X. Електоральний вибір як засіб підвищення ефективності суспільної політики

Демократизація політичних відносин, плюралізація політичного простору створює умови для залучення громадськості до процесу формування та прийняття політичних рішень. Механізм демократичної взаємодії влади та суспільства передбачає зростання ролі політичних рішень та вибору у політичному процесі.

Досвід адміністративно-командної системи, яка існувала за радінських часів продемонстрував її неефективність для вирішення суспільно важливих проблем, проте засвідчив і здатність до збереження впливу в українському супсільстві.

Про це свідчить сучасна структура державного управління у посткомуністичних країнах (Росія, Україна, Білорусь, Казахстан), існування «партій влади», залежності мас-медіа від бюрократичних та олігархічних груп.

У теоретичному вимірі політичні рішення та вибір досліджувались з позицій різних сфер наукового знання. Теорія політичних рішень та політичного вибору носить міждисциплінарний характер, її аналіз представлений у політологічних, правових, соціологічних, економічних та психологічних візіях. Проблеми політичних рішень та вибору досліджуються у роботах таких зарубіжних та вітчизняних авторів, як М. Вебер, В. Парсонс, Г. Колбеч, Г. Ласуел, П. Розанвалон, М. Олсон, Дж. Б’юкенен, К. Гаджиєв, О. Соловйов, В. Пугачов, В. Духневич, Г. Дилігенський, В. Казміренко, М. Головатий, М. Михальченко, С. Наумкіна, С. Телешун, В. Цвих, В. Бунь, Д. Яковлев та ін.

Усі дослідження політичного рішення та політичного вибору виходять із того, що це динамічний складний процес, який починається із аналізу наслідків попередніх рішень для суспільства, а закінчується модифікацією публічної політики. Проте, через складність внутрішніх та зовнішніх факторів політичного рішення (самого предмету аналізу та зміни політичної ситуації) у політичні науці відсутній єдиний підхід до агоритму вироблення універсального політичного рішення.

Дослідження політичного рішення здійснюються у рамках інституційного підходу та неоінституціоналізму, нормативного підходу, теорії раціонального вибору та теорії суспільно вагомого вибору, психологічних теорій, комунікативного та ситуативного підходів.

Виділяють такі види реалізації політичних рішень, як популізм, елітизм, консерватизм, демократизм, радикалізм.

Процес формування, прийняття та реалізації політичних рішень виступає механізмом відтворення політичної системи, який покликаний вирішувати важливі суспільні завдання. Баланс сил у суспільстві, розподіл влади багато у чому залежить від центрів прийняття політичних рішень, засобів та умов їх реалізації. Так, «Політична система підтримує зв’язок і будує свої відносини із зовнішнім середовищем через політичні рішення та дії, спрямовані на їхню реалізацію, вони є основним фактором, що характеризує якість взаємин політичної ситсеми та суспільства із зовнішнім середовищем, результатом її діяльності, за яким оцінюється ефективність функціонування основних політичних інститутів суспільства, підтверджуються або спростовуються претензії політичних сил та еліт на здійснення влади. Вироблення й прийняття політичних рішень становлять механізм перетворення суспільних вимог і визначають розподіл владних ресурсів у суспільстві з метою рішення політично значимих проблем» [Байме К. Політичні теорії сучасності / Пер. з нім. М. Култаєвої, М. Бойченка. – К.: Стилос, 2008. – 396 с., с. 165].

Можна виділити наступні типи політичних рішень:

- закони, накази та постанови органів державної влади та вищих посадових осіб; - рішення органів місцевого самоврядування;

- політичні рішення громадян (передусім – голосування під час виборчих кампаній, загальнонаціональних та місцевих референдумів);

- рішення політичних партій, організацій та об’єднань.

Порівняно із іншими типами рішень, політичні рішення характеризуються публічністю, масштабністю (стосуються усього супсільства), ресурсним дефіцітом і умовами невизначеності (через складність соціальної системи), спрямованістю на певну соціальну та політичну проблему. За ступенем раціоналізації виділяють раціональні, емоційні та інтуїтивні політичні рішення. За рівнем прийняття політичні рішення поділяються на стратегічні (приймаються вищим керівництвом держави), тактичні (стосуються конкретних питань діяльності політичного інституту), оперативні рішення, які стосуються поточних питань, що вимагають негайного ситуативного реагування [Байме К. Політичні теорії сучасності / Пер. з нім. М. Култаєвої, М. Бойченка. – К.: Стилос, 2008. – 396 с., с. 166].

