Проаналізуйте повстанський рух в Україні під час громадянської війни 1917-1922 рр.

Повстанський рух на Україні 1918-22 і пізніших р-р., масовий збройний рух укр. селянства і частково робітництва, спрямований на захист соц. здобутків революції, зокрема права на вільне володіння землею й засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і чужих окупаційних режимів на Україні, за нар. владу і далі за нац. і соц. самовизначення укр. народу. Спершу обмежений своїм соц. спрямуванням й анархістський своїм характером, П. р. на У. набирав поступово все більше нац. змісту й оформився у виразну політ. визвольну боротьбу укр. народу.

Стихійний у своїй основі П. р. на У. не був об'єднаний в ініціятиві й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного пляну дій. Неустійнені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежности укр. нації. Ідеологія і мета П. р. на У. з'ясовувалися спорадично у заявах керівників-отаманів, у їх відозвах, наказах, маніфестах, зверненнях чи листах до населення України, окремих пов. чи округ, до уряду УНР, окупаційної влади й ін. повстанських груп чи з'єднань.

Однією з характеристичних ознак П. р. на У. була його нескоординованість, недостатній зв'язок окремих повстанських з'єднань і загонів з тодішніми укр. політ. і військ, центрами та поміж собою, особисті амбіції й дії на власну руку окремих отаманів, що дістало назву т. зв. отаманії (отаманщини) і виявлялося інколи у творенні місц. (волосних або сіль.) «республік», як, напр., Пашківська волость, махнівське Гуляй-Поле тощо, які боролися проти кожної влади і не визнавали нікого й нічого. Дії окремих повстанських загонів супроводилися деколи виявами бандитизму, погромництва тощо.

Основною орг. формою П. р. на У. були місц. (сіль., волосні) й пов. повстанські відділи, групи, загони, які обороняли здебільша своє село чи найближчі околиці, спираючися на прихильне до них населення. У разі потреби координували (або й об'єднували) свої дії з сусідніми групами або загонами для спільних бойових дій, проводячи мобілізацію у своїх р-нах для поповнення основних відділів. Не мавши постійного і одного провідного центру, повстанські орг-ції створювалися і діяли з власної ініціятиви. Тому у політ. тактиці повстанців (П.) були чималі розбіжності. Вирішальну ролю відогравала особа керівника відділу — загону, що ним ставали не тільки військовики, але часто й учителі, кооператори, службовці, селяни, студенти, інколи й свящ. Отаман був вождем, організатором, політиком і адміністратором, представником нац. і соц. інтересів певної місцевости чи округи. Його помічником був начальник штабу, здебільша військ. фахівець. Стратегія й тактика повстанських загонів й успішність їх дій залежали від кваліфікації їхніх отаманів і начальників штабів, їхньої енергії й ініціятиви. Багато з-поміж них було політ. зрілими, досвідченими у гром. житті людьми. Дехто, ставши керівником П., організовував військ. операції ширшого маштабу, не раз з участю багатьох тис. П., здобуваючи своїми перемогами й успіхами широку популярність серед населення (М. Григоріїв, М. Шинкар, Д. Зелений (Терпило), Ю. Божко, Маруся Соколовська, Ю. Мордалевич, Ю. Тютюнник, А. Гулий-Гуленко, Я. Шепель, Ангел, Сагайдачний, Залізняк та ін.). Дехто з -повстанських отаманів намагався відродити у військ. побуті, одязі, озброєнні й тактиці традиції укр. козацтва.

Базою П. р. на У. було село, яке підтримувало П. морально, постачало їх харчами, частково одягом, взуттям і приміщеннями. Зброю, військ. виряд і одяг П. здобували самі під час боїв з ворогом чи з запасів по містах, найчастіше при відступі окупаційних військ. П. одержували також зброю та стріливо і від місц. населення, що здобувало їх під час розвалу рос. армії.

