Південноросійський союз робітників.

Одеса в середині 70-х років була великим торговельно-промисловим містом, в якому жило понад 200 тис. чол. і налічувалося 167 фабрик і заводів, де працювали понад 3,5 тис. робітників. Серед робітників одеських підприємств ще в 1872 р. почали створюватися гуртки, яких на середину 70-х років налічувалося близько 10. Під керівництвом народників або найбільш свідомих робітників вони організовували взаємодопомогу і підвищення освітнього рівня робітників. Найактивнішим був гурток, що працював з р. на механічному заводі Белліно — Фендеріха під керівництвом передового робітника Д. Ізотова. У травні в 1872 р. в цьому гуртку почав читати лекції з політекономії й історії революціонер-інтелігент Є. Заславський (1844— 1878), у світогляді якого поєднувалися ідеї дрібнобуржуазного соціалізму з зародками пролетарського соціалізму. Діяльність гуртка стала набувати революційного характеру.

Активну революційну пропаганду серед одеських робітників вів також В. Обнорський, що приїхав до Одеси з Петербурга в 1873 р. Рятуючись від поліцейських переслідувань, Обнорський у 1874 р. виїхав за кордон.

На початку травня 1875 р. на сходці на пропозицію Заславського на основі ощадно-позичкової каси, що існувала при чавуноливарному заводі Гулье — Бланшарда і включала кілька груп, було вирішено «заснувати товариство, яке б діяло проти уряду, а ощадно-позичкову касу перетворити в касу цього товариства». Так виник «Південноросійський союз робітників». «Статут братської каси» став статутом «Союзу». Із тексту видно, що його автори були знайомі з «Тимчасовим статутом Міжнародного товариства робітників» (І Інтернаціоналу), написаним К- Марксом, і статутом «Міжнародної асоціації робітників Центральної Женевської секції І Інтернаціоналу».

Статут починався із загальних положень, у яких вказувалося, що порядок, який встановився нині, не відповідає справжнім вимогам справедливості щодо робітників; що робітники можуть досягти визнання своїх прав тільки шляхом насильственного перевороту, який знищить всякі привілеї і переваги і поставить працю основою особистого і суспільного добробуту;

що цей переворот може відбутися тільки при цілковитому усвідомленні всіма робітниками свого безвихідного становища і при повному їх об'єднанні.

Виходячи з цих положень, статут ставив таку мету перед «Союзом»:

1) пропаганда ідеї визволення робітників з-під гніту капіталу і привілейованих класів;

2) об'єднання робітників Південноросійського краю;

3) майбутня боротьба з економічним і політичним ладом, що встановився.

Отже, як видно із статуту, уже перша робітнича організація визнала, хоча і в не дуже чіткому формулюванні, несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, боротьби за політичні свободи і потребу об'єднання робітників. Разом з тим статут не містив належної характеристики тодішнього суспільно-політичного ладу, ролі робітничого класу як керівника всього народу в революційному русі, боротьбу з існуючим ладом відкладав на майбутнє.

Статут визначав структуру «Союзу». У ньому говорилося, що «Союз» «поділяється на товариства, яких тепер два: Одеське і Ростовське». Товариства складалися з гуртків, керованих депутатами (представниками), які обиралися на один місяць. Обов'язки депутата — наглядати за внесками в касу (кожний член «Союзу» мав щотижня вносити 25 коп.), піклуватися, щоб у гуртку виконувалися всі правила, щонеділі бути присутнім на зборах депутатів, які були керівним органом «Союзу».

Членом «Союзу» могла бути кожна трудяща люди»», яка мала близькі стосунки з робітниками, готова боротися проти привілейованих класів за визволення трудящих. Обов'язки кожного члена до «Союзу» і «Союзу» до нього обумовлювалися так: один за всіх і всі за одного. Статут вимагав від членів «Союзу» активності й твердої дисципліни, зокрема в ньому визначалося, що член, який протягом п'яти тижнів не сплачував без поважних причин внесків, виключається із «Союзу».

Керував «Союзом» Є. Заславський, навколо якого групувалися 50—60 найсвідоміших робітників: ливарник Я. Рибицький, брати слюсар М. Наддачин і тесляр С. Наддачин, коваль П. Силенко, складач С. Наумов, слюсар С. Лущенко, робітники залізничних майстерень Ф. Кравченко і М. Короленко, конторщик М. Сквері та ін. Всього «Союз» об'єднував 200—250 робітників і в Одесі поділявся на 6 груп: одна — на заводі Белліно — Фендеріха, друга — на заводі Гульє—Бланшарда, третя — в залізничних майстернях і т. д.

