Тема 18. Правові основи економічної діяльності ЄС (деякі актуальні аспекти) Лекція 18.1. Правовий режим внутрішнього ринку ЄС

 

1. Причини створення внутрішнього ринку ЄС і його основні принципи.

2. Свобода пересування товарів.

3. Свобода пересування осіб: зміст, види і основне значення.

4. Зміст свободи установ.

5. Свобода пересування послуг. Основні поняття і зміст.

6. Свобода пересування капіталів.

 

Перші розділи частини третьої «Внутрішня політика і діяльність Союзу» Договору про функціонування Європейського Союзу (ст. 26-66) закладають правові основи внутрішнього ринку Європейського Союзу — єдиного економічного простору ЄС, в рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, осіб, послуг і капіталів. ов (розділ IV).

Через пріоритетне значення, яке додавалося рішенню продовольчої проблеми і забезпеченню продовольчої безпеки у момент підписання Римського договору 1957 р., одне з перших місць в новій редакції його частини третьої зберіг розділ, присвячений особливостям ринків сільськогосподарських продуктів, загальній організації подібних ринків і правовим основам загальної сільськогосподарської політики ЄС (розділ III «Сільське господарство і рибальство») (ст.38-44). Загальна сільськогосподарська політика виступає старим напрямом загальної політики, що одержав повноцінну реалізацію ще в рамках Європейського економічного співтовариства. До цього дня вона залишається одним з головних елементів внутрішньополітичної компетенції Європейського Союзу, на яке виділяється зверху третині його бюджетних ресурсів.

Ще ст. 14 Договору про ЕЭС 1957 р. свідчила, що ЕЭС повинне створити внутрішній ринок. Це буде «зона без внутрішніх меж, в якій забезпечений вільний рух товарів, осіб, послуг і капіталу відповідно до положень даного Договору». Передбачалося, що це сприятиме досягненню двох основної мети. Перша полягає в підвищенні добробуту держав-членів ЄС. Друга полягає в створенні тісніших зв'язків між цими державами з тим, щоб вони просувалися у напрямі створення «все більш тісного союзу народів Європи», про що мовилося в преамбулі до вказаного Договору. Проте з просуванням в розвитку внутрішнього ринку ЄС Лісабонським Договором 2007 р. були внесені відповідні зміни в стару редакцію Договору.

Виходячи з сказаного вище, можна виділити дві основні складові, на яких грунтується внутрішній ринок:

• створення внутрішнього економічного простору в рамках ЄС в цілях реалізації свободи пересування товарів, осіб, послуг і капіталів шляхом усунення будь-яких бар'єрів для цього у відносинах між державами-членами;

• самі чотири економічні свободи, або принципи внутрішнього ринку: свобода пересування товарів, свобода пересування осіб, свобода надання послуг і свобода пересування капіталів.

Процес побудови внутрішнього ринку починається з економічною складовою. Товари, найняті і самостійні робітники, послуги і капітал, як відомо, вносять внесок в економіку (їх ще називають економічними чинниками). Статті Договори, що передбачають вільне пересування даних чинників між державами-членами ЄС, заклали фундамент законодавчого поля внутрішнього ринку і дотепер складають його основну частину. Суд Європейських Співтовариств свого часу проголосив вільне пересування цих чинників «основоположними свободами».

Економічні статті Договору ідентифікують різного роду національні акти і правила, здатні перешкодити вільному пересуванню, і забороняють їх. Деякі з них явні, інші не такі очевидні. Самі статті лаконічні і прямі. Вони визначають правову систему внутрішнього ринку.

Проте рамки ринку не обмежуються лише економічними аспектами. Вільне пересування розповсюджується на громадян держав-членів ЄС, що не є економічно активними. Вже внаслідок того, що вони є громадянами ЄС, ці особи мають право на вільне пересування по всьому ЄС.

Концепція внутрішнього ринку вперше відобразилася в засновницькому договорі Співтовариства тільки з ухваленням в 1986 р. Єдиного Європейського Акту. Згідно Акту побудова внутрішнього ринку повинна була завершитися до 31 грудня 1992 р.

Разом з тим Договір до часу появи концепції внутрішнього ринку вже містив концепцію спільного ринку. Спільний ринок спочатку був закладений в положеннях Римського договору. На сьогоднішній він день представляє свого роду ядро інтеграційних процесів в рамках Співтовариств і Союзу. Традиційно виділяють три складових цього економічного явища:

• чотири економічні свободи, вони ж принципи спільного ринку;

• загальні політики, напрями діяльності співтовариства (нині Союзу), що забезпечують і наповнюють конкретним змістом ці принципи (антимонопольна, аграрна, транспортна, соціальна і ін.);

• митний союз, включаючи загальний митний тариф, а також проведення загальної торгової політики по відношенню до третіх країн.

Договір про ЕЭС передбачав створення спільного ринку до 1970 р. Вважається, що сам внутрішній ринок був створений достроково, до середини 1968 р. Цей процес «вінчало» створення митного союзу і введення загального митного тарифу.

Поняття «внутрішній ринок» і «спільний ринок» одержали слабке віддзеркалення в тексті «старого» засновницького договору і розмежувати юридично їх об'єктивно неможливо.