На межі ХХ–ХХІ століть спостерігається зростання уваги до проблем державного управління, усвідомлення його як окремого виду діяльності й самостійної галузі науки. Цьому сприяли значні зміни на політичній карті світу, зокрема виникнення нових незалежних держав, їх прагнення втілити у життя найкращі здобутки минулого та попередити повторення помилок у процесі своєї розбудови. Серед них і Україна, політична еліта якої активно вивчає світовий історичний і сучасний досвід, передусім високорозвинутих європейських країн, та власні традиції державотворення з метою побудови демократичної, соціальної, правової держави.

Процес становлення державності в Україні набув сталого й безповоротного характеру. У зв’язку з цим усе більша увага приділяється питанням розвитку науки і практики управління суспільними системами й процесами, насамперед розробленню та впровадженню нових ідей і підходів, спрямованих на підвищення ефективності державно-управлінської діяльності. Підтвердженням цього є перехід до стратегічного управління соціально-економічним розвитком країни, посилення роботи з підвищення якості й систематизації правотворчої діяльності, а також увага до механізмів підготовки і прийняття державно-політичних рішень.

У зв’язку з вищезазначеним підвищення ефективності державного управління останнім часом пов’язується з удосконаленням існуючих і розробленням нових методів і процедур прийняття й реалізації управлінських рішень, застосуванням сучасних засобів їх підтримки. Теорія прийняття рішень сформувалася протягом кількох десятків років у рамках досліджень у сфері науки управління. Вона охоплює різні напрями, підходи, концепції та ідеї. Отримані при цьому теоретичні та методологічні напрацювання не втрачають своєї актуальності й використовуються на практиці та в наукових дослідженнях як сучасного менеджменту, так і державного управління. В цьому контексті проблема вдосконалення підготовки й прийняття державно-політичних рішень залишається однією з найактуальніших у соціально-гуманітарних студіях. Перспективи її дослідження зумовлюють численність і неоднорідність управлінських циклів, ситуацій, суб’єктів та об’єктів управління, різноманітних зв’язків між ними, здебільшого неможливість однозначного визначення критеріїв їх ефективності, а також динаміки змін зазначених факторів у процесах розвитку.

Все це й визначає необхідність з’ясування особливостей процесу та демократичних механізмів підготовки і прийняття державно-політичних рішень. Тим паче, що для України в сучасних умовах реструктуризація і наповнення змістом системи державного управління є чи не найважливішою проблемою. А це, в свою чергу, потребує цілеспрямованого поєднання зусиль теоретиків і практиків.

Здійснений аналіз дозволив з’ясувати, що специфіка державного управління полягає в його спрямуванні на унікальний об’єкт, яким виступає

суспільство в цілому, в охопленні значного масштабу діяльності соціальних суб’єктів; в монополії на встановлення норм права; у значному впливі політичних факторів на рішення державних органів. Ці та інші особливості державного управління насамперед виявляються при реалізації стратегічних рішень, що стосуються проблем державного рівня, зокрема при розробці стратегії розвитку держави, нормативно-правового, програмно-цільового та організаційного забезпечення відповідної політики.

Доведено, що становлення управління як окремої наукової галузі об’єктивно призвело до формування теорії прийняття рішень. Відповідно до цього розвивається тенденція щодо виокремлення теорії прийняття рішень державного рівня. Незважаючи на важливість і значну кількість таких рішень у державно-владній діяльності, досі не виділені та не узагальнені теоретико-методологічні напрацювання щодо їх формування. Під останнім розуміється сукупність різних аспектів їх підготовки та прийняття, зокрема, формалізаційного, проблемного, системно-ситуаційного, змістовного, функціонального та процедурного характеру.

Аналіз сукупного досвіду розвинених західних країн засвідчує, що важливими складовими державної політики на сучасному етапі є:

1) висока ступінь участі держави в процесі накопичення капіталу, створення конкурентоздатних галузей промисловості, спрямування державних капіталовкладень на розширення і модернізацію тих галузей господарства, капіталовкладення в які для приватних компаній не є привабливими через тривале повернення коштів і низьку прибутковість; розробка на основі відпрацьованих урядом країни стратегічних цілей довгострокових, на 5, 10 і більше років, планів-прогнозів соціально-економічного розвитку, які дозволяють ефективно використовувати науковий потенціал і практичний досвід підприємців та фахівців при розробці великих стратегічних концептуальних документів, закладають основу прийняття конкурентних управлінських рішень на загальнодержавному рівні; залучення до процесу розробки загальнодержавних планів соціально-економічного розвитку країни всіх урядових закладів, науково-дослідних організацій, значного кола найбільш досвідчених фахівців і експертів; використання в довгостроковому програмуванні магістральних моделей, які чітко вказують на опорні точки макроекономічної збалансованості для кожного періоду розвитку країни й інформація про які доступна не тільки органам державного регулювання, а й практично кожній фірмі і кожному підприємству (Японія);

