Психологічні механізми впливу батьків на особистість дитини

В сучасній вітчзняній та закордонній психологічній літературі існують дві тенденції розгляду дитяче-батьківських взаємостосунків. З одного боку, батьківство розглядається в межах діади «мати-дитина», з іншого боку, за допомогою терміну «батьківство», що поєднуює поняття материнство й батьківство. «Батьківство» розглядається як інтегральне психологічне утворення особистості, що містить такі категорії: ціннісні орієнтації батьків (сімейні цінності), батьківські настановлення й очікування, батьківські позиції, батьківські взаємостосунки, батьківські почуття, батьківська відповідальність і стиль сімейного виховання, сімейні ролі дитини, типи позитивного й помилкового батьківського авторитету. (Овчарова Р.В., Цветкова Н.А.). Звьязок між ними здійснюється через когнітивну, емоційну, поведінкову складову, які є психологічними формами прояву батьківства. Батьківські цінності реалізуються у спрямованності особистості батьків (матері, батька) й спрямованості їх поведінки (О.А.Карабанова, Є.І.Захарова). Батьківські настановлення й очікування містять три рівня презентації і проявляються у репродуктивних настановленнях, настановленнях й очікуваннях у дитячо-батьківських стосунках, настановлення й очікуваннях по відношенню до образу власної дитини або дітей. (О.Б.Альошина, Л.Я.Гозман). Тобто, в цілому, вони є настановленнями на цілі й засоби діяльності в області батьківства й реалізуються у репродуктивній поведінці, взаємостосунках з партнером з приводу виховання дітей, у батьківських стосунках, стилі сімейного виховання. Батьківське ставлення реалізується у підтримці контакту з дитиною, у формах контролю над дитиною, у цілеспрямованному вихованні взаємостосунками. (А.Варга). Поняття батьківське ставлення має найбільш загальний характер і вказує на взаємний зв'язок і взаємозалежність батьків і дитини. Батьківське ставлення містить у собі суб'єктивно-оцінне, свідоме-виборче уявлення про дитину, що визначає особливості батьківського сприйняття, спосіб спілкування з дитиною, характер прийомів впливу на неї.

Батьківськи почуття – особлива група почуттів, що займає особливе місце за значимістю в житті людини серед інших емоційних звьязків. Зміст батьківських почуттів як і батьківського ставлення є амбівалентним й заперечливим. Батьківськи позиції – являють собою реальну спрямованість взаємодії з дитиною, в основі якої полягає свідома або несвідома оцінка дитини. Батьківські позиції реалізуються у рухомих комунікативних позиціях, прогностичній здатності батьків будувати взаємостосунки з дитиною. Поняття батьківська позиція й батьківські настановлення часто в літературі використаються як синоніми батьківського ставлення, але відрізняються ступенем усвідомленості. Батьківська позиція скоріше зв'язується зі свідомо прийнятими поглядами, намірами; настановлення – поняття іншого порядку. Батьківська відповідальність – це відповідальність за дитину перед соціумом і перед власною совістю.

