Культура наукової мови, її основні категорії та поняття

 

1. Лінгвістичне вивчення мови науки. Наука є основою світового прогресу, запорукою його високої духовності, інтелектуальності. Кожен народ репрезентує свої досягнення в науці, освіті, техніці, культурі через мову. Потужний розвиток науки в епоху високотехнологічного інформаційного суспільства спричиняє появу великої кількості наукової продукції, у тому числі текстової. Головне призначення текстів наукового стилю – повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, систематизація знань, представлення наукової інформації суспільству. Власне лінгвістичне вивчення мови науки почалося з часу публікації у середині ХХ ст. книги англійського вченого Теодора Сейворі «Мова науки».

Мова науки виконує епістемічну, когнітивну, комунікативну функції і задовольняє соціальні, гносеологічні, комунікативні потреби особистості й соціуму. Кожна держава прагне до зміцнення наукового інтелекту своїх громадян, який вербально відбивається і зберігається національною науковою мовою. Завдяки науковій мові передаються у світовий інформаційний простір національні досягнення з різних галузей знань.

Творення української наукової мови відбувалося за нелегких умов як через необхідність розв’язання внутрішньомовних термінологічних проблем, так і через вплив екстралінгвальних (позамовних) чинників, що виявлялися в постійній боротьбі українців за права рідної мови. Українська мова у науковій сфері тривалий час функціонувала з обмеженнями, тому сьогодні є потреба вдосконалити мовні засоби наукових текстів.

Основна частина стилістичних огріхів, спостережуваних у наукових працях, – це лексичні та граматичні росіянізми. Окрім цього, сьогодні відбувається вестернізаціяукраїнської мови, тобто надходження до її словникового запасу значної кількості запозичень, особливо з англійської мови. Така деформація вербального рівня призводить і до деформацій концептосфери, змінюється система цінностей, поведінкові моделі. Рецитація російських слів, фраз засвідчує ту міру національної закомплексованості, невпевненості, навіть меншовартості, коли використання засобів іншої мови вважають сильнішим засобом експресивного впливу та стилістичної виразності.

2. Призначення курсу «Культура наукової української мови». Наукова діяльність передбачає вміння інтерпретувати свої наукові здобутки, опанування стилістичних норм наукового стилю, володіння навичками коректності у виступах тощо.

Призначення курсу «Культура наукової української мови»:

Ø допомогти магістрантам досконало засвоїти сучасні норми української наукової мови;

Ø сприяти набуттю вмінь і навичок аналітичного опрацювання різних джерел наукової інформації, правильного використання мовних засобів залежно від сфери й мети наукового спілкування, створення якісних наукових текстів;

Ø сприяти набуттю знань про особливості підготовки наукового тексту, необхідних для успішної репрезентації результатів наукової діяльності.

О. М. Семеног виділяє три аспекти, які охоплює поняття «культура наукової мови»:

Ø нормативний аспект передбачає знання літературних норм і вміння застосовувати їх у науковому мовленні;

Ø комунікативний аспект пропонує відбір мовних засобів, які найкраще виконують завдання наукового спілкування;

Ø етичний аспект наукової мови передбачає дотримання норм поведінки, повагу до учасників спілкування, доброзичливість, тактовність.

Нині відкрито перспективи вивчення наукового твору в аспекті девіатології. Започатковано навіть окремий напрям досліджень – «лінгвістика помилок», або «помилкознавство». Тож важливим аспектом культури наукової мови є прикладний аспект, в межах якого уможливлюється пояснення мовленнєвих помилок та огріхів.

3. Основні категорії культури української наукової мови. Основними категоріями, поняттями культури української наукової мови є такі: мова; мовлення; літературна мова; мовна норма; мовна компетенція; мовленнєве наукове спілкування; закони наукового мовлення; культуромовна особистість.

Мова – цілісна, складна система знаків: звуків, морфем, слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ дійсності, є засобом спілкування, обміну думками.

Мовлення – 1) спілкування людей за допомогою мови, мовна діяльність; 2) функціонування мови в процесі вираження думок, конкретна форма існування мови.

Наукове мовне спілкування ґрунтується на таких категоріях культури наукової української мови: літературна мова, мовна норма.