2) розробка і введення в дію “системи контролю виконання”, основне завдання якої полягає у визначенні фактичних результатів шляхом контролю за досягненням цілей; розробка бюджету на нульовій основі, відповідно до якої кожна програма повинна щорічно розглядатися та затверджуватися заново («з нуля») і оцінюватися за критеріями необхідності, результативності та ефективності; розробка і застосування математичних моделей для обґрунтування рішень по державних програмах, що включають реконструкцію міст, розвиток транспорту, освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва, боротьбу зі злочинністю, проблеми в сільському господарстві та в сфері використання природних ресурсів; розподіл відповідальності бізнесу і держави за результати національного економічного розвитку (США);

3) взаємодія основних форм власності (державної, кооперативної і приватної), внаслідок чого забезпечується: наявність органів державного регулювання економікою і її складовими частинами; курс на конкурентоздатність і експорт продукції; використання досвіду централізованого планування розвитку економіки на далеку і середню перспективи; розвиток кооперативного сектору; стимулювання зайнятості, яка гарантує людям роботу, прибуток, збереження кваліфікації, допомагає уникнути депресії і деградації; розвиток виробництва і сфери послуг на основі поєднання і взаємодії приватної, державної і кооперативної форм власності, при визначальній ролі держави в розподілі благ серед усіх громадян держави; економічна і соціальна політика скорочення розривів у доходах високо- і низькооплачуваних верств населення, для чого використовується продумана державна податкова політика; розгалужена і цілеспрямована політика на ринку праці по забезпеченню повної зайнятості (не нижче 98%); гармонізація рівня життя всіх груп населення (Швеція);

4) консенсус всіх внутрішньополітичних сил (політичних партій, профспілок, підприємців, громадських організацій), які заради порятунку держави і суспільства, запобігання конфліктів укладають угоду з основних питань внутрішньополітичного життя; введення загальнодержавного, галузевого і регіонального планування; трипартизм (держава, профспілки, асоціації підприємців) в управлінні економікою на всіх рівнях, встановлення на цій основі демократичного контролю за економікою, надходженнями в держбюджет і його витратами; наявність соціальної програми перерозподілу доходів на користь середнього класу на основі приватної і державної власності; збільшення витрат на наукомісткі види виробництва; справедливий розподіл доходів між центром і регіонами (Іспанія).

Результативність, ефективність і якість управлінських рішень досягаються тільки за умови дотримання певної послідовності їх підготовки, прийняття та реалі зації. Узагальнений досвід процесу підготовки і прийняття державно-політичних рішень з урахуванням потреб, можливостей і перспективного розвитку української реальності орієнтує на проходження наступних етапів: усвідомлення (формулювання) проблеми (виявлення ознак, тенденцій, фактів, що свідчать про її зародження, розвиток чи існування); формулювання державно-політичного рішення (врахування пропозицій, вивчення й оцінювання різних варіантів вирішення проблеми); внесення рішення до порядку денного (процедурне оформлення); процес набуття законного статусу у вигляді нормативно-правового акта, постанови, розпорядження; механізм впровадження політики в життя шляхом створення рекомендацій, визначення організацій чи органів для забезпечення ефективного вирішення проблеми, нагромадження ресурсів, фінансів і кадровий добір; оцінювання результатів політики (в тому числі визначення її наслідків).

Успіх на кожному окремому етапі не означає автоматично перехід до наступного етапу, оскільки ми є свідками постійної зміни політичних поглядів, пріоритетів, орієнтирів чи ситуацій у суспільстві (особливо це характерно для сьогоднішньої України), що на практиці означає призупинення чи переорієнтацію (зміну цілі) процесу аналізу на будь-якому етапі (незалежно від кількості та якості аналізу і значення вихідного матеріалу – порад-рекомендацій). Однією з найважливіших проблем в умовах процесу демократизації, що захопив у своє силове поле від початку 90-х років минулого століття і Україну, є з’ясування характеру діяльності суб’єктів політики, оскільки саме вони визначають, хто є головним, хто другорядним, а хто статистом на політичній арені. Структура суб’єкта підготовки державно-політичного рішення включає три елементи: 1) суб’єкт влади; 2) експерти чи експертні організації, які безпосередньо беруть участь у прийнятті рішення; 3) засоби масової інформації, які беруть опосередковану участь в ухваленні рішень.

