Античні міста-колонії в Північному Причорномор’ї

Кочові народи: кіммерійці, скіфи, сармати.

Кіммерійці – кочовий іраномовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у причорноморські степи у 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.

Кіммерійці – перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела, щоправда не самих кіммерійців, позаяк вони не мали писемності, а ассирійців та греків.

Найдавніша згадка про кіммерійців міститься у славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша – у праці Геродота.

Загадковими та незбагненними видавалися мешканці причорноморських степів грецьким авторам.

Гомер, зокрема, називав їх дивними доярами кобилиць і молокоїдами, земля яких одвіку «хмарами й млою вповита».

Справжніми рисами сповнені ассирійські та вавилонські свідчення про кіммерійців, позаяк народам Близького Сходу довелося пережити їхню навалу.

Скіфи: розселення та заняття

У причорноморські степи вони примандрували зі степових районів Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи були кочовиками, основу господарства яких становило конярство.

Так само мали вони досвід походів на країни Передньої Азії. Проте, наразившись на вперту відсіч, змушені були змінити напрямок походів за здобиччю.

Як і кіммерійці,були іраномовними.Так, підкоривши кіммерійські племена, вони утворили єдину кочову орду, в якій швидко стали одним народом.

Позаяк скіфи були кочівниками, вони не залишили після себе поселень. Єдиними пам’ятками їхнього життя є могили-кургани.

Скіфи вірили, що смерть людини означає закінчення її життя земного й початок потойбічного.

Могили заможних скіфів облаштовувались як підземні житла. У глибоких ямах вони споруджували з дерева кілька приміщень, що їх називають катакомбами.

Небіжчика клали туди, вбраного в найошатніший одяг, котрий він мав за життя, у коштовних прикрасах і зі зброєю, поряд ставили посуд із наїдками та напоями.

Поряд із господарем був і його бойовий кінь у спорядженні, раби.

Зверху підземне житло перекривали дошками й насипали над ним курган. Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою.

Бідніших скіфів ховали без значних почестей у звичайних ямах.

Скіфів вважають винахідниками складного далекобійного лука, стрілу з якого вправний воїн міг відправити на відстань понад 500 м. Саме такими луками користувалися кочові народи Євразії впродовж 1-го тис. до н. е.

Сармати (грец. Σαρμάται) — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Поділялися на:

роксоланів (або Білі Аляни) — мешкали у Північному Причорномор'ї;

сіраків (Прикубання);

аорсів (на схід від Дону);

язигів;

 

Античні міста-колонії в Північному Причорномор’ї

· Борисфеніда існувала як місто-держава у VII ст. до н. е.; була найдавнішим грецьким поселенням Причорномор'я. Пізніше центр колонії перемістився до Ольвії. Зараз острів (Миколаївська область).

· Херсонес (пізніше Корсунь) заснований у 422—420 рр. до н. е. переселенцями з Гераклеї Понтійської і проіснував до XIV ст. н. е. (тобто майже два тисячоліття). У V—I ст.ст. до н. е. це було автономне місто-держава, у I—IV ст.ст. н. е. — аристократична республіка, залежна від Риму, а з IV ст. — від Візантії. Посилившись, Херсонес контролював весь західний Крим, але втратив його в боротьбі з скіфами і сарматами. Саме через Корсунь 988 року в Київську Русь офіційно прийшло християнство візантійського обряду. Зараз - історико-археологічний заповідник «Херсонес Таврійський» (м. Севастополь).

· Ольвія існувала як місто-держава приблизно з 600 р. до н. е. і до IV ст. н. е. Заснована переселенцями з грецького Мілета. Зараз с. Парутине (Миколаївська область).

· Керкінітида заснована як місто-держава у VI ст. до н. е. і проіснувала як грецька колонія майже до кінця IV ст. н. е. Належала деякий час скіфам і Херсонесу. Зараз місто Євпаторія (Автономна Республіка Крим).

· Калос-Лімен (в перекладі "Гарна Гавань") — на місці сучасного селища Чорноморське на півострові Тарханкут. Засноване іонійцями у IV ст. до н. е. Наприкінці того ж століття увійшла до складу володінь Херсонесу. Стала ареною протистояння між греками та скіфами й сарматами. Остаточно мешканці покинули місто в IV столітті.