Літературна мова – це найдосконаліша форма загальнонародної мови, яка позначена високим ступенем нормативності й має розгалужену систему функціональних стилів. Цим літературна мова протиставляється іншим видам національної мови – діалектам, жаргону, сленгу, суржику, просторіччю, які характеризуються обмеженою сферою спілкування.

З поняттям літературна мова нерозривно пов’язана категорія «мовна норма».

Мовна норма – той мовний варіант у сфері вимови, слововживання, словозміни, правопису, який закріплений практикою і рекомендований до вжитку як обов’язковий.

Є такі різновиди мовних норм:

Ø фонетичні (акцентуаційні, орфоепічні);

Ø лексико-фразеологічні;

Ø морфологічні;

Ø синтаксичні;

Ø стилістичні;

Ø орфографічні;

Ø пунктуаційні.

Засвоюючи норми, мовець вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності.

Володіння мовою є комплексним поняттям, яке передбачає й індивідуальне багатство словникового запасу носія мови, і чистоту, ясність, точність, виразність, нормативність його мовлення, і розуміння нюансів значеннєвого спектра слів, і розрізнення мовних засобів за їх стилістичним забарвленням, і досконале володіння способами побудови різноструктурних речень та текстів, і знання національних особливостей словотворення й мовленнєвого етикету, а також уміння надати інтонаційної виразності своєму усному мовленню.

Мовна / мовленнєва компетентністьє потужним чинником у професійній підготовці, адже представники наукової й технічної еліти мають стати носіями зразкової літературної мови в обох формах (усній і писемній) її функціонування. Вонавиявляється у різних формах спілкування: усному й писемному, внутрішньому і зовнішньому, діалогічному, монологічному й полілогічному, підготовленому й спонтанному тощо.

Мовленнєве наукове спілкування – це комунікативна векторна взаємодія в колі «суб’єкт – суб’єкт», «суб’єкт – текст», «суб’єкт – наукове дослідження»; це професійне володіння комунікативною поведінкою, вміння долати комунікативні бар’єри; це складний, багатоаспектний процес налагодження й розвитку стосунків між суб’єктами наукової дії, породжений необхідністю спільної діяльності. Мовленнєве наукове спілкування охоплює:

Ø пошук, аналіз, оброблення, узагальнення наукової інформації (суб’єкт – текст);

Ø обмін інформацією (інтеракція) (суб’єкт – суб’єкт);

Ø редагування науково значущого матеріалу (суб’єкт – науковий текст);

Ø психологічну оптимізацію науково-пізнавальної діяльності.

Мовленнєве наукове спілкування ґрунтується на таких законах наукового мовлення:

Ø концептуальному (всебічний аналіз об’єкта, предмета дослідження, побудова системи знань про них; визначення мети, завдань);

Ø стратегічному (вміння на основі наукової концепції розробити програму, модель наукового експерименту як методичну систему, передбачити результати);

Ø тактичному (уміння працювати з науковими фактами; доводити, обґрунтовувати думки; працювати в атмосфері наукової співтворчості, зокрема з науковим керівником, консультантами);

Ø ефективної наукової комунікації (система дій суб’єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах наукової комунікації. Це необхідна умова ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої наукової діяльності);

Ø системно-аналітичному (аналіз значущості наукового продукту, який полягає у рефлексії (дослідженні відчуттів) і корегуванні продукту наукової мисленнєво-мовленнєвої діяльності);

Ø мовленнєвому– вираження думки у дієвій словесно-науковій формі, що становить систему комунікативних ознак наукового мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємкість, стислість, доречність).

Правильність наукового мовлення – це володіння системою норм літературної мови. Основні шляхи розвитку правильності мовлення: тренінги (риторичні); робота із словниками, спеціальною лінгвістичною літературою; слухання,читання й аналіз взірцевого мовлення.

Виразність – вплив за допомогою усного мовлення на емоції, почуття слухачів, співбесідника. Виразність наукового мовлення ґрунтується на вмінні вживати засоби увиразнення: наукові порівняння, епітети, цитати, наукові ремінісценції тощо. До засобів виразності належать і фонетичні засоби: інтонація, темп мовлення, тембр, дикція тощо. Шляхи розвитку виразності мовлення: особисті тренінги; участь у науковому обговоренні; аналітичне читання літератури різних стилів, зокрема наукового.