Політична діяльність детермінована інтересами суб’єктів політики. Політичний інтерес – це спрямованість дій суб’єкта політики на постановку й досягнення політичної мети залежно від можливості вирішення того чи іншого політичного завдання. Він постає вирішальним мотивом, що мобілізує суб’єкта політики на боротьбу за збереження чи зміну певних умов і форми його політичної діяльності. Безсумнівно, що державно-політичне рішення є реалізацією політичного інтересу. Тому, розглядаючи процес його підготовки та прийняття, необхідно враховувати механізм соціальної діяльності взагалі, під яким розуміють реалізацію інтересів. У зв’язку із зазначеним процес розвитку державно-політичного рішення від постановки й до прийняття та реалізації слід розуміти як здійснення політичного інтересу.

Підготовка й розробка державно-політичного рішення змінюється етапом прийняття, який не є простим актом голосування й підтвердження рішення, а є складною системою відносин, дій, цінностей. В цій системі ідея законності все більше починає визнаватися основою демократії, легітимність і справедливість рішень – важливим чинником позитивного сприйняття й виконання державно-політичних рішень. Суспільство з готовністю сприймає ідею законності лише через ідею легітимності, й обов’язок теоретиків та політиків полягає у використанні цього каналу для утвердження демократичних цінностей.

Варто погодитись із українським автором Ю. Мирошниченко у тому, що «Політичні й економічні реформи можуть здійснюватися тільки через законні рішення. Забезпечення подальшого розвитку процесу демократичної законотворчості в Україні неможливе без уміння державної влади керувати результатами прийнятого рішення, ситуацією, яка створюється рішенням. Важливо впливати на ситуацію, конструювати політичне середовище так, щоб прийняття рішення з необхідністю вимагало продовження законотворчості, планування та прогнозування майбутніх державно-політичних рішень як логічних наслідків рішень, раніше прийнятих» [Мірошниченко Ю.Р. Демократичні механізми підготовки і прийняття державно-політичних рішень. – Рукопис (225 стор.). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. – Київ, 2006].

В залежності від зовнішніх умов політичні рішення приймаються:

- в умовах визначеності, коли можна розрахувати наслідки рішення. Такі ситуації рідко трапляються у політичні реальності;

- рішення в умовах ризику (можна приблизно розрахувати ймовірність наслідків рішення);

- рішення в умовах невизначеності, коли невідома більшість параметрів для прийняття політичного рішення. Це характерно для нестабільних політичних ситсем, які знаходяться у перехідному стані.

У конкретному політичному рішенні перетинаються інтереси різноманітних громадських, політичних, економічних акторів, відзеркалюються переваги та недоліки політичної системи в цілому, суспільні проблеми тощо. Вибір політичного рішення із наявних альтернатив є однією із важливих складових політичної діяльності. Від виваженості рішення, його раціональності та відповідності політичній реальності залежить успіх політичного актора, репутація політичних інститутів, передусім – органів державної влади та місцевого самоврядування.

Політичне рішення виступає центральним елементом політичного управління, тому що включає процес ідентифікації проблемного поля, постановку завдань, вибір напряму дій та політичної програми, практичні кроки із реалізації рішення. Політичний вибір полягає у необхідності забезпечити механізм узгодження та реалізації різноспрямованих інтересів політичних акторів, підвищенні ефективності політичної взаємодії, впровадженні відповідної політики, яка знаходить підтримку більшості населення.

Інтерпретація політичного рішення як технологічного ланцюжка послідовних дій відкриває можливості для постановки питання про політичний вибір, як складову політичного рішення на кожному етапі його формування, прийняття та реалізації, як інтелектуального продукту.

Політичне рішення, як свідомий вибір серед наявних альтернатив напрямку політичних дій, включає багато елементів, головними з яких є ідентифікація наявної проблеми, формулювання мети рішення, визначення альтернатив та політичний вибір. Політичні рішення мають відповідати наступним вимогам: - наукова обгрунтованість, реальність втілення, політична цільова спрямованість, визначеність, законність, обов’язковість виконання, економічність, конкретність, зрозумілість. Обмеження вибору поділяються на зовнішні та внутрішні. До останніх належить наявність ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних, владних, технологічних, інтелектуальних та ін.) для формування та реалізації політичного рішення. Зовнішні обмеження вибору полягають в існуючій політичній та правовій системі, дії політичних опонентів та конкурентів, ситуація в країні (регіоні).

Однією із розповсюджених політичних практик у посткомуністичних країнах стало використання адміністративного ресурсу в управлінні електоральним процесом, який спотворює політичний вибір громадян.

На думку М. Бучина, «Адміністративний ресурс – це наявність у суб’єкта виборчого процесу у силу його приналежності до влади, додаткових ресурсів, які дозволяють йому здійснювати законний чи незаконний вплив на виборчий процес і волевиявлення виборців з метою досягнення особистих чи групових цілей... адміністративний ресурс притаманний лише недемократичним (або ж частково демократичним) державам, які стоять на шляху переходу від недемократичного політичного режиму до демократії, і є одним із головних чинників, які перешкоджають побудові демократії в цих країнах» [Бучин М.А. Ресурси виборчої кампанії та особливості їх використання в Україні. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2007].

