Українська держава за гетьмана П. Скоропадського та Директорії

25 березня 1918 року в Лубнах, на Полтавщині, відбувся з’їзд українських хліборобів, на якому було створено партію хліборобів-демократів. Ця партія проголосила своє негативне ставлення до аграрної політики Центральної Ради й зажадала ввести до її складу своїх представників.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, на якому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. Наслідком стало проголошення на конгресі П. Скоропадського гетьманом Української Держави.
Але сутність нового гетьманату відрізнялася від Козацької держави. Це була інша форма правління, близька до монархічної.
Того ж дня П. Скоропадський оголосив “Грамоту до всього українського народу”, де підкреслив нездатність Центральної Ради до державної праці, а також заявив, що для забезпечення порядку та спокою він бере необмежену владу над Україною, розпускає Центральну Раду та її місцеві органи й установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім формам власності, що існували до Центральної Ради. Гетьман також обіцяв проведення в майбутньому виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості.
Наслідком цих нововведень стала ліквідація політичних прав і свобод, 8-годинного робочого дня. Власники маєтків та підприємств поверталися в Україну, їм не лише поверталося їхнє майно, а й виплачувалися компенсації за збитки, яких вони зазнали за час діяльності Центральної Ради.
Всі свої заходи гетьманська влада узгоджувала з німецькою окупаційною владою. Німці вивозили з України продукцію сільського господарства, промислове устаткування, грабували Україну.
2 червня 1918 року Німеччина та Австро-Угорщина офіційно визнали владу гетьмана. Німеччина повністю контролювала внутрішню й зовнішню політику Української держави. У відносинах з Австро-Угорщиною після перемоги революції виникли суперечності з приводу західноукраїнських земель. Вони переросли в гострий збройний українсько-польський конфлікт.
Незважаючи на контроль з боку Німеччини за дипломатичними заходами України, їй все ж вдається провести переговори з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією тощо. Навіть більшовицька Росія під тиском німців уклала з Україною 12 червня 1918 року мирну угоду, за якою між двома державами до повного завершення мирних переговорів повністю припинялися воєнні дії, відновлювалося залізничне сполучення, налагоджувався поштово-телеграфний зв’язок, визначалися умови товарообміну, правила повернення українців з Росії і навпаки.
Зазначимо, що незважаючи на всі зусилля гетьмана з відновлення Української держави, майже всі тодішні українські партії відмовилися працювати з ним.
Між іншим, значну увагу гетьман приділяв формуванню війська. Відновлювалися загони вільного козацтва, було сформовано особливий корпус із російських офіцерів, який підпорядковувався тільки гетьману, повернуто Україні Чорноморський флот, захоплений німцями на початку першої світової війни.
В галузі освіти і культури необхідно відмітити створення мережі українських початкових і середніх шкіл, для яких були видані підручники українською мовою; відкриття 6 жовтня 1918 року в Києві першого Державного університету, а 22 жовтня — другого українського університету у Кам’янці-Подільському. Засновуються Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр тощо. Під кінець Гетьманства в Києві було відкрито Українську академію наук, яку очолив В. І. Вернадський.
Міжнародному становищу гетьманської України вельми шкодило негативне ставлення до неї країн Антанти. Вони розглядали уряд Скоропадського як германофільський, який має бути ліквідований. У ході дипломатичних переговорів у Румунії, де перебували посли всіх держав Антанти, англійський та французький посли заявили представникові гетьмана, що Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти. Таке саме ставлення до України панувало й у Вашингтоні. Стан України був важкий: без регулярної армії, під загрозою війни з більшовиками, охоплена повстаннями в різних місцях, під ультиматумом Антанти, з пронімецьким урядом. 14 листопада 1918 року гетьман розпустив кабінет міністрів та в черговій “Грамоті до всіх українських громадян” оголосив про федерацію з майбутньою, небільшовицькою Росією. Ці події привели до повстання проти гетьмана та його уряду, яке очолила Директорія.
В гетьманську добу розвивалося державне будівництво. Так, форма правління, яку було запроваджено за П. Скоропадського, в підручниках з історії держави і права України називають як перехідну до президентської республіки.
Ідея короткочасної сильної влади знайшла відображення в “Законах про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року. Замість старої назви — Українська Народна Республіка — була встановлена нова назва: Українська держава.
Вищим органом влади був гетьман. Йому належала законодавча та виконавча влади. Гетьман представляв інтереси Української держави на міжнародній арені; був верховним головнокомандувачем армії і флоту; здійснював помилування.
Такий режим функціонування найвищої влади передбачався до скликання Сейму, про який ішлося в “Грамоті до всього українського народу”.
Для забезпечення функціонування влади в непередбачених випадках відповідно до “Тимчасового закону про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана гетьмана всієї України” від 1 серпня 1918 року влада переходила до Колегії верховних правителів держави, яка складалася з трьох осіб — одного заздалегідь визначав сам гетьман, другого — обирав Державний Сенат, третього — Рада Міністрів. Рішення Колегії приймалися більшістю голосів.
Гетьманський уряд в особі Ради Міністрів здійснював координацію та організацію діяльності центральних органів управління. Очолював уряд Отаман-Міністр (пізніше перейменовано в Голову Ради Міністрів). При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем (пізніше — державним секретарем). Рада Міністрів складалася спочатку з 9-ти міністерств: внутрішніх справ, фінансів,закордонних справ, військових справ, судових справ, торгівлі і промисловості, земельних справ, харчових справ, народної освіти. Пізніше з’явилися міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань (релігійних питань). Законом від 25 червня 1918 року Міністерство народної освіти було перейменовано в Міністерство народної освіти та мистецтва, а в ньому утворено Головне управління мистецтв і національної культури.
Міністерства поділялися на департаменти й управління. При уряді існувала посада генерального контролера. 25 травня 1918 року приймається “Положення про Малу Раду Міністрів”. Вона формувалася із заступників міністрів. Її компетенцією було розглядати організаційні питання, законодавчі та виконавчі пропозиції окремих міністерств, які не потребують взаємної згоди.
В місцевому управлінні було поновлено чинний ще до революції адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Всю систему місцевої адміністрації очолювало Міністерство внутрішніх справ.