Ясність – комунікативна ознака, що забезпечує розуміння сказаного. Причини порушення ясності: низький рівень володіння нормами української мови, недостатній словниковий запас.

Точність – використання наукових термінів у відповідності до їх мовних значень. Точність мовлення зумовлена передусім знанням предмета мовлення. Ще Декарт зазначав: «Правильно вживайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь». Шляхи розвитку точності: робота зі словниками; робота з навчальною, науковою літературою; системно-аналітичний підхід до власного й чужого мовлення, наукового зокрема.

Стислість (лапідарність) – добір мовних засобів для вираження головної думки.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів наукового стилю, що свідчить про відповідність наукового мовлення меті, завданням, умовам, сфері спілкування. Ця якість відточує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно скеровувати поведінку аудиторії.

Мовленнєва поведінка науковця визначається розвиненістю мовленнєвих наукових умінь, тобто вмінь слухати, читати й писати по-науковому, а саме:

Ø брати участь у науковому діа-, полі-, монолозі;

Ø визначати наукову позицію співрозмовника, автора наукового джерела;

Ø аргументувати свої думки з теми наукового дослідження, дотримуючись критерію релевантності (міри й виваженості викладу);

Ø спираючись на тему, предмет, об’єкт, мету, завдання наукової роботи, правильно обирати модель викладу досліджуваного матеріалу.

Мовна культура науковця не постає на порожньому місці; це постійна робота, спрямована на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу в суспільстві.

4. Поняття про культуромовну особистість. Неолінгвістика послуговується терміном культуромовна особистість – високорозвинена особистість, носій як національної, так і загальнолюдської культури, що володіє соціокультурним і мовним запасом, вільно спілкується рідною, державною та іншими мовами в полікультурному просторі, адекватно застосовує набуті полікультурні знання, мовленнєві вміння і навички у процесі спілкування. Поняття мовної особистості ввійшло в наукові парадигми багатьох галузей людського знання (психології, філософії, культурології, лінгвістики, педагогіки, етнології). Це засвідчує намагання сучасної науки через аспекти мовної особистості пізнати феноменальність людини, адже її розвиток поза мовною особистістю є нереальним.

Термін «мовна особистість» уведений у науковий обіг російським лінгвістом Ю. М. Карауловим усередині 80-х років ХХ ст. На його думку, мовна особистість – це людина, наділена здібністю створювати і сприймати тексти, що різняться між собою:

Ø ступенем структурно-мовної складності;

Ø глибиною і точністю відображення дійсності;

Ø певною цільовою спрямованістю.

Мовна особистість опредмечується в мовленнєвій професійній діяльності. На формування мовної особистості впливають чинники як об’єктивні, так і суб’єктивні.

До об’єктивних чинниківналежать: стан самої мови, її унормованість, стилістична диференціація, отже, придатність мови забезпечувати всі мовні потреби громадянина; сприятлива для розвитку певної мови суспільно-політична ситуація; традиція суспільного використання мови; повноцінне функціонування мови в усіх сферах життя: державницькій, політичній, науковій, освітній, культурно-мистецькій, виробничій, побутовій та ін.

До суб’єктивнихчинників, що впливають на формування мовної особистості, належать такі: здатність мовця здобувати мовну освіту й досконало володіти мовою; внутрішня готовність мовця здобувати мовну освіту і мовне виховання та оволодівати мовою; моральна потреба мовотворчо вдосконалювати і виражати свою особистість; розуміння мовних обов’язків громадянина і виконання їх; належний рівень мовної культури.

В умовах професійної комунікації формується особливий тип мовної особистості – професійна мовна особистість, тобто мовна особистість, що розкривається у своєрідності притаманного їй професійного дискурсу, підпорядкованого завданням професійної діяльності. Породжуючи професійний дискурс, мовна особистість, з одного боку, відображає в ньому свої індивідуальні особливості. З іншого ж боку, сфера професійної діяльності потребує від мовної особистості вибору комунікативних стратегій і чітко визначених мовних засобів, які в певній сфері є умовами успішної комунікації. У результаті щоразу продукується унікальний професійний дискурс конкретної мовної особистості, в якому поєднані типові й індивідуальні риси.