До основних суб’єктів адміністративного ресурсу в Україні відносять: Президента України, Адміністрацію (Секретаріат) Президента України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, силові структури, органи судової влади.

Доведено, що використанню адміністративного ресурсу сприяє наявність мажоритарної виборчої системи та низький рівень розвитку ЗМІ.

Виявлено основні політичні наслідки використання адміністративного ресурсу під час виборів: створення міфу про всесильність адміністративного ресурсу, що призводить до суспільної апатії; порушення законодавства, формування культури правового нігілізму; потрапляння суб’єктів виборчого процесу у нерівні умови під час виборів; неврахування інтересів значної частини суспільства, відчуження і маргіналізація багатьох громадян; зниження іміджу держави на міжнародній арені; використання коштів державного бюджету для ведення власної виборчої кампанії, що призводить до падіння життєвого рівня населення; зниження конкуренції, виникнення політичного та економічного монополізму та ін.

Адміністративний ресурс є антидемократичним явищем, яке негативно впливає на процес формування демократичних цінностей, нівелює поняття вільних, чесних, змагальних виборів, сприяє появі у державі авторитарних тенденцій, несе в собі загрозу демократії. Тому завданням українського суспільства є нейтралізація впливу адміністративного ресурсу на хід виборів, вироблення ефективних протидій даному явищу у демократичній площині.

До основних способів нейтралізації адміністративного ресурсу належать: побудова виборчої кампанії на основі критики влади; вдосконалення законодавства; проведення виборів на основі пропорційної виборчої системи; побудова розвинутого громадянського суспільства; креативність дій та мобільність у прийнятті рішень; участь у роботі виборчих комісій міжнародних спостерігачів та спостерігачів від громадських організацій; розвиток незалежних та незаангажованих ЗМІ; освітня діяльність, спрямована на формування високого рівня політичної культури громадян і представників влади; контроль за фінансуванням виборчих кампаній;

Можна виділити три основні види адміністративного ресурсу, кожен з яких містить різноманітні форми прояву цього явища: прямий адміністративний тиск на виборців, порушення владою виборчого законодавства; адміністративний тиск на опонентів та тих, хто їх підтримує; використання адміністративного ресурсу для ефективної побудови власної виборчої кампанії.

Якщо перші два різновиди адміністративного ресурсу є виключно протизаконними і часто малоефективними, оскільки можуть призвести до протилежних результатів, то третій спосіб використання адміністративного ресурсу перебуває на межі порушення закону і є найбільш ефективним [Бучин М.А. Ресурси виборчої кампанії та особливості їх використання в Україні. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси. – Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2007].

Важливість політичного рішення для політичної системи важко переоцінити. Політичні рішення реалізують інтереси конкретних політичних акторів, виступають дієвим засобом вирішення політичних конфліктів, ресурсом влади. При цьому варто погодитись із М. Олсоном у тому, що «... політичні лідери за демократії так само керуються власними егоїстичними інтересами, як і автократи, у своєму прагненні перемогти, спираючись на підтримку більшості» [Олсон М. Влада і процвітання. Подолання комуністичних і капіталістичних диктатур / М. Олсон. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 174 с с. 29, с. 29].

Представники нормативного підходу розглядають політичні рішення як раціональні дії у відповідності до визначених заздалегідь процедур, послідовність яких сприяє постановці оптимальних політичних цілей та застосуванню ефективних засобів їх реалізації. Такий дослідницький підхід повязується із основними положеннями теорії раціонального вибору та суспільно вагомого вибору (public choice theory).

Процес раціоналізації політичного рішення передбачає раціональне формулювання мети суспільного розвитку, пошук найбільш ефективних засобів її досягнення, калькуляцію витрат та вигід від реалізації певної стратегії, врахування поведінки інших акторів та оцінку ситуації в цілому. Раціонального актора пропонується розуміти як людину, що має обмежені ресурси, очікує, оцінює і максимізує вигоду – rreemm (resourceful, restricted, expecting, evaluating, maximizing man) [Вступ до політичної аналітики: Навч. посіб. / За заг.ред. С.О. Телешуна. – К.: Вид-во НАДУ, 2006. – 220 с, с. 188].

Політичне рішення, за такого розуміння представляє сукупність дій, вибір рішення та опитимальний результат, для забезпечення аналізу якого використовуються методи математичного моделювання. В цілому, однією із важливих проблем у теорії раціонального вибору виступає проблема (політична за своєї сутністю) перетворення раціоналізації індивідуальних дій акторів у вироблення раціональних колективних рішень.

