Ідеальне та матеріальне буття.

Матеріальне й ідеальне буття знаходяться у нерозривній єдності, хоча саме як протилежності.Чуттєво-матеріальне предметне буття виявляє себе у двох формах: природній і соціальній. Діалектика взаємозв’язку ідеального та матеріального буття не може осягатися поза її суб’єктивним чинником. “Матерія” як буття (зміст її динамічної об’єктивної реальності) знаходить вираз лише у суб’єктивній формі ідеального (людському мисленні, де вона стає вузловим поняттям, категорією). Мова не йде про їхню тотожність, а лише про їх ізоморфність. Дух, свідомість, психічне є, мають буття, ідеальне буття. І це відкрило шлях до збігу суб’єктивності онтології з онтологізацією суб’єктивності. Антропологія стає онтологією!

Ідеальне – філософське поняття, сенс якого оформляється в опозиції "ідеальне – матеріальне". В ідеалізмі мислиться у якості категорії для фіксації специфічної субстанції – субстанції духу, самодостатньої реальності поза простором і часом. У межах традиції матеріалізму трактується як специфічний спосіб буття об'єкта (або його фіксації), який знаходить вираз в психічному світі і життєдіяльності суб'єкта.

Проблема "ідеального” стала актуальною й очевидною з ряду причин. Основою виступив стабільний дослідницький інтерес до знання, а через нього – до людини. В об'єктивістському (науковому) підході до свідомості переважає констатація зв'язків розумової активності зі спеціалізованим нейродинамічним процесом у мозку (фізіологія вищої нервової діяльності). Тут ідеальне інтерпретується як інформація, як стан свідомості окремої особистості, як суб'єктивно пережиті людиною матеріальні стани його власного мозку. Булигін А.В. розглядав (природничо-науковий аналіз проблеми) ідеальне як продукт кодування й декодування сенсорної інформації – надлишку чуттєвої діяльності.

У культурологічному аспекті субстратом ідеального є також матеріалізована (здійснена) різноманітність ідей, творчих задумів, сама жива мова та інші знакові системи. У цьому підході акцент ставиться на діяльнісній, суспільній природі свідомості. Хоча не варто вважати ідеальне генетичним продуктом і формою людської праці, цілеспрямованого перетворення природного матеріалу і суспільних відносин, однак не слід відкидати надзвичайно важливу їхню роль у розвитку ідеального. Сучасне довкілля людина придбала у 20 сторіччі зовсім в іншій якості, в іншому стані, ніж до цього етапу її діяльної активності. Це вже не стільки природна система, скільки пронизане ідеєю, творчістю середовище, у рамках якого ідеальне відіграє істотну роль.

В системі культури ідеальне отримало інтерсуб’єктивне значення (незалежне від кожного окремого індивідуального суб’єкта, але не існуюче поза взаємодією живих конкретних індивідів); розвиває, розширює зміст і сенсові можливості всіх існуючих культурних універсалій; заново організує й людиномірне „пере-транслює” зміст світу.

Структура ідеального буття. Ідеальне – це ціла система стосунків між різноманітним світом явищ і людиною, здібною їх відтворювати, перетворювати, переоформлювати. До сфери ідеального належать: чуттєві образи, ейдоси, абстракції, цінності, норми, вольові акти.

Ідеальне бутт я людини також подвійне: індивідуальне й об’єктивоване (означене).

1. індивідуально-ідеальне буття – психічно-образне (різної кількості й якості, різної міри багатства асоціацій, інтенсивності процесів), належне конкретному живому носію вищої нервової діяльності у культурному середовищі. Визначає зміст внутрішнього світу особистості, її ціннісних орієнтацій, якості усвідомлення і саму можливість свідомості.

2. об'єктивовано-ідеальне буття (зовнішньо означене ідеальне) знайшло вираз в чуттєво-надчуттєвому світі (знаковому). Знак – це суб’єктивований матеріальний, чуттєво сприйманий предмет (явище, подія, дія або зображення. сигналізація), що виступає як указівка, позначення або представник іншого предмету, події, дії, суб'єктивного утворення. Призначений для придбання, збереження, перетворення і трансляції певної інформації (повідомлення значення).Знак – інтерсуб’єктивний посередник-медіатор у структурі соціальних взаємодій і культурної комунікації. Розуміння знаку неможливе без з'ясування його предметного значення. За допомогою знаків отримали стійке буття цінності культури, принципи, загально-значимі категорії знання, логічні форми. З окремих значків (на відміну від знаків в них не закріплені змістовні значення) абетки складаються знаки мови, будь-яких знакових систем взагалі. Означене ідеальне – чудовий засіб форсування можливостей символізації та узагальнень. „Світове дерево” – чудовий приклад символічно-узагальненого знаку всього буття єдиного світу землеробів і скотарів архаїчної доби, який забезпечив велетенську кількість похідних знаків-образів.

