Етнічна самосвідомість та етнічні переваги

 

Змінні, що утворюють самосвідомість цілого народу, важко піддаються класифікації. Навряд чи можна з повною упевненістю говорити і про концептуальну систему, що склалася, в сучасній диференціальній етнопсихології. Ми розглянемо лише декілька аспектів етнопсихологічних відмінностей між людьми, оформлених у вигляді невеликих підрозділів.

Суб’єктивно-етичне розуміння брехні

Міжкультурне порівняння розуміння справедливості і прав особистості, відношення до законів і мотивування до законослухняності представляють особливий інтерес. Володимир Лефевр [7] аргументовано відстоює гіпотезу про існування двох етичних систем, що характеризують відповідно уявлення американців і росіян (в період існування радянської держави) про справедливість. Ці уявлення стисло зображаються у вигляді двох формул.

Зло + Добро = Добро (I етична система)

Зло + Добро = Зло (II етична система)

Особливість російської етнічної самосвідомості виявляється в схильності вважати, що добро завжди перемагає зло, тому задля доброї і важливої справи завжди можна допустити здійснення невеликого (за суб’єктивними критеріями, зрозуміло) зла (I етична система). Люди, які віддають перевагу цій етичній системі, схвально ставляться до гасла: “Мета виправдовує засоби”. Ці установки, як показує недавня історія, визначали вчинки багатьох людей у конкретних обставинах. Особи, що дотримуються другої етичної системи, негативно ставляться до змішування понять добра і зла, вважаючи, що брехня не може бути засобом досягнення гуманної мети.

Результати дослідження В.В. Знаковим [3] причин брехні у американців (за даними Пола Екмана [12]) і росіян показали наявність багатьох загальних мотивів поведінки: брехні з корисливих мотивів, страху приниження, бажання уникнути покарання або підвищити свій авторитет. Проте основна відмінність була відносно американських і російських людей до втручання в особисте життя – перші у багатьох випадках прагнули зберегти в недоторканності внутрішній світ, тоді як для других було набагато природніше відповідати на питання, що стосуються особистого життя. Ці психологічні особливості були інтерпретовані автором як прояв “двох різних типів розуміння брехні”, відповідно названих “морально-правовою і суб’єктивно-етичною”.

Морально-правові судження

Порівняння готовності до компромісу серед американців, що виросли в США, емігрантів з колишнього СРСР і росіян – громадян колишнього Радянського Союзу показало крайню нетерпимість останніх, таких, “що не йдуть ні на які компроміси” [8, с. 302–303].

Дослідження серед жителів Москви виявило також їх готовність надавати помилкові свідчення у суді (63%), якщо це виправдовується причинами етичного порядку [2]. Порівняльний аналіз даних вивчення морально-правових установок американських (Тарр, 1987) і російських громадян, проведений О.П. Ніколаєвою [10], показав, що в свідомості росіян існує початкове розділення понять “закон” і “мораль”. Результатом цього є змішування поняття про справедливість із сферою моральності, внаслідок чого закони не сприймаються як раціональні та справедливі. Також у російських громадян підкреслюється підвищена, в порівнянні із західними студентами, орієнтація на авторитетну особистість (40% до 3%), під якою розуміються державні інститути. Виявлена суперечність приводить автора дослідження до висновку про те, що “орієнтація на моральні норми стає компенсаторним механізмом законослухняності при недостатньо ефективній роботі правового апарату” [10, с. 88].

Ставлення до роботи

Це питання є одним з найбільш важливих у порівнянні з іншими сферами життєдіяльності. Проведений у рамках Всесвітнього дослідження трудових цінностей, що охопило більше тридцяти країн, порівняльний аналіз виявив ряд особливостей російської суспільної самосвідомості [9]. Як і в багатьох інших країнах, у росіян перше місце за значущістю займає сім’я, а робота розглядається як друга за важливістю сфера життя. Проте розрив між суб’єктивною значущістю роботи і сім’ї в світогляді російських громадян найбільш помітний і є одним з найбільших у світі. Пояснюється цей розрив, на думку автора вказаної вище роботи, низькими оцінками значущості своєї праці, характерними для російського населення.