Місцеві адміністрації очолили старости, які замінили комісарів. Уся повнота влади на місцях належала старостам. За широтою своєї компетенції старости відповідали російським губернаторам. На ці посади призначалися колишні царські генерали, чиновники…
Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 року відновлювалася діяльність земських установ. Слід зазначити, що органи місцевого самоуправління не завжди підтримували заходи гетьмана, вбачаючи в ньому противника українізації. Законом від 1 серпня 1918 року було створено Управління столичного Отамана, а також аналогічне в Одесі.
19 червня 1918 року приймається закон, за яким губернські старости отримують право розпуску таких органів самоврядування, як земські збори і управи, міські думи.
Судова система в Українській державі була достатньо сформована. Найвищою судовою інстанцією за “Законами про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року залишався Генеральний суд. Судді призначалися гетьманом. В наступних нормативних актах (від 25 травня 1918 року, від 2 червня 1918 року) уточнювалися функції Генерального суду, окреслювалися перспективи судової реформи.
8 липня 1918 року було затверджено Закон про заснування Державного Сенату, який перебирав на себе функції найвищої в судових і адміністративних справах державної інстанції. Визначалася структура Державного Сенату, вимоги до сенаторів і порядок їх призначення. Очолював Державний Сенат Президент. До структури Державного Сенату входили: Генеральний адміністраційний суд, Генеральний карний суд і Генеральний цивільний суд. Фактично повноваження Сенату регулювалися колишнім царським законодавством. Така сама орієнтація простежується і в Законі “Про Судові палати і Апеляційні суди” від 8 липня 1918 року.
Підпорядкованість мирових судів визначалася постановами Ради Міністрів від 14 та 21 липня 1918 року.
В Українській державі діяли також військові суди на підставі Закону “Про організацію військово-судових установ та їх компетенцію” від 21 червня 1918 року. Вони поділялися на вищі і штабні суди.
Система прокуратури в Українській державі була менш сформованою. Відповідно до Закону “Про Державний Сенат” функції Генерального прокурора виконував Міністр юстиції. При кожному з трьох генеральних судів і при Загальному Зібранні Державного Сенату запроваджувалися посади прокурора і товариша прокурора.
Характеризуючи розвиток правової системи Української держави, слід зазначити, що, встановлюючи правові основи законодавчого процесу, гетьманська адміністрація іноді вдавалася до прямої рецепції норм права колишніх режимів, які не суперечили інтересам Української держави.
2 червня 1918 року було прийнято важливий Закон “Про порядок складання законопроектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх та про форму і порядок оголошення законів”. За цим законом розподілялись функції в процесі законотворчості. Керівництво цим процесом покладалося на Державну канцелярію і на Державного секретаря, який особисто подавав законопроекти до Ради Міністрів.
Головним нормативним актом гетьманської доби слід вважати “Закон про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 року. Цей нормативний акт має конституційне значення. Ним визначалася форма правління, система органів влади й управління Української держави.
“Закон про громадянство Української держави” від 2 липня 1918 року визначав поняття громадянства, права й обов’язки громадян Української держави, умови набуття громадянства тощо.
В цивільному законодавстві простежувалася тенденція захисту права приватної власності.
Законодавство в галузі кримінального права мало карну спрямованість. Наприклад, Закон “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства” від 8 липня 1918 року.
Земельне питання мало велике значення для України. Ухвалений 31 січня 1918 року закон Центральної Ради про встановлення норми землеволодіння в 25 десятин і конфіскацію великих землеволодінь було скасовано “Грамотою” гетьмана від 29 квітня. Для залагодження конфліктів між землевласниками та селянами було засновано земельні комісії на рівні губерній та повітів. У жовтні 1918 року було засновано Вищу Земельну Комісію, яку очолив сам П. Скоропадський. Проект земельної реформи було затверджено на початку листопада 1918 року. Усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою за допомогою Державного Земельного Банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Тільки ті господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні або розводили цінні породи худоби, мали право одержати до 200 десятин землі.
Продовжуючи розгляд третього питання, згадаймо, що повстання проти гетьмана очолила Директорія. 18 листопада 1918 року в боях біля Мотовилівки війська Директорії розгромили гетьманські війська і швидко підійшли до Києва. 14 грудня 1918 року гетьман зрікся влади. Відповідно до Закону “Про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби й перебування поза межами Держави…Гетьмана” від 1 серпня 1918 року Скоропадський передав владу та державний скарб уряду, а сам, за допомогою німців, виїхав за кордон.
До складу Директорії входили три директори — В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець. Через деякий час увійшли ще П. Андрієвський і А. Макаренко. 18 грудня Директорія урочисто в’їхала у Київ. На Софіївському майдані відбулися молебен і військовий парад. 26 грудня було створено уряд Української Народної Республіки під головуванням В. Чехівського (УСДРП).
Того самого дня Директорія оголосила програмну декларацію, в якій вона визначила себе тимчасовим верховним органом, який, отримавши владу від народу, народу її і передасть. Директорія вирішила взяти за основу розбудови держави так званий трудовий принцип, згідно з яким влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участі експлуататорських елементів). Центральні органи влади та управління мав утворити Трудовий Конгрес — своєрідний парламент, що мав бути сформований з делегатів — робітників, селян та трудової інтелігенції. Західні країни розцінили таку систему політичної влади як “більшовицьку”.
Директорія оголосила гетьмана поза законом, і кожен громадянин, який би його зустрів, повинен був арештувати його і передати в руки республіканської влади. Частина гетьманських міністрів була заарештована, значна частина службовців звільнена. Декрети гетьманської влади було анульовано і, навпаки, відновлено чинність всіх законів УНР. Заборонено вживати російську мову. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради.
Влада Директорії швидко встановилася на значній території України. Почали формуватися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січових стрільців під командуванням Є. Коновальця. Але зовнішньополітичні умови та внутрішня ситуація були вкрай несприятливими для втілення програми Директорії в життя. Почалась інтервенція Антанти, якій допомагала білогвардійська армія Денікіна. На заході, в Галичині, точилася війна з поляками. Проголошена там Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.