П. р. на У. почав діяти ще в добу Центр. Ради. Його зародками стали організовані з 1917 р. здебільша з селян добровільні збройні формації для самооборони й охорони ладу та спокою перед збольшевізованими військ. частинами та демобілізованими вояками, які поверталися з фронтів, відомі п. н. Вільного Козацтва. Творені гол. на Київщині з ініціятиви і з лав цих формацій, сел. загони Таращанського і Звенигородського та також Уманського пов. брали участь у боротьбі проти моск. військ М. Муравйова під час їхнього походу на Київ у січні-лютому 1918 р. Вони між ін. ліквідували больш. адміністрацію у Звенигородському пов. Підтримуючи зв'язок з військ. з'єднаннями Центр. Ради і допомагаючи їм, ці сел. загони діяли в больш. тилу до квітня 1918 р.

Натомість намагання больш. елементів викликати за прикладом Петрограду, з допомогою збольшевізованих здебільша не укр. військ. відділів, больш. повстання в Києві 11—13 листопада 1917 р. не вдалося. Також невдачею закінчилося розпочате з доручення сов. уряду больш. повстання в Києві 29—30 січня 1918 р., центром якого був Арсенал. Воно було ліквідоване військами Центр. Ради під проводом С. Петлюри ще перед підходом до Києва больш. військ. з'єднань, висланих з Москви і Петрограду.

Численні сел. заворушення й повстання на Україні почалися в добу Гетьманщини, гол. через намагання нім. і австро-угор. військ та гетьманського уряду відродити подекуди дорев. порядки (зокрема наказ фельдмаршала Г. Айхгорна повертати поміщикам відібрані у них селянами маєтки, платити їм відшкодування, скасування зем. комітетів, стягнення з сіл великих контрибуцій, каральні експедиції й репресії). У відповідь на це уже з травня 1918 р. на Україні почали вибухати сел. Повстання — найсильніше на півд. Київщині (Таращанський, Звенигородський, Уманський, Сквирський і Канівський пов.), якими керував есер-бсротьбіст М. Шинкар, за Центр. Ради начальник Київ. Військ. Округи. Окремі повстанські загони нараховували по кілька тис. На Таращанщині й в сусідніх пов. повстало майже все чоловіче населення; після ліквідації нім.-гетьманських каральних експедицій там була тимчасово встановлена укр. адміністрація, яка посилалася на Центр. Раду. Придушити цей сел. збройний рух німцям вдалося тільки в кін. серпня 1918 р. після боїв, що в них брав участь з нім. боку корпус війська. У заг. повстанні, яке відбулося з ініціятиви Укр. Нац. Союзу і під проводом Директорії у листопаді 1918 р. брали участь маси сел. П. Крім соц. мотивів, зокрема зем. питання, гол. приводом до цього повстання було створення рос. по суті уряду С. Гербеля та проголошення гетьманом П. Скоропадським декрету про федерацію з Росією. Організована з участю понад 100 000 П. облога Києва (15. 11. - 14. 12. 1918) закінчилася перемогою і здобуттям столиці України. Після об'єднання України під владою Директорії УНР з повстанських мас організовано більші й менші військ. відділи, які в силі бл. 40 000 вояків становили основу новоствореної регулярної Армії УНР.

Одночасно з укр. повстанням проти німців і гетьмана П. Скоропадського у деяких р-нах України, напр., на Звенигородщині, Таращанщині, у Ніжені, спалахнули організовані больш. елементами партизанські збройні виступи. Ширшого значення й засягу вони не мали і по двох місяцях спорадичних боїв вже у липні-серпні 1918 р. ці больш. партизанські загони перейшли на територію Росії (РСФСР) та влилися у формовані там сов. дивізії. У заг. листопадовому повстанні вони участи не брали.

У різні періоди укр. революції большевики намагалися використовувати інколи підступом чи й провокацією П. р. на У. для своїх, зокрема пропаґандивних цілей.

У пол.січня 1919р. деякі з більших повстанських груп, які брали участь у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського й німців, між ними загони отаманів Д. Зеленого й М. Григор'єва, перейшли — частково під впливом боротьбістів (див. Укр. Партія Соціялістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбістів) — на бік большевиків і разом з ними або й самі вели бойові операції проти військ УНР. У квітні-травні 1919 р. обидва отамани зірвали з большевиками і, очолюючи великі групи П,, повели боротьбу проти окупаційного рос.-больш. режиму.