Діяльність «Союзу» полягала насамперед у щотижневих — в суботу або неділю — зборах депутатів від гуртків, що були керівним органом організації. Збиралися вони на квартирах членів «Союзу» або в парках чи трактирах. На цих зборах обговорювалися й вирішувалися різні витання: про прийняття нових членів, про завдання «Союзу», про роботу окремих гуртків, розподілялася між групами нелегальна література і т. п. Так само в трактирах, парках або за містом збиралися й загальні сходки членів «Союзу», на яких читалися революційні відозви, книги, велася революційна пропаганда, обговорювалися політичні питання, конкретні завдання членів «Союзу» тощо. Члени «Союзу» вели революційну пропаганду серед робітників, зокрема безпосередньо на підприємствах. Вони читали нелегальну літературу, в якій розповідалося про тяжке життя трудящих, революційний рух робітників у Західній Європі, про І Інтернаціонал, Паризьку комуну тощо. Зокрема, передові робітники читали й перший том «Капіталу» Маркса в російському перекладі.

Уперше в історії робітничого руху в країні в 1875 р. члени робітничої організації — «Союзу» — керували страйками робітників в Одесі на заводах Белліно — Фендеріха, Гульє — Бланшарда і в друкарні Бирюкова.

«Союз» посилав своїх членів і відправляв видані ним революційні прокламації і в інші міста — до Ростова, Харкова, Керчі, Миколаєва, Таганрога, Херсона.

«Союз» був інтернаціональним як за своїм складом, так і за характером своєї діяльності. На зборах «Союзу» в 1875 р. було прийнято рішення посилати добровольців на допомогу слов'янським народам у їх боротьбі проти турецької неволі і збирати кошти на користь болгарських революціонерів.

Проте у грудні 1875 р. «Союз» був розгромлений. Заарештовано 40 чол., а до суду Особливого присутствія правительст-вуючого сенату, що відбувся в травні 1877 р. в Петербурзі, віддано 15 чол. Це перший судовий процес над членами робітничої організації. Є. Заславський, Я. Рибицький та Ф. Кравченко були позбавлені всіх громадянських прав і засуджені до каторжних робіт: Заславський — на 10 років, Рибицький і Кравченко— на 5 років. Інші були засуджені до поселення в Сибіру, виправно-арештантських робіт або до тюремного ув'язнення. Хворий на сухоти Заславський 13 червня 1878 р. помер у тюремній лікарні в Петербурзі.

Розгром «Південноросійського союзу робітників» не міг загасити прагнення робітників до організації. У 1878— 1880 pp. у Петербурзі діяв «Північний союз російських робітників», організаторами якого були передові робітники В. Обнорсь-кий і С Халтурін.

Ці перші робітничі організації відіграли велику роль в історії революційної боротьби пролетаріату. Робітники вперше створили свої окремі пролетарські організації. Вони стали усвідомлювати роль робітничого класу як провідного класу і, на відміну від революційних інтелігентів-народників, почали ставити завданням боротьбу за політичні свободи.

Народовство

суспільно-політична течія серед молодої західно-української інтелігенції ліберального напрямку, що виникла в 60-х роках 19 століття у Галичині. Проводила культурно-освітницьку роботу, організувала Товариство імені Шевченка у Львові (1873), українські інституції «Просвіта», «Руська Бесіда» та ін. В 1899 році народовці з частиною радикалів організували Українську національно-демократичну партію, яка відіграла основну роль в уряді ЗУНР. З 1919 ця партія стала називатися «Українська трудова партія». В 1925 ввійшла до Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО). Народовcький рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії — москвофільству. Народовці, виходячи з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність всіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили значну культурницьку роботу ліберального напряму. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів: «Вечерниці» (1862-63), «Мета» (1863-64), «Нива» (1865), «Русалка» (1866). організували на зразок київської Громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, в яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, народовці прагнули пробудити національну самосвідомість в української молоді. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861), а при них — український театр (1864), «Просвіту» (1868). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, влаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 у Львові, при фінансовій і моральній підтримці меценатів з Наддніпрянської України, виникло Літературно-Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 реорганізувалося в Наукове Товариство ім. Т. Шевченка. Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 до галицького сейму, на яких українці, очолювані москвофільською Руською Радою, змогли послати тільки трьох своїх представників. Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів: «Батьківщина» (1879) і «Діло» (1880). У 1885 народовці створили нову політичну організацію — Народну Раду. В 1890 лідери Ю. Романчук, Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери». пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та ін., видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині. В 1890 значна частина народовців об'єдналась в Русько-Українську Радикальну Партію, яка різко засудила політику «нової ери» і продовжила опозиційну боротьбу. В 1894 частина народовців на чолі з Ю. Романчуком перейшла до опозиції. В 1899 основна маса народовців з частиною радикалів утворили Українську Національно-Демократичну Партію (відіграла основну роль в уряді ЗУНР). З 1919 ця партія стала називатися «Національно-Трудова Партія». В 1925 р. ввійшла до Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО).