Види юридичної відповідальності за екологічні правопорушення: кримінальна, адміністративна, цивільна, дисциплінарна.

Проблема відповідальності — одна з найбільш складних проблем як загальної теорії права, так і галузевих юридичних наук. В останні роки у нашій юридичній науці цій проблемі приділяється пильна увага. Дослідження вчених-юристів зро­били значний внесок у розробку теорії юридичної відповідаль­ності. Але цю проблему не можна вважати вичерпаною. До цього часу ще не вироблено єдиного визначення поняття юридичної відповідальності, немає також єдиного погляду і щодо її змісту.

Деякі автори трактують відповідальність дуже широко. Во­ни дотримуються думки, що відповідальність полягає в цілко­витому усвідомленні своїх вчинків, в зобов'язанні кожного члена суспільства точно і сумлінно виконувати встановлені законом правила поведінки. На нашу думку, прибічники тако­го розуміння відповідальності не беруть до уваги, що людина відповідає не тільки за протиправні вчинки і дії, а й за за­конні, більше того — цілком зразкові. В такому розумінні від­повідальності явно вбачається відрив відповідальності від пра­вопорушення. Інститут юридичної відповідальності регулює, суспільні відносини, які виникають лише внаслідок правопору­шень.

Не є юридичною відповідальністю і добровільне виконання зобов'язання як, наприклад, зобов'язання про відшкодування збитків. Про яку ж відповідальність в такому випадку може йти мова? Для юридичної відповідальності характерний стан примусу до виконання зобов'язання. Вона пов'язана з влад­ними діями правоохоронних органів.

Не кожне примусово виконуване зобов'язання є відпові­дальністю. Виникнення зобов'язання всупереч волі особи не завжди надає йому характеру відповідальності. Варто погоди­тися з існуючою в юридичній літературі думкою, що не слід розглядати як міру відповідальності виконання зобов'язання, яке існувало до правопорушення, навіть коли виконання цього зобов'язання відбувалося під примусом. Ці наслідки є оперативними санкціями, а не мірами відповідальності.

Підміна істинної відповідальності примусовим виконанням невиконаного зобов'язання особливо характерно для цивіль­но-правових відносин. У цьому випадку найчастіше зустріча­ється уявна відповідальність, що може призвести до небажа­них наслідків. Концепція, згідно з якою примусове виконання зобов'язання розглядається як відповідальність, має ряд негативних моментів; по-перше, сфера відповідальності без­підставно розширюється в теоретичному плані, по-друге, на практиці винні особи нерідко взагалі звільняються від відпові­дальності під приводом недопущення подвійної відповідально­сті за одне й те саме правопорушення.

Юридична відповідальність виражається в додаткових, стосовно того зобов'язання, що виконується примусово, втра­тах особистого або майнового характеру. Такий стан належ­ним чином треба врахувати законодавчим і провозастосов-ним органам, щоб винна особа не змогла ухилитися від від­повідальності. Примусове виконання зобов'язання необхідно доповнити чітко визначеними мірами відповідальності.

Інші автори, навпаки, поняття відповідальності звужують, ототожнюючи її з покаранням. Так, Б. Т. Базилєв зазначає:

«Відповідальність може виникнути, але не відбутись, якщо не реалізовано покарання. Наприклад, особа, яка вчинила зло­чин вперше, може бути звільнена від відповідальності і пока­рання з передачею матеріалів справи в товариський суд». У цьому випадку винна особа звільняється від покарання, але не від відповідальності. Якщо є протиправне діяння і до особи застосовуються передбачені законом примусові заходи — значить, є й юридична відповідальність.

Покарання реалізується в рамках відносин відповідаль­ності, але ці питання не адекватні, відповідальність і покаран­ня знаходяться в співвідношенні загального і часткового, де загальним є відповідальність, а частковим — покарання. Від­повідальність можлива і без покарання.

У літературі переважає трактування юридичної відпові­дальності як заходу державного примусу. Таке тлумачення цілком правильне, якщо мова йде про кримінально-правову, адміністративно-правову або цивільно-правову відповідаль-

ність, оскільки змістом цих видів відповідальності є державний осуд правопорушника. Але воно неприйнятне щодо відпові­дальності перед громадськістю, в якій виражена не державна воля, а воля окремого колективу, що діє відповідно до своїх статутних норм. У нашій державі правові санкції нерідко за­стосовуються не державними органами, а громадськими ор­ганізаціями та їх органами. Тому, на наш погляд, суть юри­дичної відповідальності точніше висловив С. Н. Братусь:

«Юридична відповідальність — це той же обов'язок, але ви­конується він в силу державного або прирівнюваного йому громадського примушування».

Юридична відповідальність чітко регулюється нормами права. Вона допустима лише за діяння, які заборонені зако­ном, і тільки в межах, визначених законом. Це забезпечує справедливість відповідальності як з точки зору встановлення її в законі чи іншому правовому акті, так і з точки зору за­стосування її до винних осіб. Несправедливість, допущена при визначенні міри покарання, підриває ефект державного або громадського примушування стосовно того, хто відповідає за вчинок, і всіх інших учасників суспільних відносин. Покарання тоді досягає мети, коли воно є законним, доцільним і спра­ведливим.

' Юридична відповідальність виконує три функції: запобіжну, вщновлювальну і каральну.

Встановлення змісту функцій правової відповідальності та їх поєднання має важливе значення для визначення напряму розвитку законодавства про відповідальність і послідовного вирішення задач зміцнення законності.

Зазначені функції взаємозв'язані і доповнюють одна одну. Разом з тим кожна з них несе своє навантаження, вирішує свої конкретні завдання. Визначаючи взаємозв'язок усіх функцій, вчені-юристи мають різні погляди щодо питання, яка функція є основною, найголовнішою. С. С. Алексєєв та деякі інші правознавці вважають, що головною, основною функцією правової відповідальності є штрафна (каральна). Автори нав­чального посібника «Общая теория государства й права» та інші визнають домінуючою запобіжну функцію.

В юридичній літературі наводяться протилежні точки зору на майнову відповідальність. Одні автори вважають її основ­ною функцією запобіжну, інші — відновлюв&льну. Висловлю­ється також думка, що майнова відповідальність має одночас­но на меті запобігання правопорушенням, виховання і май­нове відшкодування, тобто фактично визнається їх рівноцінне значення.

На нашу думку, запобіжна функція е основною для будь-якого виду юридичної відповідальності. Головна мета охорон­ного правовідношення полягає не в тому, щоб притягнути ко­гось до відповідальності, а в тому, щоб не допустити дій, за вчинення яких передбачається відповідальність. Запобігаючи правопорушенням, держава отримає вигоду, дуже корисну для суспільства в цілому і для кожного з його членів зокрема. Необхідно постійно підкреслювати в теорії і неухильно запро­ваджувати в практику твердження про превалюючу роль за­побіжної функції. Чим краще вирішується справа профілакти­ки правопорушень, чим вище рівень свідомості громадян, тим менше доводиться застосовувати караючу силу закону.

Юридична відповідальність виступає попередженням для осіб, схильних до правопорушень, особливо для тих, які вже притягувалися до відповідальності, оскільки на випадок по­вторного правопорушення, як правило, відповідальність підви­щується.

Необхідно переглянути норми права, які у випадку по­вторного правопорушення передбачають таку ж відповідаль­ність, як і за правопорушення, що вчинене вперше. Повторне порушення завжди повинно каратися суворіше.

Визнання запобіжної функції юридичної відповідальності як основної має принципове значення. По-перше, ще раз під­креслюється головний принцип нашого права — запобігання правопорушенням. По-друге, визнання прерогативи запобіж­ної функції сприяє подальшому вдосконаленню законодав­ства. І це закономірно. Запобіжна функція права постійно розвивається і вдосконалюється. Вона вичерпає себе лише тоді, копи в нашому суспільстві не буде порушень.

Ще одну функцію юридичної відповідальності — відновлю-вальну — в юридичній літературі часто називають компенса­ційною, звужуючи тим самим її зміст. Компенсувати можна втрати, понесені внаслідок правопорушення. Відновлювальна ж функція має на меті поновлення порушених суб'єктивних прав організацій і громадян, а це поняття значно ширше, ніж компенсація втрат. Наприклад, відновленню підлягають права природокористувачів (землекористувачів, водокористувачів, лісокористувочів тощо), незалежно від того, чи було завдано їм матеріального збитку.

Залежно від галузевої належності відновлювальних захо­дів розрізняють характер і спосіб відновлених порушених прав. Відновлення в цивільному праві — це відшкодування збитків, повернення в попередній стан (за недійсності угод), і виконання окремих робіт, здійснення примусовим способом

визнання права за особою тощо. Цивільно-правові поновлю­вальні захопи надходять головним чином від судових органів.

