близько 37 000 років. Вншими словами, всі ці варіанти походять від одного «предкового» фрагменту ДНК, який був частиною геному якогось нашого пращура, що жив 37 000 р. т.

Попарне порівняння D-аллелів з іншими (не-D-аллелями), а також не-D-аллелів між собою дало наступніе результати. Між D- і не-D-аллелями виявилися дуже глибокі відмінності. Загальний предок всіх носіїв не-D-аллелів жив близько міліону р. т., а загальний предок носіїв D- та не-D-аллелів – близькоо 1,7 млн. р. т., як це видно на рис. 87. З одного боку, D-аллелі з’явились та стали швидко поширюватись в людській популяції лише 37 000 р.т., з іншого, розподіл еволюційних ліній D- та не-D-аллелів відбулось 1,7 млн р. т. Якби D-аллелі виникли в результаті мутацій всередині популяції H.sapiens, слід було б чекати, що час розділення D- та не-D-аллелів буде співпадати з часом початку дивергенції D-аллелів (близько 37 000 р.). Виявилось, що ці дві версії гену тривалий час існували ізольовано одна від одної, в різних популяціях. За приблизною оцінкою, ізоляція скоріш за все виникла близько 1,1 млн. р. т., алн не пізніше, ніж 530 000 р. назад. В одній із ізольованих популяцій закріпились D-аллелі, в інших – не-D-аллелі, а потім вже відбулось змішання популяцій. Або дві популяції просто об’єднались та змішались, або популяція Homo sapiens 37 000 р. т. тримала нову модифікацію гену від якоїсь іншої популяції, з якою тривалий час не існувал обміну генами, а корисний аллель D в результаті епізодичного схрещування, завдяки своїй корисності, швидко поширився. В першому випадку в геномі людини повинно бути безліч генів з такою ж геніалогією, як у гену microcephalin.

 

 

Рис. 88. Сучасна схема походження людей (протікання з заміщенням): 1 – гібридизація гейдельберзької людини з людиною випрямленою; 2 – гібридизація неандертальця з людиною; 3 –.гібридизація людини розумної та людини денисівської

[42].

 

Проте нічего подібного не спостерігається. Тому вважається, що популяція Homo sapiens 37 000 р. т. отримала D-аллель гену microcephalin в результаті гібридизації з представником якоїсь іншї популяції гомінид, з якою до цього не було активного обміна генами на протязі 500 000 років та більше. Претендентами на цю роль можуть бути і азійські еректуси, і неандертальці (у них аллель D не виявлений на цей час), так і денисівські люди. Це в той же час доводить, що генетичні відмінності між людьми, які жили близько 1, 7 млн. р. т. і живуть зараз є незначними і це дозволяло різним генетичним лініям людства гібридизувати між собою. Підтверджують ці дані також результати секвенування геному азійських еректусів. Таким чином, сучасне уявлення про походження людини виглядає так, як це зображено на рис. 88 [42].