Загальна порівняльна характеристика середньовічного і ренесансного світоглядів.

Загальна порівняльна характеристика середньовічного і ренесансного світоглядів.

Патристича доба раннього середньовіччя.

Схоластика в західній Європі в період зрілого Середньовіччя.

Етапи розвитку філософії Відродження.

 

Загальна порівняльна характеристика середньовічного і ренесансного світоглядів.

Людиномірність світу, започаткована софістами й розвинута моральною філософією, була піднята до духовно-космічної властивості Універсуму неоплатоніками. При цьому чуттєво-предметні характеристики Світу були відкинуті на периферію Буття. У християнства духовний Космос знаходить новий центр – Абсолютного Суб’єкта. Провідною організуючою ідеєю всієї культури стає ідея Єдиного Бога, а домінуючим формоутворенням духовної культури стає монотеїстична релігійна культура.

Головні риси (наскрізні для всіх явищ цієї культури, найсуттєвіші для епохи):

1. Теоцентризм (на засадах трансцендентного Бога і “внутрішньої” людини). Без нового центру люди не бачили сенсу буття. Центром став релігійний ідеал, і навколо цього центру розвивалася вся середньовічна культура. Наука також покликана до обґрунтування існування Бога. Світські науки вважаються нісенітницею — вони ведуть до "пекельного мороку": "Які байки розкажуть фізики про небо?!". Наука нічого не може дати людині, коли ти "на смертнім одрі". Що вона знає про душу і долю людини на небесах? А якого поширення набула тематика смерті у художніх творах. За орачем земного поля на картині часто зображають смерть з косою, на гравюрах поширений образ черепу, а головна думка – що б не робила людина, над нею стоїть її смерть, кінець.

Отже, християнство як підвалини середньовічного світогляду визначило основну його самого (і філософії як його теоретичного ядра) рису – теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Єдиного Бога та виводилася з неї. Звідси випливає й істотна складова теологічно-філософського світогляду – теодіцея (виправдання Бога; розуміння Бога як абсолюту справедливості). Теодіцея стає загальним принципом релігійно-філософських доктрин, які намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового зла, виправдати Бога як творця усього сущого всупереч існуванню у світі темних сил. Людська особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості – Бога, але наділена свободою волі. Тому пізнання людьми Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє братське спілкування, молитву, сповідь та покаяння. Ранньохристиянський світогляд заклав засаду, згідно з якою духовна напруга (ентузіазм) стала розглядатися як обов'язкова риса "нової людини".

2. Символізм і екзегетизм. Все земне існування людини пов’язується суб’єктивним виміром Абсолюту. Всі земні проблеми вирішуються в сфері духу, ноуменальної містичної реальності, яку за традицією величають „небесною”. А „царство небесне в середині вас”. Така реальність могла осягатися лише в певній символізації земного світу „знаками” небесного. Не лише шлюби звершуються на небесах. Треба була й особлива вправність у тлумаченні символів, базою яких стала Священна Книга (Біблія) і твори рівноапостольних. Мистецтво тлумачення сакральних символів і зветься екзегетикою, вмінням людини знаходити приховані знаки божественних значень і бути причетною до слідування їм. Стосовно язичницьких книг: „Дух – живить, буква – вбиває”. Не те в духовно-ідеальному тлумаченні: у Біблії навіть букви спочатку проголошувалися священними (одухотвореними). З часом релігійний символізм все значніше стає певною грою, що надавало також і продуктивні можливості для культури. Грою стає і сама ідея віри.

3. Антиномічність мислення і моральний акцент світовідношення. Всі поняття беруться в дуальній опозиції і з моральним навантаженням (земне – небесне, гріховне – праведне, поцейбічне – потойбічне тощо). Не випадково дискусія, диспут стали провідними для з’ясування істини, авторитетності мислителя.