Друга важлива відмінність Росії від середніх рангових оцінок в інших тридцяти двох країнах полягає в пріоритеті цінності високого заробітку, що відображає реальну суперечність соціалістичному канону попередніх семи десятиліть, що виражається в гаслі “пріоритету духовних цінностей над матеріальними”. Аналіз рангових значень цінностей на основі індексу “посилення цінностей безкорисливої самовіддачі й ослаблення матеріальних цінностей” виявив низькі значення цього індексу у росіян, що віддають перевагу “цінностям максимізації надійного заробітку і скорочення трудових витрат при байдужості до активної самовіддачі, спрямованої на соціально значущі ситуації” [9, с. 56]. Наведені результати цілком відповідають змістовній інтерпретації двомірної системи координат (Магун, 1996), що довгий час формувала установки на ставлення до роботи в рамках універсальних зіставлень:

· суспільна користь чи особистий інтерес;

· “духовні цінності” чи “матеріальні блага”.

Декларативний упор на ліві полюси вказаних дихотомій викликав відому суперечність у структурі мотивів, що, зрештою, викликало негативне забарвлення поняття “суспільна користь” і призвело до дискредитації тих духовних цінностей, які пов’язані “із задоволенням потреб людини в самореалізації, новизні, досягненнях і у визнанні її як творчої особистості” [9, с. 47].

Таке своєрідне положення росіян на загальній шкалі вимірюваних цінностей свідчить, швидше за все, про “владу ситуації” (Ross, Nisbett, 1991), що посилюється в епоху змін. Хоча не можна скидати з рахунків і вироблені протягом багатьох десятиліть суспільні установки, що нерідко визначають базові компоненти як масової, так і індивідуальної етнічної свідомості [8, с. 310–311].

Мрії про майбутнє

Соціокультурний вплив зачіпає найінтимніші сторони людської душі. Обстеження 400 студентів Нью-Йоркського міського університету (Singer, 1966) дозволило прорангувати культурно-етнічні групи за частотою і змістом марень про своє можливе майбутнє, в які вони занурювалися протягом дня. Групи розподілилися в наступному порядку (від більшої частоти – до меншої) – італійці, негри, євреї, ірландці, англо-сакси й німці. При цьому показники перших трьох груп значно перевищували показники останніх трьох. Дані підтвердили також гіпотезу про зв’язок особистісного статусу з соціальною мобільністю – останні три групи вже мали стійкий імміграційний статус, тоді як перші три – поки ні. Відмінності в змісті марень також мали місце. Представники перших трьох груп менше ідентифікували себе зі своїми батьками, вважаючи за краще орієнтуватися на самостійно створені зразки поведінки. Проте залишилося неясним, чи є зміст марень англо-саксів і німців проявом тенденції до більшої конформності та стилю самообмеження (як відображення рис національної вдачі) або ж відображенням загальної тривожності як наслідку глибокої асиміляції в “американську культуру” [8,
с. 311–312].

Національний характер

 

Поняття національного характеру, без сумніву, є центральним для диференціальної етнопсихології і, в той же час, воно практично не розроблене, залишаючись на периферії буденної (навіть не наукової!) свідомості. Тому даний параграф можна вважати швидше ескізом майбутнього.

Національний характер відображає особові характеристики середнього представника національної популяції, якими він відрізняється від середніх представників інших національностей. З погляду вимірювання, національний характер є відмінностями в оцінках особистісних рис між вибірками різних національних популяцій. Деякі дослідники на основі таких відмінностей намагаються скласти узагальнену картину того, що вони іменують “французьким характером”, “американським характером” і тому подібне.
У ряді досліджень порівнюються між собою методи виховання і освіти дітей у різних культурах і здійснюються спроби встановити їх зв’язок з особистісними рисами їх дорослих представників.

У спробах визначення національних відмінностей психологи і антропологи використовують психологічні тести.

Роботи Девіда Мак-Клелланда та його колег з мотивації досягнення свідчать про те, що національний характер може варіювати залежно від переважаючих в даній культурі цінностей, але більшість цих досліджень були пов’язані із змінами в окремо взятій культурі, наприклад в Англії, упродовж певного періоду часу. Існують окремі дослідження зі зміною мотивації в тій або іншій культурі.

Майже всі дослідження національного характеру, проте, говорять про те, що спостережувані відмінності є лише трендами або тенденціями. Це означає, що слід уникати помилкових спроб стереотипізації національних рис.