Елітарність професійного дискурсу мовної особистості вченого виявляється у створенні гармонійних текстів, мовне і змістове наповнення яких обумовлене вирішенням комунікативних завдань. Найважливішими рисами дискурсу мовної особистості науковця мають бути нормативність, стильова індивідуальність, толерантність.

Важливий крок у становленні мовної особистості вченого пов’язаний із формуванням термінологічної компетентності. Загальномовні знання та мовленнєві навички екстраполюються на мову фаху, передусім на її термінологічну систему.

Мовна особистість ученого формується за різних взаємопов’язаних умов, як-от: шанування державної мови; читання різних джерел, якими репрезентоване стилістичне розмаїття рідної мови (наукова, художня, публіцистична література); стеження за змінами норм української літературної мови, які фіксуються новими редакціями правопису та лексикографічними виданнями; усвідомлення специфічності національних норм у фаховій термінології; критично-творче ставлення до написаного і вимовленого, вироблення навичок самоконтролю й самокорекції з опорою на мовні норми та практику визнаного зразка.

5. З історії формування наукового стилю. З поняттям культури мовлення тісно пов’язане питання стилю мови. Умовою високопрофесійного виконання науковцями своїх обов’язків є володіння науковим стилем.

Науковий стиль сучасної української мови (мова науки) почав формуватися ще в давній книжній українській мові за зразками і під впливом грецької та латинської мов (латина на той час була мовою всієї науки).

Історія формування української наукової мови – це постійне переборювання політичних перешкод та заборон. Відсутність українських вищих навчальних закладів в Україні в часи бездержавності, постійні заборони урядів різних держав викладати українською мовою і друкувати книги позначилися на розвитку наукової мови. Тільки в середині ХІХ ст. почав формуватися науковий стиль нової української мови. Сподвижниками національної наукової мови в Україні були П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Подолинський та багато інших.

Журнал «Основа» та заснована в 1868 р. «Просвіта» були першими на той час осередками, що гуртували навколо себе науковців. У 1878 р. М. Драгоманов, М. Павлик і С. Подолинський започаткували видання «Громада», основним завданням якого було вироблення українського наукового стилю і його термінології.

У 1873 р. у Львові почало працювати Літературне товариство імені Тараса Шевченка, зорієнтоване на розвиток української науки, освіти, культури. У 1892 р. з ініціативи І. Франка воно реорганізовано в Наукове товариство імені Тараса Шевченка і мало історико-філософську, філологічну, математико-природничу секції. Тоді ж було засновано видання «Записки Наукового товариства імені Тараса Шевченка», в якому публікували матеріали з історії, фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р. почало діяти «Українське наукове товариство» у Києві. Ці товариства видавали українською мовою часописи, вісники, монографічні праці та підручники з історії, літератури, економіки, права, філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики, хімії, техніки. У 1939 р. діяльність Товариства імені Тараса Шевченка в Україні припинилася, але продовжилася за кордоном (Париж, Сідней, Нью-Йорк, Торонто), де воно пропрацювало 50 років. У 1988 р. Наукове товариство імені Тараса Шевченка повернулося до Львова.

Однією з проблем Наукового товариства імені Тараса Шевченка було формування української наукової термінології. Завдяки його роботі уже наприкінці XIX ст. існували загальнонаукова, гуманітарна й фахова термінології, що відображали рівень науки на той час: аналіз, синтез, абстракція, аргументація, аспект, ґенеза, методологія, об’єктивний, діагностика, симетричний тощо.

У 1921 р. при Академії наук було створено Інститут української наукової мови, основним завдання якого було вироблення спеціальної термінології з різних галузей знання і впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Однак тоталітарний режим уже наприкінці 20-х років XX ст. жорстоко обірвав ці починання. Термінологічні комісії інституту намагалися інтенсивно працювати, але запиту на українську термінологію не було, бо українську мову витісняли з управління, науки, освіти.