4. Ієрархічність: Зверніть увагу на "тришаровість" дуально-вертикально зорієнтованого простору середньовічної культури (три шари на єдиному стрижні ієрархії): християнського, васально-феодального, куртуазного. І на зверхність саме християнського шару культури, за образом якого будуються стосунки і в інших нашаруваннях.Ієрархічність чітко простежується як між "трьома шарами" дуально-вертикального простору культури, так і у кожному з них.

a) ієрархія – центральний нерв середньовічного життя;

b) покірність і служіння (Богу, монарху, дамі серця) – еталон пірамідальної ієрархії;

c) вища “Небесна” ієрархія (“Отця” і “Сина”); один Бог;

d) земна ієрархія – васалітет (сюзерен – васал); один правитель (монарх).

e) Куртуазність – оздоба „служіння” одній Прекрасній Дамі з дотриманням церемонійного етикету при будь-яких обставинах.

5 Монотеїзм – віра в єдиного бога, максимально добродійне служіння одному Господу, господарю, господині.

6 Креаціонізм – розуміння Бога як творця (деміурга) з нічого, а людини як вінця тварного світу. Античне мислення ніколи не визнавало створеного світу (він був завжди).

7 Провіденціалізм – процес розвитку як здійснення напередпокладеного плану (задуму Бога) Спасіння. Людині варто йти до Царства Божого заради власного врятування.

Головне відкриття середніх віків – це відкриття „внутрішньої людини”, Душі. Від них – ентузіазм (ен-теос – вбожнення), особлива духовна мотивація. Філософія найзначніше була причетна до цього відкриття. Можна, звичайно, називати філософію Середньовіччя й такою, яка начеб-то займалася псевдопроблемами. Та будь-якого роду критики змушені визнати наявність в епоху Середньовіччя великих і вільних розумів. Насправді за кожною великою богословською темою ховається цілий вузол складних філософських проблем.

Однією з ключових і наскрізних проблем, нервом цієї філософії, була проблема співвідношення віри і розуму. Вже в ранній філософії Середньовіччя виділяються два крайніх крила, що дають протилежне її рішення: філософія буквально спрямована до Христа й веде нас до християнства (Юстин) – між Христом і Діонісом, між Єрусалимом і Афінами немає нічого спільного (Тертулліан). Вираз того часу говорить: "вірую, тому що абсурдно" (credo quia absurdum est). Більш зважену позицію займав Августин Блажений: хоча віра є вищий акт волі, а воля має відому першість перед розумом, він був схильний наполягати на єдності віри і пізнання. "Розумій, щоб міг вірити, і вір, щоб розуміти".

Але раціоналізація богослов'я неминуче вела до того, що авторитет віри починає ґрунтуватися на істинах розуму. Залежність теологів від діалектичних міркувань значніша, ніж від віри. Звідси ж виростала позиція схоластики: Ансельм Кентерберійський дає чітку формулу: credo ut intelligent (вірю, щоб розуміти). У межах догматів розум вільний і самостійний: "віра шукає розум". У "першого схоласта" Ериугени, справжня релігія є і справжня філософія, і навпаки. Відмінну від Ансельма позицію займає П’єр Абеляр: не стільки "вірую, щоб розуміти", скільки " розумію, щоб вірити " – суть цієї позиції. Авторитет церковного переказу, догматика церковного вчення, повинні бути засвідчені розумом.

Та найбільш розроблене і вражаюче рішення проблеми співвідношення віри і розуму запропонував Фома Аквінський. Віддаючи, на відміну від Августина, пріоритет не волі, а розумові, Аквінат висунув концепцію "гармонії віри і розуму". Хоча область основних таїнств лежить поза філософським пізнанням, тому що Християнська Істина вище розуму, однак, вона не може і суперечити останньому. Використовуючи поняття "природного світла розуму" Фома Аквінський думав, що знаходиться у певній необхідній відповідності з богооткровенним, тобто надрозумним, що ніяк не тотожно нерозумному. Криза схоластики: Вільям Оккам вів до підриву самої ідеї про можливість природного знання про Бога. Наслідком оккамізму була заміна позитивного співробітництва віри і розуму новою системою, у якій безсумнівність віри підтримувалася тільки філософською ймовірністю.