Разом з поняттями «внутрішній ринок» і «спільний ринок» Договір оперував ще одним терміном — «єдиний ринок». Договір не містив визначення єдиного ринку, проте з сенсу його положень витікає, що єдиний ринок — поняття нейтральне по відношенню до внутрішнього і спільного ринку. Проте, термін «єдиний ринок» навіть раніше використовувався украй рідко. У початковій редакції Договору про функціонування Європейського Союзу (Договір про ЕЭС 1957 р.) для найменування єдиного економічного простору використовувався термін «спільний ринок».

Поняття «внутрішній ринок» було введено в Договір поправками Єдиного європейського акту 1986 р., проте до теперішнього часу воно співіснувало з терміном «спільний ринок». Лісабонський договір 2007 р. повністю виключив останній термін із засновницьких документів Союзу, залишивши тільки поняття «внутрішній ринок» ЄС. Разом з тим, в засобах масовій інформації і деяких документах інститутів ЄС уживається ще вираз «єдиний ринок» ЄС, яке має ширше значення.

Відзначимо, що раніше при перебуванні Співтовариства створення і забезпечення діяльності внутрішнього ринку входило у виняткову компетенцію Європейського Співтовариства.

Сукупність норм права, регулюючих функціонування внутрішнього ринку ЄС, складає право внутрішнього ринку Європейського Союзу. Право внутрішнього ринку — це галузь права ЄС, норми якої регулюють створення і функціонування внутрішнього економічного простору в рамках ЄС і забезпечують повну реалізацію свободи пересування товарів, осіб, послуг і капіталів на цьому просторі.

Право внутрішнього ринку включає чотири основні правові інститути, відповідні чотирьом принципам внутрішнього ринку.

Норми, регулюючі реалізацію чотирьох свобод внутрішнього ринку, містяться у вказаних розділах третьої частини Договору про функціонування Європейського Союзу.

Свобода пересування товарів: визначення і зміст полягають в наступному. Засновницький договір нічого не говорить і не говорив про легальне визначення поняття «товарів». Свого часу деякі спроби дати легальне визначення товарам були зроблені у вторинному праві. Так, Регламент Європейського Парламенту і Ради (ЄС) № 638/2004 від 31 березня 2004 р. про статистику Співтовариства щодо торгівлі товарами між державами-членами в ст. 2 визначає товари як все рухоме майно, включаючи електричний струм.

Інше визначення, яке прийняте вважати класичним, склалося в прецедентному праві Суду ЄС (раніше Співтовариств). У 1968 р. термін «товари» тлумачив як все вимірюване в грошовій вартості і що є об'єктом комерційних операцій. При цьому термін «товари» і термін «продукція», Договори, що зустрічаються у ряді статей, інтерпретуються як синоніми.

Згодом були дані роз'яснення про можливість віднесення до товарів деяких категорій об'єктів. Так, безумовно, до товарів в сенсі права ЄС відносяться золоті і срібні злитки, а також небезпечні відходи. Разом з тим поняттям «товари» не охоплюються самі грошові, а також товари, супутні наданню послуг (наприклад, залізничні квитки).

Свобода пересування товарів за Договором про функціонування Європейського Союзу припускає три елементи: відміну митних зборів і зборів, що мають рівнозначний ефект; заборона дискримінаційного внутрідержавного оподаткування (ст. 90); заборона кількісних обмежень на експорт і імпорт, а також заходів, рівнозначних їм.

Відміна митних зборів і зборів, що мають рівнозначний ефект. Стаття 30 Договору про функціонування Європейського Союзу свідчить: «Між державами-членами забороняються митні збори на імпорт і експорт або рівнозначні збори. Дана заборона також розповсюджується на митні збори податкового характеру».

Митні збори на імпорт і експорт товарів у відносинах між державами-членами були скасовані із створенням Митного союзу вже до кінця 1960-х рр. Проте договір збори як такими не визначає, умовчує про це і вторинне право.

Найбільш загальне формулювання поняття «збір, рівнозначний митним зборам» Суд виразив в своєму Рішенні у справі С-24/68 (1969 р.). Під ним розуміється «будь-який грошовий збір, яким би малим він не був і які б не були його призначення і способи стягування, накладений в односторонньому порядку на вітчизняні або імпортні товари при перетині ними межі і що не є митним збором в строгому сенсі», зокрема «навіть якщо він не приносить прибутки державі, не є таким, що дискримінує або протекціоністським, і продукція, на яку він накладається, не є такою, що конкурує з будь-якою вітчизняною продукцією».

Особливий упор Суд зробив на те, що подібний збір вважатиметься збором, рівнозначним митним зборам, незалежно від цілей і призначення його стягування. Тому абсолютно природно, що «митний збір фіскального характеру», що стягується з метою поповнення державного бюджету, є різновидом зборів, рівнозначних митним зборам, і підлягає безумовній відміні.

До зборів, рівнозначних митних зборів, не відносяться збори, що є елементами внутрідержавного оподаткування. Це може бути частина «загальної системи внутрішніх зборів, вживаних систематично до категорій продуктів відповідно до об'єктивних критеріїв незалежно від походження продуктів»; вони стосуються всіх подібних товарів незалежно від перетину ними межі (тобто, по суті, є податками).

До рівнозначних не відносяться також збори, що є платнею за надання послуг при перетині кордону у будь-якому випадку, якщо послуги надаються добровільно, і якщо послуга обов'язкова (наприклад, т.з. «обов'язкові інспекції»). У останньому випадку відповідно до вказаних умов:

• такий збір не повинен перевищувати фактичної вартості послуги;

• така послуга є обов'язковою і одноманітною для всіх аналогічних продуктів;

• такий збір наказаний законодавством ЄС в загальних інтересах;

• такий збір сприяє вільному руху товарів шляхом усунення перешкод, які можуть виникнути унаслідок застосування односторонніх заходів.

