Мета і труднощі українізації

У квітні 1923 р. ХІІ з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації. Щоб посилити свій контроль і вплив у національних районах, апарат державної влади повинен був засвоїти мову місцевого населення, поповнювати партійно-радянський апарат місцевими кадрами, сприяти розвитку національної за формою культури. Український варіант коренізації дістав назву українізації. Отже, проведення українізації мало метою залучення корінного населення до радянського державного і господарського будівництва, наближення державного апарату і керівних органів громадських організацій до мас через комплектування їх з людей, що знають мову, побут, характер та звичаї українців, запровадження в усіх установах, навчальних закладах, включаючи вузи, у видавничій справі, усьому суспільному житті української мови, усебічний розвиток української культури і партійне керівництво нею. Одночасно передбачалось усебічно розвивати мови й культуру всіх національних меншостей, які проживали в Україні. Українізація проводилася в складних суспільно-політичних умовах і зіштовхувалась з багатьма труднощами об’єктивного і суб’єктивного характеру. Специфічною особливістю було, передусім, те, що внаслідок тривалої гнобительської політики царизму, який не визнавав українців за окремий народ, українські міста були русифіковані і більшість їхнього населення була відірвана від української національної стихії. Українці у містах становили менше третини населення, а в Києві – 17%, у Харкові – менше 25%, в Одесі – не більше 10%. Значною мірою були російськими або русифікованими вся правляча верхівка, інтелігенція та пролетаріат. За цих умов на початку 20-х років у КП(б)У українців було менше 30%. Частка українців у населенні України становила 80%, інших національностей – 20%, а в органах радянської влади, за даними уряду, працювали 95% російських або русифікованих працівників. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного рівнів українською мовою володіли лише 797 чол. Ще менше таких працівників було у республіканських установах. За такої ситуації в КП(б)У курс на українізацію зазнав страшенного опору. Чинили опір чиновнича верхівка трестів і синдикатів, які здебільшого були підпорядковані Москві, численне російське й зрусифіковане міщанство, обрусілий пролетаріат, російська й зрусифікована інтелігенція та службовці, російська православна церква, яка, хоч і зазнавала утисків за часів радянської влади, але залишалася носієм ідеї “єдиної і неділимої” Російської держави. Ясно, що більшість керівників та співробітників органів ЧК – ДПУ і Червоної Армії теж ні про яку українізацію й слухати не хотіли. У КП(б) був сильним вплив великодержавної ідеології, на основі чого розгорнулися дискусії навколо так званої “теорії боротьби двох культур”. У керівництві КП(б)У найбільш завзято “теорію боротьби двох культур” обстоював зрусифікований українець Д.Лебідь, який з 1920 по 1924 рр. був другим секретарем ЦК КП(б)У. Лебідь і його прихильники вважали, що російська культура – “міська”, передова, а українська – відстала, “селянська”, між ними йде боротьба, хай вони вільно борються, розвиваються самопливом, українській культурі надавати державної підтримки не слід. Така політика привела б до дальшого занепаду української культури. Проти поглядів Лебедя рішуче виступали М.Скрипник, О.Шумський, В.Затонський, і “теорія боротьби двох культур” була відкинена, але українізація проводилася не належними темпами й непослідовно.

