Основні етапи укр. нац. Відродження

1. Шляхетська доба (до 1840-х рр.)

Від появи Енеїди Котляревського 1798 до виступу Т.Шевченка та КМ братства – своєрідний епілог козацької доби.

На землях колишньої Гетьманщини та Слобожанщини було дворянство, що походило з колишньої дворянської старшини, якій характерне незадоволеність станом речей, неприхильність до москалів. Проте ці настрої не знаходили відгомону практичній політиці, якщо не рахувати дипломатичної місії Василя Капніста до Прусії в 1791 р., розбудження деяких надій у зв’язку із походом Наполеона, участь українців у виступах декабристів. Українська свідомість проявлялася як аполітична культурна прив’язаність до рідного краю. Локальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. За часів Миколи 1 літературний рух не переслідувався, бо вважався не шкідливим. Однак – скасування українського традиційного цивільного права, ліквідація Уніатської церква на Правобережжі тощо. У центрі зацікавленості істориків – військово-політичні історія Гетьманщини 17-18 ст. Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української свідомості в тому, що вона творить ланку між козацькою та новітньою Україною. Започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові. В українських творах ми зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї. Історія Русів Псевдо-Конського написана російською мовою. Тут уперше традиційна оборона козацьких прав та вольностей перехрещується з європейським лібералізмом доби Просвітництва. Ідеї демократичного та федералістичного панславізму. Подібні процеси і на Правобережжі. Українська школа в польській літературі. Політична ідеологія – ідеалізація РП. Союз поляків, литовців та українців. Після повстання польської шляхти 1830-1831 рр. та у 1863 заради відновлення РП – опір українського селянства.

2. Народницька доба (1840-1880 рр.)

Провід національного руху переходить під провід нової соціальної верстви – інтелігенції, яка формувалася з вихідців із народних низів. Вогнищами скупчення були університети – Харківський, Київський. У 1845 – виникає політична організація – КМ братство. Прапороносець – Т.Шевченко - кріпацький син. «етапи розвитку народницької доби – романтичний (покоління КМ) та позитивістський (покоління Старої Громади). Літературна прояви доби – Шевченко, «Книга буття українського народу» Костомарова. Позитивістське покоління прийшло в 1860-ті, але розквіту досягло в 1870-ті. Основна риса народницької доби – наголошування поняття народу, причому ототожнення терміну із селянством. Історики від Лазаревського до Антоновича дивились на укр. минуле як на серію стихійних народних рухів у боротьбі за громадську свободу. Раніше свідомість була повернена на колишню козацьку державу. Тепер же вона була обернена на життєвий та багатонадійний народ. Народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх земель українського поселення. На Правобережжі визволення селянства було не тільки тактичним засобом підпорядкованим польським політичним цілям, але самоціллю – послідовно народницька позиція. Так звані хлопомани. Провідним діячем хлопоманів був В.Антонович – «Ми з народом, а тому що народ проти вас, не можемо маршувати з вами» - слова Антоновича польському другові. У 1870-ті – діяльність цілої мережі громад. 1879 – нарада в Києві з ініціативи Громади, на якій запропоновано посередництво між ліберальними земцями та революційним виконкомом. Речником політизації українства був М.Драгоманов. За Олександра ІІІ – реакційний режим.

3. Модерністична доба (1890-ті – 1914 рр.)

Інтелігентська верства залишається двигуном українського руху. Приходить нове покоління, чисельніше, більш сміливе та ініціативне. Перша спроба політичного з’єднання – недовговічне «Братство тарасівців» 1892р. 1899 – у Харкові засновано РУП, що згодом перейшла на марксистські позиції та перейменувалася на УСДРП. Після 1905 зав’язки й інших партій – ліберальної, аграрного соціалізму, націоналістичної (УНП). Головне досягнення доби – пролом штучної стіни, якою російський царизм утримував національний рух української інтелігенції. На політичну арену виходить новий тип революційного юнака з Кобзарем в одній руці та Комуністичним маніфестом в іншій. Постаті М.Порша – ідейного лідера УСДРП, В.Винниченка. Епоха напередодні світової війни мабуть найщасливіша в новітній українській історії.

Москофільство

Першим пропагандистом общерусских ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який в 1835 і 1839–40 побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією. Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848–1849 в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросій-ську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодер-жавство.

В умовах реставрації абсолютизму 1849–1859 москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об'єдинительських ідей. В листопаді 1848 на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковно-слов'янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи — Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса — Зоря Галицька, львівський та віденський Вістники, Лада, Сімейна бібліотека, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання "руської словесності" в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися й на Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою Вістник державних законів (1850–58) та часописи Церковная газета (1856–58) і Церковний вістник (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 1860-х рр. Молоді українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі "старору-синів" і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–87), Страхопуд (1863–65), Золотая грамота (1865–66), Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871–1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893–1913), Руское Слово (1890–1914), Прикарпатская Русь (1909–15), Голос Народа (1909–14).

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що "Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь" та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини. У 1870 москвофілт заснували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами "Общество им. Качковського" 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найбільш активних прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провід-ними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про "патріотизм і вірнопідданство" лідерів "старої Русі" і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: "Руська Бесіда" і "Руська Рада". На москвофільських позиціях залишилась нечисельна групка діячів (В. Продан, І.Глібовицький, Г. Купчанко), що гуртувалася навколо часописів "Православная Буковина" 1893–1901, "Буковински Відомости" (1895–1909), "Православная Русь" (1909–10), "Русская Правда" (з 1880).

В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил.

82. Полтавська Чернігівська і Харківська громади:

Полтавська громада: літо 1861 р. кілька десятків осіб: Лобода, Пильчиков, Кониський, Милорадович. Відбуваються ре-гулярні збори та робота в недільних школах. 1860 – перша недільна школа, 1861 – засновано Кониським суботню школу. Пропаганда укр. мови, видання підручників, орг. народних читань. Неоднозначне ставлення до суспільно-політичного напрямку основи. Виступи на сторінках Основи, зв язки з галицькими періодичними виданнями та з іншими громадами. Осуд панства що і після реформи не бажало ділитися землею.

Чернігівська громада: 1861. Тищинський, Глібов, Лазаревський, Маркевич. Збір фольклорно-етнографічних матеріалів, випуск книжечок «метеликів» - для селян. Недільні школи, культурно-просвітня діяльність вистави, благодійна діяльність. 1861-1863 видання газети Черниговский листок (Л. Глібов) – укр.. мова до 1863 р.

Харківська громада: 1861 р. О. Потебня, А. Шиманов, В. Гнилосиров. Збори громадівців: голова, писар – намагання додати організованості. Програмна записка А. Шиманова: настав час відродження, самвизначення народностей, укр. мова, рівень укр. свідомості низький, укр. верхівка відчужилась, роль ентузіастів. Діяльність в недільних школах і товариствах грамотності, пропаганда, піднесення укр. діячів, зокрема Шевченка. В Харкові – 4 недільні школи. Поїздки по україні і вивчення народного побуту і історії. Розповсюдження творів укр. діячів. Захоплення фольклором: план створити товариство шанувальників укр.. словесності. Благодійність, зібрання коштів на видання книг, активна полеміка з опонентами, зв язок з Основою. Проіснувала до 1864 р.