Матеріальне забезпечення населення

Зниження реальних доходів, непомірне викачування з села коштів, "данини", відмовлення від твердого червінця, інфляція та емісія грошей, збільшення податків та примусове розміщення державних позик, карткова система розподілу хліба та інших продуктів, згортання торгівлі і товарний голод зумовили значне погіршення матеріального добробуту народу у 1930-х роках. Населення у цілому стало харчуватися гірше, ніж у період непу, і значно гірше, ніж у 1913 р. З осені 1928 р. до 1935 р. існувала карткова система, після її скасування у 1935-1940 рр. справа покращилася, але була далекою від бажаної. Так, якщо в 1913 р. душове споживання м'яса становило 29 кг, то в 1940 р. — 15-20 кг., молока — відповідно 154 і 90 кг. Якщо в 1920-ті роки селяни харчувалися краще міських жителів, то після страшного голоду 1932-1933 рр. і в другій половині 1930-х років село харчувалося значно гірше міста.

Через недостатнє виділення коштів для розвитку легкої промисловості протягом 1930-х років існувала повсюдна нестача найнеобхідніших товарів широкого вжитку —одягу, взуття, меблів тощо. Черги за найнеобхіднішими товарами стали звичайним побутовим явищем у радянській країні.

Житлове і комунальне будівництво

У ході індустріалізації в роки довоєнних п'ятирічок одночасно з будівництвом нових і реконструкцією старих підприємств швидко зростала кількість робітників і службовців, збільшувалася чисельність міського населення, а це вимагало дедалі більшої кількості житла. Житлове будівництво велося у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі та інших промислових центрах, виростали нові житлові квартали, з'являлися нові міста і селища міського типу. Лише за роки другої п'ятирічки в Україні із селищ і сіл виросли 77 нових міст, а із сіл — 285 селищ міського типу. З 1929 р. по 1941 р. у республіці державні та кооперативні підприємства і організації збудували понад 16 млн. кв.м. житлової площі, робітники і службовці за власний рахунок—4,2 млн. кв.м. колгоспи, колгоспники та інші сільські жителі спорудили 15,5 млн. кв.м.

Але житлове будівництво дуже відставало від потреб, від швидкого зростання чисельності міського населення. Міське населення республіки у 1929-1940 рр. зросло майже вдвоє — з 5,9 млн. до 11,2 млн. чол., а житловий державний фонд збільшився лише на одну третину. Навіть і без того недостатні плани житлового будівництва систематично не виконувались, житлова проблема ставала дедалі гострішою. Житлом для переважної більшості горожан були комунальні квартири, бараки, підвали, непристосовані приміщення, а то й напівземлянки і землянки.

Розвивалося, хоча далеко недостатньо, міське комунальне господарство, поліпшувався благоустрій міст і сіл. У 1940 р. в республіці в 137 містах, проти 55 в 1913 р., працював водогін, кількість міст із каналізацією збільшилося з 15 до 46, зросла кількість квартир з центральним опаленням, почалася їх газифікація, розширювалося трамвайне сполучення, виникли перші тролейбусні лінії. У 1940 р. тролейбуси уже діяли в чотирьох містах—Києві, Харкові, Донецьку і Чернівцях. Проводилося озеленення міст, створювалися парки, сади, сквери, зелені зони віпдочинку.

Медичне обслуговування

Серйозні зрушення у 1930-ті роки відбулися у медичному обслуговуванні населення. Збільшувалися асигнування на потреби медицини, розширювалася мережа лікувальних і оздоровчих закладів. В Україні видатки на охорону здоров'я зросли з 40 млн. крб. у 1929 р. до 1,1 млрд. крб. у 1937 р. У 1940 р. в республіці працювали 2,5 тис. лікувальних закладів проти 1,4 тис. у 1913 р. Лікарів у 1940 р. було 35,5 тис., або в 5 разів більше, ніж до революції, середнього медичного персоналу -102 тис. проти 12 тис. у 1913 р. Кількість лікарняних ліжок збільшилася з 47,7 тис. до революції до 161 тис. у 1940 р., на 10 тис. чол. населення у 1913 р. їх було 13,6, у 1940 р. — 37,7. Збільшувалася мережа пологових будинків, дитячих садків та ясел. Жіночих консультацій, дитячих поліклінік і амбулаторій у 1940 р. налічувалося 1,8 тис., дитячих садків — 3,4 тис. Напередодні війни в республіці діяли 517 санаторіїв, 237 будинків відпочинку. Але якість медичного обслуговування залишалася низькою.

Отже, в соціальному розвиткові і динаміці матеріального добробуту народу у 1930-ті роки відбувалися суперечливі процеси. Було ліквідовано безробіття, набагато збільшилася чисельність робітників і службовців. Але в той же час зарплата відставала від зростання цін, знижувалися реальні доходи трудящих, мізерною залишалася оплата праці колгоспників, погіршилося харчування населення, село постраждало від страшенного голоду 1932-1933 рр., постійним став дефіцит товарів широкого вжитку, загострилася житлова криза. Зниження життєвого рівня широких народних мас стало результатом форсованої індустріалізації і насильницької колективізації, волюнтаристського, некомпетентного сталінського керівництва країною.

Крім того, внаслідок ліквідації приватної власності і фактичного одержавлення всіх засобів виробництва, в тому числі у селі, майже в усіх людей було відібрано економічні джерела незалежного існування, і вони були перетворені в своєрідних наймитів держави, а, отже, були повністю підпорядковані владі і волі партійно-державних чиновників, які здебільшого зневажливо ставились до потреб і елементарних прав рядових громадян. У ході радикальних змін у соціальному складі і структурі суспільства ламався старий спосіб життя, психології, звичаїв, традицій, що витворювалися віками, посилювалася незахищенність простих людей перед незборимою силою державних органів тоталітарного режиму, розвилася люмпенізація значних верств населення.