24 грудня 1918 року радянська Росія віроломно анулювала Брестську мирну угоду і перестала визнавати Україну за суверенну державу. Вже у першій половині січня 1919 року червоні російські війська захопили всю Лівобережну Україну. В цих умовах на початку січня 1919 року в Києві відбувся IV з’їзд УСДРП, який прийняв рішення про скликання парламенту і вибори органів місцевого самоврядування.
Перша сесія Трудового Конгресу відбулася 23—28 січня в Києві. В ній взяло участь близько 300 депутатів (з 528). Конгрес затвердив Акт з’єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це буде далі). Конгрес висловився за демократичний лад в Україні, тимчасово передав законодавчу та виконавчу владу Директорії, проголосив виборче право для виборів до майбутнього українського парламенту. Але в умовах більшовицького наступу Директорія вимушена була залишити Київ і переїхати до Вінниці. Директорія веде переговори з командуванням французьких військ в Одесі. Французи погодилися надати допомогу за умови виведення з Директорії В. Винниченка та С. Петлюри, створення 300-тисячної армії і підпорядкування її союзному командуванню. Висувалися також вимоги передати залізниці та фінанси України під контроль Франції, а також звернутися до неї з проханням встановити над Україною французький протекторат. Питання про державну незалежність України мала вирішити в майбутньому Паризька мирна конференція.
В цих умовах Директорія пішла на поступки. В Винниченко оголосив про свій вихід з Директорії і невдовзі назавжди виїхав за кордон. С. Петлюра заявив про тимчасове припинення свого членства в партії. Але французи дієвої допомоги не надали. У самій Франції та в її окупаційних військах поширювався революційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.
Необхідно звернути увагу на те, що Директорія, як і Центральна Рада, припустилася тих самих помилок. Головним завданням у цих тяжких умовах вона вважала тільки побудову Української держави, відкладаючи розв’язання болючих соціальних проблем до скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Цим скористалася більшовицька пропаганда. У багатьох селах і містах повстали робітники та селяни, сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія.
На початку квітня 1919 року в Рівному було зроблено реорганізацію Директорії. До неї входили: С. Петлюра, А. Макаренко, один представник від ЗУНР та два — від соціалістичних партій УПСР та УСДРП. Директорія тепер мала тільки затверджувати закони, які пропонувалися галузевими міністерствами, та давати розпорядження міністерствам.
6 квітня 1919 року на державній нараді в Рівному було прийнято рішення про створення нового соціалістичного уряду на чолі з Б. Мартосом. Це означало відмову від політичної орієнтації на Антанту. Новий уряд дав обіцянку селянам провести справедливу земельну реформу, а робітникам — надати допомогу у відновленні роботи фабрик і заводів.
У травні 1919 року наступ проти військ Директорії у Східній Галичині розпочала польська армія. В ці критичні дні було проведено реорганізацію війська. Завдяки цим заходам воно стало регулярною українською армією.
20 червня 1919 року вдалося підписати договір з польським урядом про припинення воєнних дій. Це був важливий дипломатичний успіх УНР. 15 липня 1919 року вдалося об’єднати війська Директорії та Українську Галицьку армію. Було створено Штаб головного отамана. Це об’єднання дало можливість наступу на більшовиків та на Денікіна. Але військові операції були невдалі. 2 грудня 1919 року уряд звернувся з відозвою до українського народу розпочати партизанську боротьбу. 5 грудня армія УНР пішла в рейд по денікінських тилах — цей похід відомий в історії як Зимовий. Завершився він 6 травня 1920 року.
За час перебування армії в Зимовому поході сталися значні події. Так, українська місія у Варшаві без погодження з Директорією подала польському уряду декларацію, в якій йому пропонувалося визнати УНР незалежною державою, обмеживши її кордон з Польщею річкою Збруч та лінією через Волинь до Прип’яті. Отже, до Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя та частина Полісся й Волині. Це викликало обурення українців.
Також значною подією було утворення в Кам’янці-Подільському в грудні 1919 року Української Національної Ради (голова — М. Корчинський). Національна Рада стала серйозною опозицією уряду Директорії.
У панській Польщі не було одностайного ставлення до УНР: польські соціалісти та деякі партії центру ставилися до неї прихильно, інші — вороже. В таких складних умовах було укладено таємний договір між дипломатичною місією УНР у Польщі і польським урядом. С. Петлюра знав про цей договір. Угоду підписали міністр закордонних справ УНР, Голова дипломатичної місії в Польщі А. Літвицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський. Як таємний, цей документ не був ратифікований. Його сприйняли в Україні як велике лихо. Від різних груп, об’єднань надходили протести. На прес-конференції партії есерів, у якій узяв участь М. Грушевський, цей договір було оголошено незаконним.
За умовами Варшавського договору об’єднані збройні сили Польщі та УНР наприкінці квітня 1920 року розпочали наступ на більшовиків. 6 травня польсько-українські війська звільнили Київ. Та незабаром більшовики знову повернулися. 3 липня 1920 року Польща почала таємні переговори з більшовицьким урядом, що погіршувало становище Директорії. Делегації УНР та ЗУНР на Ризьку конференцію не були допущені. Україну представляла делегація Української Радянської Республіки в особі Мануїльського та Йоффе. До 9 листопада встановлювалося перемир’я.
12 жовтня 1920 року польський і маріонетковий радянський уряди підписали угоду, за якою кордон між Україною та Польщею пролягав річкою Збруч, через Волинь та Острог до Прип’яті.
18 березня 1921 року в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та Радянською Росією. Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Правобережна Україна була поділена. До Польщі відходили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. Директорія, Уряд УНР і всі їх організації втратили право легально існувати в Польщі.
Студентам необхідно усвідомити, що незважаючи на складні зовнішні і внутрішні умови, в яких прийшла до влади і діяла Директорія, ідея побудови незалежної держави знаходила своє реальне втілення, хоч іноді й ціною важких компромісів. Так, законодавчу, виконавчу, а часом і судову владу уособлювала в собі Директорія Української Народної Республіки.
26 грудня 1918 року було прийнято Декларацію, в якій Директорія оголосила себе верховною владою, що встановлена волею трудящих. Влада Директорії розглядалася як тимчасова до скликання Конгресу трудового народу. Процедурно вибори на Конгрес регламентувалися “Інструкцією для виборів на Конгрес трудового народу України” від 5 січня 1919 року.