Для наочності й полегшення сприйняття розглянемо цілісну логіку руху філософсько-світоглядних ідей від космологічної до позитивної моделі світу, спираючись на образ «бутерброда».

ПРИНЦИП «БУТЕРБРОДУ»:

Античність: КОСМОЦЕНТРИЗМ. Живий космос. Міфопоетика богів.

Протиставлення: природне буття – буття людини; світовий розум – суб’єктивне мислення.

Політеїзм як форма віри. Визнання Світового розуму – Ноос (нус), Логос.

Генезис співвідношення віри і розуму: від природної космології до раціональної теології, а від неї – до раціональної антропології,

потім до логіки нрироди.

Середньовіччя:

ВІРА – воля – РОЗУМ

	БОГ-ТВОРЕЦЬ “МАСЛО” небесне буття
ЛЮДИНА – ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ
ТВАРНИЙ СВІТ – ПРИРОДА ЗЕМНЕ НАСУЩНЕ БУТТЯ “Х Л І Б”

Теоцентризм – Бог над усім, що він створив. Духовний універсум з абсолютним суб’єктом-деміургом. Тварний (творений) світ підлеглий Богові. Монотеїзм як форма віри. Якщо Бог над усім і вище усього тварного, то Бог – абсолютна субстанція.

ВІРА – воля – РОЗУМ. Апологетична формула „credo gvia absurdum est” відкидає не розум взагалі, а античний розум – натомісць утверджується християнський. Що ж тепер чому винне служити? Філософія (розум) – служниця богослов’я (віри) (Philosophia ancila est teologia) чи навпаки?. Було всяке, була й подвійна істина (кожному своє). Дійшли і до Гармонії віри і розуму на засадах раціональної (розумної) теології..

Але Віра підносить до небесного, Розум тягне до земного. Сонце розуму посилює енергетику: божественне („масло”) легко розмазується зверху насущного буття („хліба”) за мирськими конфігураціями земного світу. Бог тепер не над усім, а зверху усього, щільно прилягає, приземлюється. Шар божественного покриває “мирське”: символізація, сяяння, ословлення, сакралізація земного, розростається релікварій віри у просторі культури.

Відродження: Антропоцентризм – у центр світогляду попадає людина: звідси гуманізм. Реабілітується плоть (тілесне): звідси світське образотворче мистецтво. Чому? Сонце розуму ще значніше посилює енергетику. Божественне („масло”) просочує все земне, природне: Бог тепер у всьому. Пантеїзм як форма віри (пан – все, теос – бог, Бог у всьому). Одухотворена плоть: у природи є душа. Природа випромінює божественну духовність – світ стає зримо-живописним. Розум розчинив Бога у тварній матерії: божественна людина стає не просто вінцем творіння – вона зверху всього одухотвореного світу, вона сумірна Богові як творець. Бог дав матеріал (наприклад, мармур), людина доводить його до вищої досконалості, гармонії (наприклад, у скульптурі). Звідси культуротворчість як спосіб і стиль життя гуманістів.

 

ЛЮДИНА – ВІНЕЦЬ ТВОРІННЯ і суб’єкт творчості

ТВАРНИЙ одухотворений СВІТ – божественна ПРИРОДА ЗЕМНЕ НАСУЩНЕ БУТТЯ “Х Л І Б”

Новий час: ПРИРОДОЦЕНТРИЗМ. Натуралізація світу від висихання „масла”. Світ уявляється звичайною механічною агрегатністю матерії. Світ як механізм, Бог – творець-механік: створив, налагодив, запустив. Тварний Світ тепер може існувати сам по собі. Головне завдання людини – пізнавати і користуватися світом із знанням справи. Вона стає суб’єктом, а її Знання – сила! Завдання – панування над природою. Деїзм як форма механістично-математичної віри. Механічний годинник – парадигма епохи.

Розглянемо добірніше становлення й головні періоди розвитку середньовічної і ренесансної філософії за такими параметрами: проблематика, головні cпрямування думки, представники, їхні ідеї й деякі твори у кожну епоху й у кожному з періодів.