Хід українізації

Перші заходи зі здійснення українізації були накреслені в декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. “Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ” і постанові ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови”. У декреті РНК від 27 липня 1923 р. визначалися порядок і терміни переведення викладання на українську мову у навчальних закладах України. У постанові від 1 серпня 1923 р. ВУЦВК і РНК УСРР, підкреслюючи необхідність для радянської влади зміцнення тісного союзу робітників та селян і ще більшого пристосування державного апарату до потреб, побуту й мови українського народу, ставили завданням посилити українізацію всього державного апарату. Проголосивши мови всіх національностей, що проживали в УСРР, рівноправними і забезпечуючи громадянинові будь-якої національності можливість в його зносинах з державними органами і в зносинах державних установ з ним користуватися рідною мовою, ВУЦВК і РНК УСРР ухвалили вважати українську мову основною для офіційних зносин. Відповідно до цього ВУЦВК і Раднарком УСРР вважали необхідним перевести діловодство державних органів влади і установ на українську мову, зобов’язати їхніх керівників організувати вивчення працівниками української мови. Встановлювався порядок, що надалі ніхто з громадян, хто не володіє цією мовою, не може бути прийнятий на службу в державну установу, а особи, які вже перебували на державній службі, мали вивчити українську мову протягом року. На основі прийнятих рішень у 1924-1925 рр. було зроблено деякі кроки в здійсненні українізації, зокрема впроваджено українську мову у більшості установ і шкіл. На українську мову було переведено діловодство у багатьох райвиконкомах, окрвиконкомах, деяких республіканських установах. Для конкретного керівництва виконанням партійних рішень з українізації при Політбюро ЦК КП(б)У було створено комісію з українізації, яку очолив секретар ЦК В.Затонський. Президія ВУЦВК і РНК УСРР 30 квітня 1925 р. створили Всеукраїнську центральну комісію українізації на чолі з головою уряду В.Чубарем. На місцях створювалися губернські і окружні комісії. Х з’їзд КП(б)У, який працював 20-29 листопада 1927 р. в Харкові, у своєму рішенні відзначав, що “у галузі проведення національної політики партія мала за звітні два роки величезні досягнення”. Чисельність українців у КП(б)У тоді становила 54,5% її складу, у комсомолі – 65%. Понад 50% серед відповідальних працівників і працівників окружкомів партії було українців, у складі ЦК КП(б)У – 35%, Політбюро ЦК КП(б)У – 66%. Значні кроки було зроблено в переведенні викладання на українську мову у навчальних закладах, у виданні газет, журналів і літератури українською мовою. Розвивалася освіта й культура всіх національних меншостей, які проживали в Україні. Керівництво УСРР надавало допомогу в культурному й духовному розвитку українського населення в інших республіках СРСР. На середину 1920-х років за межами України проживало кілька мільйонів українців, зокрема, найбільш компактно вони мешкали на Кубані, у Курській і Воронезькій губерніях, на Далекому Сході і в Казахстані. В українських поселеннях працювали українські школи, видавалися газети й книги українською мовою, з України туди посилалися підручники, їхали викладачі тощо. Однак в умовах формування тоталітарної системи і посилення особистої влади Сталіна, для якого існування національних республік і політика коренізації, у тому числі й українізації, була своєрідним маневром, тимчасовою політичною грою, українізація не могла проходити належними темпами й послідовно. Негативно на розвиткові української культури і всьому суспільно-політичному житті України відбилася діяльність одного з найближчих соратників Сталіна Л.Кагановича (родом з єврейського містечка на Київщині), який з квітня 1925 р. по липень 1928 р. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. За підтримки Сталіна Каганович, грубо адмініструючи, вів лінію на дискредитацію керівних діячів КП(б)У, упереджено ставився до української інтелігенції, вишукував націоналістичні ухили й штучно, безпідставно роздмухував боротьбу проти націоналізму. Лиховісну роль для української культури відіграв лист Сталіна Кагановичу та іншим членам Політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 р. Перед цим на прийомі у Сталіна був нарком освіти УСРР О.Шумський, який поставив питання про необхідність замінити на посту генерального секретаря ЦК КП(б)У Кагановича В.Чубарем або іншим українцем. Сталін у листі погодився з деякими міркуваннями Шумського щодо проведення українізації, але звинуватив його в серйозних помилках. По-перше, в тому, що Шумський начебто плутав українізацію партійного та інших апаратів з українізацією пролетаріату і, відповідно, намагався українізувати пролетаріат насильно, згори. По-друге, що начебто Шумський не бачив тіньових сторін руху в Україні за українську культуру, які полягають у тому, що цей рух може набрати місцями характеру боротьби за відчуженість української культури й української громадськості від культури і громадськості загальнорадянської, характеру боротьби проти Москви взагалі. Як приклад Сталін навів невдалі й вирвані з контексту неточно страктовані ним висловлювання українського письменника М.Хвильового про необхідність “тікати” від Москви “якнайшвидше”. Крім того, Сталін вважав, що Шумський помилявся в темпі українізації, поспішав з нею. Каганович використав лист Сталіна для дискредитації Шумського. 2 лютого 1927 р. під його тиском Політбюро ЦК КП(б)У звільнило Шумського з посади наркома освіти УСРР. А на об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У, що працював 26 лютого-3 березня 1927 р., у доповіді Політбюро ЦК, з якою виступав Каганович, і в час її обговорення уже велося про націоналістичний ухил Шумського. І почалася бурхлива кампанія боротьби проти “шумськізму”, “хвильовизму” й “волобуєвщини”, котра, зрозуміло, не сприяла українізації, яка ще деякий час за інерцією проводилася, а на початку 30-х років Сталіним і його прихильниками була грубо обірвана. Її активні учасники були репресовані більшовицьким режимом.

Розвиток культури