28 січня 1919 року на останньому засіданні Конгресу було прийнято “Закон про форму влади на Україні”. Ним влада знову передавалася Директорії до скликання наступної сесії Трудового Конгресу. Директорія, таким чином, мала приймати закони, що підлягали затвердженню на найближчій сесії Конгресу. Законом регламентувалась також сесійна робота Конгресу. В міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, функції якої не були визначені.
В умовах швидкозмінної політичної ситуації виникала нагальна потреба у вдосконаленні системи влади й управління: або парламентська, або радянська республіка. Обрано було компромісний варіант: у центрі знаходився парламент, а на місцях — губернські і повітові Ради.
14 лютого 1920 року уряд ухвалив новий “Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР”, який передбачав скликання не пізніше 1 травня 1920 року так званого передпарламенту, який називався Державною народною радою. До скликання цього органу Директорія мала здійснювати свої повноваження виключно через Раду Народних Міністрів. Але Голова Директорії С. Петлюра не затвердив цей закон.
Зверніть увагу на два закони, що були затверджені С. Петлюрою 12 листопада 1920 року, за кілька днів до повного падіння УНР. Це закон “Про Державну Народну Раду УНР” та закон “Про тимчасове управління та порядок законодавства в УНР”. Ці документи передбачали розмежування влади між Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів. Голова Директорії мав компетенцію затвердження ухвалених Державною Народною Радою призначень та звільнень, призначав також Голову і членів Ради Народних Міністрів.
Державна Народна Рада планувалася як орган законодавчої влади і контролю за діяльністю Ради Народних Міністрів, складала державний бюджет і здійснювала контроль за його виконанням, розглядала і затверджувала міжнародні угоди, оголошувала стан війни тощо.
Рада Міністрів була підзвітна Державній Народній Раді, але в законах нічого не говорилося про місце та повноваження уряду в системі органів виконавчої влади. В законі “Про форму влади на Україні” закріплювався лише статус Ради Народних Міністрів як виконавчого органу. Це говорить про невизначеність Директорії щодо принципу розподілу влад. Конгрес дав доручення Раді Народних Міністрів підготувати вибори майбутнього Сейму України. Але повноваження цього органу також не були визначені.
14 лютого 1919 року була зроблена ще одна спроба розмежувати правовий статус Директорії та уряду. Тимчасовий закон “Про порядок внесення і затверджування законів в Українській Народній Республіці” від 14 лютого 1919 року слід розглядати як саме таку спробу.
Щодо системи місцевого управління Директорія запозичила досвід Центральної Ради. Головним нормативним актом у цій сфері слід вважати інструкцію Міністерства внутрішніх справ “Про тимчасову організацію влади на місцях” від 24 червня 1919 року. Відповідно до неї волосний комісар призначався на посаду повітовим, повітовий — губернським і затверджувався Міністерством внутрішніх справ.
У судочинстві Директорія зберегла всі судові інститути, що існували за Центральної Ради. Діяв Генеральний суд (згодом Надвищий суд), відновлено дію апеляційних судів, існував порядок виборів та призначення мирових суддів, діяли Надзвичайні Військові Суди.
Для упорядкування процедури законотворчості в УНР було прийнято закон “Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці” від 14 лютого 1919 року.
Зверніть увагу, що Директорія не поновила чинності Конституції УНР від 28 січня 1918 року. В жовтні 1920 року спеціально утворена комісія підготувала проект нової Конституції УНР. За ним УНР проголошувалася президентсько-парламентською республікою. Було чітко проведено принцип розподілу влад.
Для становлення державності в Україні мали значення також закони “Про відновлення гарантій недоторканості особи на території УНР” від 28 лютого 1919 року, “Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР” від 26 вересня 1920 року, “Про державну мову” від 3 жовтня 1918 року, “Про форму влади на Україні” від 28 січня 1919 року, “Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР” від 14 лютого 1920 року та ін.
Необхідно зазначити, що власного законодавства в галузі кримінального права в Директорії не було. Норми цивільного права вміщуються в законі про ліси від 10 січня 1919 року та в законі “Про землю в УНР” від 8 січня 1920 року. До речі, в останньому законі скасовувалося право приватної власності на землю.
До здобутків визвольних змагань доби Директорії необхідно віднести те, що українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління; за формою державного устрою це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму — демократична держава, що прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).

ЗДОБУТКИ ТА ВТРАТИ"

Прихід до влади Директорії і відновлення республіканського режиму ознаменували початок останньої, критичної фази визвольних змагань. Досліджуване в статті національно-культурне життя в ці часи обмежується територією впливу центральної влади у першій половині 1919 р. (до Кам'янецької доби Директорії). Загальна нестабільність, невизначеність політичної лінії, перманентні бойові дії як проти більшовицьких, так і білих російських сил – всі ці фактори мало сприяли державній підтримці культурних процесів. Але розвиток української культури тривав, причому в окремих галузях досить швидкими темпами. Як і раніше, провід Української революції складався переважно з інтелігенції, для якої питання розвитку національної свідомості та піднесення культурного рівня населення були наскрізними. Від початку революції інтелігенти були головними носіями національної ідеї, через що більшовицькі діячі називали українську державність "вигадкою інтелігенції". Відтак і за Директорії УНР національні лідери активно вболівали за культурний розвиток України. Зокрема, голова Директорії Володимир Винниченко, відомий письменник і драматург, доклав чимало зусиль до налагодження культурного життя, особливо театрального мистецтва.Сприятливим фактором розвитку культури являлися значні практичні напрацювання попередньої влади в культурній сфері. Період правління Павла Скоропадського характеризувався відносною стабільністю в зовнішньополітичній сфері, що дало змогу зосередитися на внутрішніх проблемах, і зокрема на культурі і освіті. Гетьман Скоропадський зарекомендував себе активним прихильником просвітньої діяльності - за 7 місяців його влади було відкрито два університети, Українську Академію наук, створено національний архів та наукову бібліотеку. За Гетьмана Київ перетворився у своєрідну культурну оазу, куди переїжджали діячі культури багатьох регіонів Росії, рятуючись від більшовицьких переслідувань. Культурні починання періоду Центральної Ради потрапили на добрий ґрунт, в результаті чого було досягнуто значних успіхів у різноманітних мистецьких сферах: театральній, музичній, художній тощо. Відтак культура продовжувала розвиватись, і зовнішня військова загроза та внутрішня нестабільність хоча й гальмували цей розвиток, однак повністю зупинити його не змогли.