Одну з найбільших повстанських груп тоді й пізніше до 1921 р. очолював Н. Махно, керівник анархістського П. р.,.відомого п. н. махнівщина (див. Махно і Махнівщина). Тереном його дій була гол. Катеринославщина. Об'єднуючися з ін. повстанськими групами, то з большевиками, то з УҐА, Махно вів бої й проти німців та гетьмана, і проти Директорії, і проти Денікіна, а, порвавши з большевиками, також і проти них. Цей рух визначався безоглядністю і спеціяльною партизанською тактикою та технікою бойових операцій. Подекуди він виливався в погроми, грабіжництво й ін. вияви бандитизму.

Після поновного больш. наступу на Україну у березні-червні 1919 р. розгорнулася широка хвиля протибольш. повстань. Вона була спричинена грабіжницькою екон. політикою моск. большевиків, спрямованою на знищення незалежности й добробуту укр. селянства, терором ВЧК, примусовими реквізиціями й вивозом хліба, цукру, м'яса в Росію. Цей рух оформлювався й поширювався під нац.-політ. гаслами: проти чужинецької влади, проти моск. комісарів і їхнього терору, за справжню нар. владу, за дійсні ради працюючих, проти диктатури рос. компартії. Керівники цього руху належали здебільша до УПСР і партії незалежних соціял-демократів, які стояли на позиціях рад. форми влади в незалежній Укр. Рад. Республіці.

На поч. квітня 1919 р. представники згаданих партій домовилися в Києві щодо орг-ції й керівництва заг. повстанням проти большевиків і створили: Всеукр. Рев. Комітет, Гол. Повстанську Раду і Гол. Повстанський Штаб під проводом незалежного соціял-демократа Ю. Мазуренка і соціял-революціонера О. Малолітка (отаман Сатана). У відозвах і наказах ці повстанські орг-ції закликали селян і робітників не підтримувати «окупантів та спекулянтів на комунізмі», усунути сов. уряд X. Раковського та творити незалежну Укр. Соц. Республіку. Одночасно вони засуджували переговори Директорії з франц. й ін. «імперіялістами». Осідком Гол. Повстанського Штабу було м. Сквира. Тереном дій отамана Зеленого (Д. Терпила) після його розриву з большевиками стали Київщина і Полтавщина. Осідком його штабу - Холодний Яр. Визнавши Директорію, як верховну владу України, отаман Зелений у серпні 1919 р. співдіяів з частинами УГА у поході на Київ. Ще раніше на півдні України діяв отаман М. Григоріїв на чолі повстанських з'єднань в силі понад 10000 (начальником його штабу був Ю. Тютюнник). У березні й квітні 1919 р. він відкинув антантські десанти з Херсону, Миколаєва й Одеси. Відмовившися від співдії з большевиками, М. Григоріїв в універсалі до укр. народу виступив за справжню нар. владу — проти диктатури сов. уряду X. Раковського й оголосив війну большевикам. У листі до гол. уряду УНР з 28. 6. 1919 Григоріїв і його штаб заявили, що 90% населення України не визнає диктатури больш. партії й уряду і що для боротьби з ними він має 21 повстанський загін, 4 полки піхоти, 2 000 кінноти і до 300 кулеметів. У той же час, у червні 1919 р., Гол. Повстанський Штаб під проводом Ю. Мазуренка послав X. Раковському ультиматум з вимогою передати владу повстанським рев. комітетам та вивести моск. військо з України. Силу П. р. у першій пол. 1919 р. встановили в цифрах самі ж сов. провідні діячі того часу. X. Раковський у вид. «Борьба за освобождение деревни» (1920) подав, що між 1 квітня і 15 червня на Україні було 328 повстань проти сов. влади. Командувач сов. військ. В. Антонов-Овсеєнко ствердив у своїх «Записках...», що у квітні й травні 1919 р.: "Тільки в одній київ. губ. було зв'язано боротьбою з бандитизмом до 14 000 багнетів, у Чернігівській — до 2 500, у Подільській понад 3 000, у Волинській до 600. Всього 21 000. З того ч. фронтових до 7 500 багнетів при 20 гарматах, 140 кулеметах і 3 бронепоїздах"; він писав про "поголовне повстання на Україні", про "великий підйом духа в сел. Масах" та про те, що "селянство виступило суцільною масою".