Відновлення в адміністративному праві характеризується відміною вищестоящими органами державного управління не­законних актів, що порушують право природокористувачів, прийнятих нижчестоящими органами державного управління. Вищестоящий орган, відміняючи незаконний акт, тим самим домагається поновлення порушених прав. Норми відновлю-вального характеру, за допомогою яких забезпечується від­новлення порушених прав, також містяться в земельному, екологічному та деяких інших галузях права.

Зрозуміло, що сама по собі відміна незаконних актів від­повідальністю вважатися не може. Відновлення порушених прав буде вважатися відповідальністю лише у разі, якщо воно супроводжуватиметься додатковими заходами карального ха­рактеру для особи, яка порушила права певного природоко-ристувача. Саме так ми розуміємо суть відновлювальної функції юридичної відповідальності.

Третьою функцією юридичної відповідальності, як уже зга­дувалось, є каральна. У вітчизняному праві перенесення центру уваги на запобігання правопорушенням не зменшує значення покарання за вчинене правопорушення. Недооцінка покарання без урахування конкретних умов також може за­шкодити.

Питання про визнання і, навпаки, заперечення мети покарання породило численну літературу з висловленням різ­них протилежних точок зору з цього приводу. Не вдаючись до їх аналізу, розглянемо реальні факти дійсності: покарання передбачене нашим законодавством і застосовується в прак­тиці. Як неможливо заперечувати існування злочинності та інших правопорушень, так неможливо відмінити і покарання. Ігнорування негативних явищ — не кращий спосіб боротьби з ними. Набагато важливіше вести пошуки найбільш ефектив­них засобів боротьби з правопорушеннями.

Юридична відповідальність є одним із правоохоронних ін­ститутів, що забезпечують охорону прав природокористувачів. Вона виникає на конкретній стадії розвитку охоронних право­відносин. Якщо охоронні правовідносини виникають з момен­ту надання екологічних прав, то правовідносини відповідаль­ності — з моменту порушення цих прав.

В юридичній літературі існує інша точка зору. Так, 1. С. Самощенко і М. X. Фарушкин дотримуються думки, що охоронні правовідносини виникають з моменту правопору­шення, а юридична відповідальність виникає лише з моменту

визнання факту правопорушення і встановлення особи, що його вчинила.

На наш погляд, це трохи спрощене розуміння охоронного моменту в праві. Він наступає набагато раніше вчинення правопорушення, а саме зі вступом в дію правоохоронної норми. Охоронне значення права полягає не в тому, що по­рушення його обов'язково повинно викликати застосування заходів відповідальності. Воно полягає у створенні умов, які не допускають вчинення правопорушення, а також у відвер­танні настання юридичних наслідків для правопорушника, пе­редбачених санкцією правоохоронної норми.

У системі охоронних правовідносин юридичній відпові­дальності передують такі правоохоронні інститути, як законо­давче закріплення екологічних прав природокористувачів та забезпечення законності в екологічних відносинах, тобто здійснення законоположень на практиці. Кожний з них вико­нує свою роль, вирішує свої завдання у сфері охорони нав­колишнього природного середовища.

Законодавче закріплення екологічних прав природокорис­тувачів — першооснова їх правової охорони. Чим вірогідніші правові акти, чим повніше відображають вони права приро­докористувачів, тим сприятливіші умови складаються для по­силення охорони зазначених прав. І навпаки, неврегульовані питання у сфері екологічних відносин і вади в охоронному за­конодавстві послаблюють їх охорону. Тому в правових актах повинні закріплюватися ті питання охорони навколишнього природного середовища, яким необхідно надати загально­обов'язкового характеру.

Важлива роль в охороні екологічних прав природокорис­тувачів і екологічних відносин у цілому належить інституту за­конності. Після законодавчого закріплення не менш важли­вим е втілення правових норм в життя. Свій виховний і ре­гулюючий вплив закон виявляє тільки в процесі практичного виконання.

У нашому суспільстві переважна більшість громадян сві­домо дотримується встановлених і прийнятих правил поведін­ки. Основною формою впливу, в тому числі і щодо осіб, які порушують встановлені правила, є переконання. Вітчизняне право грунтується переважно на переконанні, свідомості, добровільному виконанні і меншою мірою — на примушуван­ні. Тому справедливим є твердження, що праву притаманна обов'язковість, а не примушування.