· Тіра (також Офіусса) заснована як місто-держава у VI ст. до н. е. переселенцями з грецького Мілета. Зараз місто Білгород-Дністровський (Одеської області). За відомостями ЮНЕСКО, Білгород-Дністровський входить до десятки найдавніших міст Землі безперервного існування (разом з такими містами, як Рим, Афіни, Дамаск, Пекін).

· Феодосія заснована як місто-держава у VI ст. до н. е. греками — вихідцями з Мілета, була центром торгівельних зв'язків. У IV ст. до н. е. була захоплена Боспорським царством. Зараз місто Феодосія (Автономна Республіка Крим).

· Пантікапей заснований як місто-держава у VI ст. до н. е. З 480 р. до н. е. — столиця Боспорського царства (на берегах Керченської протоки), до складу якого поступово увійшли навколишні грецькі колонії і деякі варварські племена (меоти, сінди) на Кубані; низку міст було засновано вже царями Боспору. Серед населених пунктів Боспорського царства відомі, зокрема, Тірітака, Німфей, Кіммерік, Ілурат, Кітей, Мірмекій, Гераклій, Зенонів Херсонес, Порфмій, Тірамба, Патрей, Парфеній, на "азійскому" узбережжі протоки — Фанагорія, Гермонасса, Кепи, Горгіппія, Бата, Ахіллій, Кіммерій, Коркондама. Після тривалої боротьби з Херсонесом, скіфами, сарматами царство було приєднане до Понтійської держави, а потім опинилось у залежності від Риму. Зараз на місті Пантікапею — сучасне місто Керч (Автономна Республіка Крим).

Навколо великих полісів існували сільськогосподарські поселення та маєтки, округа мала назву «хора». Також по узбережжю існували й дрібні поселення — наприклад лише на ділянці між Дністром та Південним Бугом, за деякими даними, налічувалось близько 30 поселень ^[2], зокрема Одесс, Скопели, Гавань Істріан (на території Одеси), Гавань Іако (Асіаків), Ніконій. Між Тірою та Дунаєм (Істром) Арріан називає такі поселення, як Неоптолемове (з маяком), Кремніски, Антіфілове (у теперішній час, ймовірно, затоплені морем) ^[3].

5.Ки́ївська Русь (Русь або Давньору́ська держа́ва) (давньорус. Роусь) — середньовічна держава на території Східної Європи з центром в Києві. Існувала з кінця 9-го до середини 13-го століття. Уявляла собою об'єднання східно-слов'янських племен під владою династії Рюриковичей. В часи найбільшої могутності простягалася від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, і від верхів'їв Вісли на заході до Таманського півострова на сході.

Історичним ядром Русі стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. Провідну роль у становленні держави відіграло Полянське князівство з центром у Києві^[5]. Київська Русь заклала традиції незалежної державності на території України. В цей час українська народність отримала могутній стимул для свого подальшого розвитку. На думку українського історика М. Грушевського: «Київська Русь є першою формою української державності». Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст, прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян та зробила їх рівноправними учасниками політичного життя Європи та Близького Сходу^[6].

Історики часто ділять політичну історію руської держави на три періоди^[7]. Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 року, коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава I Хороброго у 972 році. В цей час були підкорені сусідні східнослов'янські племена, в результаті чого утворилось величезне господарське й політичне об'єднання здатне кинути виклик основним суперникам у цьому регіоні.

Другий період охоплює князювання Володимира I Великого (980–1015) та Ярослава I Мудрого (1034–1054), що було добою зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розквіту. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут переважає внутрішній розвиток. Було впроваджено християнство, що значною мірою вплинуло на політичне і культурне життя держави, а також вироблений кодекс законів.

Останній період характеризують безупинні руйнівні князівські чвари, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Початок цього періоду, за різними оцінками, припадає на час смерті Ярослава I Мудрого у 1054 році або кінець князювання останніх успішних правителів Києва — Володимира II Мономаха (1113–1125) та його сина Мстислава I Великого (1125–1132)^[8]. Після захоплення та разорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році, політичне й економічне значення міста впало. Монгольська навала на Русь в 1237–1241 рр. і руйнування Києва в 1240 році поклали край існуванню Київської Русі та незалежності давньоруських князівств.