Політичне й етичне вчення Арістотеля

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 pp. до н. є.) — найвидатні-шого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань.

У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними — тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами. Ця форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах.

Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує. Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об'єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це — поміркованість, у майні — середній достаток, у правлінні — середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом'якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів. Розумне управління і стабільність держави будуть там, де середній прошарок є багаточисельним і сильнішим від обох соціальних крайнощів — багатих і бідних, разом узятих, або хоча б однієї з них.

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика - вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого; фізика -вивчає стан тіл і визначення «матерії»; математика - вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки: поетика - теорія віршоскладання; риторика - теорія ораторського мистецтва і мистецтва ремесла.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього - первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, - це форма. На відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона - активне начало, початок життя і діяльності Сутність - це одиничне, яке володіє самостійним буттям Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність — це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин:

- матеріальні — ті, з яких складаються речі, її субстрат;

- формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

- діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;

- цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?». Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна

пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності - одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Воно - єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія — це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія - мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблено кулю. Коли матерію оформлено, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос - форма - це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ - єдність матерії і форми.

«Ніщо не відбувається випадково, але для всього, виникнення чого ми приписуємо самодовіль-ності або випадку, є певна причина».

Арістотель

Арістотель завжди пов'язує рух з відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, за

Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі Завдяки цілі, меті, що є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, ніби в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові телеологічного характеру. Телеологізм Арістотеля дістає вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам першодвигун не може перебувати у русі, бо тоді потрібно було б передбачити наявність ще одного двигуна Тому він сам є чистою енергією, чистою діяльністю, чистою формою - ціллю, метою.

Ще один аспект - учення про душу. По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа - це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина Проте в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмноження -спільні для живих істот. Чуттєва душа притаманна тваринам. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає. Розум - основний початковий елемент цієї душі, він не залежить від тіла, є безсмертним і перебуває в тісному зв'язку з космічним розумом. Як вічний і незмінний, він один здатний досягти вічного буття і є сутністю першодвигуна, тобто чистого мислення, яким живе все на світі

Категорії у Арістотеля - найбільш загальні види висловлювань, імен. Будь-яке слово, взяте окремо, без зв'язку з іншими словами, наприклад «людина», «біжить», означає або «сутність», або «скільки», або «яке», або «відповідно до чого-небудь», або «де», або «коли», або «володіти», або «бути в якомусь положенні», або «перебувати». Арістотель - перший філософ, який піднімається до категоріального осмислення буття.

«Хоча ми смертні, ми не повинні підкоритися тлінним речам і, наскільки можливо, повинні підніматися до безсмертя. І жити відповідно з тим, що в нас є кращою».

Арістотель

Суть учення про людину полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини — здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних моральних правил та норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість.

Центральне поняття арістотелівської етики - доброзичливість, яка має два види: інтелектуальний і етичний. Інтелектуальний виникає здебільшого шляхом навчання, етичний - внаслідок звички. Вирішальне значення для Арістотеля має перший, завдяки якому виникає мудрість, розумна діяльність.

Доброзичливість притаманна не кожній людині, а лише тій, яка зуміла її знайти, тій, яка активно діє. Вища форма діяльності - пізнавальна, теоретична Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні Загальний мотив - знайти середню лінію поведінки.

• У вченні про суспільство Арістотель наголошує, що сенс життя не в задоволеннях (гедонізм), не в щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шляху до блага. Але, всупереч Платону, благо повинно бути досяжним, а не потойбічним ідеалом Доброчинності можна і потрібно навчатися, вона - компроміс розсудливої людини: «нічого занадто...». Етика - це практична філософія, а етичне - середина між добром і злом

• Форми державного устрою Арістотель ділить на правильні: монархія, аристократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія. Вчення Арістотеля про людину скероване на те, щоб спрямувати особистість на службу державі Людина - це «політична тварина». Вона народилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Центральна категорія етики для суспільного життя - справедливість Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність - для нерівних Нерівність — це нормальний стан людей.

• Творчість Арістотеля - вершина не тільки античної філософії, але й всього мислення стародавнього світу, найбільш широка і в логічному плані найбільш розвинена система пізнання. Арістотель не тільки впорядкував, а й систематизував, узагальнив досягнення філософії свого часу. За своїм характером його творчість була гідним внеском у розвиток наукових досліджень Змістовність і розвиненість філософської системи Арістотеля були універсальними. В його особі філософська думка Стародавньої Греції досягає свого апогею, і починається формування європейської культури. Цей процес триває і нині, оскільки не можна уявити сучасну цивілізацію без античної спадщини.

