Історія встановлення та розвитку класичної філософії

Класична модель філософії формувалась під впливом тих уявлень про її сутність та завдання, які були закладені ще в античній філософії та були суттєво доповнені тенденціями, що почали з'являтись у культурі вже пізнього середньовіччя

Епоха Відродження визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку, який приходить на зміну середньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається в ХIV-ХV ст. і завершується в ХVІ-ХVІІ ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів - Селянської війни в Німеччині, релігійних війн у Франції, Нідерландської буржуазної революції, Реформації, католицької реакції в Європі. У XVI ст. з'являється третій напрям у християнстві - протестантизм.

Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є:

♦ її світський характер;

♦ гуманістичний світогляд;

♦ "відродження" античної традиції, античної культури (звідси і назва);

♦ спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.

З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов'язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, яку вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова, гуманістична етика звеличувала людську діяльність. "Я людина, і ніщо людське мені не стороннє Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (ХIV-ХУ ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, в ХУІ-ХУП ст

Гуманізм (від лат.: humanus - людський) у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя Гуманістичні ідеї Відродження відбивались в образотворчому мистецтві, спочатку в Італії (Джотто, Боттічеллі, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі В літературі видатними представниками були Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Т. Тассо та ін. Гуманісти не відкидали тезу про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній

В основу лютеранського віровчення було покладено догмат про досягнення "небесного врятування" завдяки особистій вірі, а не підкоренню авторитету церкви та різних пожертв на її користь.

Пантеїзм (усе Бог) - філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожним з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра - це пробудження; розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою ж людиною, як і ми. Пантеїстичною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що "Бог в усіх речах, як всі вони в ньому".

Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н. Кузанський, Г. Галілей, Н. Коперник, Дж. Бруно, Б. Телезіо ). Натурфілософія (від лат. natura - природа) - система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей

Великим науковим відкриттям, яке сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. У своїй праці "Про обертання небесних сфер" (1543) він висунув і обгрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а Сонце, що Земля - одна з рядових планет і не є нерухомою, а рухається довкола своєї осі і навколо Сонця

Вчений Джордано Бруно, Він висунув сміливу на той час ідею про безкінечність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої Сонячної системи, які постійно виникають і гаснуть.. Він виступав проти теорії "двоїстої істини" і вважав за істину тільки науку.Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту. Згідно з його теорією, Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний

Галілео Галілей завершив вчення Коперника і Бруно, поклавши початок телескопічній астрономії. Він досліджував місце Землі в Сонячній системі, розкрив основні закономірності будови і розвитку Всесвіту

Діяльність Н. Коперника, Дж. Бруно, Галілео Галілея та інших вчених завдала удару церковному вченню про Всесвіт і природу, заклала підвалини науково-дослідницького природознавста.

Однією з найістотніших особливостей епохи Відродження була її діалектичність, що виявилась у визнанні вічного руху, змінюваності буття, у вченні про "збіг протилежностей" (Н. Кузанський, Дж.

Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більше відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків.

22. Національна ідея. Встановлення української національноі ідеї…

В процесі дослідження, виходячи з прийнятого в роботі розуміння концептів “національна ідея” та “філософія національної ідеї”, було відстежено та проаналізовано еволюція філософії української національної ідеї як самостійної інтелектуальної традиції у філософській україністиці середини ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. Специфіка досліджуваної традиції, як і будь-якого інтелектуального процесу, визначається завершальним етапом свого розвитку як квінтесенцією та результуючою всього процесу в цілому. На основі проведеного аналізу можна зробити наступні висновки:

Перший етап еволюції філософії української ідеї пов’язаний з діяльністю кирило-мефодіївців, характерною особливістю світоглядної установки яких було: осмислення української ідеї винятково в контексті ідеї панславізму.Особливо впливовим внеском братчиків стало обґрунтовування відмінностей між українським і російським менталітетами і пов’язаного з ними прагнення до різних типів громадського життя, що обумовлювало наявність двох різних народів, один з яких є спадкоємцем київської традиції свободи і індивідуалізму, другий – володимиро-суздальської, а згодом московської традиції авторитаризму й підкорення особистості колективу.

Наступний етап у розробці філософії української національної ідеї пов’язаний з діяльністю громадівського руху (70-ті рр. ХІХ ст.), центральною постаттю якого був М. Драгоманов. Цей етап розробки філософії української ідеї визначається як “українофільський” чи культурно-просвітницький й характеризується своєю перехідністю від романтизму.

З кінця 80-х рр. ХІХ ст. у розробці філософії української національної ідеї виділяється етап “Молодої України” (або франківський), на якому принципово змінюються цілі українського руху і, відповідно, способи їх досягнення. Покоління “Молодої України” здійснює критику попередніх культурницьких етапів і висуває завдання перетворення інертної етнічної маси українства на самостійний і самодіяльний національний організм шляхом самостановлення, саморозвитку української людської індивідуальності. Головним змістом цього періоду розвитку філософії української ідеї було усвідомлення необхідності трансформації українського народу в політичну націю

Завершальний, модерний етап – “Розстріляне відродження” як період апогею та квінтесенція всієї традиції філософського осмислення української національної ідеї являє на тлі попередніх історичних етапів якісно нову систему ідей і духовних цінностей. Розквіт всіх сфер соціального та культурного життя було зумовлено як зовнішніми факторами (нові політичні обставини), так і внутрішнім природним зростанням і визріванням національної самосвідомості українства. Період “Розстріляного відродження” продукує вже “чистих” філософів української ідеї, як академічних у діаспорі (В. Липинський, Д. Чижевський, І. Мірчук), так і неакадемічних у радянській Україні, що розробляли проблему української ідеї у літературному мистецтві, серед яких найрепрезентативнішою постаттю є М. Хвильовий.

Родовою рисою, властивою для світоглядних установок переважної більшості творців української ідеї та М. Хвильового в їх числі є так звана “лівизна” поглядів на соціально-політичний устрій суспільства. Неприйняття діячами українського відродження соціальної нерівності, можна розцінювати як реакцію на національну пригнобленість українства, адже, починаючи від народництва кирило-мефодіївців та соціалістичних ідей Драгоманова, й до комунізму Хвильового, творці української ідеї послідовно стверджували ідеал всезагальної соціальної рівності як головну умову досягнення рівності національної. Це зумовило проблему невідповідності засобів меті як характерну для всієї традиції осмислення української національної ідеї від “братчиків” з їхнім прагненням українського національного самовизначення у “родині слов’янських народів” шляхом культурницько-просвітницької діяльності, “молодо українців” з ідеєю “будительства” засобами мистецтва й до покоління діячів “Розстріляного відродження” та М. Хвильового як репрезентанта цього покоління з ідеєю поєднання типово модерного комуністично-інтернаціонального міфу з національним світоглядом.