Заборона дискримінаційного внутрідержавного оподаткування. Стаття 110 Договору про функціонування Європейського Союзу забороняє дискримінаційне і протекціоністське оподаткування в державах-членах: «Жодна держава-член не обкладає прямо або побічно продукцію інших держав-членів внутрішніми податками будь-якого характеру в розмірах, що перевищують обкладення, пряме або непряме, якому піддається аналогічна національна продукція.

Крім того, жодна з держав-членів не обкладає продукцію інших держав-членів внутрішніми податками, які по своєму характеру здатні побічно захищати інші види продукції».

Вивчивши даний документ, можна побачити, що перший абзац вказаної статті забороняє дискримінаційне внутрішнє оподаткування, а другий — протекціоністське. Хоча на практиці Суд ЄС застосовує ці критерії в сукупності.

Слідуючи ст. 110 вказаного Договору, Суд послідовно розмежовує дискримінаційне внутрідержавне оподаткування (за способом обкладення) на пряме і непряме.

При цьому прямою дискримінацією буде не тільки безпосереднє виняткове обкладення іноземних товарів або завищення податкових ставок для них в порівнянні з вітчизняною продукцією, але і відмінності в способах стягування, якщо останні дають перевагу вітчизняним виробникам.

Податкові заходи, що становлять непряму дискримінацію, застосовуються до всіх товарів незалежно від місця їх походження, але зрештою великим тягарем лягають на імпортну продукцію. Приклади непрямої дискримінації у внутрішньому оподаткуванні надзвичайно різноманітні.

Заборона кількісних обмежень на експорт і імпорт, а також заходів, рівнозначних їм. Договір про про функціонування Європейського Союзу вводить заборону кількісних обмежень і заходів, рівнозначних їм. Поняття «кількісні обмеження» було виведено практикою Суду. Під ними розуміються будь-які обчислювані заходи, направлені на повну або часткову заборону імпорту, експорту або транзиту товарів. Кількісні обмеження можуть існувати у вигляді заборони або у вигляді системи квот. Кількісні обмеження у вигляді заборони можуть розповсюджуватися як на всю територію держави-члена, так і на частину його території. Система квот може також існувати у формі обов'язкового ліцензування імпортних і експортних операцій.

Набагато складніше справа йшла з визначенням «заходів, рівнозначних кількісним обмеженням».

Перша спроба визначити їх прозвучала в Директиві Комісії 70/50/ЕЭС від 22 грудня 1969 р. про відміну заходів, що мають ефект, рівнозначний кількісним обмеженням на імпорт. Але вона не увінчалася успіхом, оскільки статті 2 і 3 Директиви фактично тільки перераховували заходи, рівнозначні кількісним обмеженням. А, як відомо, всі їх можливі варіанти перерахувати немислимо, то, саме собою зрозуміло, перелік Директиви залишається відкритим, а істотні характеристики цього явища в цілому залишаються невизначеними. З іншого боку, принципове значення цієї Директиви складно переоцінити; саме в її положеннях вперше відобразився специфічний підхід до визначення даних заходів, т.з. «тест ефекту», відповідно до якого вони виявляються, виходячи з наслідків у вигляді утруднень торгівлі, які вони ваблять.

Наступна спроба дати визначення «заходів, рівнозначних кількісним обмеженням» була зроблена Судом в 1974 р. Суд вказав, що ними є «будь-які торгові правила, встановлені державами-членами, які можуть прямо або побічно, фактично або потенційно утруднити торгівлю в рамках Співтовариства (нині ЄС)».

При цьому тут же слідувала обмовка, що деякі обмежувальні торгові правила держав-членів все ж таки допустимі, і сформулював критерії їх допустимості.

Суд недвозначно послався на критерій розумності, або «тест розумності», при визначенні допустимих обмежувальних торгових правил держав-членів. «Тест розумності» був розвинений Судом в 1979 р. В даному випадку спостерігалася невідповідність законодавства однієї держави-члена іншому. Ця справа спричинила серйозні зміни в законодавстві держав-членів і багатющу судову практику.

Обмеження дії ст. 34 і 35 Договору про функціонування Європейського Союзу передбачає ст. 36. У цій статті перераховуються підстави, керуючись якими держави-члени мають право вводити кількісні обмеження на експорт, імпорт і транзит товарів, а також заходи, рівнозначні ім. Ст. 36 містить перелік таких підстав. До них відносяться, наприклад суспільна мораль. Застосування обмежень має широку практику.

Свобода пересування осіб, що реалізовується в праві Європейського Союзу, розуміється в двох значеннях — в широкому і вузькому.

У широкому сенсі вона включає:

• свободу пересування працівників; свободу пересування непрацюючих осіб (студентів і пенсіонерів);

• свободу пересування громадян третіх країн;

• безвізове пересування осіб в Шенгенськом просторі;

• свободу установи (свобода пересування юридичних осіб).

Свого роду «наріжним каменем» вільного пересування осіб в Європейському Союзі є свобода пересування працівників. Тому свобода пересування осіб у вузькому сенсі охоплює саме цю свободу. Свобода пересування працівників розповсюджується в рівній мірі на працівників-мігрантів і членів їх сімей.

