Навчальні заклади епохи античності: Академія (Платона); Лікей( Арістотеля); та Александрійський Мусейон.

Самий початок епохи еллінізму (12-річний період історичних завоювань Олександра Македонського) збігається в часі з третім періодом у діяльності Аристотеля, що почався після його повернення до Афін. Цього разу Аристотель прибув до Афін не 17-річним юнаків, а 50-річним прославленим філософом-ученим.

Опинившись в Афінах, Аристотель не повернувся до Академії. Цю засновану Платоном філософську школу очолював тепер Ксе-нократ, який не зумів, як і його попередник по керівництву школи (схоларх) Спевсіпп, зрозуміти і продовжити вчення Платона у всьому його обсязі і глибині. Тому Аристотель міг вважати себе справжнім спадкоємцем Платона якщо не по суті платонівського вчення, вже підданого критиці самим Аристотелем, то з теоретичного рівня осмислення філософських проблем.

Аристотель засновує свою філософську школу. Це відбувається в 335/334 рр.. Школа Аристотеля увійшла в історію філософії під назвою Лікей.

Аристотель був не афінським громадянином, він не мав юридичного права набувати у Афінах будинок і землю, а потомуосновал свою школу за межами міста при громадському гимнасии, який знаходився неподалік від храму Аполлона Лікейського (Вовчого), а тому називався Ликеем. З часом так стала називатися і школа Аристотеля. При гимнасии перебували будови і сад, а при будові була крита галерея для прогулянок. Тому школа Аристотеля стала називатися ще й періпатос (від «періпатос»-прогулянка), а учні Аристотеля-перипатетиками. І будову, і сад не були власністю Аристотеля. Він ними тільки користувався.

Положення змінилося за наступника Аристотеля по керівництву Ликеем схоларх Феофраста. Він також не був афінським громадянином і не міг володіти в Афінах і в передмістях нерухомою власністю. Такий був старовинний афінський закон. Однак, коли в 317 р. в Афінах встановилася олігархія (при виборчому ценз в 10 тис. драхм на рік), а влада опинилася в руках Деметрія Фалерського-ставленика Кассандра, сина Антипатра, старий закон був порушений. Деметрій Фалерский - сам філософ-перипатетик - видав постанову, відповідно до якого він зміг подарувати Феофрасту і будова, і сад. періпатос, або Лікей, став узаконеною організацією. Як і раніше платонівська Академія, періпатос придбав статус святилища муз. Члени лікея ділилися на старших і молодших. Молодші влаштовували кожне молодик присвячені музам загальні трапези, на які запрошувалися люди з боку. схоларх, керівника школи, обирали тільки старші члени лікея.

Час правління Деметрія Фалерського в Афінах було часом вищого зовнішнього розквіту лікея. В Лікей з'їжджалися учні з усього елліністичного світу. В Афінах, де тоді налічувалося не більше 20 тис. афінських громадян (тобто дорослих вільних чоловіків), нібито збиралося до 2 тис. учнів-лікейцев. Не всі слухачі задовольняли Феофраста, інакше він не заявив би в одному зі своїх листів, що нелегко підібрати по смаку вузьке коло слухачів, не те що широкий. Багатьох тягло в Лікей марнославство, бажання долучитися до школи, главу якої - Феофраста - приймали царі: Кассандр в Македонії і Птолемей I Сотер в Єгипті.

Повернувшись до Афін, Платон придбав на північно-західній околиці міста будинок із садом, де заснував свою знамениту філософську школу. Вся ця місцевість, де колись розташовувалось святилище богині Афіни, перебувала під покровительством героя Академа. Як свідчить легенда, останньому цю землю заповідав напівміфічний цар Аттики Тесей. Так 385 до н. е. виникла Платонівська академія, в якій, за задумом самого Платона, мали б виховуватись істинні мудреці, призначення яких — управляти державою. Учні Академії навчались невідомим раніше наукам: діалектиці, аналітиці, методології, філософії, індуктивним і дедуктивним методам пізнання.

Із виникненням Платонівської школи відбувся переворот в глибинах грецької цивілізації. З одного боку, Платону дорогий світ чуттєвий, споглядальний, з іншого — він байдужий до ідеального, тієї єдиної реальності, яку душа може пізнати тільки умоглядно. До Академії Платона, зокрема, належали: племінник Платона Спевсіпп, що став на чолі Академії після його смерті;Ксенократ — третій схоларх Академії; знаменитий математик і астроном — Евдокс Кнідський, що залишався на чолі школи під час другої поїздки Платона в Сицилію. У 366 до н. е. в Академії з'являється Аристотель і залишається до смерті Платона.