Водночас були й негативні фактори, що перешкоджали культурному розвиткові. Стихійний характер антигетьманського повстання призвів до знищення адміністративного апарату, через що ряд закладів культури втратили державну підтримку. Ті з них, які не могли самостійно забезпечити свою роботу, припиняли існування. Нестабільність, невизначеність курсу нової влади ставили великий знак питання на шляху подальшого розвитку різних напрямів національного мистецтва, які фактично відродилися за Центральної Ради.За Гетьманату українське театральне мистецтво досягло досить високого щаблю розвитку. На час приходу Директорії до влади в Києві функціонували чотири професійні театри українського спрямування: Другий міський театр (керівник - Микола Садовський), Державний народний театр (керівник - Панас Саксаганський), Державний драматичний театр (керівник - Борис Кржевецький) та "Молодий театр" (організатор - Лесь Курбас). Про розвиненість театральної справи може свідчити той факт, що урочистий вступ Директорії до Києва 15 грудня 1918 р. був ознаменований рядом вистав у київських театрах. За день до цього, 14 грудня, було утворено Комітет для зустрічі Директорії, при якому одразу ж засновано театральну комісію, що взялася організувати благодійні спектаклі для представників республіканського війська. [1] Те, що театральні трупи так швидко організували сценічні виступи, свідчило про їх високий професійний рівень. Постановки були переважно патріотичного характеру: п'єса "Сава Чалий" І. Карпенка-Карого в театрі Миколи Садовського, "Гетьман Дорошенко" Л. Старицької-Черняхівської в Державному народному театрі. В Державному драматичному театрі ішла драма-феєрія Лесі Українки "Лісова пісня", в новаторському "Молодому театрі" Леся Курбаса - "Горе брехунові" європейського драматурга Франца Грільпарцера. Вистави мали величезний успіх, зали були переповнені. [2]21 грудня 1918 р. відбувся вечір, що являв собою компіляцію фрагментів спектаклів за участю видатних акторів: Миколи Садовського, Панаса Сак-саганського, Марії Заньковецької. Вечір вела знана громадська діячка і письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. На вечорі були присутні лідери Директорії В.Винниченко та С.Петлюра, яким влаштували 10-хвилинну овацію. [3]Однак, після того, як перша хвиля ентузіазму спала, виявилося, що загальне становище театральних колективів було далеким від ідеального. Катастрофічно бракувало коштів, театри були неоднаково забезпечені декораціями, костюмами, гримом тощо. Це змусило владні структури ретельніше зайнятися проблемою оптимізації українського театру. Театральні діячі покладали надії на керівництво Директорії, зокрема на В.Винниченка, чиї п'єси з успіхом йшли на українській сцені. Вже 30 грудня 1918 р. відбулося засідання Директорії, на якому було постановлено вивчити стан театральної справи в Україні, чим зайнялася Театральна рада при Міністерстві освіти. Згідно її рекомендацій Рада Народних Міністрів виділила певні суми професійним українським театрам. Так, Державний драматичний театр отримав від уряду 1,074 млн. грн., Київський міський театр - 413 тис. грн., "Молодий театр" -100 тис. грн. [4]Визнаючи велику естетичну і виховну роль театру в суспільному житті, Директорія надавала заохочувальну підтримку не лише професійним, а й аматорським театрам, що мали донести до широкої аудиторії здобутки сценічного мистецтва. Для цього створювалися мандрівні театри. Театральна рада розробила програму організації мандрівних театрів, профінансовану урядом. Програма визначала маршрути гастролей, які мали охопити не знайомі з театральним мистецтвом віддалені міста і села. Процеси організації та функціонування мандрівних театрів координував на державному рівні М.Садовський. На мандрівні трупи покладалося особливе завдання - виховання у мас не лише естетичного смаку і любові до мистецтва, а також і національної свідомості та почуття громадянського обов'язку. Перед глядачами демонструвалися переважно п'єси українських класиків: Т.Шевченка, І.Карпенка-Карого, М.Старицького. При низькому життєвому рівні та відсутності розгалуженої інформаційної мережі, а також частковій неграмотності населення мандрівний театр був не лише єдиною культурною розвагою, а й своєрідною школою патріотизму, яка формувала в політично нерозвиненого селянства почуття приналежності до української нації, стимулювала громадську активність.Мало тенденцію також зростання аматорських театрів на громадських засадах з україномовними виставами. Ці починання активно заохочувалися урядом, що виділяв значні кошти на театральний реманент. Як професійні так і аматорські театри були звільнені від податків. Однак фінансова допомога була недостатньою, через що відповідно відбувалося звуження репертуару.
Українізація театрального життя тривала - на початку 1919 р. почався перехід на український репертуар Київського міського оперного театру. Протягом січня-лютого 1919 р. україномовний репертуар було запроваджено в окремих театрах Полтави, Житомира, Бердичева, Вінниці, Одеси та інших міст [5]. 11 січня 1919 р. Директорією було ухвалено рішення про заснування у Києві національного державного оперного театру. Міністерству освіти доручалася підготовка відповідного законопроекту [6]. Закономірним наслідком розвитку театрального життя стало заснування в Києві Всеукраїнської спілки діячів театрального мистецтва в січні 1919 р. Одночасно почав виходити журнал "Театр", який редагував відомий молодий драматург Спиридон Черкасенко [7]. Всі ці факти свідчили про подальший розвиток національної театральної традиції.Однією з найпомітніших подій в театральному житті періоду Директорії була постановка п'єси "Між двох сил" В.Винниченка 30 грудня 1918 р. Постановку здійснив режисер-дебютант О.Загаров. П'єса Винниченка, написана "по гарячих слідах", відображала недавні події в Україні (Винниченко писав цю п'єсу після того, як залишив у 1918 р. посаду голови Генерального Секретаріату та виїхав з Києва). В її основі - панорама української революції, переплетення доль та роздвоєння українського революціонера поміж національним та соціальним ідеалами. Життєвість та актуальність п'єси забезпечили їй гучний успіх, багато мандрівних театрів включили її до свого репертуару.Новий 1919 рік розпочався з оновлення репертуару в усіх театрах Києва: в "Молодому театрі" ішла п'єса Винниченка "Чорна пантера і Білий ведмідь", в Державному драматичному театрі - "Між двох сил", в Державному народному та Другому міському театрах - "Наталка Полтавка" [9].