Ст. 45 Договору про функціонування Європейського Союзу говорить, що така свобода включає відміну будь-якої дискримінації за ознакою громадянства держави-члена по відношенню до найму, винагороди і інших умов роботи. Ця ж стаття перераховує ключові права працівника-мігранта.

Конкретизують правове положення працівників-мігрантів і членів їх сімей акти вторинного права. Найважливішими з них є:

Регламент Ради (ЕЭС) № 1612/68 від 15 жовтня 1968 р. про вільне пересування працівників усередині Співтовариства;

• Регламент Комісії (ЕЭС) № 1251/70 від 29 червня 1970 р. про право працівників залишатися на території держави-члена після здійснення там трудової діяльності;

• Директива Європейського парламенту і Ради 2004/38/ЕС від 29 квітня 2004 р. про право громадян Союзу і членів їх сімей на вільне мешкання і вибір місця проживання на території держав-членів.

• Поняття «працівник-мігрант» розкривається в ст. 1 Регламенту 1612/68 і доповнюється в прецедентному праві.

Основи правового статусу працівника-мігранта закріплюються в положеннях Регламенту 1612/68. Цей документ носить рамковий характер, на його базі приймаються інші акти вторинного права, регулюючі дану сферу відносин.

Регламент 1612/68 визначає умови доступу працівника-мігранта до роботи по найму, включаючи рівну можливість отримання пропозиції про працевлаштування в іншій державі-члені, відміну квот на залучення робочої сили з інших держав-членів, а також вільний доступ до отримання допомоги в службі зайнятості приймаючої держави-члена.

Принциповими є положення Регламенту 1612/68 про рівне звернення до працівників по найму - мігрантам. Працівники-мігранти не можуть ущемлятися в тому, що стосується їх прав на винагороду, участь в управлінні підприємством і процесах виробничої демократії, просування по службі, доступу до отримання професійного навчання і інших соціальних пільг, а рівно прав при звільненні з підприємства.

Сьогодні перелік осіб, що є членами сім'ї, містить ст. 2 Директиви 2004/38/ЕС від 29 квітня 2004 р. про право громадян Союзу і членів їх сімей на вільне мешкання і вибір місця проживання на території держав-членів. Нова Директива не просто визначає круг членів сім'ї працівника-мігранта, а підходить до цього питання універсально, визначаючи круг членів сім'ї громадянина Союзу, тобто і працівників і непрацюючих.

Відповідно до судової практики «чоловіком» працівника-мігранта розуміється тільки особа, що полягає з ним в законному браку. Співмешканець не є чоловіком в значенні права Союзу. Це і стало однією з причин введення в законодавство ЄС поняття «партнера».

Діти працівників-мігрантів також володіють певним комплексом прав відповідно до положень Регламенту 1612/68.

Ключовим для дітей працівників-мігрантів є право на освіту. В цілях реалізації цього права була прийнята Директива Ради 77/486/ЕЭС від 25 липня 1977 р. про освіту дітей працівників-мігрантів. Ця Директива одержала значний розвиток в прецедентному праві ЄС.

Вказана Директива підтвердила право дітей працівників-мігрантів на отримання освіти на тих же умовах, що існують для дітей - громадян держави. Особлива увага була обернена на необхідність забезпечити засвоєння дітьми працівників-мігрантів офіційної мови держави, в якій навчаються. При цьому дітям працівників-мігрантів повинен бути забезпечений доступ до вивчення рідної мови і культури.

Всі формальності, що перешкоджали пересуванню працівників по Співтовариству, були скасовані в кінці 1960-х рр. Сьогодні єдиним необхідним документом для цього є національний паспорт або посвідчення особи.

Реалізація права на мешкання працівника-мігранта і членів його сім'ї на території приймаючої держави-члена регулюється Директивою 2004/38/ЕС про право громадян Союзу і членів їх сімей на вільне мешкання і вибір місця проживання території держав-членів.

Директива 2004/38/ЕС диференційований підходить до даного питання. Згідно ст. 6 при мешканні на території іншої держави-члена в період до трьох місяців ніяких спеціальних документів для громадян Союзу не вимагається. Для працівників-мігрантів (включаючи тих, що проходять професійне навчання і що втратили роботу у зв'язку із захворюванням або виробничою травмою, а також безробітних) і членів їх сімей, що знаходяться на території держави-члена понад три місяці, приймаюча держава-член може встановити режим реєстрації (ст. 7 Директиви 2004/38/ЕС).

Регламент 1251/70 називає три ситуації, при яких працівник, що припинив трудову діяльність, дотримуючи певні умови, може залишатися на території приймаючої держави-члена - вихід на пенсію, настання непрацездатності, отримання роботи в іншій державі-члені.

Згідно ст. 3 даного Регламенту правом залишатися на території приймаючої держави-члена володіють члени сім'ї працівника-мігранта, навіть у разі смерті останнього.

Але необхідно відзначити, що з появою громадянства Союзу і наданням права на свободу пересування і вибір місця проживання всім громадянам Європейського Союзу значення положень Регламенту 1251/70 девальвувалося. Відповідно до ст. 16 Директиви 2004/38/ЕС будь-який громадянин Союзу, що законно проживає на території приймаючої держави протягом 5 років безперервно, має право постійного проживання на його території. При цьому відносно працівників-мігрантів, що припинили свою трудову діяльність, термін скорочується.