Долучившись до мудрості великих народів, Платон виріс в очах сучасників і як наставник молоді, і як особистість. Він відмовився від сократівської іронії та звички ходити вулицями, починаючи розмови із першим перехожим. Водночас він не перейняв зверхності піфагорійців з їхніми суворими правилами не допускати до себе сторонніх. Доброзичливість Платона була настільки притягуючою, що учнями Академії ставали й жінки, переодягнені у чоловічий одяг. Заняття в Академії двічі переривались у зв'язку із поїздками до Сицилії на прохання Діона Сіракузького в 367—366 і 361 роках до н. е. Прагнучи привнести мудрий початок в політику, перевірити свою теорію на практиці, 60-річний філософ намагався реформувати державну владу за допомогою філософії. Саме так було в Сіракузах: спочатку за правління Діонісія Старшого, а потім — Діонісія Молодшого. Проте спроби Платона залишились марними, і він переконався, що тиранія назавжди залишиться глухою до філософії.

Залишок життя Платон присвятив філософським та науковим заняттям в Академії та роботі над своїми «Діалогами». Помер Платон в 347 до н. е. у віці восьмидесяти років, в день свого народження. Його поховали в саду Академії. Значення Платона та його вплив на світову філософію підкреслив англійський філософ і математик 20 століття Альфред Вайтхед: «Найбільш надійна характеристика європейської філософії полягає в тому, що вона являє собою лише низку приміток до Платона

Александрійський мусейон (грец. Μουσείο της Αλεξάνδρειας, Μουσείο — храм муз, пізніше музей) — один з головних наукових і культурних центрів елліністичного світу, заснований в Александрії на початку 3 століття до н. е. при перших Птолемеях з ініціативи учня Арістотеля Деметрія Фалерського.

В Александрійському мусейоні жили і працювали вчені багатьох галузей науки, запрошені з різних країн Середземномор'я. Очолював Александрійський мусейон жрець вищого рангу, який призначався особисто Птолемеями, потім римськими імператорами. Вчені, що працювали в мусейоні, перебували на повному утриманні Птолемеїв (потім римських імператорів). Найбільшого розквіту мусей досягнув у 3 столітті, а за окремими науками — до 3-2 століть до н. е. Великі успіхи були досягнуті вматематиці, астрономії, природознавства, географії, медицині, а також філології та граматики.

При Александрійському мусейоні була заснована та діяла Александрійська бібліотека. Також до мусейону входили вища школа, астрономічна обсерваторія, анатомічний театр і низка інших наукових установ. У римський період (після 30 до н. е.) Александрійський мусейон поступово втрачає значення. У 272/273 за правління імператораАвреліана мусейон був зруйнований.

 

Вчення св.. Августина.

Твори Августина дуже численні. Найбільш рання зі збережених робіт написана в 386 р. під Міланом: «Проти академіків» - полемічний трактат, спрямований проти скептицизму. Найбільш великими є: «Сповідь», написана в 400 р., яка представила погляди Августина в особистісній, полудневніковой полумолітвенной формі; трактат «Про Трійцю» (400-410 рр..), Що представляв собою систематичний виклад теологічних поглядів; «Про град Божий» (413-426 рр..) - основна робота Августина, яка містить його історіософські погляди. Августин реалізував те, що було метою його попередників: зробив Бога центром філософської думки.

Бог є «найвищим буттям», оскільки тільки він один існує відповідно до власної природою; всього іншого могло б і не бути. Він один є незалежна буття; будь-яке інше буття існує тільки завдяки божественному предначертанию.

Бог є не тільки самим буттям, але і причиною будь-якого буття. І не тільки причиною його становлення, але також і всіх його змін; він не тільки створив світ, але і невпинно зберігає його, як би творячи знову, всупереч поглядам ранніх письменників, згідно з якими світ, будучи створений тільки раз, розвивається вже самостійно. «Якби Бог у створених речей відняв свою творящую силу, то вони розпалися б», - каже Августин. Бог керує світом навіть у найменшому. «Не треба слухати тих, хто вчить, що вищими сферами управляє Провидіння, а нижчі потрясають обставини і випадкові руху». Бог є найбільш важливим об'єктом пізнання: пізнання минущих явищ не має цінності в порівнянні з пізнанням абсолютного буття. Разом з тим, Бог - причина пізнання, відповідно до ідеї Иллюминизма, яка була проголошена Августином, Він наділяє істинами людський розум, бо самостійно сама людина істини виявити не може.

