Покарання, його цілі і види

 

Насамперед хотілося б зробити кілька загальних зауважень і міркувань щодо ролі покарання в боротьбі зі злочинністю. На жаль, і сьогодні у зв’язку із зростанням злочинності достатньо яскраво виявляється вже відома у світовій історії тенденція в суспільній свідомості вважати, що зі злочинністю можна боротися шляхом жорсткості покарання. Така позиція є помилковою оманою. Вся історія розвитку людського суспільства свідчить, що за допомогою жорстоких покарань ніколи не вдава­лося справитися й успішно боротися зі злочинністю. Куди більшого значення тут має невідворотність, неминучість покарання, а не його жорстокість.

Яку ж роль відіграє покарання в боротьбі зі злочинністю? Далеко не головну, та й то тільки допоміжну, оскільки в боротьбі зі злочинністю перевага повинна віддаватися заходам економічного, політичного, культурного та організаційного характеру. Покарання ж — це останній засіб, воно повинно засто­совуватися лише тоді, коли попереджувальні заходи виявилися малоефективними. Ще Монтеск’є, а потім і Беккаріа понад двох століть тому сформулювали думку, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде вимушений потім карати за
нього.

Покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли вичерпані всі інші заходи впливу. Адже ще ніхто не довів, що таке покарання: добро чи зло?! Мабуть одне й друге одночасно. Усе залежить від того, в якому плані його розглядати та в яке співвідношення ставити його з іншими соціальними ціннос-
тями.

Що собою являє покарання та які його ознаки? У ч. 1 ст. 50 Кримінального кодексу України говориться: «Покарання є примусовим заходом, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, яка визнана винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого».

Таким чином, основними ознаками покарання є те, що:

1) покарання — це насамперед захід державного примусу;

2) покарання — це міра, що призначається лише за злочин;

3) покарання застосовується лише за вироком суду (ст. 2 КК);

4) покарання — це кара за злочин, який учинила особа.
У ч. 2 ст. 50 КК прямо зазначено, що покарання є не тільки карою. Отже, воно є і кара. Це головна сутнісна ознака покарання, якої не мають жодні інші заходи державного примусу;

5) у покаранні виражена негативна оцінка як злочину, так і особи, що його вчинила. Покарання констатує негативну оцінку з боку держави як злочинного діяння, так і самого засудженого.

У застосуванні покарання завжди треба виходити з двох основних напрямів у кримінальній політиці: застосування суворих заходів покарання до осіб, що вчинили тяжкі злочини і рецидивістів; застосування більш м’яких покарань, тобто покарань, не пов’язаних з ізоляцією особи від суспільства, або навіть умовних покарань, а іноді і звільнення від покарання осіб, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, тобто менш тяжкі, або вперше. Зміст цих двох основних напрямів і повинен визначати каральну політику наших судових органів.

Питання про мету покарання цікавить людство протягом усієї його історії. Російський криміналіст Н. Д. Сєргієвський наприкінці XIX ст. підрахував, що цій проблемі присвячені 24 самостійні філософські системи і понад 100 юридичних концепцій. На сьогодні їх кількість зросла ще. Якщо спробувати систематизувати всі наявні теорії, то можна виокремити два основних напрями: абсолютні теорії покарання (тео-
рії самоцільності); відносні теорії покарання (теорії корис-
ності).

Серед абсолютних теорій покарання розрізняють теологічні теорії, теорії матеріального і діалектичного покарання. В свою чергу, відносні теорії покарання поділяють на дві групи: а) теорії загального попередження; б) теорії спеціального попередження. Прихильники абсолютних теорій покарання виходять з того, що метою покарання є якась абсолютна, абстрактна ідея. Відповідно до цих теорій покарання не має жодних утилітарних цілей, крім однієї — помста (покарання) за вчинений злочин. Покарання призначається тому, що вчинено злочин, як розплата за нього.

Теологічні теорії (теорії божественного покарання) виходять з того, що злочин — це гріх. Вони розглядають мету покарання, як спокутування за цей гріх.

Теорію матеріального покарання розвивав Кант і Гегель. Так, Е. Кант розглядав покарання як кару, що застосовується лише тому, що вчинений злочин. Воно повинно виступати матеріальною відплатою за вчинений злочин. Звідси — вимога суворої пропорційності злочину і покарання: за вбивство — смертна кара; за згвалтування — кастрація; за майнові злочини — карне рабство (каторга) на різні строки; за образу — спеціальна процедура зганьблення винного і т. ін.

Гегель, виходячи зі своєї тріади, визнавав, що ідея відплати як мета покарання складається з того, що, вчиняючи злочин, винний тим самим і визначає неминучість застосування до нього покарання як заперечування його вчинку.

Відносні теорії покарання виходять з того, що покарання призначається для досягнення якихось утилітарних (корисних) цілей, наприклад для того, щоб стримати інших членів суспільства від вчинення злочину або для виправлення засудженого і т. п. Серед відносних теорій велике поширення отримала теорія залякування. Її й зараз, слідом за Бентамом, визнають багато криміналістів у Великобританії та США. Її модифікацією є теорія психологічного примусу, яка була розвинута відомим криміналістом початку XIX ст. Ансельмом Фейєрбахом. Як і теорія залякування, це теорія загального попередження, відповідно до якої покарання повинно впливати на громадян, стримуючи їх від вчинення злочинів. А. Фейєрбах вважав, що покарання повинно протиставити особі, яка вчинила злочин, більше незадоволення, ніж те задоволення, яке вона отримала від злочину. Загрозою такого покарання потрібно утримати людину від скоєння злочину. Щоб ця погроза покаранням була реальною, необхідно у разі вчинення злочину застосовувати покарання, забезпечуючи тим самим здійснення такої погрози.