У зв'язку з цим не можна погодитись з Б. Т. Базилевим в тому, що «всі охоронні інститути тієї чи іншої галузі права мають предметом свого регулювання негативні конфліктні

суспільні відносини». Це стосується тільки інституту юридичної відповідальності, який регулює суспільні відносини, що вини­кають внаслідок правопорушень. А тому однією з характерних особливостей цього інституту є виконання каральної функції.

Теоретичне значення відмінностей між юридичною відпо­відальністю і такими правоохоронними інститутами, як зако­нодавче закріплення екологічних відносин і забезпечення вті­лення законодавчих актів у життя полягає в тому, що їх роз­виток пов'язаний з різними специфічними закономірностями юридичної надбудови нашого суспільства. Законодавче регу­лювання систематично розвивається і удосконалюється. По­стійно удосконалюються і методи виконання еколого-правових актів. Таким чином, закріплювальна і регулююча роль права в сфері екологічних відносин постійно еволюціонує, тоді як юридична відповідальність примушування, навпаки, звужуєть­ся, скорочує свою дію у зв'язку із зростанням свідомості гро­мадян, з діяльністю органів держави і громадськості щодо за­побігання правопорушенням. Однак юридична відповідальність ще не втратила свого значення. Примушування до бездоган­ного виконання правових норм повністю вичерпає себе лише з ліквідацією екологічних правопорушень.

В умовах розвитку демократії, розширення прав і свобод зростає соціальна відповідальність. Воля і відповідальність — взаємопов'язані, сполучені соціально-юридичні явища. Чим ширше межі волі людини, тим більша відповідальність покла­дається на неї за порушення цих меж. Свобода в правовій сфері може здійснюватися тільки в рамках закону.

Юридична відповідальність є однією з юридичних гарантій суворого, неухильного додержання і виконання норм права та ефективним засобом забезпечення їх реалізації.

Практика застосування юридичної відповідальності вису­ває перед юридичною наукою низку проблем. Однією з них є проблема справедливості відповідальності, суміжності між скоєним і визначенням ступеня відповідальності на практиці.

Привертає до себе увагу і проблема неминучості на­стання відповідальності за вчинене правопорушення. Недо­держання цього принципу сприяє скоєнню нових правопору­шень.

Юридична відповідальність є важливим засобом боротьби з порушеннями екологічного законодавства, формою застосу­вання юридичних санкцій до правопорушників. Існують кримі­нально-правова, адміністративно-правова, цивільно-правова, еколого-правова і дисциплінарна відповідальність. Існування декількох видів юридичної відповідальності пояснюється перш за все характером правопорушень, які поділяються на злочи­

ни і проступки. Підвищена небезпека злочинів для суспільства вимагає застосування до винних найбільш суворого виду відповідальності — кримінальної. Боротьбу ж з проступками можна успішно вести іншими, менш жорсткими засобами.

Наявність видів юридичної відповідальності за порушення екологічного законодавства зумовлена також різницею в методах правового регулювання. Варто погодитись із С. С. Алексеєвим, який вважає, що в «... особливостях відповідальності виража­ється своєрідність того чи іншого правового регулювання, ха­рактерні риси даної галузі права. Тому поділ видів відпові­дальності в залежності від того, до якої галузі права вони на­лежать є основним кваліфікаційним підрозділом».

Кримінально-правова відповідальність у галузі охорони навколишнього природного середовища настає за екологічний злочин, тобто суспільне небезпечне діяння (дію або бездіяль­ність), передбачене кримінальним законом. Поняття екологіч­ного злочину розкривається через його складові елементи:

об'єкт і об'єктивну сторону, суб'єкт і суб'єктивну сторону складу екологічного злочину.

Об'єктом екологічного злочину е природні багатства (зем­ля, вода, ліс, тваринний світ, атмосферне повітря тощо), або навколишнє природне середовище в цілому.

Об'єктивна сторона екологічного злочину включає три умови: злочинне порушення екологічного законодавства; за­подіяння шкоди природному середовищу або реальну загрозу її заподіяння; наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою порушника і результатом, який настав.