Бог є найвищим благом і разом з тим причиною будь-якого блага. Як будь-яке буття існує лише завдяки Богу, так само і будь благо є благом лише за допомогою Бога. «Що стоїть безліч благ і те добро, і це? Звільнися від того й іншого і дивись, якщо можеш, на саме благо, і тоді ти побачиш Бога, який є благом не завдяки іншому якому або благу, а є благом всіх благ». Тому Бог є, - сам по собі, - метою життя.

«Благо, - говорить Августин, - означає для мене тільки те, що означає приналежність до Бога».

Прагнення до Бога лежить в природі людини і лише з'єднання з Богом може дати йому щастя: «Він створив нас для Себе, і наше серце не спокійно до тих пір, поки воно не заспокоїться в Тобі». Так починається «Сповідь» Св. Августина. Більш того, блага і щастя людина може домогтися не сам, а лише за допомогою Бога: вони є результатом Його милості... На чому грунтується зло? На відторгненні від Бога і на гордині, яка уявляє, що сотворіння могло статися і без Бога.

Таким чином, вся етика Августина сконцентрована в Бозі: будь-яке устремління до блага - так само, як і пізнання істини, - має в Бозі в однаковій мірі як причину, так і мета. Крім цього переваги, якою в ній володіє Бог, філософія Августина виглядає як чиста теологія. Але те ж саме відбувається і в інших філософських системах тієї епохи. Досить замінити слово «Бог» «буттям» (абсолютним), щоб знайти аналогії між філософією Августина і філософією мислителів попередніх, релігійно менш орієнтованих періодів.

Душа є самостійною субстанцією; вона не має в собі нічого матеріального, володіє такими функціями, як мислення, час, пам'ять; всупереч давнім уявленням, вона не має нічого спільного з біологічними функціями. На користь відмінності душі від тіла говорили наступні погляди: спочатку вважалося, що її функції відмінні від функцій тіла, оскільки вони можуть бути звернені лише на себе (можна думати про себе, пам'ятати про себе і т.д., по-друге, на противагу тілу, душа не знаходиться в одному місці, так як вона відчуває занепокоєння в силу того, що тіло роздратоване. Душа не тільки відрізняється від тіла, вона більш досконала, чим воно; після греків це не було новиною. Новим було обгрунтування: душа досконаліша, бо ближче до Бога. Якщо тіло тлінне, то вона вічна; душа безсмертна, тому що, пізнаючи вічні істини, бере участь у вічності. Душу ми знаємо краще, ніж тіло; знання душі є істинним, а знання про тіло - неістинним, - це був результат виробленого Августином зміни погляду на пізнання. Більш того, душа, а не тіло пізнає Бога, якого «не можна розглядати тілесними очима, ніякими іншими почуттями». Тіло служить навіть перепоною у пізнанні: різноголосся відчуттів досягає нутрощів мающіхся душі, звідси труднощі внутрішнього бачення і необхідність у відмові від тілесного життя, щоб заглибитися в свою власну душу і виявити в ній істини

Виходячи з більш високого становища душі щодо тіла, необхідно піклуватися про душу, а не про тіло. Розкіш почуттів повинна бути відкинута, оскільки вона збуджує бажання тілесних благ і схиляє до піднесення їх над духовними благами.

Влада ірраціональних сил душі над розумом. Принципово важливим видом духовного життя для Августина був не розум, а воля. Для обгрунтування цього твердження була дана наступна трактування: власна природа кожної речі виявляється тоді, коли вона є активною, а не тоді, коли вона пасивна - це перша передумова. Розум же - відповідно до думки всієї античності - є пасивним, - це друга передумова. Звідси висновок: людську природу визначає не розум, а активна воля. Природа людини проявляється не в тому, що він знає, а в тому, чого він бажає. Цим вченням про примат волі Августин порвав з античним інтелектуалізмом.

Свої положення Августин застосовував не тільки в психології, але і в теології: не тільки в людській природі, а й у природі Бога він бачив владу волі. Його філософія по всій лінії перейшла від інтелектуалізму до волюнтаризму. Це була одна з найвидатніших змін, які відокремили новий погляд на світ від старого.