Теорія спеціального попередження як мета покарання виходить з того, що покарання застосовується для того, щоб особа, яка вчинила злочин, більше не могла скоїти нових злочинів. До теорій спеціального попередження належать і теорії виправлення, відповідно до яких покарання повинно ставити своєю метою виправити особу, яка вчинила злочин.

Вбачаючи однобічність наведених теорій, багато криміналістів як минулих століть, так і нашого часу стали на шлях трактування цілей покарання як інтегративних. Це так звані змішані теорії покарання, що визнають мету покарання в різних комбінаціях: відплата, загальне і спеціальне попередження, залякування, виправлення і т. п. У вітчизняному праві питання про цілі покарання закріплені у ч. 2 ст. 50 КК. Ознайомлення з нею свідчить, що закон походить із змішаної теорії про цілі покарання. З тексту цієї статті очевидно, що метою покарання є: відплата (кара); виправлення засудженого; попередження нових злочинів з боку самого засудженого; попередження злочинів з боку інших осіб.

Покарання, передбачені в КК, утворюють певну систему.

Система покарань — це встановлений кримінальним законом, обов’язковий для суду, вичерпний перелік покарань, які розташовані у певному порядку і перебувають у певному співвідношенні між собою.

Згідно з чинним законодавством до осіб, що визнані винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань (ст. 51 КК): штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; су­спільні роботи; виправні роботи; службові обмеження для військо­вослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

За способом (порядком) їх призначення покарання поділяються на три групи, що прямо передбачено ст. 52 КК: основні; додаткові; так звані змішані.

Основні покарання — це ті покарання, що призначаються як головні, самостійні покарання і не можуть бути призначені як додаткові до інших видів покарань. Згідно з чинним законодавством до них належать: суспільні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; арешт; обмеження свободи; направлення в дисциплінарний батальйон військово­службовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання — це такі покарання, що не можуть призначатися самостійно, а тільки як доповнення до основних. До додаткових покарань належать: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; конфіскація майна.

Покарання, що можуть фігурувати і як основні, і як додаткові до основних, називаються змішаними. До їх числа належать: штраф; позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю (ч. 3 ст. 52 КК).

Розглянемо детальніше перелічені види покарань:

1. Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених Особливою частиною КК (ст. 53). Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину і з урахуванням майнового стану винного в межах від 30 до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищий розмір штрафу. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо він спеціально передбачений у санкції статті Особливої частини КК.

У разі неможливості сплатити штраф, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді суспільних робіт з розрахунку 10 годин суспільних робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше ніж два роки.

2. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване за вироком суду щодо осіб, засуджених за тяжкий або особливо тяжкий злочин (ст. 54 КК).

3. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від одного до трьох років. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначено й у випадках, якщо воно не передбачено в санкції статті Особливої частини КК за умови, що з урахуванням характеру посадового злочину, зв’язку із заняттям певною діяльністю, особистості засудженого та інших обставин справи суд знайде неможливим збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ст. 55 КК).

4. Суспільні роботи виконуються засудженим у вільний від роботи або навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування (ст. 56 КК). Такі роботи встановлюються на строк від 60 до 240 годин і відбуваються не більше чотирьох годин на день.

Суспільні роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, що досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

5. Виправні роботи (ст. 57 КК). Покарання у вигляді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. З суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, установленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок і жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, осіб, що не досягли шістнадцятирічного віку, і до тих, хто досяг пенсійного віку, а також до військовослуж­бовців, працівників правоохоронних органів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.

6. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК). Покарання у вигляді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців стро­кової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, якщо суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, знайде можливим замість обмеження свободи або позбавлення волі на строк не більше ніж два роки призначити службове обмеження на той же строк.

З суми грошового утримання засудженого до службового обмеження провадиться утримання в прибуток держави в розмірі, встановленому вироком суду, у межах від 10 до 20 відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений у посаді, військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

7. Конфіскація майна (ст. 59 КК). Покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, що є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити конфісковані предмети.

Конфіскація майна встановлюється за тяжкі й особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена тільки у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК.

8. Арешт (ст. 60 КК). Покарання у вигляді арешту полягає в утриманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.

Арешт не застосовується до осіб у віці до шістнадцяти років, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до семи років.

9. Обмеження волі (ст. 61 КК). Покарання у вигляді обмеження волі полягає в утриманні особи в кримінально-ви­правних закладах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, до військовослужбовців строкової служби та інвалідів першої і другої груп.

10. Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК). Покарання у вигляді утримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також коли суд, з огляду на обставини справи й особистість засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше ніж два роки на направлення в дисциплінарний батальйон на той же строк.

Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі.

11. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК). Покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого і поміщенні його на певний строк у кримінально-виконавчий заклад. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років.

12. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК). Встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується тільки у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, які скоїли злочин у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, які були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

 

 

§ 5. Злочини в сфері

господарської діяльності (ст. ст. 199—235 КК)

Родовим об’єктом господарських злочинів слід вважати діяльність, яка відповідала б інтересам громадян України. З об’єктивної сторони господарські злочини характеризуються як суспільно небезпечні діяння (дія чи бездіяльність), що завдає шкоду нормальній господарській діяльності.

Суб’єкти злочинів у сфері господарської діяльності, залежно від обов’язкових і додаткових якостей, властивих особі, її місця в структурі об’єкта можна поділити на три категорії: спеціальні суб’єкти (наприклад, посадова особа); спеціальноконкретні особи (наприклад, продавець, працівник побутового обслуговування і
т. ін.)[2]; будь-яка особа, що підлягає кримінальній відповідальності, яка порушує або не виконує певні господарські обов’язки і вимоги поведінки у цій сфері[3].

Таким чином, під злочинами у сфері господарської діяльності розуміємо вчинене приватною або посадовою особою при здійсненні господарської діяльності умисне або необережне суспільно небезпечне діяння (дію чи бездіяльність), що завдає істотної шкоди цій корисній діяльності.

Розглянемо деякі з них.

Контрабанда (ст. 201 КК). Контрабанда, тобто переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем чи з приховуванням від митного контролю, зроблене у великих розмірах, а також незаконне переміщення історичних і культурних цінностей, отруйних, сильнодіючих, радіоактивних чи вибухових речовин, зброї і боєприпасів (крім гладкоствольної мисливської зброї і бойових припасів до нього), а також контрабанда стратегічно важливих сировинних товарів, стосовно яких законодавством встановлені відповідні правила вивозу за межі України.

Потрібно зазначити, що даний злочин раніше знаходився в розділі II «Інші злочини проти держави» Особливої частини Кримінального кодексу.

Подібне рішення в колишніх умовах нашого суспільно-економічного розвитку було цілком обґрунтованим. Однак зміни, що відбуваються, вимагають уточнення цих визначень. Дійсно, контрабанда визначалася тим злочином, який завдавав суттєвої шкоди монополії зовнішньої торгівлі держави, порушення правил про валютні операції посягало на відносини в галузі валютної монополії. Але змінюються економічні орієнтири і правила, і те, що раніше вважалося монополією держави в господарському житті, зараз надано й представникам інших форм власності. Отже, говорити сьогодні про те, що держава як господарюючий суб’єкт володіє монополією на цей вид господарської діяльності, буде неправильним. Тому в новому Кримінальному кодексі контрабанда перенесена в розділ «Злочини в сфері господарської діяльності».

Основним безпосереднім об’єктом цього злочину є встановлений порядок переміщення відповідних товарів через митний кордон України.

Порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202 КК). Об’єктом злочину є порядок державної реєстрації і ліцензування підприємницької та іншої господарської діяльності, у т. ч. банківської і професійної діяльності на ринку цінних паперів. Вказаний порядок покликаний забезпечувати нормальний розвиток економіки і захищати права та інтереси фізичних та юридичних осіб, фінансові інтереси держави (зокрема в плані створення передумов для нарахування і стягнення податків та інших обов’язкових платежів).

З об’єктивної сторони злочин може набувати однієї з трьох форм: 1) здійснення без державної реєстрації як суб’єкта підприємницької діяльності, що містять ознаки підприємницької, у т. ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ; 2) здійснення без одержання спеціального дозволу (ліцензії) видів господарської діяльності, які відповідно до законодавства підлягають ліцензуванню, у т. ч. банківської діяльності, банківських операцій, професійної діяльності на ринку цінних паперів та операцій небанківських фінансових установ; 3) здійснення зазначеної діяльності з порушенням умов ліцензування.

Суб’єктом злочину є: 1) фізичні осудні особи незалежно від громадянства, які досягли 16-річного віку, у т. ч. особи, які займаються зареєстрованою підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи; 2) службові особи юридичних осіб — підприємницьких та інших господарських структур, які приймають та (або) реалізують рішення про здійснення господарської діяльності без належним чином оформленої ліцензії або з порушенням умов ліцензування, а також службові особи, які не забезпечили отримання підприємством, установою чи організацією ліцензій, хоча цей обов’язок покладався на них нормативними актами, установчими документами або трудовим контрактом. Наявність обов’язку у певного працівника підприємства чи організації дотримуватись вимог ліцензування має встановлюватись у кожному конкретному випадку з урахуванням здійснюваного ним фактичного і юридичного контролю за фінансово-госпо­дарською діяльністю суб’єкта господарювання.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою. Винний усвідомлює, що порушує встановлений порядок зайняття підприємницькою та іншою господарською діяльністю і бажає вчинити такі дії для того, щоб досягти мети — одержати від незареєстрованої, без­ліцензійної або пов’язаної з порушенням умов ліцензування діяльності дохід у великих розмірах.

Заняття забороненими видами господарської діяльності (ст. 203 КК).

Об’єктом злочину є встановлений законодавством порядок зайняття дозволеними видами господарської діяльності.

Об’єктивна сторона злочину виражається у зайнятті тими видами господарської діяльності, щодо яких є спеціальна заборона, крім випадків, передбачених іншими статтями Кримінального кодексу.

Диспозиція ст. 203 КК носить в цілому бланкетний характер, що для з’ясування змісту кримінально-правової заборони робить необхідним звернення до відповідних законів. Поняття «спеціальна заборона», вжите в ч. 1 ст. 203 КК, означає не заборону певних діянь взагалі, а відсутність необхідних підстав для їх вчинення конкретною особою. Відповідно до закону певні види господарської діяльності можуть здійснювати лише державні підприємства та організації (наприклад, виготовлення і реалізацію військової зброї та боєприпасів до неї, видобування бурштину, охорона окремих особливо важливих об’єктів права державної власності, виробництво етилового спирту, імпорт, експорт та оптова торгівля етиловим, коньячним і плодовим спиртом тощо).

Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка досягла
16-річного віку і якій законом не заборонено займатися підприємницькою діяльністю, а також службова особа, яка дала вказівку здійснювати заборонену для даного підприємства діяльність або керувала нею. Особи, яким взагалі заборонено зай­матись підприємництвом, за наявності для цього підстав можуть притягуватися до відповідальності за ст. 202.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 203 КК) є: 1) отримання доходу у великих розмірах; 2) вчинення діяння особою, раніше судимою за зайняття забороненими видами господарської діяльності (необхідно, щоб судимість за ч. 1 або ч. 2 ст. 203 не була знята або погашена у встановленому законом порядку).

Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів (ст. 204 КК).

Об’єктом злочину є запроваджений з метою захисту економічних інтересів держави порядок виробництва й обігу підакцизних товарів. Додатковим факультативним об’єктом виступає життя і здоров’я споживачів недоброякісної підакцизної продукції.

Предметом злочину є: 1) алкогольні напої, 2) тютюнові вироби; 3) інші підакцизні товари. До останніх на сьогодні належать: 1) деякі транспортні засоби та шини до них; 2) ювелірні вироби; 3) нафтопродукти; 4) деякі продукти харчування (наприклад, кава, ікра осетрових, краби готові або консервовані, шоколад, пиво солодове); 5) інші товари (одяг хутровий із норки, песця або лисиці, одяг з натуральної шкіри, рушниці спортивні, офісні меблі, компакт-диски тощо).

Об’єктивна сторона злочину полягає у таких діях: 1) придбання незаконно виготовлених алкогольних напоїв, тютюнових виробів та інших підакцизних товарів; 2) зберігання таких товарів; 3) їх транспортування; 4) збут незаконно виготовлених підакцизних товарів (ч. 1 ст. 204 КК); 5) незаконне виготовлення алкогольних напоїв, тютюнових виробів або інших підакцизних товарів (ч. 2 ст. 204 КК). При цьому незаконне виготовлення підакцизних товарів тягне відповідальність за ч. 3 ст. 204 КК лише за умови, що таке виготовлення здійснюється: а) шляхом відкриття підпільних цехів; б) з використанням обладнання, що забезпечує масове виробництво таких товарів, або в) особою, яка раніше була засуджена за ст. 204 КК.

Суб’єкт злочину загальний.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК, є мета збуту. Придбання, зберігання або транспортування незаконно встановлених підакцизних товарів без мети збуту, а, наприклад, для власного споживання розглядуваного складу злочину не утворює.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 3. ст. 204 КК) є: 1) незаконне виготовлення підакцизних товарів з недоброякісної сировини (матеріалів), що становить загрозу для життя і здоров’я людей; 2) незаконний збут таких товарів, що призвело до отруєння людей чи інших тяжких наслідків.

Об’єктивна сторона контрабанди — переміщення товарів через митний кордон України поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю.

Суб’єктом контрабанди може бути особа, яка досягла
16-річного віку. З суб’єктивної сторони контрабанда характеризується прямим умислом.

Фіктивне підприємництво (ст. 205 КК). Поняття «фіктивне (неправдиве) підприємництво» полягає в тому, що різні, офіційно зареєстровані особи використовують, як правило, обманні прийоми для здійснення і приховування своєї фактичної діяльності. Це може відбуватися як у момент реєстрації, так і потім, паралельно з дозволеною діяльністю. Саме та обставина, що подібна діяльність може вчинюватися і в процесі здійснення підприємницької діяльності, поряд з легалізованою, дає підстави віднести цей злочин до даного етапу здійснення підприємництва.

З об’єктивної сторони діяння проходить нібито кілька етапів. Спочатку офіційно створюється нове підприємницьке товариство або вирішується питання про придбання раніше офіційно існуючого товариства. Потім під прикриттям цього товариства починає здійснюватися діяльність, не передбачена його статутними документами. Даний склад сформульовано законодавцем як матеріальний, тобто необхідно встановити злочинне діяння, злочинний наслідок і причинний зв’язок між ними. Наслідки полягають у завдаванні матеріальної шкоди державі, банку, кредитній установі, іншим юридичним особам чи громадянам.

Існує різниця між фіктивним і незареєстрованим підприємництвом або підприємництвом без спеціального дозволу (ліцен­зії). Підприємництво без реєстрації чи спеціального дозволу (ліцензії) є незаконним, неправомірним з самого початку свого здійснення. Фіктивне підприємництво також порушує нормальну діяльність господарського механізму, але по-іншому. Особа або група осіб формально проходять необхідну реєстрацію, але пізніше вчиняють такі діяння, що дозволяють приховувати реальну сутність скоєного.

Суб’єктом даного злочину може бути особа з 16-річного віку. Здебільшого це посадова особа суб’єкта підприємницької діяльності.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. Мотиви і мета вчинення такого злочину можуть бути різноманітними і не впливають на кваліфікацію даних діянь. Це може бути «відмивання» «брудних» грошей, отримання додаткового прибутку, припинення функціонування конкуруючих організацій і т. д.

Порушення законодавства про бюджетну систему Украї­ни (ст. 210 КК). Основний безпосередній об’єкт злочину — встановлений законодавством порядок виконання держав-
ного і місцевих бюджетів, порядок використання бюджетних ресурсів, покликаних з фінансового боку забезпечувати виконання державними органами та органами місцевого самоврядування покладених на них завдань і функцій. Додатковим обов’язковим об’єктом злочину виступають конституційні права і законні інтереси громадян, порядок здійснення службовими особами покладених на них службових повноважень.

Предметом злочину є бюджетні кошти. Це кошти, що включаються у бюджети всіх рівнів незалежно від джерела їх формування. Бюджетну систему України як план формування і використання фінансових ресурсів утворюють сукупність державного бюджету і місцевих бюджетів (Бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні, бюджети районів у містах, бюджети місцевого самоврядування — територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань).

З об’єктивної сторони вчинення злочину можливе у чотирьох альтернативних формах: 1) використання бюджетних коштів усупереч їх цільовому призначенню; 2) використання бюджетних коштів в обсягах, що перевищують затверджені межі видатків; 3) недотримання вимог щодо пропорційного скорочення видатків бюджету; 4) недотримання вимог щодо пропорційного фінансування видатків бюджетів усіх рівнів.

Перші дві форми вчинюються шляхом дій. Недотримання встановлених бюджетним законодавством вимог (третя і четверта форми злочину) може виражатись як у діях, так і у бездіяльності службової особи.

Суб’єкт злочину спеціальний. Насамперед це — службова особа, на яку покладено виконання функцій розпорядника бюджетних коштів. Розпорядники бюджетних коштів — це бюджетні установи та організації в особі інших керівників, уповноважені на одержання асигнувань, взяття зобов’язань та здійснення видатків з бюджету. За обсягом наданих прав розпорядники поділяються на головних розпорядників коштів бюджету та розпорядників коштів бюджету нижчого рівня.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 210 КК) є вчинення його: 1) в особливо великих розмірах; 2) повторно; 3) за по-
передньою змовою групою осіб.

Фіктивне банкрутство (ст. 218 КК).

У даному випадку розглядається фінансова неспроможність підприємця. Тобто йдеться про неправдиве, обманне банкрутство. Отже, даний злочин порушує нормальний, цивілізований порядок здійснення підприємницької діяльності.

Для об’єктивної сторони даного злочину необхідно подання, оголошення завідомо неправдивої заяви, тобто повідомлення, що приховує перед кредитором і (або) бюджетом справжню картину фінансового становища підприємця або підприємницького підприємства і констатує нібито фінансову неспроможність виконання вимог з боку кредиторів і зобов’язань перед бюджетом. Така заява може бути зроблена в будь-якій формі: письмово, усно, через газету, телебачення і т. ін.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом. Особа приховує своє реальне фінансове становище, згідно з яким суб’єкт підприємництва має можливість виконувати всі фінансові вимоги та зобов’язання і завідомо неправ­диво заявляє про своє банкрутство. Мотиви та цілі даного злочину можуть бути різними: ліквідувати з метою подальшої приватизації дане підприємство, приховати неправомірне використання фінансових коштів і т. ін.

Суб’єктами даного злочину можуть бути особи, прямо вказані в диспозиції даної статті: громадяни — засновники або власники суб’єкта господарської діяльності, а також громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності.

Підробка знаків поштової оплати і проїзних квитків (ст. 215 КК). Суспільна небезпечність даного злочину обумовлюється тією шкодою, яка задається фінансовій сфері, оскільки в результаті його вчинення винний одержує можливість незаконно безоплатно користуватися поштовими і транспортними послугами. Подібні діяння призводять до скорочення грошових надходжень до державного бюджету.

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що визначають надходження грошових коштів до бюджету держави від поштових і транспортних послуг, наданих населенню.

У диспозиції ст. 215 КК вказані предмети даного злочину: знаки поштової оплати, маркована продукція, міжнародні відповідні купони, посвідчення особи для міжнародного поштового обміну, відбитки маркірувальних та друкарських машин, квитки залізничного, водного, повітряного, автомобільного транспорту, інші проїзні документи на провіз вантажів.

Об’єктивна сторона злочину полягає у: а) виготовленні з метою збуту, б) збуті, або в) використанні завідомо підроблених предметів, що перелічені вище.

Суб’єктивна сторона даного злочину передбачає наявність прямого умислу і спеціальної мети — бажання збути або використати підроблені предмети.

Суб’єктом даного злочину може бути приватна особа з 16-річ­ного віку. Якщо подібні діяння вчинить посадова особа, то вона несе відповідальність і за зловживання посадовим становищем.

Незаконне виготовлення, підробка, використання або збут незаконно виготовлених, одержаних чи підроблених марок акцизного збору (ст. 216 КК).

Акциз (від лат. ассіsо — обрізаю) — форма непрямого податку, який по суті є надбавкою до ціни індивідуального товару переважно масового вжитку та послуги приватних підприємств. Акцизний податок збирається урядом та місцевими органами управління. У принципі акциз розглядається як найбільш стабільний інструмент збільшення державних доходів. Об’єктом оподаткування, як зазначено у положеннях Закону України «Про акцизний збір» від 26.12.92, є обіг з реалізації підакцизних товарів (продукції), що виготовлені в Україні або ж завезені на її територію, якщо інше не передбачено міжнародними угодами. Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акцизний збір, та його ставки затверджуються Верховною Радою України.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується такими формами: а) незаконне виготовлення; б) підробка; в) використання; г) збут незаконно виготовлених і одержаних або підроблених марок акцизного збору.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом та здебільшого корисливим мотивом.

Суб’єктом даного злочину можуть бути працівники підприємства, де виготовляють акцизні марки, інших поліграфічних підприємств, а також особи, які досягли 16-річного віку.

Шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК).

Безпосереднім об’єктом даного злочину є суспільні відносини, що регулюють нормальне здійснення підприємницької господарської діяльності.

Об’єктивна сторона — це надання громадянином-підприєм­цем або засновником чи власником суб’єкта господарської діяльності, а також посадовою особою суб’єкта господарської діяльності завідомо неправдивої інформації держав­ним органам, банкам або іншим кредиторам з метою одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, пільг по податках при відсутності ознак розкрадання. Наприклад, підприємці обманним шляхом одержують банківський кредит для проведення своїх заходів. Без­оплатного вилучення як однієї з ознак розкрадання тут немає. Та суспільна небезпека полягає в тому, що одержаний, скажімо, банківський кредит використовується зовсім не в цілях, заради яких створено і повинно працювати підприємство і для чого, власне, йому дають цей кредит.