Суб'єктами екологічних злочинів є фізичні особи. Серед екологічних складів злочинів немає таких, за якими відповідальність несли б лише посадові особи. Однак є такі склади злочинів, відповідальність за які покладається го­ловним чином на посадових осіб. Зрозуміло, що в таких ви­падках вони притягуються до відповідальності за статтями Кримінального кодексу України про службові злочини: за зло­вживання владою або службовим становищем, за перевищен­ня влади або службових повноважень, за халатність. До та­ких складів відносяться, наприклад, забруднення водойм, за­бруднення атмосферного повітря.

Суб'єктивна сторона екологічного злочину характеризу­ється тим, що кримінальний закон передбачає обидві форми вини — навмисну і необережну. Причому є злочини, які пе­редбачають тільки навмисну вину — знищення лісних маси­вів, вчинене шляхом підпалу, умисна потрава посівів або умисне пошкодження захисних лісонасаджень, незаконні ви-

рубування лісу, полювання, рибний, звіриний або інший вод­ний добувний промисел тощо.

І навпаки, є злочини, які можуть бути вчинені тільки з не­обережності або недбалості, наприклад, необережне знищен­ня або пошкодження лісових культур.

Є такі склади злочинів, які набувають екологічного зна­чення лише тоді, коли при їх вчиненні завдається шкода ото­чуючому природному середовищу. До них відносяться, зокре­ма, самовільний захват землі, порушення правил розробки надр та деякі інші злочини.

Екологічні правопорушення з ознаками суспільно-небез­печних діянь не завжди підпадають під дії кримінального за­кону. Наприклад, поза увагою Кримінального кодексу зали­шились забруднення земель і порушення правил радіаційної безпеки.

Приховування достовірної інформації про стан навколиш­нього природного середовища також передбачає застосуван­ня заходів кримінального покарання. Уроки Чорнобильської катастрофи повинні враховуватися при удосконаленні кримі­нального законодавства. Необхідно, щоб ознаки суспільне не­безпечних дій у галузі екології завжди були в полі зору кри­мінального закону.

' Поряд з формуванням нових складів екологічних злочинів, необхідно посилити кримінальну відповідальність за раніше передбачені склади екологічних злочинів. Санкції деяких із цих складів злочинів не відповідають наслідкам їх вчинення.

Є істотні недоліки в застосуванні кримінально-правових заходів щодо вчинення екологічних злочинів. В умовах госпо­дарської скрути нерідко уявна економічна доцільність бере верх над екологічними пріоритетами, внаслідок чого залиша­ються непокараними навіть явні екологічні злочини.

Адміністративно-правова в дпов дальність у галузі охорони навколишнього природного середовища наступає за адмініст­ративне правопорушення. Загальне поняття адміністративного правопорушення дано в ст. 9 Кодексу України про адмініст­ративні правопорушення.

Адміністративним правопорушенням (проступком) визна­ється протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський по­рядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено ад­міністративну відповідальність. Адміністративне правопору­шення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи

бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.

Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, якщо особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяль­ності, або легковажно розраховувала на їх відвернення чи не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч мала б і могла їх передбачати.

Конкретні склади адміністративних екологічних правопору­шень із зазначенням суб'єктів відповідальності, санкцій, пра-вочинностей органів щодо застосування заходів адміністра­тивної відповідальності передбачені в Кодексі України про адміністративні правопорушення (глава VII). Причому склади адміністративних правопорушень у галузі охорони навколиш­нього природного середовища конкретизовані стосовно кож­ного об'єкта природи. Наприклад, псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель, порушення правил використання земель; порушення вимог щодо охорони надр;

порушення правил охорони водних ресурсів; незаконна по­рубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодня­ку, порушення вимог щодо пожежної безпеки в лісах, охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію підпри­ємств і споруд тощо. Кодекс України про адміністративні пра­вопорушення нараховує 53 склади екологічних правопору­шень. Для адміністративного правопорушення характерним є відсутність ознак злочину, які притаманні кримінальному пра­вопорушенню.

Суб'єктами адміністративних правопорушень у сфері охо­рони природи можуть бути тільки громадяни і службові особи. Останні піддягають адміністративній відповідальності за адмі­ністративні правопорушення, пов'язані з недодержанням уста­новлених правил у сфері охорони природи, здоров'я населен­ня та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків.

Іноземні громадяни і особи без громадянства, які перебу­вають на території України, підлягають адміністративній відпо­відальності на загальних підставах з громадянами України.