Моделі, що пояснюють процес прийняття рішень з точки зору раціональності (раціонального вибору), такі як модель «економічної людини» (Homo economicus) та «раціональної організації» (М. Вебер) відходять у минуле.

Так, «Для прийняття рішення, яке можна було б назвати раціональним, потрібна повна, вичерпна інформація, а це неможливо в сучасних умовах – не через брак інформації, а через її надмірність. Розуміння раціонального вибору у сучасних умовах представлено теорією суспільно вагомого вибору в умовах інформаційного і темпорального дефіциту. Суттєвими є складнощі, які виникають в процесі перетворення раціональних рішень і дій індивідуумів у колективні рішення і дії. М. Олсон і його послідовники стверджують, що такий перехід від індивідуальної до колективної раціональності є недосяжним. Тут криється теоретична основа для тверджень, згідно з якими політичному життю внутрішньо притаманна ірраціональність саме через необхідність перетворення індивідуальних переваг у колективні, щоб стали можливими раціональні колективні рішення і дії [Яковлев Д.В. Політична взаємодія як комунікативний процес: медіатизація, демократизація, раціоналізація / Яковлев Д. – О.: Астропринт, 2009 р. – 288 с., с. 189].

Відповідно до позиції представників теорії раціонального вибору, політичні актори підтримують лише ті рішення, які підвищують їх рейтинг та дозволяють покращити шанси на обрання. Політичний ринок розуміється як конкуренція за вплив на прийняття рішень щодо розподілу ресурсів. Застереження полягає у тому, що в умовах демократії можливе формування, прийняття та реалізація політичного рішення в інтересах добре організованих груп лобістів, які не представляють суспільство, а діють у відповідності із вузькогруповими завданнями. Це відбувається тому, що лобісти використовують усі методи впливу (засоби масової інформації, компромат, підкуп, організовані демонстрації, мітинги тощо) задля того, щоб чинити тиск на процес прийняття політичного рішення і компенсувати усі витрати в разі його реалізації.

Ситуаційний підхід до визначення сутності та характеристик політичного рішення полягає у врахуванні мінливості політичної ситуації та модифікації рішення у відповідності до цього. Представники цього теоретичного напрямку (зокрема, Г. Саймон) вважають, що реальні політичні проблеми та шляхи їх вирішення настільки складні, що їх неможливо описати за допомогою кількісних характеристик, та обрахування вигоди, які використовують у теорії раціонального вибору. У процесі прийняття рішень більш оптимальним вважається метод «гілок», поступове здійснення «малих кроків», які враховують нестабільність політичної системи, мінливість політичної реальності та непередбачуваність наслідків політичних кроків. Цей підхід передбачає порівняння альтернатив і обрання рішень у короткотерміновій перспективі, з послідовним впровадженням змін для вирішення певної проблеми. Це дозволяє уникнути великих ускладнень, пов’язаних із помилковим політичним вибором та виправити його еволюціним шляхом.

Глибоке осмислення такої науково-практичної проблеми сучасного політичного управління, якою виступає розробка та впровадження політичного рішення у демократичних суспільствах з метою запозичення, адаптації та органічного інкорпорування даних теоретичних надбань у політичну практику України, є одним з найактуальніших завдань вітчизняних вчених і політиків.

Необхідно зауважити, що теорія прийняття рішень у західній політології на сьогодні є одним з провідних напрямків суспільного знання. Можна констатувати, що особливо продуктивно дану наукову проблему розробляли у рамках системної, функціональної та біхевіористичної методологій.

У вітчизняній політичній науці зазначене наукове питання лише починає входити у предметне поле теоретичних розвідок і тому аналізу піддаються лише окремі суб'єкти політики, окремі категорії політичної науки. Приділено значну увагу дослідженню трансформаційних процесів, ролі і місцю груп інтересів у процесі здійснення державної політики, розвитку багатопартійності, парламентаризму, громадянського суспільства тощо.

Сучасні дослідники виходять з того, що необхідність прийняття та впровадження політичних рішень закономірно постала із утворенням перших держав у найдавнішу добу історії. Вперше проблему розробки та впровадження політичних рішень системно аналізували мислителі Стародавньої Греції, зокрема Арістотель.