Питання термінології висвітлювалися і на сторінках науково-популярного журналу «Рідна мова» (заснований у 1933 p.), головним редактором і видавцем якого був Іван Огієнко. Статті часопису присвячувалися питанням юридичної, шкільної, військової, автомобільної та інших терміносистем. Сам І. Огієнко працював над виробленням цілісної системи термінологічної розбудови української літературної мови, орієнтуючись на термінографічну практику Інституту української наукової мови. Отже, журнал «Рідна мова» продовжив традиції розвитку української термінології, вироблені українською термінологічною школою кінця XIX – початку XX ст.

Наприкінці XX ст. з утвердженням незалежності України, з прийняттям Закону про мови, яким за українською мовою визнано її статус державної, почався процес оновлення наукової термінології, збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук.

6. Структурні особливості наукового тексту. Науковий стиль – один із стилів літературної мови, який використовують у науковій та освітній діяльності, науково-технічній творчості. Його мета – виклад наукової інформації, найхарактерніші ознаки – вживання термінів, логічність, аргументованість викладу. Тексти наукового стилю слугують для передавання когнітивної інформації, тому основною функцією наукового стилю є інтелектуально-комунікативна. Абсолютна перевага когнітивної інформації у науковому тексті зумовлює логічний, а не асоціативно-образний шлях його побудови.

Науковий текст написаний мовою тієї науки, яку він відображає. Тому цілком природно те, що він може бути незрозумілий або не зовсім зрозумілий для непрофесіонала. При розгляді тих або інших текстів від опонентів можна почути таку парадоксальну фразу: «Це мені не зрозуміло, тому це погано!». Науковий текст і не має бути зрозумілий кожному, бо тоді ми матимемо справу не з науковим, а з публіцистичним текстом. Однак зловживання науковою термінологією може значно ускладнити розуміння тексту навіть для фахівців.

Основними функціями наукових текстів є:

Ø доведення результатів досліджень до зацікавленого кола спеціалістів;

Ø апробація (схвалення, що ґрунтується на перевірці, широкому обговоренні) результатів;

Ø закріплення пріоритету (першості) у відкритті, винаході.

З-поміж текстів наукового стилю виокремлюються власне наукові, науково-навчальні та науково-популярні.

Власне наукові тексти за сферою застосування поділяються на науково-технічні (металургія, гірництво, машинознавство, будівництво, радіотехніка і под.) й науково- гуманітарні (літературознавство, історія, лінгвістика, мистецтво, філософія і под.). Останні характеризуються певною емоційно-експресивною гнучкістю, мають ширші порівняно з науково-технічними текстами можливості щодо використання категорії емоційності, в них можуть мати місце елементи публіцистичного і художнього стилів.

Змістову основу наукового твору складає фактичний матеріал. Факти в науковому творі – це те, що складає інформаційну опору дослідження і нове наукове знання. До них належать матеріали спостережень і раніше виконаних наукових робіт, гіпотези та експериментальні дані, відомі й нові теорії, закони і закономірності, класифікації і типології як форми наукового знання, авторські методи, прийоми доказів і т. ін. Зараховують до фактичного матеріалу також систематичні відомості, імена, назви, дати, формули, цитати. Усі факти треба розглядати як елементи певної системи і у зв’язку з темою наукового твору, їх наявність і доцільність повинні бути обумовлювлені метою і завданнями дослідження.

Метод викладу матеріалу в науковому тексті, тобто спосіб, прийом його опису, визначається природою об’єкта дослідження, характером інформації. Як правило, матеріал наукового тексту будують на основі методів індуктивного (метод мислення, при якому з окремих суджень виводиться загальне) або дедуктивного (метод мислення, при якому нове положення виводиться логічним способом із попередніх) міркувань.

У науковому творі використовують також логічний та історичний методи викладу. Перший дає можливість створити модель наукового дослідження. Виклад будують на основі демонстрації причин і наслідків, елементів і результату їх взаємодії, дослідження окремих частин і всієї структури в цілому. Логічний метод припускає послідовний поділ матеріалу на смислові фрагменти. Найчастіше його використовують у творах, де аналізують різні сторони одного об’єкта наукового пізнання. Історичний метод викладу дозволяє показати процес розвитку подій або явищ у хронологічній послідовності. Він ефективний у тих творах, які покликані показати розвиток явища, що досліджується, послідовно, з виявленням і всебічним аналізом причиново-наслідкових зв’язків.