Адміністративне законодавство передбачає такі заходи адміністративного впливу за екологічні правопорушення: по­передження, штраф, заборона діяльності, що завдає шкоди природному середовищу чи здоров'ю людей; вилучення забо­ронених знарядь полювання або рибальства, незаконно добу­тої продукції; позбавлення права займатися певним видом ді­яльності, пов'язаної з використанням природних ресурсів. Найбільш розповсюдженим видом адміністративної відпові-

дальності за екологічні проступки е штраф. Сума штрафу мо­же бути більшою або меншою, ніж завдана шкода та призна­чатися за відсутності будь-якої шкоди. Це пояснюється тим, що штраф не є мірою компенсації. Стягнення адміністратив­ного штрафу не звільняє винну особу від обов'язку відшкоду­вати заподіяні збитки.

Адміністративна відповідальність за екологічні правопору­шення застосовується за рішенням Рад народних депутатів та їх адміністративних комісій службовими особами спеціальних органів охорони природи або санітарного нагляду.

Порядок притягнення до адміністративної відповідальності за екологічні проступки та інші суміжні питання регулюються нормами адміністративного права.

Адміністративні стягнення є мірою відповідальності та за­стосовуються з метою виховання особи, яка вчинила адмі­ністративне правопорушення, в дусі додержання законів, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень самим правопорушником та іншими особами.

Цивільно-правова відповідальність у сфері охорони навко­лишнього природного середовища передбачена нормами ци­вільного права (зокрема, статті 440 і 441 Цивільного кодексу України). Суть цього виду юридичної відповідальності полягає головним чином у відшкодуванні збитків, заподіяних в резуль­таті порушення законодавства, спрямованого на охорону при­роди.

У ст. 440 Цивільного кодексу України зазначено: «Шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, за­подіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка за­подіяла шкоду, у повному обсязі».

Стаття 441 Цивільного кодексу України вказує на відпові­дальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників:

«Організація повинна відшкодувати шкоду, заподіяну з вини її працівників під час виконання ними своїх трудових (службо­вих) обов'язків». Відповідальність організацій за шкоду, запо­діяну з вини її працівників, має для екологічних відносин особливе значення. Вона є гарантією відшкодування збитків, завданих природі, тому що громадянин-правопорушник часто виявляється неспроможним це зробити через матеріальні об­ставини.

Цивільно-правову охорону навколишнього природного се­редовища зміцнює застосування принципу солідарної відпові­дальності, суть якого полягає в тому, що особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед по­терпілим (ст. 451 Цивільного кодексу). Застосування цього

принципу сприяє відшкодуванню в повному обсязі завдано? шкоди.

У системі цивільно-правових заходів охорони навколиш­нього природного середовища особливе місце посідає відпо­відальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної еколо­гічної небезпеки, яка випливає із ст. 450 Цивільного кодексу України. Відповідно до цієї статті організації і громадяни, ді­яльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для ото­чення (транспортні організації, промислові підприємства, бу­дови, власники автомобілів тощо), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Враховуючи те, що переважна більшість підприємств, які негативно впливають на оточуюче природне середовище, є джерелами підвищеної екологічної небезпеки, зазначена цивільно-правова норма має значні природоохоронні можли­вості.

Норми цивільного законодавства передбачають відпові­дальність за шкоду, заподіяну громадянам в результаті за­бруднення та іншого екологічно шкідливого впливу оточуючо­го природного середовища. Це, зокрема, ст. 442 Цивільного кодексу України і Закон України «Про охорону навколишньо­го природного середовища», в якому зазначено, що екологіч­ні права громадян забезпечуються компенсацією шкоди, за­подіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення за­конодавства про охорону навколишнього природного середо­вища.

При відшкодуванні шкоди, заподіяної здоров'ю громадян, компенсації підлягають витрати на лікування і відновлення здоров'я, витрати на відшкодування матеріальних розходів у зв'язку з втратою працездатності, інші збитки.

Одним з різновидів цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну природі, є майнова відповідальність у вигля­ді спеціальних такс. На застосуванні такс грунтується, зокре­ма, відшкодування за знищення лісу, незаконні полювання і рибальство, за знищення і пошкодження дерев та інших зе­лених насаджень у містах і селищах. Такси встановлюються нормами екологічного законодавства. Їх розмір залежить від витрат, які зробила держава в зв'язку з доглядом за конкрет­ними природними об'єктами, від їх цінності, важливості вико­нуваних ними функцій, можливості чи, навпаки, неможливості їх відновлення тощо.