Новаторський "Молодий театр" Леся Курбаса, якому було виділено чи не найменше коштів, також відзначився яскравими постановками. На Різдво (8 січня 1919 р.) у ньому відбулася вистава "Різдвяний вертеп", у якій Л.Курбас оригінально поєднав традиції українського народного вертепу із модерними сценічними прийомами. Дмитро Антонович у відгуку, опублікованому в "Робітничій газеті", описував даний виступ як дійство, просякнуте "чистою ідеальною театральністю лялькового театру:... "Молодий театр" іде шляхом чистої театральності" [10]. Втім, сам лідер "Молодого театру" зарекомендував себе поборником не чистої театральності, а швидше активного оновлення та європеїзації українського театру, про що свідчить його стаття "На грані", опублікована в журналі "Мистецтво". В цій статті Курбас піддав різкій критиці своїх колег за народницький консерватизм, тяжіння до етнографії та хуторянського провінціалізму. Фактично Курбас висловив чисто революційне твердження про загибель старого сценічного мистецтва і народження нового: "Сучасне мистецтво має на собі всі ознаки старіння, смерті... "Молодий театр" на Україні з'явився першим протестом проти такого стану і носить в собі всі симптоми нового, самостійного шукання, нової волі. Його викинуло на поверхню саме життя, момент перестрою світогляду нашого громадянства" [11]. На зміну старому театру, на думку Курбаса, мав прийти новий український театр, побудований на національних засадах, високоінтелектуальний і громадянський. Саме такий театр зможе ввести українську сценічну культуру до загальноєвропейської культури, підняти її до взірців світового рівня. Однак обмежені матеріальні можливості не дозволили Курбасу повною мірою реалізувати свої новаторські задуми.Відомі актори, режисери, театральні діячі активно долучалися до створення нових театрів. Так, Лесь Курбас брав активну участь у створенні драматичного театру в Могилеві-Подільському, відбирав акторів до трупи, створював її репертуар. Микола Садовський згуртував акторів, що виїхали зі східних районів України, де була встановлена радянська влада, та заснував кілька нових театрів, зокрема Головний державний народний театр у Кам'янці-Подільському [12].
Нормальному функціонуванню театрів перешкоджав перманентний стан війни, в якому знаходилася Україна після повалення гетьманського режиму. І денікінці, і більшовики однаково зневажливо ставилися до української культури, трактуючи її як "націоналістичну", "петлюрівську". Відтак, ставити спектаклі українською мовою в тих місцях, де закріпилася радянська влада або денікінський режим, було практично неможливо. Акторські трупи змушені були постійно переїжджати з місця на місце, не завжди спроможні захопити з собою весь театральний реманент, а також отримати приміщення зі сценою на новому місці. До того ж окупаційна влада нерідко вилучала майно театрів та мобілізовувала акторів до своїх збройних сил.Державний драматичний театр припинив свою роботу через те, що частина трупи разом із Б.Кржевецьким залишила Київ. Другий міський театр М.Садовського також виїхав з Києва та облаштувався у Кам'янці-Подільському, який з літа 1919 р. перетворився на столицю УНР. До останнього моменту перебування української влади в Києві не припинялися вистави у Державному народному театрі [13]. Тим не менше Директорія, не зважаючи на складну внутрішню ситуацію - збройна боротьба, територіальна невизначеність української держави - продовжувала опікуватися театром (принаймні на тій території, яка перебувала під контролем уряду). Навіть у 1920 р., коли державні структури УНР ненадовго повернулися на власну територію, протягом травня-червня 1920 р. Директорія виділила загальну суму в 8,14 млн. грн. на розвиток театральної справи на Київщині, Волині та Поділлі, а також підтримувала фінансово численні аматорські колективи [14].Успіхами в сфері театрального мистецтва слід завдячувати найперше працелюбству і винахідливості українських акторів та режисерів, які, працюючи у надзвичайно складних умовах, високо тримали марку українського театру. Однак успіхів було досягнуто також і через активну урядову підтримку. З усіх видів мистецтва уряд зробив ставку на театр. Театральні постановки часто мали політичний підтекст, були націленими у сьогодення, як-от згадувана Винниченкова п'єса "Між двох сил". Це до деякої міри знижувало художню цінність вистав, стиль яких подекуди зводився до грубого реалізму. Але саме такі вистави були найбільш затребувані в той період, саме їхня гострота і актуальність збирали многолюдні аудиторії (і це в часи загальної економічної розрухи!). Отже, український театр періоду Директорії був значною мірою політизований, поставлений на службу існуючому режиму.Поруч з театральним, продовжувало розвиватись музичне та хорове мистецтво. За підрахунками дослідника українського культурного відродження Д.Розовика, на початок 1919 р. в Україні нараховувалося 45 хорових колективів, що називали себе національними [15]. Уряд уважно стежив за всіма культурними подіями, допомагаючи в аматорських починаннях молодим мистецьким колективам. Так, фінансову допомогу від уряду отримали Народний хор Кам'янець-Подільська (300 тис. грн.), національні хори Вінниці, Житомира та інших міст.