 

1. Епікуреїзм
Епікуреїзм (Епікур, Лукрецій, Горацій) виходить з того, що будь-якому відчуттю, почуттю повинна передувати "відчутність" як якесь первосвойство, аксіома. Атоми стали розумовими конструкціями, аналогіями відчутності буття, які могли змінювати свої напрямки, а джерело їх руху знаходився в них самих. Такий же ощутимостью були і боги, які вже тому ні від чого не могли залежати: "ні вони не впливають на світ, ні світ не може впливати на них" [1].
Справжнім джерелом пізнання, який ніколи нас не обманює, є почуття. Об'єктивно існуючі речі "випромінюють" потоки атомів, кожний з цих потоків внутрішньо містить образ речі, який закарбовується в душі. Результат цього впливу є відчуття, які істинні, якщо відповідають речам, і помилкові, якщо здатні передавати ілюзорну видимість відповідності речей. Відчуття є основою для формування уявлень, які зберігаються в пам'яті. Їх сукупність може бути названа минулим досвідом. Імена людської мови фіксують уявлення. Значенням імен служать уявлення, співвіднесені через образ (потік атомів) з річчю.
Крім звичайних п'яти органів чуття, Епікур виділяє насолоду і страждання, які є оцінним комплексом, що дозволяє розрізняти не тільки істину і брехню, але також добро і зло. Звідси випливає знаменитий принцип свободи епікурейства, який насправді виступає не просто як деяка внутрішня активна позиція, а як вираження самого устрою світу. Це була не суб'єктивна воля людини, але об'єктивний стан справ. Те, що сприяє насолоді, є добром, а те, що приносить страждання, є злом. Філософія призначена для пізнання шляхів до насолоди і разом з етикою - на щастя. Знання звільняє людину від страху передприродою, богами і смертю. Людина живе у світі пристрастей, повинен мати обгрунтовані переконання, цінувати любов і дружбу, всіляко уникати негативних пристрастей і ненависті, які здатні зруйнувати основи суспільного договору. [2]
2. Стоїцизм
Стоїцизм (III століття до нашої ери - III століття нашої ери) за багатьма позиціями істотно відрізнявся від епікуреїзму. Стоїки не брали механістичного атомізму епікурейців, згідно з яким людина була таким же зчепленням атомів, як курка і черв'як. На їхню думку, атомізм принципово не міг пояснити моральну та інтелектуальну сутність людини. Не брали стоїки також і епікурейської етики насолоди заради насолоди, протиставляючи йому спокійне сприйняття світу таким, яким він є.
Стоїцизм проіснував багато століть, тому філософська проблематика тут змінювалася серйозні зміни. Коло проблем, який розроблявся стоїками, був дуже великий, але основні моменти були пов'язані з дослідженням проблем логіки, фізики й етики, які вважалися трьома найважливішими частинами філософії. Це дозволило стоїкам образно представити свою філософію у вигляді фруктового саду, в якомулогіка є захисною стіною цього саду, фізика - його деревами, а етика - плодами. Цей образ вдало показує основну установку стоїків: метою і вище призначення філософії повинно стати обгрунтування моральних уявлень. Філософія і філософування є мистецтвом практичного життя і керівництвом до таковой1.
У ранньому стоїцизмі надається величезне значення проблемі смислової значущості слова. Сенс слова першопочатком. Це особливий стан (лектон), властиве тільки слову, якесь осмислення існуючого у вигляді особливого організму. Тільки участь розуму перетворює звук голосу в осмислений мову. Відповідно основою пізнання є отримується від впливу предмета на органи почуттів сприйняття, яке змінює стан нашої матеріальної душі (Хрисіппус) або навіть "вдавлюється" в неї як в віск (Зенон). Виник в результаті відбиток-враження складає основу уявлення і вступає в зв'язок з уявленнями інших людей. Вистави істинними, якщо вони однакові у багатьох людей, спільне переживання уявлень є критерієм їх істинності. Тобто поняття виникають як загальне різних сприймань, як якесь передбачення внутрішнього логосу. Визнання подання (а значить, і поняття) як істинного пов'язано з очевидністю його відповідності реальності й одночасно з однаковістю способів встановлення такої відповідності у всіх людей.
Вчення про природу стоїків визнає як єдино гідного для філософського дослідження буття тільки те, що діє або страждає, то є тіло. Існує два тісно пов'язаних один з одним підстави буття. Перше - пасивне, йому відповідає матерія, друге - діяльний, це - форма, що розуміється стоїками як логос. Логос - це світовий розум, який одухотворяє матерію, позбавлену властивостей, і тим самим викликає її планомірнийрозвиток. Він нерозривно пов'язаний з матерією, пронизує її. Саме тому все в світі відбувається так, як задумано божественним логосом. У світі немає випадковості, все відбувається з необхідністю. І все ж стоїки вважають свободу людини можливою. Але можлива вона не для всіх, а лише тільки для тих, хто проникне своєю думкою в божественний план. А таке підвладне лише мудрецям. Так виникає знаменита формула: "Свобода є пізнана необхідність". Дія або вчинок, що здійснюються відповідно до пізнаних законами природи, суспільства, внутрішнього світу людини, є вільними.
Етика стоїків заснована на визнання щастя головною метою життя людини, і в цій головній установці полягає її схожість з етикою епікурейців. Але на цьому вся схожість і закінчується. Щастя є слідування природі, внутрішньо розумне спокій, раціональне пристосування до навколишніх умов заради самозбереження. Благо, спрямоване на збереження людської істоти, зло - на його знищення. Але не будь-яке благо однаково цінно. Благо, спрямоване на збереження фізичного життя, за своєю суттю є нейтральним, а благо, спрямоване на збереження і розвиток логосу, розуму, є справжньою чеснотою і може бути оцінений як моральне якість - ласкаво (йому протилежне - порок). Предмети природи не підлягають моральній оцінці. Все те, що сприяє самозбереження двоєдиної сутності людини, є цінним. Відповідно до цього у стоїків виникає найважливіше поняття - борг, під яким вони розуміють моральне вчинене поведінка, що спирається на раціональне слідування природі, розуміння її пристрою, знання її законів.
Середній стоїцизм представлений такими постатями, як Панецій (180 - 110 роки до нашої ери) і Посідоній (135 - 51 роки до нашої ери), які "переносять" стоїчне мислення на римську грунт, пом'якшуючи її початкову етнічну жорсткість.