Цими ж правами володіють члени його сім'ї. Навіть у разі смерті працівника-мігранта до придбання права на постійне проживання члени його сім'ї можуть реалізувати це право.

Договір про функціонування Європейського Союзу містить два виключення з принципу вільного пересування осіб.

Свобода пересування осіб не розповсюджується на публічну службу. Під державною службою розуміються «пости, пов'язані прямо або побічно з участю в здійсненні влади, що надається публічним правом, і обов'язків, направлених на захист загальних інтересів держави або інших органів державної влади. Такі пости, по суті, припускають з боку займаючих їх осіб існування особливих відносин відданості державі і взаємності прав і обов'язків, які формують основу уз громадянства».

Друге виключення пов'язане з обмеженням свободи пересування працівників по мотивах громадського порядку, суспільної безпеки і охорони здоров'я.

Сьогодні основні критерії застосування державами-членами вказаних обмовок обкреслюють ст. 27-33 Директиви 2004/38/ЕС. Згідно ст. 27 заходи, що приймаються з міркувань громадського порядку і суспільної безпеки, повинні грунтуватися виключно на особистій поведінці конкретної особи. Факт колишньої судимості не є підставою для видворення.

Не є виправданням для видворення і т.з. загальні превентивні заходи. Для того, щоб громадянин Союзу був видворений з території приймаючої держави, його поведінка повинна представляти «щиріше, реальне і достатньо серйозне посягання на один з основних інтересів суспільства».

Свобода пересування громадян третіх країн по території ЄС обмежена. Довгий час об'єм прав і обов'язків громадян конкретної третьої країни регулювався на основі міжнародних угод між ЄС і цією країною.

Найбільш широким статусом, практично рівним статусу працівника-мігранта, користуються громадяни держав Європейської асоціації вільної торгівлі (Норвегія, Ісландія, Ліхтенштейн, Швейцарія) відповідно до Угоди про Європейський економічний простір 1992 р. і спеціальною Угодою між ЄС і Швейцарією про вільне пересування осіб 1999 р., а також громадяни держав-кандидатів.

Останніми роками Союзом були зроблені зусилля по гармонізації режиму вільного пересування і мешкання громадян третіх країн на території держав-членів. Результатом проведеної роботи стали Директива Ради 2003/109/ЕС від 25 листопада 2003 р. про статус громадян третіх країн, що проживають на довгостроковій основі, і Директива Ради 2003/86/ЕС від 22 вересня 2003 р. про право на сімейне возз'єднання. Разом з тим статус членів сім'ї громадянина Союзу, які є громадянами третіх країн, визначається Директивою 2004/38/ЕС.

Директива 2003/109/ЕС визначає умови надання громадянам третіх країн статусу того, що довгостроково проживає, а також умови реалізації ними права на мешкання в державах-членах. Держави-члени довгостроково надають статус того, що постійно проживає тим громадянам третіх країн, які постійно проживають на їх території протягом 5 років, володіють достатніми коштами для існування і медичною страховкою.

Особа, що володіє статусом того, що довгостроково проживає, має право на проживання в будь-якій іншій державі-члені, якщо це викликано цілями економічної діяльності як працівник по найму або особи вільної професії, професійного навчання або іншими цілями згідно ст. 14 даної Директиви.

Держави-члени можуть відмовити громадянину третьої країни отриманні статусу довгостроково проживаючого по мотивах громадського порядку і суспільної безпеки, а рівно по цих же міркуваннях, а також по мотивах охорони здоров'я обмежувати можливість реалізації ними права на проживання у відповідній державі.

Право на мешкання в приймаючій державі-члені мають члени сім'ї громадянина третьої країни із статусом того, що довгостроково проживає.

Директива 2003/86/ЕС про право на сімейне возз'єднання указує, що громадянин третьої країни, що не менше року знаходиться на території держави-члена, має право проживати в ньому спільно з дітьми до 12 років. Держава-член може розширити цей коло осіб включивши в нього законного чоловіка(у) (окрім випадків полігамного браку, що допускається в деяких країнах, що розвиваються), батьків, що знаходяться під його опікою, або батьків чоловіка(и), не полягаючих в браку дорослих дітей і навіть не полягаючого в браку партнера.

Право на пересування і мешкання членів сім'ї громадянина Союзу, які не є самі громадянами Європейського Союзу, забезпечується положеннями Директиви 2004/38/ЕС. Вона встановлює дещо правил.

Ст. 49 Договору про функціонування Європейського Союзу забороняє обмежувати свободу установи приватних осіб однієї держави-члена другом (т.з. первинна свобода установи). Заборона в рівній мірі охоплює обмеження, що стосуються створення агентств (представництв), відділень (філіалів) і дочірніх компаній приватними особами однієї держави-члена, що влаштувалися в другом (т.з. вторинна свобода установи). При цьому вторинна свобода установи здійснюється незалежно від ведення бізнесу в приймаючій державі-члені, хоча розумні обмеження з його сторони в цьому питанні в цілому можуть бути виправдані.

Свобода установи, залежно від складу суб'єктів, її що здійснюють, включає:

свободу пересування підприємців і

свободу створення юридичних осіб і інших об'єднань комерційного характеру (суспільств).

Ст. 54 Договору про функціонування Європейського Союзу дає легальну дефініцію поняття «суспільства». Під ним розуміються суспільства, установлені на основі цивільного або комерційного права, зокрема кооперативи, а також інші юридичні особи, регульовані публічним або приватним правом, за винятком суспільств, не переслідуючих комерційних цілей.

