Практика у процесі пізнання.

Поняття практики. Метою пізнання, як відомо, є досягнення об’єктивної істини. Це здійснюється з допомогою низки логічних прийомів, різних форм і методів, як на рівні емпірії, так і на рівні теорії, застосування до процесу пізнання законів, категорій і принципів діалектики. Але серед всього цього арсеналу пізнання чільне місце належить практиці. Остання дає пізнанню необхідний практичний матеріал. Завдяки їй гносеологія стала наукою, котра розкриває об’єктивні закони походження і формування знань, логікою і методологією пізнання. Що таке практика?
Поняття “практика” (від грец. – діяння, активність) не має однозначного тлумачення у філософії. Є вузьке розуміння поняття практики, котре зводиться до експерименту, що є, безумовно, недостатнім. Бо людська практика, це не лише експеримент. В широкому розумінні практика розглядається як цілісна система діяльності людини, досвід всього людства. В такому контексті в поняття “практика” включається як наукова діяльність, так і матеріально-виробнича, соціальна, політична, революційна і т.д., тобто вся предметна, цілепокладаюча діяльність людини, що має своїм змістом освоєння нею природних та соціальних об’єктів. В цьому сенсі практика – це сукупність матеріально-виробничої, суспільно-політичної, експериментально-наукової, чуттєво-споглядальної, духовно-предметної діяльності людини.
В процесі практики відбувається реалізація сутнісних сил людини, її знань, навичок, вміння, які вона опредметнює (створює свій “світ речей”). З іншого боку, людина в процесі практики освоює результати попередньої людської діяльності – розпредметнює їх (збагачується предметним світом інших). Завдяки цьому попередня людська діяльність стає її надбанням, фактором подальшого розвитку людських сутнісних сил. Практика, таким чином, виступає як специфічно людський спосіб освоєння світу, його опредметнення і розпредметнення.

27. Сутність людини та сенс її життя.*

Сенс життя, сенс буття — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для становлення духовно-морального обличчя^? особистості.

Питання про сенс життя також може розумітися як суб'єктивна оцінка прожитого життя та відповідності досягнутих результатів початковим намірам, як розуміння людиною змісту та спрямованості свого життя, свого місця у світі, як проблема впливу людини на навколишню дійсність та постановки людиною цілей, що виходять за рамки його життя. У цьому випадку мається на увазі необхідність знайти відповідь на питання:

«У чому полягають життєві цінності?»,

«Що є метою життя?» (Або найбільш спільною метою життя людини як такої, людини взагалі),

«Навіщо (Для чого) мені жити?».

Питання про сенс життя - одна з традиційних проблем філософії, теології та художньої літератури, де вона розглядається переважно з точки зору визначення, у чому полягає найбільш гідний людини сенс життя.

Уявлення про сенс життя складаються в процесі діяльності людей і залежать від їх соціального становища, змісту розв'язуваних проблем, способу життя, світорозуміння, конкретної історичної ситуації. У сприятливих умовах людина може бачити сенс свого життя в досягненні щастя і благополуччя; у ворожому середовищі існування, життя може втратити для нього свою цінність і сенс.

Давньогрецький філософ і вчений-енциклопедист Арістотель, наприклад, вважав, що метою всіх людських вчинків є щастя (eudaimonia), яке полягає у здійсненні сутності людини. Для людини, суть якої - душа, щастя полягає в мисленні і пізнанні. Духовна робота, таким чином, має перевагу над фізичною.

Епікур та його послідовники проголошували метою людського життя отримання задоволення (гедонізм), яке розуміється не тільки як чуттєва насолода, а й як порятунок від фізичного болю, душевного неспокою, страждань, страху смерті. Ідеал - життя в «затишному місці», в тісному колі друзів, неучасть у державному житті, віддалене споглядання. Самі Боги, за Епікура, - блаженні істоти, що не втручаються у справи земного світу.

За Шопенгауером, життя - це пекло, в якому дурень женеться за насолодами і приходить до розчарування, а мудрець, навпаки, намагається уникати бід через самообмеження - мудра людина усвідомлює неминучість лиха, а тому вгамовує свої пристрасті і обмежує своїх бажання. Життя людини, за Шопенгауером, - це постійна боротьба зі смертю, невпинне страждання, причому всі зусилля звільнитися від страждань призводять лише до того, що одне страждання замінюється іншим, тоді як задоволення основних життєвих потреб обертається лише пересиченням і нудьгою.

Позитивістські погляди. речі в особистому житті можуть мати сенс (важливість), але саме життя не має жодного сенсу відмінного від цих речей. У цьому контексті говориться, що чиєсь персональне життя має сенс (важливе для самої людини або інших) у формі подій, що трапляються протягом усього цього життя, і результатів цього життя в термінах досягнень, спадщини, сім'ї і т.д.

Філософи-прагматики вважають, що замість пошуків істини про життя ми повинні шукати корисне розуміння життя. сенс життя - це віра в ціль життя, яка не суперечить чиєму-небудь досвіду змістовного життя.

Більшість релігій охоплюють і висловлюють певні поняття про сенс життя, пропонуючи метафізичні причини для пояснення того, чому існують люди і всі інші організми. Можливо, фундаментальне визначення релігійної віри - це переконання в тому, що життя служить «вищій, божественній меті».