Тут активно розробляються проблеми теології. Бог трактується як логос, що є першопричиною всього, що носить в собі розумні зародки всіх речей. З розумності логосу слід цілеспрямований хід речей і подій. У середньому стоїцизмі отримує подальший розвиток платонівська думка про світ ідей, і Космос перестає трактуватися лише як щось матеріальне, а розуміється як відображення світу ідей (Посідоній). Відповідно Космос з речового організму перетворюється в організм речовинно-смисловий, в якому велике значення мають внерозумним чинники, наприклад, доля.
Пізній стоїцизм пов'язаний з іменами Сенеки (4 рік до нашої ери - 65 рік нашої ери), Епіктет (50 - 138 роки нашої ери), і Марка Аврелія (121 - 180 роки нашої ери). У центрі філософічних досліджень тут стоять моральні питання і проблема життєвої орієнтації людини. Змінюється уявлення про особистість. До цього людина розглядався як найвище витвір природи. Жорстока епоха даного періоду, пов'язану, зокрема, з посиленням гонінь на християнство виникло, продовжує трактування людини як істоти незначного і одночасно безпомічного. Але все ж таки багато ідей пізнього стоїцизму були прийняті потім християнськими мислителями і навіть письменниками епохи Відродження.
У цей час розширюється поняття рабства, яке вже не
зв'язується тільки з фізичним і економічним підпорядкуванням однієї людини іншій. Так, наприклад, Сенека вже трактує рабство дуже широко, включаючи в це поняття рабство перед пристрастями, пороками, речами. Більш того, тілесне рабство може супроводжуватися у самосвідомості індивіда внутрішньої духовної свободою. Людська душа вільна і навіть безсмертна. Живе вона в оковах тіла, яке може бути аж ніяк не досконалим. Тому людина вільна звільнити з пут грішного тіла безсмертну душу, зробивши самогубство. Сенека намагається звільнити людину від страху перед смертю, зрівнюючи позиції життя і смерті як з необхідністю властиві людині, одне без іншого не буває. Страх смерті знімається оптимістичним мотивом: хто не жив, тому і не умірать2.
Епіктет, поділяючи погляди Сенеки, вибудовує на цьому відмінності тілесної і духовної свобод концепцію, згідно з якою людина є специфічно розумним і вольовим істотою, які мають свободою розуму і волі, все інше, крім цього, у нього можна відняти. Ця ідея була підхоплена християнством, за винятком того, що свободи людина могла досягти після смерті, і навіть безсмертя душі належало не кожній людині, а лише обраним, які в смиренні та безгрішні, під промислом божим прожили своє життя. Припала до душі християнству і абстрактна концепція рівності Сенеки: люди рівні один одному як істоти природні. У християнському вченні рівність забезпечується однаковим ставленням людей до Бога.
У зв'язку з цим у стоїків виникає своєрідне ставлення до філософії. Філософія розуміється як своєрідний шлях до формування стійкого до незгод життя характеру, шлях, який приведе до позбавлення душі від тлінного, нікчемного, грішного тіла, принесе справжню свободу людської душі. Вся філософія стоїків зводиться до прикладної (або практичної) філософії; метафізика, теорія пізнання, логіка їх мало хвилюють.Знання природи при цьому необхідно для виконання основної етнічної установки: жити у злагоді з природою.
Останній римський стоїк Марк Аврелій малює похмуру картину стану римського суспільства, яка характеризується відсутністю ідеалів, що породжує в людині песимізм і апатію. Одночасно він у своїх філософських творах і в своїй практичній діяльності як імператор намагається подолати ті негативні наслідки, які може спричинити за собою дана ситуація в суспільстві. Тому жорсткість і строгість стоїчної позиції він застосовує насамперед до самого себе, проповідуючи майбутній християнський принцип "відповідати на зло добром" або, в більш м'якому варіанті, хоча б не уподібнюватися у своїх вчинках вчинків злих людей [3]. Йому вдалося пом'якшити римські закони і ставлення до різних верств населення, зокрема створивши інститут опікунства для бідних, хворих дітей, звівши в ранг закону відносини між рабом і рабовласником, обмеживши тим самим хоч якось свавілля останніх. Навіть знамениті римські видовища він спробував він спробував заборонити або хоча б пом'якшити, чим викликав невдоволення населення ^2. "Коли він озброїв гладіаторів для відправлення їх на велику німецьку війну, це майже викликало обурення. Натовп кричала:" Він хоче позбавити нас задоволень, щоб змусити нас філософствувати ^"3.
Період імператорства Марка Аврелія є, може, єдиним в історії людської культури, коли філософи стають правителями суспільства. Він спробував здійснити ідеї Платона, зробивши філософів вільним привілейованим станом, оточивши себе ними ^2. "Здійснилася мрія Сенеки, і філософи стали владою в державі, відомим конституційним установою, таємним радою, які мали величезний вплив" ^3. Тим самим Марк Аврелій зробив спробу побудувати управління суспільством на принципах раціональності. Саме цей період прийнято вважати закінченням становлення знаменитого римського права2.
3. Скептицизм
Скептицизм - третій напрямок раннього еллінізму, найбільш великими представниками якого були Піррон з Еліса (365 - 275 роки до нашої ери) і Секст Емпірика (200 - 250 роки нашої ери) 1.
Представники даного напрямку послідовно проводять загальний принцип раннього еллінізму, а саме принцип відносності всього що нас оточує, наших думок і наших дій. Він стає своєрідним загальним методом дослідження будь-яких явищ і дій людини. Відповідно це призводить до негативної пізнавальній програмі, і в основу філософського підходу закладається положення про те, що необхідно не пізнавати, а просто жити, не висловлюючи жодних претендують на істину суджень і зберігаючи внутрішній спокій. Наслідком такої установки стало заперечення самоцінності майже всієї попередньої історії філософської думки. Однак скептицизм мав і позитивне значення завдяки тому, що він гостро поставив проблему знання та істини, звернув увагу на можливість одночасного існування різних думок, виступаючи проти догматизму і абсолютизації якоїсь однієї істіни4.
Недосконалість органів почуттів людини, його нікчемність перед величчю природи, історична обмеженість і відносність знання були зведені скептиками в оціночні принципи, крізь призму яких був винесений вирок філософії: "Філософія не здатна дати адекватне знання". Власну невдачу в галузі філософського пізнання, власне безсилля перед не розкрилася для них істиною вони лицемірно перенесли на всю філософію в цілому за принципом: "Якщо я
чого-небудь не знаю, то цього не існує ". Скептицизм як філософський напрямок став симптомом згасання творчої думки грецьких мислітелей2.

Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Він використовує арістотелівський принцип пізнання дійсності чуттями, розумом та інтелектом, вважаючи, що пізнавальні можливості людини обмежені прихованою сутністю, яка має необмежену глибину. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого у світі немає, тобто фантазії. Основу такої символіки Кузанський вбачає в математиці. Аналізуючи математичні засоби відображення дійсності, він робить ряд епохальних висновків. Так, розглядаючи поняття нескінченного, докази існування нескінченності, Кузанський стверджує, що дане поняття є продуктом переміщення натурального ряду чисел у простір нашою уявою. У самому ж просторі ніякого натурального ряду нескінченних чисел не існує, ми творимо насилля над природою, підкоряючи її нашій уяві. Розум підкорений законові протилежностей, про що вчили ще давньогрецькі філософи, для думки важливо "так" чи "ні", коло чи багатокутник. Однак у самому розумі протилежності можуть і зливатися, коли ми їх розглянемо у нескінченних визначеннях. Нескінченний багатокутник перетворюється у коло. Якщо Бог визнається нескінченним у своїх можливостях та їх визначеннях, то у ньому зливаються всі протилежності, жодні спроби розуму не здатні тоді виявити його сутність. У нескінченному втрачає сенс різниця між найменшим та найбільшим. Ми не можемо знайти межі світу, бо обмеження уявляється нами через натуральний ряд чисел, що є насиллям над дійсністю нашого розуміння. Тоді ми повинні визнати божественність світу, для якого наші поняття є зовнішніми. Божественний світ здатний поєднати у собі абсолютно протилежні тенденції. Здатність людини завдяки мисленню це зрозуміти свідчить про божественність самої людини. Хоча абсолютне злиття людини з божеством відбулося лише у Христі. Людина—це також Бог, однак не в абсолютному, а в обмеженому розумінні. Людина— не просто частина цілого, а сама є чимось цілим, індивідуальним, невичерпним.