Наукова праця не обходиться без бібліографії – переліку книг, статей, присвячених певній проблемі, автору, із вказівкою основних характеристик (місця і року видання, назви видавництва тощо). Бібліографічний апарат – це ключ до використаних автором джерел. Він демонструє наукову етику і культуру наукової праці.

Бібліографія наукового твору складається із затекстового бібліографічного списку (переліку використаних джерел) і бібліографічних посилань, які оформлюють відповідно до чинних стандартів. Бібліографічні переліки можуть бути інформативними, рекомендаційними, доповнювальними, персональними. Список літератури демонструє ступінь фундаментальності проведеного дослідження.

Джерела розміщують в один з таких способів:

Ø в алфавітному порядку прізвищ авторів або заголовків;

Ø у порядку появи посилань у тексті;

Ø у хронологічному порядку.

Головне в оформленні бібліографії – досягти точності опису і зручності швидкого, безпомилкового знаходження джерела в списку.

7. Мовні засоби наукових текстів. Головні мовні засоби наукових текстів:

Ø абстрактна лексика;

Ø загальнонаукова і спеціальна термінологія;

Ø наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення);

Ø велика кількість іншомовних запозичень;

Ø однозначна загальновживана лексика;

Ø цитати, посилання;

Ø безсуб’єктність, безособовість синтаксису.

У науковому тексті, де основним засобом відображення змісту є поняттєвий апарат, важливу роль відіграє термінологічна лексика. Важливо не допустити помилкового використання термінів і домогтися точного і однозначного їх уживання.

Для наукових текстів характерним є вживання кліше – готових зворотів, що регулярно використовують у певних умовах і подібних контекстах. Такі мовні формули полегшують процес спілкування, економлять зусилля і час як того, хто говорить (пише), так і того, хто слухає (читає). Для вираження певного значення у наукових текстах використовують такі кліше (мовні формули):

Ø важливо зауважити, розглянемо тепер, перейдемо до питання та ін. – для наголошення на чомусь, приверненні уваги до важливих моментів;

Ø очевидно, напевно, безперечно, зрозуміло та ін. – для висловлення впевненості або сумніву;

Ø наприклад, зокрема, а саме, причому, крім того та ін. – для пояснення, уточнення, виділення чогось;

Ø отже, на основі цього, можна дійти висновку та ін. – для узагальнення, підсумування;

Ø передусім, перш ніж, почнемо з того, по-перше, по-друге, з одного боку та ін. – для вказування часу, послідовності;

Ø при цьому, до речі, крім того, відповідно до цього, водночас та ін. – для поєднання частин інформації.

Наукові тексти мають свою специфіку на граматичному рівні. Виявляється це як на морфологічному, так і на синтаксичному зрізах.

У наукових текстах багато іменників і відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм.

У процесі розвитку стилю наукових текстів виникла манера спілкування вченого з аудиторією. Авторське я наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. поступово змінилося на ми. Цей прийом у стилістиці називається множинною скромністю або авторським ми. Така заміна була пов’язана із загальним процесом позбавлення індивідуальності у манері викладу.

Науковий стиль вимагає усунення особистісно-індивідуальних ознак висловлювання. Цьому слугують усталені мовленнєві засоби вираження, а саме:

Ø множинні означено-особові дієслівні форми (підтвердимо, звернемо увагу);

Ø пасивні та безособові дієслівні форми на -но, -то (визначено, вжито);

Ø інфінітив (припустити, звернути увагу).

Науковий текст повинен мати чітко організовану синтаксичну будову. Для нього характерні речення складної, але «правильної» будови.

Виклад наукового тексту може варіюватися залежно від тієї галузі, до якої він належить. Математичний текст складається переважно з формул і стислих речень, текст з історії містить розгорнутий опис подій.

Отже, найважливіша комунікативна мета наукової праці – повідомити про результати дослідження й пояснити спосіб їх отримання, сформулювати нові ідеї та обґрунтувати їх. Традиційний науковий текст – це міркування дослідника, викладені із використанням певної послідовності змістово-композиційних елементів, які відображають розумові дії, до яких належать обґрунтування висновку, висунення гіпотези, введення терміна і поняття, наведення фактів і доказів, підбиття підсумків тощо.