Під час розгортання цього протисов. П.р. тодішній уряд Директорії УНР і керівники соц. партій розпочали об'єднувати й координувати П. р. на У. Проти сов. окупантів, намагаючися м. ін. усунути ідеологічні різниці між П., що розбивали єдність цього руху. Уряд УНР в окремій деклярації з квітня 1919 р. вітав усі соц. партії й селян та робітників, що повстали по той бік фронту. Після розпочатих Армією УНР у травні 1919 р. воєнних операцій у напрямі на Проскурів і Кам'янець Подільський уряд УНР у зверненні до народу 18 травня підкреслював бажання з'єднати збройні сили УНР з силами повсталих селян та робітників. Під час зустрічі представників ЦК УСДРП й УПСР, прибулих з Києва до осідку уряду УНР в кін. травня 1919, як уповноважених Всеукр. Рев. Комітету, досягнено порозуміння в справі об'єднання сил Комітету й уряду УНР. На підставі угоди з 9 червня до уряду увійшли 2 представники ЦК УПСР Д.Ордина і Т. Черкаський.

Поповнений представниками УПСР і Сел. Спілки й переформований внаслідок цього порозуміння Всеукр. Рев. Комітет розпочав в кін. червня бойові дії в напрямі на Кам'янець Подільський для зв'язку з військами Директорії. У пол. липня П. прорвали б. Жмеринки больш. фронт і 18 липня Гол. Повстанський Штаб прибув з військом до Кам'янця. Але у той же день партія незалежних соціал-демократів, що її ЦК перебував у денікінському запіллі, ухвалила припинити повстання проти большевиків з уваги на успішний наступ військ ген. А. Денікіна. Внаслідок гострих тактичних і ідейно-політ. розходжень штаб Ю. Мазуренка був заарештований урядом УНР і керовані ним повстанські частини були включені в Армію УНР.

Не зважаючи на цей інцидент, більшість повстанських груп діяли далі у зв'язку з командуванням Армії УНР. У сер. липня 1919 до військ УНР в р-ні Копайгороду приєдналася частина П. отамана Григорієва, підступно вбитого на поч. липня Махном під час зустрічі на Херсонщині; вона у кількості бл. 3600 П. пробилася з Херсонщини через больш. фронт під командуванням отамана Ю. Тютюнника і була зформована ним у зразкову Київ. групу (5 і 12 дивізії) військ УНР. У пол. вересня отаман Зелений разом з ін. повстанськими отаманами відбув у Кам'янці зустріч з урядом УНР у справі допомоги П. одягом і грішми. Після того старшини й козаки групи отамана Зеленого визнали за верховну владу Директорію з її тодішнім соц. урядом. За підтримку Директорії й її уряду та збройних змагань були восени 1919 р. навіть багато з тих П., які весь час ішли під прапором ідеї сел. і роб. рад. З уваги на це на поч. вересня 1919 р. був створений у Кам'янці Подільському для координації дій повстанських орг-цій і їх об'єднання навколо уряду УНР Центр. Укр. Повстанський Комітет, до складу якого увійшли представники УПСР, УСДРП і Сел. Спілки; його очолив провідний діяч УПСР і повстанець Н. Петренко.

 

П. р. на У. проти Денікіна.