Суб’єктивна сторона даного злочину характеризується прямим умислом і спеціальною метою — незаконне одержання субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів, податкових пільг.

Суб’єктами даного злочину можуть бути такі категорії громадян, які досягли 16-річного віку: підприємці (без створення юридичної особи); власники, засновники суб’єктів господарської діяльності; посадові особи суб’єкта господарської діяльності.

Крім згаданих злочинів у сфері господарської діяльності, до даної категорії за кримінальним законом належать такі: протидія законній господарській діяльності (ст. 206 КК), ухилення від повернення виручки в іноземній валюті (ст. 207 КК), незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків (ст. 208 КК), легалізація («відмивання») грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом (ст. 209 КК); видання нормативно-правових або розпорядчих актів, які змінюють доходи і видатки бюджету всупереч встановленому законом порядку (ст. 211 КК); ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів (ст. 212 КК); порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ст. 213 КК); порушення правил здачі дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння (ст. 214 КК) та ін. (див. розд. VII КК).

 

 

§ 6. Загальна характеристика злочинів

проти життя, здоров’я, волі,

Честі і гідності особи

 

Ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція також зауважує, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Особливо підкреслюється, що ці невід’ємні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань кримінального закону є всебічний захист кримінально-правовими заходами саме прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань.

Згідно з новим (2001 р.) Кримінальним кодексом України розділам, де розміщені злочини проти людини, відведено друге, третє і четверте місце в Особливій частині вказаного кодексу, що підкреслює те виключне значення, яке посідає особа, її життя, здоров’я, свобода, гідність в ієрархії пріоритетів тих об’єктів, які захищаються кримінальним законодавством. Звичайно суб’єктом будь-яких суспільних відносин, у тому числі і тих, які захищаються кримінальним законом, є насамперед людина, оскільки саме її інтереси потерпають від будь-яких злочинних проявів. Але більше ніде інтересам, правам і свободам людини не заподіюється така очевидна, така безпосередня шкода, як у посяганнях на особу, де саме їй як суб’єкту суспільних відносин завдаються збитки, інколи невідновні. Саме ці злочини, від яких потерпає особа і як біологічна істота, і як учасник суспільних відносин, тобто істота соціальна, складають зміст розд. 2, 3 і 4 Особливої частини КК, які мають назву «Злочини проти життя і здоров’я особи», «Злочини проти свободи, честі і гідності особи» і «Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи». Тому родовим об’єктом цих злочинів і виступає особа як суб’єкт суспільних відносин. Безпосереднім об’єктом окремих злочинів проти особи виступають певні невідчужувані та непорушні права і свободи людини, якими є життя, здоров’я, статева недоторканість і статева свобода особи, її честь і гідність.

Злочини, які включені в ці розділи, можна класифікувати за видовими (груповими) об’єктами (що складають проміжне поняття між родовим і безпосереднім об’єктом) на певні групи, а саме: злочини проти життя (ст. ст. 115—120, 129 КК); злочини проти здоров’я (ст. ст. 121—128, 130—133 КК); злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я (ст. ст. 134—145 КК); злочини проти свободи, честі і гідності (ст. ст. 146—151 КК); злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості (ст. ст. 152—156 КК).

Звернемо увагу на те, що існує багато статей, які розміщуються в інших розділах Особливої частини КК і де передбачена відповідальність за злочини, від яких потерпають ті самі невідчужувані права і свободи, які є об’єктами розд. 2, 3 і 4. Але у тих випадках шкода цим правам і свободам завдається у зв’язку з посяганням на інші суспільні відносини, які становлять основний об’єкт посягання, а вказаним цінностям завдається шкода тому, що посягання на основний об’єкт неможливе без цього. Отже, у таких випадках невідчужувані права і свободи складають додатковий обов’язок або факультативний об’єкт, що жодною мірою не знижує цінність цього об’єкта. Наприклад, посягання на життя державного діяча має основним безпосереднім об’єктом закріплену Конституцією України політичну систему країни, а додатковим обов’язковим — об’єктом життя хоча б однієї з посадових осіб, що перелічені в диспoзиції ст. 112 КК. У масових безпорядках (ст. 294 КК), наприклад, основним безпосереднім об’єктом виступають основи державного управління в сфері громадської безпеки, а додатковим факультативним об’єктом — життя і здоров’я окремих людей і т. д.

Одним з найважливіших завдань кримінального права є боротьба з посяганнями на життя людини. Адже саме життя становить основну соціальну цінність. Воно є найважливіше благо людини, яке у разі настання смерті не може бути відновлено.

Видовим об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини. Причому людини будь-якої, незалежно від її стану і будь-яких соціально-демографічних характеристик. Це може бути новонароджена дитина, людина в розквіті сил, людина, яка хвора на невиліковну хворобу, фізично чи психічно. Позбавлення життя заборонене і за бажанням потерпілого. Не мають жодного значення такі об’єктивні показники особи потерпілого, як його національна, расова, соціальна належність, віросповідання, походження, вік, характер занять тощо. Оскільки об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини, то треба відзначити, що у кримінально-правовому розумінні життя починається тоді, коли людина народилася, тобто хоча б частково плід з’явився з утроби матері, що знаменує початок фізіологічних пологів (тут не обов’язково відділення плода від материнського тіла). Кінцем життя є настання так званої біологічної смерті, тобто коли внаслідок зупинення серця у тканини організму перестає надходити кисень і починаються зворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Звичайно, біологічна смерть настає приблизно через п’ять хвилин після смерті клінічної, коли констатується припинення роботи серця. Але відомі випадки, коли людину оживляли і через кілька хвилин після зупинки роботи серця (здебільшого після охолодження, втоплення тощо).