Для цілей реалізації положень про свободу установи Договору про функціонування Європейського Союзу прирівнює суспільства, які установлені в державах-членах, мають на території ЄС зареєстроване місцезнаходження і переважно здійснюють на його території підприємницьку діяльність, до громадян держав-членів, тобто до фізичних осіб.

Договір про про функціонування Європейського Союзу (ст. 51 і 52) містить два обмеження свободи установи. По-перше, положення про свободу установи не застосовуються до діяльності, пов'язаної з виконанням офіційних обов'язків. Суд стоїть на позиції, що дана діяльність еквівалентна поняттю державної служби.

По-друге, держави-члени можуть за власною ініціативою обмежувати свободу установи по мотивах суспільної безпеки, громадського порядку і охорони здоров'я.

Базу для гармонізації визнання дипломів і кваліфікацій закладає ст. 53 Договору про функціонування Європейського Союзу.

Спочатку таке визнання здійснювалося стосовно кожної професії. Проте до кінця 1980-х рр. цей процес вийшов на більш значущий рівень, була проведена успішна спроба створити загальну систему визнання дипломів і кваліфікацій.

Першим кроком на цьому шляху стало ухвалення Директиви Ради 89/48/ЕЭС від 21 грудня 1988 р. про загальну систему визнання дипломів про вищу освіту, виданих після закінчення професійної освіти і навчання, що одержується в течію мінімум трьох років. Згідно Директиві особа, що одержала диплом після закінчення вузу і що навчалося там не менше трьох років, якщо це дозволяє займатися професійною діяльністю на території його держави-члена, має право займатися даною професією або діяльністю в іншій державі-члені.

У випадку, якщо тривалість курсу мінімальної освіти по конкретній професії в приймаючій державі-члені перевищує трирічний термін більш ніж на один рік, ця держава може витребувати від імені підтвердження професійної придатності у вигляді відповідного кваліфікаційного іспиту або наявності практичного досвіду (по вибору особи).

Схожу систему відносно професій і кваліфікацій, для яких не вимагається отримання вищої освіти, встановлюють Директиви Ради 92/51/ЕЭС від 18 червня 1992 р. про дві загальні системи визнання професійної освіти і навчання і доповнення Директиви 89/48/ЕЭС.

Механізм визнання кваліфікації з метою забезпечення свободи установи закладений в положеннях Директиви Європейського парламенту і Ради 1999/42/ЕС від 7 червня 1999 р. про установу механізму по визнанню кваліфікацій професійної діяльності, що охоплюється директивами про лібералізацію, перехідні заходи і доповнення загальної системи визнання кваліфікацій. Дана Директива містить цілий перелік видів діяльності, по яких держави-члени повинні провести заходи відносно визнання кваліфікації осіб, що одержали її в інших державах-членах.

Історичний розвиток правового регулювання юридичних осіб складався таким чином, що воно торкалося, перш за все, комерційних юридичних осіб (мал.).

ЮРИДИЧНІ ОСОБИ В ЄС
ЮРИДИЧНІ ОСОБИ В ЄС
«НАЦІОНАЛЬНІ» -учреждаются на підставі законодательств держав-членів; - не має права переміщати юридичну адресу в інші держави.	«ЄВРОПЕЙСЬКІ» - фундирувалися на підставі законодательств законодавства (регламентів) ЄС; -могут переміщати юридичну адресу по всій території Союзу.

«НАЦІОНАЛЬНІ»

-учреждаются на підставі законодательств держав-членів;

«НАЦІОНАЛЬНІ»

-учреждаются на підставі законодательств держав-членів;

- не має права переміщати юридичну адресу в інші держави.

- фундирувалися на підставі законодательств законодавства (регламентів) ЄС;

-могут переміщати юридичну адресу по всій території Союзу.

«

НАЦІОНАЛЬНІ» -учреждаются на підставі законодательств держав-членів; - не має права переміщати юридичну адресу в інші держави.

«ЄВРОПЕЙСЬКІ» - фундирувалися на підставі законодательств законодавства (регламентів) ЄС; -могут переміщати юридичну адресу по всій території Союзу.

Збільшенню масштабів і географії діяльності юридичних осіб перешкоджали відмінності їх регулювання законодавством різних країн. Це призводило до того, що, наприклад, для переміщення до Німеччини акціонерного суспільства, установленого у Франції, доводилося спочатку його ліквідовувати на батьківщині, а потім створювати за законодавством нового місця знаходження.

Для подолання цієї перешкоди спочатку намагалися використовувати звичні міжнародно-правові інструменти. Зокрема, в 1971 р. була прийнята Конвенція про взаємне визнання суспільств, яку так і не вдалося ратифікувати.

Зважаючи на неефективність цих механізмів був вибраний інший шлях – спочатку підготовка за допомогою директив і регламентів досить одноманітного загальноєвропейського правового поля, а потім – створення так званих європейських юридичних осіб – єдиних організаційно-правових форм в масштабах всього Союзу. Вони фундирувалися на підставі законодавства ЄС (директив і регламентів) і вільні розміщувати свою юридичну адресу на всій території Європейського Союзу. З використанням права Союзу, залежно від завдань і функцій, відбувалося формування і диверсифікація наднаціональних юридичних осіб. З'являється все більше нового вигляду наднаціональних юридичних осіб, аналогічних державним.