Ірраціональні елементи переважають не тільки у сфері дії, а й у сфері самого пізнання. Істину про Бога, яка переростає можливості людини, може пізнати не розум, а віра. Віра є скоріше проявом волі, ніж розуму, а в ще більшому ступені справою почуттів або, як казав Августин, «серця». «Не зрозумієш дивлячись, старайся зрозуміти віруючи. Напруга гострі очі твого серця і дивись, зверни вуха серцю і слухай». Ніхто не робив такого акценту, як Августин, на участі віри в пізнанні. У нього мова не йшла про заміщення розуму, але про його доповнення; віра і розум взаємно доповнюваності. «Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб змогти зрозуміти». «Існують явища, яким ми вірити не будемо, якщо ми їх не розуміємо, і існують інші, яких ми не зрозуміємо, якщо не будемо в них вірити». Ця концепція далеко відійшла від автономного знання, де природний розум є єдиним інструментом і мірою істини; це була концепція, пристосована до духу християнства; на ній також будувалася схоластика. Якщо навіть істина видобувається не самим розумом, то вже тим більше - благо; якщо пізнання є справою волі й почуття, то тим більше, - дії Якщо теорія пізнання Августина мала волюнтаристський і в цілому ірраціональний характер, то в значно більшому ступені такою була його етика. Августин, нарешті, порвав з древнім етичним интеллектуализмом, який переважав з часів Сократа. Все відбувається не так, як стверджували стародавні, на думку яких досить знати добро, щоб його творити; необхідно добро любити. Тільки з любові виникають добрі (благі) дії, особливо з любові до найвищого блага, до Бога. Щастя можна досягти тільки через любов, оскільки тільки через любов, яка не вимагає навіть зусиль думки, можна наблизитися до Бога.

Надприродні елементи в природному світі. Вся філософія Августина була зосереджена в Бозі, єдиному, абсолютному й зробленому бутті; відповідно з Ним минущий світ втрачає своє значення, а якщо він і має значення, то тільки як твір і відблиск Бога. Без Бога не можна ні діяти, ні пізнавати, ні існувати. Необхідно просвітництво, щоб пізнати істину, необхідна благодать, щоб надходити добре і бути врятованим. У всій природі нічого не можна зробити без участі надприродного впливу. Таким був сверхнатуралістіческій погляд Августина на світ, який викликав найбільш гостре протистояння.

З інфінітізмом була пов'язана друга особливість поглядів Августина - персоналізм. Бог є не тільки нескінченне буття, але і є іпостассю, яка здатна до благодаті. Таке розуміння відносини до нескінченного буття виділило філософську основу християнства, в якій Августин висловив сутність Бога: на його думку, її складає воля.

Августин порвав з натуралістичної концепцією Бога: Бог був для нього не тільки вічним буттям і причиною світу, але також і керівником світу і серця. Це говорило про зміна погляді на світ. Не тільки Августин і не тільки християнство виробили теоцентричного світогляд. Теоцентрическим був, перш за все, неоплатонізм, але в ньому Бог не був зрозумілий як іпостась. З цим було пов'язано ще одне розрізнення обох поглядів: у неоплатонізмі світ був еманацією Бога, кінцевим результатом природного процесу, в Августина ж він був вільним результатом божественної волі. Тут мав місце дуалізм, а в неоплатонізмі - монізм, оскільки в ньому Бог і світ мали єдину природу.

Для Августина світ, що представляє собою вільний результат творіння Бога, є розумним результатом; він був створений відповідно до плану, тому що Бог у своєму розумі має ідеї, відповідно до яких світ і був Їм створений. «Ідеї - це основні форми або принципи речі, стійкі і незмінні, які знаходяться в божественному розумі». Це був християнський платонізм, августинский варіант вчення про ідеї, зрозумілий у теологічному і персоналистическом дусі. У Бозі існує ідеальний зразок реального світу - це теологічно метафізичне вчення було пізніше названо екземілярізмом. У такому випадку існували - як і у Платона - два рівнозначних світу: ідеальний - у Богові і реальний, існуючий у часі і просторі. Реальний світ з'явився через приміщення ідеї в матерію.

Світ нікчемний, порівняно з Богом, але тим не менше він є його твором і тому він добрий. «Оскільки він існує, він є благо»; все, навіть матерія, яку платоники і гностики вважали злом, має своє місце в системі світу. Світ є одкровенням найбільш глибокої божественної сутності, все в ньому повно чудес: від звичайних явищ, від появи живих істот, їх насіння до ходу історії. Тільки звичка притупила в нас відчуття дива.

В оцінці світу, в проблемі добра і зла лежала головна трудність філософії Августина. З одного боку, світ як результат і прояв Бога не може не бути добрим. Однак, з іншого боку, існування зла є невипадковим; Августин мав гострий відчуттям зла, від манихейского дуалізму він ніколи цілком не позбувся.