 

Найвищого напруження П. р. на У. досягнув улітку і восени 1919 р. у боротьбі проти очолюваних ген. Денікіном рос. реакційних збройних сил. Пройшовши легко через звільнену П. від большевиків територію України, денікінці встановили на окупованих ними землях режим експлуатації й терору: грабування селян, переслідування й розстріл укр. діячів, нищення укр. Культ. установ. Усе це викликало завзятий опір укр. населення, зокрема селян, проти встановлюваних денікінцями порядків. У заг. здебільша не об'єднану і не координовану одним центром боротьбу проти Денікіна включилися всі укр. П., які боролися досі проти большевиків. Протиденікінські повстання зручно використовували й большевики, перебираючи керівництво над повстанськими групами й організуючи подекуди, напр., у Баштанці й у Висунському на Миколаївщині, больш. повстання з проголошенням окремих місц. сов. республік. Спрямований проти Денікіна масовий П. р. на У. 1919 р. — збройні виступи й наскоки, підрив залізничих шляхів, ліквідація баз і засобів постачання — допоміг сов. армії припинити наступ Денікіна на Москву, а в кін. 1919 р. здобути над ним вирішальну перемогу.

Після відступу армій УНР і УГА з Києва широку активність у боротьбі проти Денікіна розвинув у другій пол. жовтня 1919 р. отаман Зелений у р-ні Умані, але вже в кін. того ж місяця він був застрілений денінінським офіцером. Визначну ролю у дезорганізації тилу армії Денікіна і в боях з нею відограли також отамани А. Гулий-Гуленко, а особливо Н. Махно.

Перший Зимовий похід Армії УНР (див. Зимові походи) у грудні 1919 -травні 1920 рр. був м. ін. спробою Армії УНР зв'язатися з Д., скоординувати їхню бойову діяльність та спрямувати П. р, в одне заг. річище. У цей період визвольних змагань справа боротьби за незалежність України перейшла фактично до П., які продовжували здебільша нескоординовано збройну боротьбу, що її не могла вести в той час регулярна укр. армія. У зв'язку з пляном й діями першого Зимового походу було встановлено зв'язки з П. р. на Правобережжі й Полтавщині, з осередком П. р. в Холодному Яру, що його очолював тоді отаман Чучупака, з відділами отамана Заболотного у Балті. Великим досягненням Зимового походу було об'єднання Армії УНР з більшими, добре організованими повстанськими відділами отамана А. Гулого-Гуленка, які діяли весь час у больш. і денікінському тилу в р-ні Єлисаветград— Знам'янка. Йому було доручено заг. керівництво всіма П. Херсонщини, Катеринославщини аж до Чигирина на півн. Згодом отаман Гулий-Гуленко (у 1920 р. ген.-хорунжий Армії УНР) перебрав командування Запор. Дивізії, до складу якої увійшли його повстанські відділи. На Звенигородщині діяв отаман А. Бондаренко, на Таращанщині — отаман Кузьменко-Титаренко. Більші проти-больш. загони у 1918-20 рр. очолювали: А. Волинець, Д. Ромашко, П. Соколовський та багато ін.

 

П. р. проти большевиків з 1920 р.

 

Після розгрому військ Денікіна більшість П. поставилася до нового сов. нападу на Україну як до нової аґресії Москви й почала організовуватися самостійно у протибольш. загони. Велика частина П., у яких вже раніше були симпатії до рад. ідей і ладу, намагалися йти на компроміс, вимагаючи збереження суверенности України й створення нац. за командуванням і складом укр. армії. У багатьох р-нах України відбулися в той час з'їзди делегатів від кол. протиденікінських повстанських орг-цій (напр., з'їзд Канівщини 7. 1, Черкащини 20. 1. 1920), на яких схвалювано постанови з вимогою власної укр. армії, укр. за нац. складом адміністрації і з визнанням системи рад з умовою, що вони будуть виявом бажань і волі укр. селянства. Після таких виразних політ. вимог з боку П. тодішній головнокомандувач сов. збройних сил Л.Троцький видав наказ (28. 2. 1920) про конечність поголовного "роззброєння кулацьких і взагалі бандитських елементів села й міста", щоб "Україна була очищена від бандитизму і хаосу". У боротьбі з П. сов. військ, сила була неефектовною. Ще у жовтні 1920 р. Ленін визнав, що П. є дійсною силою на Україні, а совєти існують там тільки по формі. Про стан сов. режиму на Україні 1920 р. писав Д. Мануїльський: "Сила нашого держ. апарату була обмежена границями провінціяльних центрів, поза якими існував вільний край отаманів. Наша соц. революція не простягалася поза кордони міста". Для ліквідації П. р. на У. вислано влітку 1920 р. з Москви гол. ВЧК Ф. Дзержинського з спеціяльними вишколеними загонами чекістів, т. зв. бриґад ВОХР (внутр. охорони) кількістю 6 000 для "зміцнення внутр. фронту". Тогочасні звідомлення ВЧК подають, що у червні 1920 р. тільки на Київщині було 11 сел. повстань, у липні — 51, у серпні — 106; відповідно на Полтавщині їх було 76, 99 і 98. Найактивнішими були повстанські орг-ції на Таращанщині (отаман Кузьменко-Титаренко), на Полтавщині (отаман Левченко); передовою була повстанська орг-ція в Холодному Яру під проводом отамана Чучупаки, який загинув у березні 1920 р. Отаман Звенигородщини Туз був розстріляний за вироком військ. трибуналу XII сов. армії у Вінниці. На Єлисаветградщині діяла повстанська орг-ція отамана Ф. Мелешка, на Черкащині - І. Сокола.

По замиренні з Польщею та знищенні армії ген. П. Вранґеля большевики кинули значні сили проти П. р. на У. Заступник гол. Совнаркому України і командувач півд. фронту М. Фрунзе опрацював у лютому 1921 р. спеціяльну тактику для боротьби з П. Сов. джерела подають, що в кін. 1920 й у 1921 рр. на Україні діяло яких 40 000 П., які боролися проти сов. влади. Тільки у квітні 1921 р. Червона армія провела 87 військ. операцій проти укр. П., що в них згинуло 5 016 П. і 4 242 були взяті в полон. Тоді ж ліквідовано 28 укр. повстанських орг-цій. Кількість здобутої Червоною армією зброї від П. становила: 43 гармати, 1 812 кулеметів, 31 788 рушниць та ін. У червні 1921 р. большевики розкрили багато повстанських орг-цій та розгромили Всеукр. Повстанський Комітет з осідком на Брацлавщині (на чолі з отаманом А. Бондаренком), який об'єднував повстанські загони (отаманів Заболотного, Вовка, Біди, Трейка, Богуна, Лиха, Орла-Гальчевського, Пугача, Хмари, Сірка, Черкаса, Дубчака, Могили, Волинця, Струка, Клепача, Наливайка, П'ятенка, Хрестового та ін.), що діяли під заг. керівництвом призначеного гол. отаманом С. Петлюрою полк. Карого-Яворського, гол. на Поділлі. Внаслідок больш. терору і військ. операцій впродовж літа 1921 р. на Україні були ліквідовані гол. повстанські осередки, а більшість їх отаманів були вбиті у боях або розстріляні. У червні 1921 р. був викритий у Києві Укр. Центр. Повстанський Комітет, очолюваний кол. полк. Січ. Стрільців І. Андрухом. Він разом з ін. чл. Комітету, між ними поетом Г. Чупринкою і сотн. Січ. Стрільців Опокою, був розстріляний большевиками 28. 8. 1921.

Останньою спробою відновити ззовні П. р. на У. була збройна акція, заплянована і організована на території поль. держави, відома п. н. другого Зимового походу. Рейд Укр. Повстанської Армії у жовтні-листопаді 1921 р. в глибину Правобережної України, очолюваний отаманом Ю. Тютюнником, закінчився поразкою і розстрілом 359 вояків під Базаром.

П. р. на У. тривав ще у 1922 р. і в наступні рр., подекуди до поч. 1930-их рр. Спорадично й нескоординовано виникали й далі численні повстанські орг-ції, що їх сов. влада ліквідувала терором, підступом й проголошенням амнестій.

Одна з таких амнестій була оголошена у березні 1921 р. 5 Всеукр. з'їздам рад. Згідно з даними ВЧК, на 1. 9. 1922 зареєстровано 10 000 П. і 200 отаманів; які здалися добровільно.

У сов. іст. працях і публікаціях укр. П. р. на У. замовчується абож знеславлюється перед населенням і чужим світом як "бандитизм", а учасники цього руху як "бандити", які ніби не мали будь-яких ідейних, соц. чи політ. мотивів.