Визначення безпосереднього об’єкта злочинів проти життя дає підставу сказати, що до них не може бути віднесений кримінальний аборт, адже знищений людський плід у лоні матері не є ще людиною.

Чинне кримінальне законодавство передбачає такі злочини проти життя: умисне вбивство (ст. 115 КК), умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), вбивство з необережності (ст. 119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК).

Як бачимо, основну кількість злочинів проти життя скла-
дають різні види вбивств.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини (ч. 1 ст. 115 КК). Доведення до самогубства не пов’язане із вказаним діянням і тому не належить до вбивства, але входить у групу злочинів проти життя.

З об’єктивної сторони майже всі злочини проти життя є матеріальними складами, тобто вважаються закінченими після настання смерті особи. Погроза вчинити вбивство є формальним складом.

Для констатування факту вбивства необхідно встановити наявність причинного зв’язку між діянням і настанням шкідливих наслідків у вигляді смерті особи, тобто ця смерть повинна бути необхідним і закономірним результатом діяння, вчиненого особою, яку звинувачують у злочині. Якщо це діяння було тільки однією з умов настання смерті, і смерть є випадковим, а не закономірним результатом відносно діяння, можлива констатація відсутності складу злочину або наявність іншого складу злочину, або замаху на вбивство. Вбивство у наявності тільки тоді, коли позбавлення життя було протиправним. Тому не є вбивством позбавлення життя людини, коли воно носило правомірний характер (наприклад, у стані правомірної необхідної оборони).

Суб’єктивна сторона у злочинах проти життя може характеризуватися умисною виною (ст. ст. 115—118, 129), необереж-
ною виною (ст. 119) або умисною чи необережною виною
(ст. 120).

Суб’єктом злочину проти життя, що передбачений ст. ст. 115—117 КК може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14-ти років (ст. 22 КК). З 14-ти років настає відповідальність і за зазіхання на життя державного чи суспільного діяча, працівника правоохоронних органів, члена суспільного формування по охороні суспільного порядку і державного кордону чи військовослужбовця, судді, народного засіда­теля або присяжного в зв’язку з їхньою діяльністю, пов’язаної із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи в зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст. ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК).

Суб’єктом злочинів, передбачених ст. 119 (вбивство з необе­режності), ст. 120 (доведення до самогубства) та ст. 129 (погроза вбивством) може бути особа, яка досягла 16-річного віку кримінальної відповідальності.

У розд. 2 Особливої частини КК злочини проти здоров’я складають окрему групу і саме здоров’я іншої людини є видовим об’єктом цих суспільно небезпечних посягань. Людина є практично здоровою, коли у наявності анатомічна цілісність і нормальне функціонування всіх її тканин і органів, що забезпечують правильну життєдіяльність людського організму в цілому, а звідси і можливість активної діяльності у суспільному житті. Звичайно, закон захищає рівною мірою здоров’я будь-якої людини незалежно від її соціально-демографічних і соціально-психологічних властивостей: віку, національності, місця у суспільстві, системи цінностей, що вона сповідує, тощо. Тобто, злочинами проти здоров’я є протиправні умисні або необережні діяння (дія або бездіяльність), безпосередньо спрямовані на завдання шкоди здоров’ю інших осіб.

До злочинів проти здоров’я належать діяння, які можна поділити на три підгрупи. Основну (за кількістю статей і реальних проявів) підгрупу складають тілесні ушкодження. Це умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК), навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримки злочинця (ст. 124 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

Друга підгрупа складається з таких злочинів, як побої і мор­дування (ст. 126 КК), катування (ст. 127 КК).

Третя підгрупа охоплює злочини, які передбачають особливий вид завдання шкоди здоров’ю, — зараження венеричною хворобою та вірусом імунодефіциту людини. Це такі злочини: зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невилі­ковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК), неналежне виконання професійних обов’язків, яке потягло зараження особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Об’єктом цієї групи злочинів є здоров’я іншої людини. Як і у злочинах проти життя, здоров’я людини захищається з початку фізіологічних пологів і до моменту біологічної смерті людини.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може проявити себе як дією, так і бездіяльністю. Абсолютна більшість їх кваліфікуються як злочини матеріальні. Тому треба відзначити, що між діянням, що завдає шкоду здоров’ю (або ставить його у небезпеку), і настанням цієї шкоди як обов’язкової ознаки має бути встановлений причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується як умисною виною, так і необережною. Характерним для ст. 123 КК є стан сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 14-ти (ст. ст. 121, 122 КК) або 16-ти років (усі інші статті). У деяких статтях суб’єкт спеціальний (ст.ст. 131, 132, 134—145 КК).

Особливої уваги заслуговують злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості. Право на свободу та особисту недоторканість людини, яке проголошує ст. 29 Конституції, має розглядатись у багатосторонньому плані, в тому числі як таке, що охоплює статеву свободу і статеву недоторка­ність кожної особи.

Статеві (сексуальні) стосунки належать до найінтимнішої сфери людського життя, складаючи невід’ємну його частину і реалізуючись у гетеросексуальних шлюбних і позашлюбних контактах, а також у контактах гомосексуального характеру. Суспільство регулює вказані стосунки здебільшого нормами моралі і опосередковано — нормами сімейного і шлюбного законодавства. В основі цього регулювання лежить право кожної дорослої людини на свою статеву свободу і кожного неповнолітнього — на статеву недоторканість. Саме ці свободи, що відповідають моральним принципам цивілізованого суспільства, і захищає кримінальне право, забороняючи вчиняти дії, які б посягали на них. Такі заборонені кримінальним законом діяння у сфері сексуальних стосунків прийнято називати в теорії і на практиці статевими злочинами.