Стилі сімейного виховання – висловлюють взаємодію вищеперерахованих компонентів, що проявляються беспосередньо. Для визначення механізмів впливу батьків на особистість дитини можна використати схему стилів сімейного виховання американського психолога Ерла Счіфера. Він пропонував оцінювати позиції дитини на перетині двох полярних осей координат. На осі Автономія – Контроль фіксується ступінь свободи дитини в сімьї: право вирішувати свої проблеми самостійно чи за допомогою батьків або відсутність будь-яких прав, жорстокий контроль з боку поведінки батьків. Ступінь задоволення у відчутті любові, прихільності, емоційного прийняття іншими Е.Счіфер пропонував оцінювати в континуумі ЛюбовВорожість. Двомірна оцінка стилю виховання, тобто оцінка статусу дитини на двох осях одночасно, на думку багатьох психологів, може слугувати ключем до розгадки багатьох характерологічних особливостей людини, передусім образу Я – відчуття нею самоцінності, впевненості у собі, хдатності виявляти наполегливість та віру у власні сили в досягнені мети. Перетини двох вимірів батьківського ставлення (любові - нелюбові та автономії-залежності) утворюють, згідно Е.Счіфером, 4 основні поля виховання: демократичне (любовь-автономії); гіперопіки (любові-залежності); авторитарне (нелюбові-залежності) та ігноруюче (нелюбові-автономії). Високі бали за кожною із цих координат (більше 60 позначок) свідчать про домінуючі стилі виховання в сімьї: демократичний, гіперопіка, авторитарний та ігноруючий. Специфічну роль у ментальності українців відіграє архетип Матері. Емоційна залежність від матері, неаперечне прийняття її розпоряджень зберігається впродовж усього людського життя і навіть після її смерті. Цей невидимий звьязок із матірью сильніше виявляється у синів. Звертання за порадою до матері дорослих її дітей, з приводу різних життєвих обставин є типовим в українській народній творчості, особистісні думки, переживання, спогади, майбутнє настільки часто повьязані з її образом, що це дало науковцям привід стверджувати про наявність комплексу матері.(Говорун, Кікінедджі) В концепції А.Я. Варги розглянуті чотири типи батьківського ставлення: приймаюче-авторитарне, відштовхуюче з явищем інфантилизму, симбіотичне й симбіотичне—авторитарне. Перший тип батьківського відношення характерний для субьєктивно благополучних батьків. Батьки розуміють дитину й погоджуються з нею. Приймають дитину й не вимагають соціальних успіхів. Другий тип батьківського відношення характерний для батьків, які низько оцінюють свою дитину, її індивідуально-особистісні властивості, приписують їй соціально бажані риси й схильності. Симбіоз (надмірна емоційна близькість), авторитарність – батьки приймають дитину, але вимагають соціальних успіхів, емоційне відкидання - «маленький невдаха»- батьки низько оцінюють індивідуально-особиствсні властивості, приписують дитині соціально небажані риси і схильності. Підтримка, дозвіл; пристосування до потреб дитини; формальне почуття обов'язку при відсутності справжнього інтересу до дитини; непослідовна поведінка (В.Н.Дружинін, 1996). Співробітництво, ізоляція, суперництво, псевдоспівробітництво. В російсьікій літературі педагогічної спрямованості, присвяченій ролі дитяче-батьківстких взаємостосунків у формуванні особистості дитини, найбільш відома робота О.С.Макаренка. Автор виділяє наступні типи хибного батьківського авторитету: Авторитет придушення, відстані, педантизму, резонерства, підкупу. В якості сприятливих - авторитет любові, доброти, поваги. Позиції-шаблони, що калічать сімейні, у тому числі й батьківсько-дитячи відносини: запобігливий «миротворець»; «обвинувач»; розважливий «комп'ютер»; спантеличений, «відвлікаючийся». Позитивна модель поведінки - гнучка, або врівноважена, де різні прийоми використаються не автоматично, а свідомо, з урахуванням наслідків своїх дій (В. Сатір, 2000). Характер і ступінь впливу на дитину визначає безліч окремих факторів і насамперед особистість самих батьків як суб'єкту взаємодії: стать (та же, що й у дитини, або протилежна); вік (молода, неповнолітня мати, літній батько, батько пізньої дитини); темперамент і особливості характеру батька (активний, нетерплячий, запальний, владний, поблажливий, недбалий, стриманий і ін.); релігійність; національно-культурна приналежність (європейська, англійська, німецька, японська, американська й інша моделі виховання); соціальний стан; професійна приналежність; рівень загальної й педагогічної культури. З огляду на взаємозалежність відносин у сім'ї, їх описують через ті ролі, які виконує дитина. На думку А. С. Спиваковської, роль дитини можна чітко виділити в дисгармонійній сім'ї, де ставляться друг до друга шаблонно, стереотипно, роками зберігаючи ригідні взаємостосунки. Роль - це набір шаблонів поведінки стосовно дитини в сім'ї, сполучення почуттів, очікувань, дій, оцінок, адресованих дитині дорослими. Найбільш типові чотири ролі: «козел відпущення», «мазунчик», «примиритель», «бебі». «Козел відпущення» - це об'єкт для прояву взаємного невдоволення батьків. «Мазунчик» заповнює емоційний вакуум у подружніх відносинах, турбота й любов до нього надмірно перебільшені. Навпаки, при сильній близькості чоловіка й жінки

один до одного дитина раз і назавжди залишається в сім'ї тільки дитиною, «бебі» з дуже обмеженими правами. «Миротворець» змушений відігравати роль дорослого, регулювати й усувати подружні конфлікти, і в такий спосіб займає найважливіше місце в структурі сім'ї.