Визначаючи предмет пізнання, Кузанський розвиває пантеїстичну традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу. Питання цього світу, тобто Бога, є справою розуму, а не вірування, яке бажає охопити Бога лише в уявній формі. Хоча розум сам часто діє за допомогою уяви, але мисляча людина завдяки філософії спроможна знайти свої помилки, відокремити уявне від істинного.

Ред.]Астрономія

З ім'ям Миколи Кузанського пов'язані також важливі натурфілософські уявлення про рух Землі, які не притягали увагу його сучасників, але були оцінені пізніше, в століття Коперника.

Ред.]Утопічні проекти

Німецькому мислителю належить і ряд проектів великих взаємопов'язаних церковних і політичних реформ. В його пропозиціях чудернацько спліталися тверезе розуміння насущних потреб розвитку Німеччини, побоювання зачепити традиційні основи повновладування духовних і світських князів і утопія подолання міжконфесійних суперечок, загальної згоди різноманітних вірувань, у тому числі християнства і мусульманства. Подих гуманістичного характеру, незалежність розуму, які здатні наражати на сумнів такі важливі документи, як Константинів хист поєднувалися у Миколі Кузанському з вірністю основам схоластичних традицій и позицією великого католицького ієрарха, кардинала, який закликає до толерантності на словах та жорстоко проводить лінію Риму на справі.

Середньовічна філософія глибоко і послідовно продумала принцип абсолютної особи, коли скрізь і в усьому бачили примат не природи, не людини, а Бога. У міру переходу до міського способу життя і розвитку промисловості виявляється особлива значущість людини, його своєрідності, його творчої активності. Стала відчуватися гостра потреба в нових переконаннях. Багатьом мислителям представлялося, що новій людині краще всього відповідає антична культурна спадщина, яка в середньовіччі була забута. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина передусім зверталася до людини і його умінь ("Людина - міра усіх речей", один з принципів античного філософствування). І це представлення дало назву цілій епосі, епосі Відродження (Ренесансу), тобто повернення, відновлення античних цінностей. Але в епоху Відродження було вироблено все-таки нове, таке, що значно відрізняється від античного, філософський світогляд передусім завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник,. Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

Основні ідеї філософії епохи Відродження:

§ Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.

§ Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.

§ Постулювало творчої суті людини: він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий.

§ Особово матеріальне розуміння світу: усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.

§ Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.

§ Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми.

§ Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.

§ Пантеическое світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі).