До статевих злочинів, які місться в розд. 4 Особливої частини КК, належать: згвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб (ст. 153), примушування до статевого зв’язку (ст. 154), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155), розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Видовим об’єктом вказаних злочинів є статева свобода дорослої людини (ст.ст. 152—154) і статева недоторканість непов­нолітніх (ст.ст. 152—156). Ці ж об’єкти є і безпосередніми стосовно згаданих діянь: статева свобода, коли злочин вчинений відносно дорослої людини, і статева недоторканість, коли злочин вчинений відносно неповнолітньої. Діяння, передбачені ст. ст. 155, 156, мають тільки останній об’єкт, бо захищають статеві права саме тільки неповнолітніх.

З об’єктивної сторони всі склади статевих злочинів сформульовані як формальні, тобто вважаються закінченими з моменту вчинення винним самого діяння і не потребують настання певних шкідливих наслідків.

Усі статеві злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дій, які об’єктивно мають сексуальну природу.

Суб’єктивна сторона статевих злочинів характеризується прямим умислом.

Щодо мотивів і мети цих злочинів, то здебільшого вони носять сексуальний характер. Але сексуальні мотиви і мету не можна вважати обов’язковими ознаками статевих злочинів. У час­тині вчинених зґвалтувань та інших статевих злочинів спостерігаються хуліганські мотиви, мотиви помсти, мета втягнення потерпілих у безладні сексуальні стосунки, проституцію тощо.

Крім того, треба мати на увазі, що значна кількість злочинів, які не належать до статевих, можуть вчинятись за сексуальними мотивами: вбивства, вчинені сексуальними маніяками, хуліганства, що характеризуються за своїм змістом винятковим цинізмом і при вчиненні яких злочинець отримує статеве задоволення тощо.

Суб’єктом згвалтування, а також насильницького задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб може бути особа, яка досягла 14-річного віку, у всіх інших статевих злочинах — 16-річного.

У розд. 3 Особливої частини КК є кілька норм, які передбачають відповідальність за злочини проти свободи, честі і гідності особистості, яка і виступає у цих злочинах видовим і одночасно безпосереднім об’єктом вказаних діянь. Йдеться про незаконне позбавлення свободи чи викрадення людини (ст. 146 КК), захоплення заручників (ст. 147 КК), підміна дитини (ст. 148 КК), торгівля людьми або інша незаконна угода про передачу людини (ст. 149 КК), експлуатація дітей (ст. 150 КК), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК).

З об’єктивної сторони вказані злочини вчиняються тільки шляхом дії і не вимагають настання шкідливих наслідків, тобто є формальними, за винятком деяких кваліфікованих складів цих діянь (ч. 2 ст. 147 КК, ч. 3 ст. 149 КК).

Суб’єктивна сторона вказаних діянь — прямий умисел.

Суб’єктом розглядуваних злочинів може бути особа, що досягла 16-ти років.

Винятком є ст. 147 (захоплення заручників). Особи, що скоїли даний злочин, підлягають кримінальній відповідальності з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).

 

 

§ 7. Характеристика злочинів

проти власності (ст. ст. 185—198 КК)

Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатися своєю власністю: ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Стаття Конституції України наголошує, що держава забезпечує захист прав усіх об’єктів права власності. Таким чином, економічні відносини власності — це забезпечена суспільством і державою можливість володіти, користуватися і розпоряджатися предметами власності.

Видовими об’єктами злочинів проти власності є ті суспільні відносини власності, на які посягають окремі, конкретні види посягань — крадіжки, грабежі, розбої, шахрайства і т. ін.

Безпосередніми об’єктами злочинів проти власності є власність окремої особи (фізичної чи юридичної).

Предметами злочинів проти власності є: майново-матеріальні речі, створені працею людей для задоволення матеріальних і куль­турних потреб, що мають вартість і ціну; гроші; цінні папери — облігації, чеки, сертифікати, векселі, акції тощо.

Головною об’єктивною ознакою злочинів проти власності є те, що відносини власності — це головний безпосередній об’єкт посягання. Інші об’єкти, яким злочинами проти власності заподіюється шкода, наприклад, здоров’я при розбійному нападі, є додатковими безпосередніми об’єктами посягання.

Другою головною ознакою злочинів проти власності є їх суб’єктивна сторона. Переважна більшість злочинів проти власності скоюється умисно.

З урахуванням способу вчинення, а також мотиву і мети всі злочини проти власності розподіляються на групи:

1. Розкрадання чужого майна (грошей, цінностей). Такими є: крадіжки (ст. 185 КК), грабежі (ст. 186 КК), шахрайство (ст. 190 КК), вимагання (ст. 189 КК), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК), викрадення шляхом демонтажу та іншим способом електричних мереж, кабельних ліній зв’язку та їх обладнання (ст. 188 КК).

2. Спричинення власникові майнової шкоди. Це також корисливі посягання на власність, але вони не мають ознак розкрадання, — спричинення майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК), привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК).

3. Некорисливі посягання на власність. До них належать умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК), погроза знищення майна (ст. 195 КК), необережне знищення чи ушкодження майна (ст. 196 КК), порушення обов’язків по охороні майна (ст. 197 КК), придбання чи збут майна, свідомо добутого злочинним шляхом (ст. 198 КК).

 

 

§ 8. Загальна характеристика злочинів