Історично першою (1985 р.) такою організаційно-правовою формою стало Європейське об'єднання із загальною економічною метою, яке має риси повного товариства і частково асоціацій (союзів) юридичних осіб. Європейське об'єднання із загальною економічною метою надає можливість створення некомерційних юридичних осіб (правда, держави-члени можуть не визнавати їх як юридичних осіб). Зі вступом ЄС до третього тисячоліття розвиток правового регулювання юридичних осіб різко активізувався.

У жовтні 2001 р. Був прийнятий Регламент Ради (ЄС) № 2157/ 2001 про статус Європейського акціонерного суспільства, яке фундирувалося тільки шляхом реорганізації, зокрема перетворення національних юридичних осіб. Регламент вступив в силу з 8 жовтня 2004 р. Одночасно прийнята Директива Ради 2001/86/ЕС від 8 жовтня 2001 р. Про залучення працівників до управління Європейськими АТ.

У липні 2003 р. Був прийнятий Регламент Ради (ЄС) № 1435/ 2003 про статус Європейського кооперативу, якому кореспондує одночасно з нею прийнята Директива про участь працівників в управлінні Європейським кооперативом. Таким чином, практика показала прагнення включати в законодавство про комерційних юридичних осіб елементи виробничої демократії, вироблені в окремих найбільш передових в цьому сенсі державах-членах, і поширювати їх в масштабах всього Союзу.

У травні 2003 р. був прийнятий План дій Європейської комісії по вдосконаленню права компаній і корпоративного управління в Європейському Союзі до кінця поточного десятиліття. Він передбачає ухвалення регламентів про установу нових наднаціональних юридичних осіб, таких, як Європейське товариство з обмеженою відповідальністю, Європейське суспільство взаємного кредитування, Європейський фонд, Європейська асоціація.

План дій передбачає також продовження зусиль по гармонізації корпоративного законодавства держав-членів, зокрема, адаптувати існуючі директиви про гармонізацію до умов підприємницької діяльності, що змінилися останнім часом, таким, наприклад, як розширення використання в економічному житті і корпоративному управлінні електронних засобів і демократизація корпоративного управління.

Розроблений проект 14-ої Директиви про право компаній, що передбачає можливість вільного трансграничного переміщення головного офісу юридичних осіб держав-членів у межах Співтовариства (у повідомному порядку).

План передбачав вдосконалення 2-ої, 3-ої, 6-ої і 10-ої директив і досягнення компромісу за проектом 5-ої Директиви про право компаній, яка була прийнята в 2010 р. Все це забезпечило глибшу гармонізацію корпоративних відносин в Європейському Союзі.

В ході розвитку правового регулювання юридичних осіб в Європейському Союзі виразно виявилася тенденція до взаємного сприйняття законодавчих положень різних держав-членів, розвитку цих положень на надгосударственном рівні і поверненні їх – у вже вдосконаленому вигляді – в національне право.

В рамках найбільш передових в цьому процесі комерційних юридичних осіб спостерігається тенденція руху від загального регулювання до його більшої спеціалізації і постійного коректування правового регулювання діяльності комерційних організацій. У європейській законотворчій сфері пріоритет віддається не жорсткій уніфікації на основі регламентів, а гармонізації законодавства за допомогою директив. Так, на сьогодні з 14 проектів директив у сфері правового регулювання юридичних осіб Рада прийняла 9 директив і 3 регламенти, а на перспективу до 2010 р. Планується ухвалення ще 15 директив і 3 регламентів.

Свобода пересування послуг містить ст. 57 Договору про функціонування Європейського Союзу. Під «послугами» розуміються ті, які звичайно надаються за винагороду і не регулюються положеннями про пересування товарів, осіб і капіталів. Далі стаття перераховує види діяльності, з яких такі послуги можуть походити:

- діяльність промислового характеру;

- діяльність комерційного характеру;

- діяльність ремісників;

- діяльність осіб вільних професій.

Приведене вище легальне визначення акцентує саме економічну складову поняття «послуги», чітко кажучи про відшкодувальний характер їх надання. Це — основний і принциповий критерій, що відрізняє послуги від добродійності і виконання офіційних обов'язків.

Слідуючи цій концепції, Суд розширювально тлумачив економічну суть послуг, вказавши, що «надання послуг повинне бути реальним і ефективним, не малозначним і не допоміжним», оскільки воно є діяльністю, за яку передбачається винагорода.

За своєю природою послуги завжди абстрактні, тобто вони не є якою-небудь субстанцією, і виявляються персонально — одна особа продає їх іншому. Перша ознака відрізняє свободу пересування послуг від свободи пересування товарів, другої — ріднить її з свободою установи.

Відмітною ознакою свободи пересування послуг є надання їх на тимчасовій основі, причому незалежно від можливого створення особою, що надає послуги, «деякої інфраструктури» (включаючи офіс, палати або консультаційні кабінети), якщо це виправдано цілями виконання послуг.

Стаття 56 Договору про функціонування Європейського Союзу забороняє будь-які обмеження на надання послуг на території ЄС приватними особами, які установлені в державі-члені, відмінній від того, де установлена особа, якій послуги призначаються.