Теоретичне осмислення та понятійна розробка даної проблематики активно ведеться на сучасному етапі. Представник англійської політології Р. Роуз вбачає у політичному рішенні фактор, що спроможний у разі вірного застосування законсервувати небажані модерністські тенденції. Д. Ронг теоретично поглиблює визначення політичного рішення, надаючи останньому чітких кваліфікаційних ознак. Французькі політологи трактують поняття "політичне рішення" через призму інституціоналізму, в якій рішення розуміється як наказ, а основним регулятором виступають санкції. Ж. Б. Дюроссель визначає політичне рішення як дію інформованого суб'єкта влади зі співвідношення та реалізації своєї мети у спілкуванні з рівноправними за вихідними умовами суб'єктами влади інших державних утворень.

На сьогодні сформувалося два теоретичних концепти, які певною мірою дозволяють зрозуміти процес прийняття політичних рішень: дескриптивний, що представлений дискурсивною, прирісною, постпозитивістською та концепцією «достатньо доброго рішення» і нормативний.

Серед теорій, що займаються пошуками шляхів поєднання переваг як нормативного, так і описового підходів щодо вивчення процесу прийняття політичних рішень, особливе місце належить політичному аналізові. На думку К. Едварда, політичний аналіз може зменшити складність проблеми до керованих масштабів за допомогою визначення тих її елементів, стосовно яких існує або може бути отримана інформація.

На етапі формулювання політичної проблеми та встановлення політичного порядку денного відбувається ідентифікація причин та структурування політичної проблеми, після чого зі всіх наявних у суспільстві проблем відбирається деяка їх кількість для вирішення. Головними суб'єктами даного етапу виступають політичні партії, громадські організації та експерти. Розділ містить методики формулювання політичних проблем розроблені Л. Палом та В.Даном. Перший науковець пропонує враховувати при визначенні та формулюванні політичної проблеми такі фактори як: причинність, що передбачає отримання інформації щодо того, чому існує дана проблемна ситуація; жорсткість, котрий має на меті отримання кількісних показників стосовно того, який відсоток населення зачіпає, або може зачепити дана проблема; чисельність, сенс якого полягає у отриманні даних щодо ключових моментів впливу у межах всього населення; фактор новизни вимагає відповіді на питання чи є дана проблема новою чи повторюваною.

Другий науковець пропонує чотирифазову схему. Перша фаза – «проблемний пошук», передбачає визначення кількості респондентів, які формулюють або аргументують проблему; друга фаза – «формулювання проблеми» грунтується на використанні умоглядних конструкцій, які походять від «поширеного ідеолого-популярного міфа» і визначають проблему конкретно у «основних і найзагальніших ознаках»; третя фаза – «ідентифікація технічних особливостей проблеми» полягає у поданні за допомогою математичних символів широкого спектру результатів досліджень; чертверта фаза – «осмислення проблеми». Сенс заключної фази полягає в аналізі інформації про наслідки політики. Складовою частиною другого розділу є запропонована Л. Палом схема, що пояснює природу чинників, які впливають на встановлення урядового порядку денного. Науковець пропонує такий перелік чинників: структурні тиски, інституційні процеси, непередбачувані події. Увага концентрується також на стратегіях, що їх використовують політичні організатори з метою включення корпоративиних інтересів до урядового порядку денного. Американська дослідниця Д. Стоун ототожнює ці стратегії із певними типами каузальних історій. До них належать політичні наративи про: випадкові причини (природні лиха урагани), що позбавлені мети у своїй основі; обумовлені причини, які трактують проблеми або збитки як прямі наслідки навмисних дій людини; механічні причини, до яких належать речі, що сплановані, запрограмовані чи навчені людьми. Відповідь на питання, який саме політичний аргумент буде покладено в основу майбутнього політичного рішення, дає схема запропонована Д. Вілсоном, що базована на способі розподілу так званих «добрих» та «поганих» ефектів серед людей, що у свою чергу обумовлює участь або неучасть організацій у вирішенні питання. Вчений вживає терміни «вигоди» й «збитки», щоб змалювати добрі та погані ефекти, а також терміни «концентровані» та «розсіяні», щоб передати інтенсивність або силу політичних ефектів. Різні типи ефектів створюють низку політичних суперечок, результат яких може бути спрогнозований.

На етапі висунення і оцінки політичних альтернатив уряд виходячи із політичної кон'юнктури може керуватися такими критеріями як: дієвість - спроможність даного проекту політичного рішення досягти запланованої мети; технічна ефективність, її мірою служать сукупні суспільні витрати (державні і приватного сектора); політична ефективність, що обумовлюється низкою корпоративних інтересів правлячої групи; політична здійсненність, сенс якого полягає у вірогідності сприйняття даної політичної альтернативи вирішальними дійовими особами політико-адміністративного процесу.