В епоху відродження можна виділити основні напрями, які сформувалися під впливом різних ідей, об'єднаних загальною спрямованістю. Серед них можна назвати Возрожденческий платонізм і неоплатонизм, гуманізм,натурфілософія і пантеїзм, нове природознавство.

Возрожденческий платонізм служив обгрунтуванням філософського ідеалізму в його новій, вільній від схоластики формі (цей напрям сформувався у відродженій платонівській Академії у Флоренції, заснованою Марсилио Фичино, 1433 -1499). Для цього напряму дуже важливе значення мав також неоплатонизм (Гребель).

Гуманізм як широкий громадський рух складається уперше саме в епоху відродження. Традиційна християнська етика бачила вершину моральної досконалості в причетності Богові, в ім'я чого звеличується аскетичний подвиг пригнічення природних спрямувань людини. Гуманісти відроджують ідеали античних епікурейців, але без їх спокійного і пасивного відношення до життя. Схоластичній релігії протиставляється право на істину і пошук її; догматизм, преклоніння перед авторитетами піддаються різкій критиці. Чернечим подвигам все частіше протиставляється найзвичайніша праця. Італійські гуманісти (Лоренцо Валла, Альберти) означали свої знання як "гуманітарні штудии" (studia humanitatis), тобто "пізнання речей, які відносяться до життя і устоїв і які удосконалюють і прикрашають людину" (до них відносили риторику, поезію, граматику, історію і моральну філософію).

У основу пантеїзму (від греч. пан - усе, і теос - бог; ототожнення бога і світу, бога і природи) ліг синтез, з одного боку античного атомізму (Эпикура і Лукреция), а з іншого боку - платонізму і аристотелизма. Атомістичну концепцію будови матерії розвивали Валла, Галілей, Монтень, пантеїстичну, - Микола Кузанский, Джордано Бруно. Дж. Бруно прагне продумати ідею Бога у світлі новітніх даних. Він вважає, що існуючі у світі протилежності співпадають. Співпадаючи один з одним, вони можуть бути не чим іншим, як абсолютною тотожністю. Бог і є ця абсолютна тотожність, світове ціле, яке скрізь і ніде. Безглуздо уявляти собі Бога як щось ізольоване, він є світове ціле. Якщо Бог - це світове ціле, то безрозсудно шукати джерело руху поза світом, він міститься у самому світі, в усіх його складниках, в мінімумі.Матерія є зовсім не потенція, вона є саморушне буття. У світовому цілому співпадають світова душа і світовий розум. Мислення теж є рух. Весь світ виступає як щось живе. Перед нами возрожденческий гилозоизм (від греч. "гиле" - матерія і "зое" - життя).

Мислителі Відродження прагнули пояснити існування єдиного, нескінченного, матеріального світу з нього самого, незалежно від зовнішньої потойбічної сили, божества. Мислителі Відродження ставили і вирішували найважливіші філософські проблеми у формі натурфілософії (Бруно, Кампанелла, Парацельс), філософії природи, розробляли проблему матерії, виникнення і знищення, руху і розвитку. Але паралельно з філософією природи починає розвиватися нове природознавство, що реалізовує радикальну переоцінку старих традицій і передумов. Воно приносить ряд епохальних відкриттів і стає одним з найважливіших джерел нової філософії. Серед представників цього напряму слід вказати Миколу Коперника, Йоганна Кеплера і Галилео Галілея. Микола Коперник створює геліоцентричну систему (руйнуючи древні і середньовічні уявлення про центральне положення Землі у Всесвіті), Йоганн Кеплер будує теорію про закономірності руху планет на основі математики, а Галилео Галілей шляхом експериментальних досліджень робить ряд відкриттів, з допомогою який уперше точно і строго формулює фізичні закони. Нова наука, що формується на принципах цих мислителів знаменує собою остаточний відхід від старих традицій як теологічного пояснення, заснованого на авторитеті Священного писання, так і натурфилософского або метафізичного пояснення, заснованого не на експерименті, а на умогляді (аристотелизм).

 

Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані античними мислителями та їхнім послідовникам, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Італійський політичний ідеолог Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність політичного і морального світів, в одному з яких, на його думку, панує суспільна доцільність, в іншому — етичні переконання. В реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність, насильство, вбивство, обман тощо. «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Макіавеллі стало кредом політичного аморалізму (макіавеллізм). Не погоджуючись з тим, що політика має бути аморальною, стверджував, що вона є такою насправді