Банківські, страхові і транспортні послуги відповідно до ст. 51 Договору про функціонування Європейського Союзу виключаються з сфери дії загальних положень щодо свободи пересування послуг. Лібералізація банківських і страхових послуг, пов'язаних з переміщеннями капіталів, повинна проводитися погоджено з процесом лібералізації пересування капіталів. Надання транспортних послуг регулюється положенням розділу про транспорт.

З сфери надання послуг в сенсі права Союзу виключається діяльність, пов'язана з виконанням офіційних обов'язків. Держави-члени мають право обмежувати свободу пересування послуг з мотивів громадського порядку, суспільної безпеки і охорони здоров'я.

Свободі пересування капіталів і платежів присвячені ст. 63-66 розділу 4 «Капітали і платежі» розділу IV «Вільне пересування осіб, послуг і капіталів» частини третьої «Внутрішня політика і діяльність Союзу» Договору про функціонування Європейського Союзу. Ст. 63 встановлює, що забороняються будь-які обмеження на переміщення капіталів між державами-членами і між державами-членами і третіми країнами, а також забороняються будь-які обмеження на платежі між державами-членами і між державами-членами і третіми країнами. Кажучи про свободу руху капіталу платежів, необхідно розмежувати терміни «капітали» і «платежі», якими оперує Договір про функціонування Європейського Союзу. Зміни, внесені Лісабонським договором 2007 р. провели відмічену вище лібералізацію і виділили самостійно вказані поняття. «Старий» Договір відповідних розмежувань і визначень не давав: більш того, з його змісту було не зрозуміле, чи існує тільки свобода передвіженія капіталів, що охоплює свободу пересування платежів, або це два різні принципи. Ключові ознаки пересування капіталів і платежів, відрізняючі ці категорії один від одного, були виведені свого часу Судом. Пересування капіталів характеризується наступним.

По-перше, це фінансові операції, пов'язані з інвестуванням. По-друге, таке інвестування повинне проводитися в іншу державу. По-третє, одним з основних ознак пересування капіталів необхідно назвати неповернення фінансових ресурсів в країну первинного знаходження в розумний термін.

Не можна плутати поняття «пересування капіталів» і «пересування платежів». На відміну від пересування капіталів, пересування платежів включає наступні компоненти: прості пересування в іноземній валюті; пересування між двома державами-членами; використання валюти однієї з держав-членів. Враховуючи зміни в платіжному секторі, пов'язані з введенням євро, необхідно відносити до розряду пересування платежів і трансграничні платежі в євро.

Свобода пересування капіталів має два аспекти: внутрішній, який стосується її реалізації між державами-членами, і зовнішні пересування капіталів і платежів, що зачіпають, між ними і третіми країнами. Цей момент має принципове значення для визначення обмежень свободи руху капіталів.

Обмеженням руху капіталів присвячені ст. 64-66, тобто практично все, за винятком ст. 63, де освітлюється зміст самого принципу (лібералізації).

Параграф 1 ст. 58 містить перелік заходів держав-членів, які можуть обмежувати внутрішній аспект пересування капіталів. Цими обмеженнями є наступні заходи:

а) застосовувати доречні положення свого податкового законодавства, які встановлюють відмінність між платниками податків, що знаходяться в неоднаковому положенні з погляду їх місця проживання або місця вкладення їх капіталів;

б) застосування будь-яких необхідних заходів, покликаних перешкодити порушенням своїх законодавчих і регламентних актів, особливо в податковій сфері або у сфері розсудливого нагляду за фінансовими інститутами, передбачена процедура декларування переміщень капіталів для отримання інформації в адміністративних або статистичних цілях або застосування заходів, що є виправданими з міркувань громадського порядку або суспільної безпеки.

Заходи і процедури не повинні виступати засобом довільної дискримінації або замаскованим обмеженням вільного пересування капіталів і платежів, як воно визначене в ст. 63. Коли при виняткових обставинах переміщення капіталів з третіх країн або в треті країни викликають або загрожують викликати серйозні труднощі для функціонування економічного і валютного союзу, Рада за пропозицією Комісії і після консультації з Європейським центральним банком може приймати по відношенню до третіх країн захисні заходи на період не понад шість місяців за умови, що такі заходи є строго необхідними.

 

Контрольні питання

1. У чому сенс внутрішнього ринку ЄС?

2. Назвіть основні принципи внутрішнього ринку.

3. Чи має місце заборона дискримінаційного всередині-державного оподаткування?

4. У чому полягає свобода пересування осіб?

5. Хто має право на мешкання в державі-члені ЄС?

6. Які юридичні особи признаються в ЄС?

7. У чому полягають основні аспекти свободи пересування капіталів?

 

Література

1. Дейвіс Г. Право внутрішнього ринку Європейського Союзу: Навчань. допомога. – ДО., 2004.

2. Вишнєвський А. А. Банковськоє право Європейського Союзу: Навчальний посібник. – М., 2000.

3. Європейський Союз: Основоположні акти в редакції Лісабонського договору з коментарями. — М.: ІНФРА-М, 2008.

4. Зубарев Л.В. Інтелектуальна власність і вільний рух товарів // Держава і право. – М., 1998. – № 1.

5. Право Європейського Союзу: Навч. посіб. / За ред.. Р. А. Петрова. – К.: Істина, 2010.

6. Прокопенко Є.Л., Кріволапов Б.М. Банківське право ЄС. Навчальній посібник. – Одеса, 2004.

7. Прокопенко Е.Л., Хоровський В.Ф. Фінансові ринки ЄС. Навчальний посібник. – ДО., 2004.