„Світ” в розумінні культури – це духовне осмислення й знакове моделювання зовнішньої і внутрішньої реальності людського буття в його можливій повноті та цілісній просторово-часовій єдності, проекція людини в загальність і складність сенсового горизонту й глибини дійсності: її обширу (простір) та тривалості (час). Кожна культурна епоха має справу з особливими світами („дитячий”, „внутрішній”, „бізнесу” тощо), зі своєрідною моделлю цілісної світобудови.

Світ – це знаки людської діяльності та спілкування, що характеризують у духовному житті просвітлення темного, вже освоєну реальність. Світ не є щось стабільне, підручно-належне: це реальність, що виринає з небуття (трансцендентної реальності) як певні феномени, туди ж і втопає, він здійснюється, просторуючись і часуючись. Отже, світ – це також духовне життя, самісна реальність. Це позначення „межі” свідомості стосовно складних систем реальності як зовнішніх і самодостатніх. Це „форма тотальності явищ в межах певного типу реальності, комплексу матеріальних чи духовних умов буття”. Це „сфери функціонування фундаментальних закономірностей, самодостатніх для детермінації всієї різноманітності цього буття”, вияв самодіяльності буття.

Світ як проект у екзистенціалістів має глибокі підстави. Майбуття орієнтує й на минувше буття (минуле). „Людське буття (Dasein) може бути дійсно бувшим лише остільки, оскільки воно є майбутнім. Бувше у певному сенсі виникає з майбутнього” (Гайдеггер „Sein und Zeit, с.326). Діючи у взаємодії та спілкуючись у дії, людина „наштовхується” думкою на загадкову діалектику одиничного й загального (єдиного – множинного); часуючи й просторуючи світ, вона відчула необхідність його світоглядного поділу на надзвичайний (повсякденний) і звичайний (сакральний, святковий).

Вищою межею надзвичайного буття є Абсолютне, а протилежне, співставне йому, – відносне у бутті. Абсолют (лат. absolutus — безумовний, необмежений, безвідносний) — вічна незмінна першооснова світу, „остання” підстава всього Сущого, котра мислиться єдиною, загальною, безначальною, нескінченою, і яка протистоїть усякому відносному й обумовленому Буттю. По тому, що саме людина приймає за абсолют, характеризується й вона сама (віруючий, оптиміст, ідеаліст, скептик). Отже, він – засіб самоідентифікації у „знаходженні себе” людиною, мотивація до досконалості („духовні цінності – дихання вічності, абсолюту”). Абсолют завжди змістовно під знаком запитання (небуття того, що є; буття того, чого нема).

Термін абсолют уперше був застосований наприкінці 18 ст. М. Мендельсоном і Ф. Якобі для позначення категорії "Бога, або Природи" у філософії Спінози; у широке вживання введений Шеллінгом (1800). А бсолют у релігіях — Божество; у філософіях — Абсолютна ідея або Матерія; у мистецтві — Краса; у науці — Істина; у житті людини — ідеальна досконалість. Поняття Абсолюту було поширене в різних версіях у філософських системах: у Піфагора – Одиниця; у Платона — Єдине або Благо; у Конфуція — Піднебесна; в Аристотеля — "Першодвигун"; у Шанкари — Брахман; у Фіхте — Абсолютне "Я"; у Гегеля — Абсолютна ідея. У вченні Агні-Йоги він тотожний Безмежності. У релігійно-філософських містичних вченнях уявляється Незбагненним, Невимовним, Невідомим.

Поруч з Абсолютом нічого не можна поставити (це його руйнує, робить відносним), але все від нього отримує якості (визначеність буття). Виявляючи себе у різному й по-різному, Абсолют лишається Єдиним – це підстава усвідомлення диференційованості реальності, єдності множинного існування світу. Від Абсолюту світ отримує ознаку універсальності, наперед покладенності, подільності. Саме це й робить світ Універсумом – цілісним, всеохоплюючим, внутрішньо закінченим світовим ладом, який забезпечує всі зв’язки належного світу, не будучи тотожним жодній його частковості чи якості, яким він надає сенс (змістовності, актуальності, коло можливостей і їх межі та детермінацію).

„Самоочевидність” буття Абсолюту стала зв’язкою буття у мові й логіці („Є”), все інше відносне, до абсолюту не має відношення, бо ж невимовний Абсолют.

Люди легковажать „самоочевидністю” Абсолюту заради більшої переконливості мови: „Я тобі абсолютну правду кажу”, „Я абсолютно переконаний”. Але ж Абсолют – „самоочевидна неочевидність” – більше всякого іншого буття є надчуттєвою даністю, хоча так „зримо” ховається у чуттєвості.

Звідки така впевненість у людей, що ми були, є й будемо? Чи не від Абсолюту?

Чому така напруга в роздумах про Буття, особливо про майбуття. Екоцид, кліоцид, ноосфера, безсмертя душі, соціальні ідеали, доля культури – чому хвилюють? Що гірше може смерті бути? Як можливість буття попадає у питання про смерть?

Що важливіше від життя? – лише осмислене життя (буття)!