Проведення форсованої насильницької колективізації

Узявши курс на суцільну колективізацію, Сталін і керований ним ЦК, а під їхнім прямим тиском і місцеві керівники при вирішенні долі мільйонних селянських мас повністю ігнорували їхню волю, інтереси, настрої і бажання, без їхньої участі встановлювали плани, форми і терміни колективізації, свідомо, наперед програмуючи застосування адміністративних, примусових заходів, порушення добровільності. Виступаючи у грудні 1929 р. на конференції аграрників-марксистів, Сталін прямо заявив, що необхідно „насаджувати на селі великі соціалістичні господарства у вигляді радгоспів і колгоспів”. Сталін і його прихильники вели жорстоку лінію на всемірне форсування колгоспного будівництва, тому багато керівників дотримувалися думки, що „краще перегнути, ніж недогнути”.

Унаслідок голого адміністрування рівень колективізації швидко піднімався вгору. В Україні з січня по березень 1930 р. кількість колективізованих господарств збільшилася майже в 4 рази (з 16,4% до 64,4%).

Оскільки селянство виявляло масове незадоволення і почались селянські хвилювання, в опублікованій 2 березня у „Правде” статті Сталіна „Запаморочення від успіхів” і схваленій 14 березня ЦК ВКП(б) постанові „Про боротьбу з виконанням партлінії в колгоспному русі” засуджувались перегини, але основна вина за допущені викривлення перекладалась на місцевих працівників, які були звинувачені в „головотяпстві”. Почався масовий вихід селян із колгоспів, внаслідок чого з першої половини березня до вересня 1930 р. кількість селянських дворів у колгоспах України зменшилась більше ніж наполовину (з 64,4% до 28,4%).

Знущання над селянством Сталін і його оточення називали „викривленням” і „помилками”. Але насправді це були не „викривлення” і „помилки”, а відверта адміністративна сваволя і насильство над селянами, що після послаблення весною 1930 р. в подальший час набули масового характеру.

У більшості селян насильно примушували вступати до колгоспів під загрозою розкуркулення, позбавлення виборчих прав тощо. У багатьох селах замість артілей створювали комуни, примусово усуспільнювали житлові будівлі, дрібну худобу, птицю, молочну худобу. Стало поширеним закриття церков без згоди переважної більшості селян, закриття ринків тощо.

Усе це пояснюється як страшенним натиском зверху, так і тим, що в багатьох районах в умовах тоталітарної системи на платних посадах – у сільрадах, у кооперації, в інших установах і організаціях, опинилися працівники, переважно комуністи, які відірвалися від сільськогосподарчої праці і які за будь-яку ціну намагалися утриматися на своїх постах. Поряд з ними були й люди, для яких сільське господарство було чужим, вони не знали життя села, психології селянства, дивилися на селян зверхньо, вважаючи, що підготовчу, роз’яснювальну і організаторську роботу можна замінити чиновницьким декретуванням колгоспного руху зверху, паперовими резолюціями про збільшення числа колгоспів, примусовим зганянням селян до колгоспів. Разом із тим, серед цих працівників багато було і просто кар’єристів та хапуг, які думали тільки про те, щоб вислужитися перед вищим начальством, просунутися вище ієрархічною адміністративною драбиною та дістати нові привілеї. У селах часто як активісти ходили і брали участь у розоренні справних господарств ледарі, п’янички, люмпенізовані „бідняки” типу Мини Васильовича з роману Олеся Гончара „Твоя зоря”. Згадайте, що Мина Васильович, замість того, щоб працювати, добре господарювати і набувати заможності, хизувався своєю бідністю. „Латаний-перелатаний, - говориться в романі, - наближається з торбою як старцюга з ярмарку. Можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився в таке дрантя, бо ж бідність свою він вважає ніби паспортом, вищістю, перевагою, заслугою”. Оці „латані–перелатані” люмпени, які не хотіли своєю працею вести своє господарство, вічно п’яні, перетворивши свою бідність у своєрідну професію, завдавали великої шкоди селянству своїми беззаконними діями, мародерством, пияцтвом, злочинством.

Під загрозою репресій, зокрема „розкуркулення” та індивідуального, тобто принаймні на 100% вище від звичайного, оподаткування, селян змушували вступати до колгоспів. Унаслідок цього, якщо на початок 1931 р. в Україні було колективізовано 34,4% селянських господарств, то в грудні – відповідно 69,8%.

Розкуркулення

Фактично розкуркулення” розпочалося з січня 1928 р., коли до селян стали застосовувати надзвичайні заходи, але широкого розмаху набуло з початку 1930 р. Сталін 27 грудня 1929 р. заявив, що „від політики обмеження експлуататорських тенденцій куркульства ми перейшли до політики ліквідації куркульства як класу”. Це означало пряму експропріацію заможних селянських господарств.

За постановою ЦВК і РНК СРСР від 1 лютого 1930 р. „Про заходи зі зміцнення суспільної колективізації і з боротьби з куркульством” у районах суцільної колективізації відмінялась чинність закону про дозвіл оренди землі і про застосування найманої праці в індивідуальних селянських господарствах. Крайовим (обласним) виконкомам і урядам автономних республік надавалося право застосовувати в цих районах усі необхідні заходи боротьби з куркульством аж до повної конфіскації майна куркулів і виселення їх за межі окремих районів і країв (областей). Конфісковане майно куркулів мало передаватися в неподільні фонди колгоспів.