Вирішення конфлікту між добром і злом, запропоноване Августином, заклало підстави для християнської «теодицеї», або захисту досконалості творіння. Перше його положення полягало в наступному: зло не властиво природі, але є проявом вільно створених істот. «Бог наділив добром природу, але отруїв її злою волею». До цього положення приєднувалося друге: зло не дієво, воно є прояв відсутності добра; абсолютного зла не існує, є лише абсолютне "добро. Вільні істоти творять зло тоді, коли не творять добра, коли вони відвертаються від добра або звертаються до меншого добру, замість того щоб звертатися до більшого. Злими є не низькі цілі, а злом є відразу від вищих цілей. Злом є або зарозумілість, або жадання; зарозумілість - це прагнення до самодостатності без Бога, жадання - турбота про минуще в речах, які не мають цінності.

Зло має тільки негативну природу - чому ж Бог його не уникнув? Цьому питанню Августин протиставив третій аргумент своєї теодицеї: зло не порушує гармонії світу, навпаки, воно їй необхідно. Покарання грішників так само ставиться до неї, як винагороду святості. Бог швидше прагнув створити більше добро, але разом із злом, чим менша добро, але без зла. Цього цілком достатньо для захисту досконалості божественного промислу і немає необхідності допускати, як це робили Оріген і Григорій, що зло є минущим і зникне з кінцем світу, що злі будуть звернені і відбудеться апокатастаз.

Вчення про благодать. Особливістю етичних поглядів Августина було те, що злу приписувалося інше походження, чим добру. Зло йде від людини, а добро - від Бога, оскільки зло є результатом природи, а добро - результатом любові Добрими є тільки ті, кому доступна любов, але вони добрі не самі по собі, а завдяки божественної благодаті. Благодать доступна тим, хто її не заслуговує, милість «дана даром» і не була б милістю, якби давалася по заслугах. У такому випадку, людина відповідальна за зло, а не за добро. Такий половинчастою постає етика Августина: одна її половина є вираженням далекосяжного супернатуралізмом: без божественної благодаті людина не в змозі по-доброму вчинити, а благодаті не може заслужити.

Для Августина не було заслужили милості: визнання людської свободи взаємодії в порятунку було б приниженням Бога. Милість не можна обгрунтувати, оскільки вона є кінцевим фактом. Люди діляться на тих, кому вона доступна, і тих, кому вона недоступна, хоча ні ті й ні інші її не заслужили; але з нею одні добрі, а інші - злі. Двоїстим є призначення людей: злим належить покарання, і вони будуть покарані і засуджені на вічні муки, а інші - врятовані. У такому випадку милість є причиною того, що людство ділиться на дві категорії: проклятих і врятованих. Одна частина створених йде з Богом, а інша - проти Нього, одна встановлює «Град Божіій», а інша - «Град Земний». Падіння людини поставило його на протівобожеской стороні. Однак Бог своєю милістю звернув і врятував частина людства; і ця частина з тих пір належить до Царства Божого. Боротьба обох царств становить історію світу. Августин розділив цю історію на шість періодів; шостий період починається з приходом у світ Христа, і їм закінчується земне історія. Після нього залишається час, поточний через вічність; ті, хто належать до Царства Божого, увійдуть у стан вічного щастя, а інші ж - у вічне забуття; історія закінчиться необхідним і невідворотним поділом людей. Такий кінець був необхідний, на думку Августина, для того, щоб продемонструвати як справедливість Бога, яка карає, так і його милосердя, яке рятує. Августин боровся з маніхейські дуалізмом в розумінні початку світу, але в той же час він брав його як кінець світу, як невідворотний результат його розвитку. За цю концепцію історії Августин був названий першим історіософом. Дійсно, як ніхто до нього, він акцентував увагу на загальному і розумному змісті історії світу. Через включення історії в філософські міркування він додав ще один мотив до тих, які відрізняли філософію християн від філософії греків.

Християни, наприклад, були байдужими по відношенню до минущим подіям і в своїх спекуляціях займалися виключно позачасовим абсолютом; вони говорили насправді про розвиток і еманаціях, але їх розуміли поза тимчасово Антропологічні і історіософські шукання відокремлювали Августина так само, як і інших християнських письменників, від грецьких Отців Церкви, які у своїх спекуляціях прагнули до пізнання природи Бога. Августин же прагнув до пізнання природи людини, його намірів, свободи, спасіння. Згідно відомій формулі, він зводив християнську догматику до землі. Августин поєднав два крайніх вираження, релігійно трактуються у філософії: вчення про Бога і вчення про людину, про всесильного Бога і вільну людину.