Виділяються й інші ролі:

«дитина-тягар»; «дитина-раб», «дитина-коханець» (самотня, як правило, мати наполягає на «відносинах для двох», закріпачує дитину в узах своєї любові);

«дитина як зброя» у боротьбі із чоловіком; дитина - «замістник чоловіка» (від неї вимагають постійної уваги, турботи, бути поруч і ділитися своїм особистим життям, обмежують контакти з однолітками) (Е.Т.Столін, В.В.Столін, В.Н.Дружинін).

Порушення сімейного середовища, сімейної атмосфери можна класифікувати з погляду задоволення найважливіших, на думку

3. Матейчека, людських потреб - в активному контакті із середовищем і в активному контролі зовнішньої дійсності.

Оточення в крайніх варіантах може бути зайво стійким або гранично мінливим; при цьому параметри контролю варіюють від відособленості до залежності.

1. Ультрастійке, емоційно байдуже середовище формує соціальну гіпоактивність: пасивність, незацікавленість, аутизацию, затримку мовного й психічного розвитку.

2. Мінливе емоційно байдуже середовище провокує гіперактивність: занепокоєння, незосередженість, нерівномірність, запізнювання психічного розвитку.

3. Ультрастійке середовище в сполученні з емоційною залежністю спричиняють виборчу гіперактивність, спрямовану на одну людину, часто у вигляді поведінкових провокацій.

4. Мінливе середовище, емоційна залежність розвивають загальну соціальну гіперактивність, поверховість контактів і почуттів дитини.

Подібна модель соціального середовища використається для інтерпретації порушень виховання в дитячих домах і в сім'ях. Виділяють також три спектри відносин, що становлять любов батьків до своєї дитини: симпатія-антипатія, повагазневага, близькість-дальність (А. С. Співаковська). Сполучення цих аспектів відносин дозволяє описати деякі типи батьківської любові:

діюча любов (симпатія, повага, близькість). Формула батьківського сімейного виховання така: «Хочу, щоб моя дитина була щаслива, і буду допомагати їй в цьому»;

відсторонена любов (симпатія, повага, але більша дистанція з дитиною)

«Погляньте, який у мене прекрасна дитина, нажаль, в мене не так багато часу для спілкування з нею»;

діюча жалість (симпатія, близькість, але відсутність поваги). «Моя дитина не така, як всі. Хоча моя дитина недостатньо розумна й фізично розвинена, але однаково це моя дитина і я її люблю».

Любов за типом поблажливого відсторонення (симпатія, неповага, більша міжособистісна дистанція). «Не можна звинувачувати мою дитину в тім, що він недостатньо розумний і фізично розвинений». Знехтування (антипатія, неповага, більша міжособистісна дистанція). «Ця дитина викликає в мене неприємні почуття й небажання мати з нею справ». Презирство (антипатія, неповага, мала міжособистісна дистанція). «Я мучуся, безмежно страждаю тому, що моя дитина така нерозвинена, нерозумна, вперта, боягузлива, неприємна іншим людям». Переслідування (антипатія, неповага, близькість). «Моя дитина негідник, і я доведу їй це!» Відмова (антипатія, більша міжособистісна дистанція). «Я не хочу мати справи із цим негідником». Оптимальна батьківська позиція повинна відповідати трьом головним вимогам: адекватності, гнучкості й прогностичності. Адекватність позиції дорослого ґрунтується на реальній точній оцінці особливостей своєї дитини, на вмінні побачити, зрозуміти й поважати її індивідуальність. Батьки не повинні концентруватися тільки на тім, чого вони хочуть в принципі домогтися від своєї дитини; знання й урахування можливостей і схильностей дитини - найважливіша умова успішності розвитку. Гнучкість батьківської позиції розглядається як готовність і здатність до зміни стилю спілкування, засобів впливу на дитину в зв'язку з віковими змінами й соціальною ситуацією розвитку дитини, а також умовами життя родини. Стереотипна, незмінна батьківська позиція веде до бар'єрів спілкування, спалахам неслухняності, бунту й протесту у відповідь на будь-які вимоги. Прогностичністъ позиції виражається в орієнтації на «зону найближчого розвитку» дитини й на задачі завтрашнього дня. Це випереджальна ініціатива дорослого, спрямована на зміну загального підходу до дитини з урахуванням перспектив її розвитку.