Одним з найбільших і найдієвіших музичних колективів був Державний симфонічний оркестр імені М.В.Лисенка. 30 грудня 1918 р. він дав свій перший концерт, під час якого були виконані Друга симфонія П.Чайковського та уривки з опери М.Лисенка "Тарас Бульба" [16]. Виступ отримав значний розголос, привернувши увагу урядових кіл. Це було дуже актуально, адже оркестр гостро потребував фінансової підтримки, без якої подальше його існування було б сумнівним. Урядовці без зволікання відгукнулися, проте реакція була своєрідною. Справа в тому, що Державний симфонічний оркестр був створений за постановою Ради міністрів Української Держави від 15 листопада 1918 р., на що були видані відповідні кошти [17]. Щоби відмежуватися від попередньої влади 13 січня 1919 р. постановою Директорії УНР було змінено назву оркестру імені М.В.Лисенка з "Державний" на "Республіканський", а на його розвиток виділено 66 300 грн. [18]. Вже 19 січня оркестр дав концерт з новою програмою у Купецькому зібранні, а наступного дня - у Міському оперному театрі. Програму першого концерту складали твори И.С.Баха, другого - твори П.Чайковського [19].Активно заявляли про себе й хорові колективи, часто в досить несподіваний спосіб. Так, зведений хор Київського хорового товариства під керівництвом О.Кошиця 8 січня 1919 р., на Різдво, виступив у приміщенні Купецького зібрання з концертною програмою, що складалася з українських народних колядок [20]. Цей народнопісенний жанр, маловідомий міським жителям, спровокував масовий інтерес і схвальні відгуки.Влада дбала також про забезпечення культурного дозвілля армії. 24 січня 1919 р. в залі Купецького зібрання відбувся концерт для вояків армії УНР. Виступали Український національний хор О.Кошиця та Кобзарська хорова капела В.Ємця. Вступне слово перед концертом виголосила відома тогочасна громадська діячка Л.Старицька-Черняхівська [21].
Найвизначнішою подією музичного життя часів Директорії безперечно було створення Української республіканської хорової капели. Після повернення до Києва С.Петлюра виношував план створення великого республіканського хору, який міг би гідно представляти українське пісенне мистецтво. 4 січня 1919 р. він зустрівся з видатним диригентом і композитором, керівником Державної капели О. Кошицем та головою музичного відділу при Головному управлінні мистецтв і національної культури композитором К. Стеценком. Петлюра звернувся до них із закликом сформувати професійний український хор, надаючи цьому завданню офіційного тону: хор мав здійснити концертне турне по Франції під час роботи Паризької мирної конференції, на якій мала бути присутня також делегація УНР [22]. 24 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Української республіканської капели [23], згідно якого головним диригентом призначався О.Кошиць. Уряд виділив 2,3 млн. грн. на розвиток новоствореного музичного об'єднання. Перед капелою було поставлено завдання державної ваги - популяризувати українське національне мистецтво на високому професійному рівні як в Україні, так і за кордоном. Для укомплектування капели досвідченими співаками та музикантами було проведено конкурс, на основі якого відібрано 113 чоловік, що сформували персональний склад капели. Умовами конкурсу були: визначні голосові дані, знання нот, національна свідомість та громадська активність. Свою діяльність капела розпочала низкою концертів по містах України, згодом вирушила у велике турне по Європі. 1919 р. були дані концерти у Франції, Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Польщі, Іспанії. Виступи капели супроводжувалися незмінним успіхом [24]. В результаті гастролей по Європі українське музичне мистецтво вперше явило себе світові, здобувши популярність в європейських країнах.Активно налагоджувалися культурні зв'язки між Наддніпрянською Україною та Галичиною. Так, навесні 1919 р. ряд наддніпрянських музичних колективів та виконавців, зокрема Республіканська капела О.Кошиця, співачка М.Шекун-Коломийченко, бандурист В.Ємець вперше відвідали Західну Україну. В березні 1919 р. на західноукраїнських землях відбулося урочисте відзначення дня народження Тараса Шевченка, що супроводжувалося також виконанням музичних творів на слова поета. Це свято було кульмінаційним моментом у національному єднанні двох гілок українського народу [25].Український національний кінематограф, що виник майже одночасно з Українською Народною Республікою, в період Директорії продовжував розвиватися. Щоправда, розвиток його був досить однобічний, всі основні досягнення того часу були в царині документалістики. Так, товариство "Українфільма" організувало кінематографічну зйомку в'їзду Директорії до Києва. 30 грудня 1918 р. в кінотеатрі Шанцера на Хрещатику відбулася прем'єра документального фільму "В'їзд Директорії"[26]. Це дало поштовх до активного документального фільмування. Знімалися на плівку майже всі вагомі події того часу: військові паради, зустрічі іноземних делегацій, виступи видатних державних та громадських діячів, святкування річниці Т.Г. Шевченка, акт Злуки УHP і ЗУНР тощо. У вищезгаданому кінотеатрі Шанцера були відкриті кінокурси з метою підготовки кваліфікованих кадрів: акторів, режисерів, операторів, художників тощо. Ініціатором заснування курсів був московський режисер Г.Азагаров [27]. Дбаючи про урізноманітнення української кінопродукції, Міністерство народної освіти ще на початку 1919 р. розробило програму розвитку кінематографу в республіці, яка передбачала гармонійний розвиток всіх галузей кіномистецтва, для чого мали бути залучені актори українських театрів. Однак в складних політичних перипетіях 1919 року ця програма виявилася нездійсненою, і досягнення молодого українського кінематографу відбулися переважно в документальному жанрі.В інших культурних галузях - літературі, образотворчому мистецтві – позитивні зміни здебільшого втратили той масштабний характер, що спостерігався за Гетьманату. Так, Д.Розовик стверджує, що розвиток образотворчого мистецтва в часи Директорії був спрямований не на досягнення нових, а на збереження вже існуючих надбань, а також на охорону культурних пам'яток [28]. Хоча на шпальтах тодішніх газет періодично з'являлися відомості про певні мистецькі акції, приміром, урочисте відзначення 25-річного ювілею творчості Миколи Вороного та заснування премії його імені [29], розвиток літератури і образотворчого мистецтва загальмувався. Безумовно прогресивною подією було створення Спілки видавництв України, яке відбулося 3 січня 1919 р. на з'їзді представників українських видавництв [30], однак в умовах політичного безладу подібні акції були поодинокими явищами.Причина такого розвитку подій, очевидно, полягала в тому, що за Директорії найперше розвивалися ті галузі мистецтва, які мали просвітницько-пропагандистське значення. Театр, музика, кіно широко використовувалися для виховання в населення національної свідомості та підтримки революційного духу. Саме тому відбувалася переорієнтація на видовищність та посилювалася національна складова і політичний компонент в театрально-музичній сфері. Репертуар театрів стає майже виключно українським. Перед мандрівними театрами та музичними колективами ставилося завдання: пропагувати національну ідею по всій території України, особливо в місцях, віддалених від культурних центрів. З цієї ж причини в молодому українському кінематографі домінують документальні фільми - хронікальні зображення останніх подій. В буремній політичній ситуації факти й гасла мали більшу вагу, аніж естетичні критерії. Фактично театр, музика і кіно служили найперше інтересам революції, а не естетики, ніби втілюючи сентенцію "Іnter arma silent muse" ("Коли говорять гармати, музи мовчать"). Навіть українські художники були більш затребувані, як пропагандисти, що малюють плакати. Зокрема Товариство діячів українського пластичного мистецтва 12 січня 1919 р. оголосило конкурс на кращий плакат із закликом збереження старовинних мистецьких пам'яток [31]. В складні часи революції та війни на два фронти витончене мистецтво мусило поступитися місцем мистецтву пропагандистському.Підсумовуючи, можна зазначити, що розвиток української культури за часів Директорії не переривався, але процес цей відбувався вже за інерцією. Отримавши певні культурні напрацювання "в спадок" від гетьманського режиму, Директорія використала їх найперше для самоствердження молодої української держави як в культурному плані, так і в плані національної свідомості. Однак складна військово-політична ситуація не дозволила створити ефективного механізму керування культурними процесами, а також унеможливила стабільний творчий розвиток. І все ж були зроблені нові кроки в галузі театрального та музичного мистецтва, що виступало опорою національного відродження та громадянської свідомості. Політична нестабільність часів Директорії, відсутність сталої території та державних структур врешті-решт призвели до втрати урядом контролю над мистецькими процесами, через що культурні можливості у цей період залишилися значною мірою нереалізованими.