Усі куркульські господарства поділялись на три категорії. До першої зачисляли так званий контрреволюційний актив, які вели активну антирадянську роботу, організовували терористичні акти і заколоти. Їх заарештовували і засуджували до вищої міри покарання або відправляли у виправно-трудові табори, майно конфіскували, а сім’ї виселяли у північні райони країни. Друга категорія – великі куркулі, активно не виступали проти колективізації, - виселялись з сім’ями у віддалені райони країни. Усі інші куркулі виселялись із своїх сіл і розміщувались у межах району поза колгоспними землями. Кількість куркульських господарств, що виселялись, установлювалася директивно і не повинна була перебільшувати 3-5% селянських господарств. Але слід сказати, що критеріїв для визначення, яке селянське господарство слід вважати куркульським, не було вироблено, через що у цій справі панувала повна сваволя. До куркулів зараховували також тих середняків та бідних селян, які не хотіли вступати до колгоспу, не вивозили хліб по контрактації, не сплачували своєчасно податок, не підписувались на позику, а то й через особисту неприязнь кого-небудь із керівних працівників тощо.

В Україні, за підрахунками 1927 р., із загальної кількості 5114,7 тис. селянських господарств дрібнокапіталістичними, тобто куркульськими, вважалися близько 4%, тобто 204,5 тис. Від 1927 р. до 1929 р., внаслідок жорстокої політики обмеження і витіснення капіталістичних елементів, особливо надзвичайних заходів 1928-1929 рр., кількість господарств, що вважалися куркульськими, різко зменшилася. За даними ЦСУ СРСР, частка куркульських господарств з 1927 р. по 1929 р. по Україні зменшилася з 3,8% до 1,4%. Отже, в Україні куркульськими вважалися 72,8 тис. А вже на кінець 1930 р., за неповними даними, в республіці було „розкуркулено” до 96 тис. господарств, тобто приблизно на чверть більше, ніж числилось офіційно куркульських господарств. Це означає, що „розкуркулювали” і середняків та бідняків, через що в деяких районах кількість „розкуркулених” доходила до 15%.

Нова широка хвиля „розкуркулення” пронеслася весною і влітку 1931 р. За цей час лише в районах, які перейшли до суцільної колективізації, було „розкуркулено” і вислано у віддалені райони країни не менше 23,4 тис. селянських сімей. Продовжувало широко практикуватися накладення на селян непосильних податків, тобто оподаткування в індивідуальному порядку, доведення твердих завдань по хлібозаготівлях, невиконання яких неминуче вело до конфіскації майна. Селянські господарства свавільно, з різних приводів або просто з волі місцевих керівників „розкуркулювалися”. „Розкуркулювалися” вони за несплату податків, штрафу, за те, що не бажали вступати до колгоспу, за невиконання завдань із хлібозаготівель, за відмову від роботи тощо.

Отже, розкуркулювання продовжувалось і в 1932 р. а в окремих випадках і пізніше. Скільки ж було експропрійовано селянських господарств за роки колективізації?

В Україні, за даними, які навів 20 січня 1934 р. у політичному звіті ЦК КП(б)У ХІІ з’їздові КП(б)У тодішній секретар ЦК КП(б)У Постишев, за роки колективізації було ліквідовано близько 200 тис. куркульських господарств. Це становило приблизно 1,1 – 1,2 млн. чол. сільського населення. Із них понад половину – до 100 тис. сімей, або 600 тис. чол., було виселено у віддалені місця країни, де вони називалися „спецпереселенцями”, зазнавали нелюдських страждань і голодування, внаслідок чого багато з них у першу чергу дітей, старих і жінок, загинули. До того ж думається, що названі цифри значно применшені. До вказаної кількості включені тільки ті селяни, які були оголошені куркулями і розкуркулені, але сюди не ввійшли так звані „твердозаданці”, тобто селяни, яким були доведені „тверді завдання” (або „зустрічні плани”) зі здачі державі хліба, м’яса або інших сільськогосподарських продуктів і які не могли виконати ці „завдання”, за що органи влади розпродували все їхнє майно, включаючи хати, з торгів, тобто повністю позбавляли господарства, будь-яких засобів життя, перетворювали їх на люмпенів. Обліку таких нещасних „твердозаданців” ніхто не вів, а їх, як свідчать факти з різних місцевостей, були десятки, а по Україні сотні тисяч селян. Підрахувати точну кількість розкуркулених селян неможливо.

Отже, протягом 1929 – 1932 рр. в Україні, як і в інших районах СРСР, в основному була завершена суцільна колективізація сільського господарства, внаслідок якої було створено велике колективне господарство. Сталін і його оточення, здійснюючи колективізацію, ігнорували принципи добровільності, провели примусову форсовану колективізацію, розорили і знедолили мільйони сільських трудівників, що справило негативний вплив на розвиток сільського господарства і зумовило його постійне відставання від зростаючих потреб країни.