Таким чином, юридична відповідальність за шкоду, запо­діяну природному середовищу, виражається у формі майнової

і цивільно-правової відповідальності. Якщо порядок відшкоду­вання збитків екологічним законодавством не регулюється, застосовуються відповідні норми цивільного права.

Еколого-правова вйповдальнсгь — порівняно новий вид юридичної відповідальності. Вона наступає на підставі норм екологічного законодавства за екологічні правопорушення. Еколого-правовій відповідальності притаманні такі самі риси, як і іншим видам юридичної відповідальності. Проте вона має і свої особливості. Вони визначаються специфікою екологіч­них суспільних відносин. Механізм еколого-правової відпові­дальності визначений в Законах України «Про охорону нав­колишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про природно-запо­відний фонд України», а також у Земельному, Водному, Лісо­вому кодексах і Кодексі України про надра. У цих норматив­них актах дається перелік порушень водного, лісового зако­нодавства, законодавства про охорону атмосферного повітря, тваринного світу, інших об'єктів природи, за які може насту­пити юридична і, зокрема, еколого-правова відповідальність.

Визначення в законодавчому порядку видів екологічних правопорушень складає основу організації боротьби з ними.

В еколого-правових актах передбачено специфічні санкції за екологічні правопорушення, які притаманні тільки нормам екологічного права. Наприклад, згідно зі ст. 27 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі використання земельної ді­лянки способами, що призводять до зниження родючості грунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки.

Стаття 101 Лісового кодексу України передбачає таку санкцію за порушення лісового законодавства, як вилучення незаконно добутої деревини та інших лісових ресурсів. У разі неможливості вилучення незаконно добутої деревини стягу­ється її вартість.

Стаття 58 Закону України «Про тваринний світ» передба­чає конфіскацію незаконно добутих об'єктів тваринного світу, виготовленої з них продукції та знаряддя правопорушення.

Стаття 14 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» вказує на те, що діяльність, пов'язана з порушенням умов і вимог щодо викидів забруднюючих речовин у атмос­ферне повітря шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів на нього, передбачених дозволами, може бути об­межена, тимчасово заборонена (зупинена) або припинена.

Специфічні види еколого-правової відповідальності харак­терні також для інших еколого-правових актів. Це свідчить

про те, що екологічне законодавство не тільки вказує на можливість застосування за певних умов кримінальної, адмі­ністративно-правової, цивільно-правової, дисциплінарної від­повідальності, але й передбачає різні види еколого-правової відповідальності.

Загалом екологічна відповідальність — це відповідальність держави, суспільства, громадян перед суспільством, конкрет­ним природокористувачем, перед сучасними і майбутніми по­коліннями людей.

Дисциплінарна відповідальність за порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища за­стосовується до винних осіб за наявності в їх діях складу дисциплінарного правопорушення. Підставою виникнення дис­циплінарної відповідальності є невиконання або неналежне виконання посадовою особою своїх обов'язків, результатом яких є порушення екологічних вимог, заподіяння шкоди нав­колишньому середовищу.

Суб'єктами дисциплінарної відповідальності можуть бути керівники підприємств і організацій, на яких покладено вико­нання природоохоронних обов'язків, а також інші посадові особи і працівники, до обов'язків яких входять питання охо­рони і раціонального використання природних ресурсів.

Дисциплінарна відповідальність здійснюється в порядку підлеглості чи на підставі правил внутрішнього трудового роз­порядку підприємств і організацій.

Посилює та конкретизує юридичну відповідальність за по­рушення вимог природоохоронного законодавства Закон Ук­раїни «Про внесення змін і доповнень до деяких законодав­чих актів України з питань охорони навколишнього природно­го середовища» від 6 березня 1996 р. Зокрема, цей Закон доповнив Кодекс України про адміністративні правопорушен­ня одинадцятьма статтями, поліпшив редакцію його шістнад­цяти статей, вніс доповнення до статей 159—1621 Криміналь­ного кодексу України (1960 р.).

У новій редакції викладено окремі статті Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про виключну (морську) економічну зону України».

Зміни і доповнення спрямовані головним чином на поси­лення адміністративної та кримінальної відповідальності за порушення вимог щодо охорони вод, об'єктів тваринного сві­ту, природно-заповідного фонду України.