Українсько-польська війна

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких військово-політичних та міжнародних умовах. Український переворот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адміністрацію й населення Львова, а й польські військові організації, які одночасно з Українським військовим комітетом готувалися до захоплення міста й краю та передання їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступили до контрудару — спочатку конспіративного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивільних, не думав погоджуватися із самовизначенням народу і фактом існування Української держави в Галичині. Поляки негайно почали організацію своїх військових сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур'єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.Центрами польської контратаки у Львові стали школа ім. Г. Сенькевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом 1 листопада 1918 р. на вулицях Львова з'явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вокзалом. Вони почали нападати на українські стежі (спостережні пункти) на вулицях Сап і ги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українського війська погіршувалося і тим, що чисельність польських, легіонерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населення Львова, українці ж чекали на добровольців з навколишніх сіл та всього краю. Перевага поляків виявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Українці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жовнірів-селян. Поляки з самого початку мали багато старшин різних ступенів, а їх військові частини формувалися майже винятково з інтелігентських та напівінтелігентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Основою польських збройних сил стали шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці. До них приєдналося багато кваліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдушністю і відвагою.Уже наступного після перевороту дня поляки добилися відчутних успіхів. Оволодівши головним залізничним вокзалом з великими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю контролювали українці. 13 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль і організували засилання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею.Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографічної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА), основою якої стали Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА здебільшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом — і російського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. становила близько 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та щабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Га-личини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отримала зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антанта вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських земель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.
Хоч у листопаді — грудні активність УГА була високою, загарбники досягли значних успіхів — захопили 10—11 повітів ЗУНР, утримували Львів та Перемишль. 5 січня 1919 р. головне командування у Варшаві кинуло на галицький фронт більшість сил, 8 січня почався польський наступ. Його було відбито, але безуспішними виявилися наступи українських військ на Львів (27 грудня 1918 p., 2 та 11 січня 1919 p.). Столицю Західноукраїнської Народної Республіки після втрати Львова було перенесено до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).У лютому 1919 p., врахувавши досвід попередніх боїв, Начальна команда (штаб) УГА розробила план нового наступу, який передбачав оволодіння залізничною колією на відрізку Городок — Судова Вишня і таким чином здійснити повне оточення Львова. Операція розвивалась успішно: 15 лютого українські війська звільнили села Долиняни, Вовчухи, Бар, Долгомостиська, а 20 лютого повністю перервали зв'язок між Львовом і Перемишлем. Проте дальший розвиток наступу загальмувала місія Антанти, яка в ультимативній формі висунула вимогу припинити бойові дії, укласти українсько-польське перемир'я та передати суперечливі питання на розгляд Паризької мирної конференції.Припинення вогню тривало з 25 лютого, але вже 2 березня, зважаючи на абсолютно неприйнятну позицію поляків та антантської місії на переговорах, українські війська відновили наступ. Польський гарнізон у Львові опинився під загрозою капітуляції. Однак польське головне командування, скориставшись переговорами, організувало і перекинуло сюди нові сили, які 12 березня почали успішний контрнаступ і деблокували окупований Львів.У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Галлера, що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19 — 20 квітня 1919 р. польські інтервенти перейшли в наступ під Львовом, а в другій пол. травня українські війська почали загальний відступ. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин — Чортків — Товсте — Заліщики. Це дозволило на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.8 червня 1919 р. УГА"зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла в контрнаступ. Того ж дня вона прорвала польський фронт і звільнила Чортків. І корпус успішно наступав на Бучач, 15 червня здобув Тернопіль і повернув на Бережани. II корпус УГА дійшов до Микулинців, а III - лівим берегом Дністра просунувся до Монастириська і 16—19 червня здобув перемогу під Перемишлянами.Успіхи УГА викликали ентузіазм українського населення, насамперед селянства, дали змогу сформувати IV корпус і почати формування V. Але відсутність надійних і стабільних джерел постачання озброєння не дала змогу сповна скористатися народним піднесенням: з 90 тис. добровольців до війська змогли прийняти 15 тис, а решту було розпущено по домівках.Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечила всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА під Перемишлянами та Янчином. Почався другий, йього разу останній, відступ українських військ у межиріччя Збуча та Дністра.У зв’язку з неможливістю тримати фронт проти переважаючих сил польських інтервентів, 16-18 липня 1919р., згідно з наказом диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, корпуси УГА переправилися на лівий берег Збруча. Тоді у них було 40-45 тис. стрільців та старшин, 158 гармат,546 кулеметів. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в’язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Головною причиною поразки була значна перевага противника у силі – боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 лмн. Поляків за підтримки останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об'єднати їх із землями Української Народної Республіки чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням. Усе це мов естафету перебрали нові покоління борців за незалежну Українську державу.