Розділ містить аналіз способів підвищення ефективності впровадження прийнятих рішень. На думку Д. Стоун, найпоширенішими причинами невпроваджуваності політичних рішень виступають: двозначність, суперечливість їх положень або відсутність адекватних механізмів їх реалізації. Задля унеможливлення невпроваджуваності політичних рішень у демократичних суспільствах використовується метод планування нормотворчості, створення та систематичне оновлення проблемноорієнтованих нормативно-правових баз.

Д. Веймер та Е. Вайнінг виокремлююсь два рамкові підходи для послідовного аналізу етапу втілення рішень: форвардне планування – написання сценарію та зворотнє планування. Дані операції є необхідними але недостатніми умовами забезпечення здійсненності політичного рішення. Велику роль на етапі впровадження відіграють механізми, що дозволяють пристосовувати політику до місцевих інтересів шляхом кооптації потенційних політичних опонентів. Завершальною складовою етапу впровадження політичного рішення є оцінювання наслідків. К. Вайс визначає оцінювання як систематичну оцінку операцій або результатів програми чи політики у порівнянні з комплексом явних і неявних стандартів, з метою вдосконалення програми чи політики.

На сьогодні сформувалися дві основні частини теорії прийняття рішень: нормативна, в якій досліджується як саме слід приймати політичні рішення та описова, яка акцентує теоретичну увагу на тому, як саме окремі індивіди та суспільні групи їх приймають.

За всієї множинності та нечіткості трактування в сучасній політології проблеми політичного рішення можна виділити наступні підходи: проблема політичного рішення майже завжди присутня і вивчається у теоріях демократії, у нормативній позитивістській і системній методологіях політичне рішення розуміється як найважливіший канал впливу влади на суспільство. Політичні рішення мають власні кваліфікаційні ознаки. Первинним елементом процесу розробки та впровадження політичного рішення є аналітична процедура структуризації та формулювання політичної проблеми, яка, зазвичай, є складовою більш ширшої стратегії, що має на меті окреслити межі суспільного феномену, що розглядається, подати причини його виникнення. У результаті політичного змагання зацікавлених сторін, що виборюють право на включення до урядового порядку денного власного трактування причинно-наслідкових зв'язків та меж політичної проблеми утворюється проект політичного рішення. Широкі верстви населення не завжди здатні усвідомлювати справжні інтереси та проблеми, тим самим надаючи можливість промовляти від їх імені з мовчазної згоди представникам організованих інтересів, які застосовують широкий спектр технік з метою отримання концентрованих зисків за рахунок неорганізованої на неадекватної інформованої більшості.

Етап цілепокладання становить собою політичний та інтелектуальний процес у результаті якого проблеми, що стоять у порядку денному уряду, розглядаються у першому читанні, в результаті чого за ними встановлюються цілі.

Етап впровадження політичного рішення передбачає використання мультиплікаційних моделей, які часто є уніфікованими, що не дозволяє враховувати місцеву специфіку і тим самим знижує дієвість політичних рішень. Однією з найефективніших стратегій врахування місцевої специфіки є кооптація потенційних опонентів даного рішення до процесу його впровадження із урахуванням їх інтересів. Методикою, що дозволяє отримувати інформацію про наслідки впровадження політичного рішення є оцінювання [Шаян О.Л. Розробка та впровадження політичних рішень у демократичному суспільстві. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2005].

Теорія прийняття рішень органічно поєднує аналіз усіх елементів процесу прийняття політичного рішення: мети рішення, динаміку зовнішнього середовища, рівні організації (ієрархію), формулювання та вибір альтернатив, реалізацію рішення та модифікацію політики.

Визначення місця та ролі політичного вибору у структурі політичного рішення залежить від наступних факторів:

- вибір рішення залежить від вибору політичного курсу, встановлення пріоритетів політичного розвитку;

- оцінки наслідків та результатів альтернативних політичних рішень;

- врахування передбачуваних елементів політичного рішення;

- вироблення гіпотез щодо невідомих елементів та наслідків рішення, які можуть проявитись після його прийняття.

На етапі формування альтернатив вирішення суспільної проблеми важливим є вибір мети рішення та відбір необхідної для прийняття рішення інформації. Одна із вимог до ефективного політичного рішення – його своєчасність, тобто вибір оптимального часу для прийняття рішення. На етапі безпосереднього прийняття (ухвалення) політичного рішення основним елементом виступає вибір однієї із наявних альтернатив. Тут розглядаються максималістська, нейтральна та мінімально можлива альтернативи. На вибір альтернативи впливають такі технологічні детермінанти, як директивність, адресність, законність, наявність ресурсів для реалізації, логічність, можливість контролю. Після реалізації рішення необхідно обрати напрямки модифікації політики.

Таким чином, на всіх етапах формування, прийняття та реалізації політичного рішення визначальна роль належить процедурам політичного вибору.