Певна частина людської особистості пов’язана з її ставленням до тих форм самовираження, що певним чином розділяються спільно з іншими носіями даної культури і виявляються у звичках, наданні переваги, в реагуванні та виробленні оцінок. У метафоричній формі національний характер уявляється як “суспільство усередині нас” [4], у вигляді наукових абстракцій він визначається “частотою виявлення певних типів особистості в даному суспільстві” (Duijker, Frejda, 1960) або ж як “відповідність порівняно міцно збереженим рисам і типам особистості, що є модальними для членів даного суспільства” (Jnkeles & Levinson, 1954) [8, с. 312].

Культурні відмінності в обговоренні наукових проблем. Психолог із Стенфордського університету Роберт Зайонц (Zajonz, 1989) проаналізував матеріали Г. Гальтунг (Galtung, 1981), які стосуються національних особливостей, що виявляються у стилі ведення наукових дискусій. Представимо найбільш істотні в контексті, що цікавить нас, моменти (скориставшись матеріалами в перекладі Л.Ф. Вольфсон). Порівнянню піддалися чотири підходи: саксонський, тевтонський, галльський і японський, що демонструють, “як робиться наука” в інтелектуальних центрах Британії і США, Німеччини, Франції, Японії. Основні характеристики цих підходів виглядають таким чином:

Саксонський. Найбільше заохочення суперечок і дискусій. Інтелектуали утворюють команду, де повинна зберегтися співдружність. Існує джентльменська угода: “Ми повинні триматися разом і продовжувати нашу суперечку, незважаючи на всі розбіжності”. Перший з тих, хто починає обговорення, передує своїй промові словами: “Я з великим задоволенням прослуховував виступ X і приголомшений його умінням володіти фактами, але...”. У Великобританії це “але” може мати наслідки, що далеко йдуть, займаючи у декілька разів більше часу, ніж вступна частина. У США (особливо в західних штатах), навпаки – навіть у посередній студентській роботі професор постарається знайти той критичний самородок, який засяє при належній шліфовці.

Тевтонський і галльський (у загальній характеристиці розглядаються разом). Тут не буде компліментарного вступу і ніхто не захоче шукати маленький самородок. Навпаки, учасники обговорення прямо вкажуть на слабке місце в міркуваннях опонента, а в кінці дискусії і зовсім не буде пом’якшувальних зауважень, щоб “по-людськи підтримати” критикованого. Погляди будуть холодні, обличчя напружені, і легкий відтінок презирства й насмішки з’явиться в куточках очей. Автор же роботи, що відчайдушно захищає своє дітище, опиниться в становищі жертви.

Японський. Головне в обговоренні – не зіпсувати стосунки, які склалися. Тут існує пошана “по вертикалі”: до авторитету, до вчителя, хто б він не був. Присутніх об’єднує почуття колективізму й обмеженої солідарності. Головним виявляється питання про те, до якої школи ти належиш, звідки узяв свою ідею і хто її висловив першим. Суперечка тут швидше соціальний, ніж інтелектуальний, акт. Г. Гальтунг також аналізує питання, які задають авторові гіпотези:

· саксонський стиль (американський варіант): “Як Ви операціоналізуєте свою гіпотезу?”;

· саксонський стиль (британський варіант): “Як Ви її документуєте?”;

· тевтонський стиль: “Як Ви можете вивести її з Вашої аксіоми?”;

· галльський стиль: “Чи можете Ви виразити гіпотезу хорошою французькою мовою?”.

Відмінності існують і в практиці наукової роботи. Британське захоплення документацією, як і американська любов до статистики, увійшли до приказок. Ці характеристики утворюють різкий контраст з національними особливостями тевтонських і галльських інтелектуалів, які “можуть навіть не усвідомлювати, що їм не вистачає документації для обґрунтування того, що вони говорять. Для них суть інтелектуальної діяльності полягає в створенні теорій. Емпіричні дані мають швидше ілюстративну, ніж демонстративну функцію. Розбіжність між теорією і даними усувається за рахунок даних” (Galtbng, 1981, с. 828).

Безумовно, багато із наведених характеристик може викликати сумніви, хоча автор представив вельми тонку, зумовлену національно-культурними диспозиціями, класифікацію соціальних дослідників у рамках кожної культури.

Цілком імовірно, відзначає далі Роберт Зайонц, що розбіжності між ученими усередині однієї культурної традиції можуть виявитися значнішими, ніж між ученими різних країн [8, с. 312–314].

Питання і завдання для самоперевірки

 

1. У яких соціокультурних координатах “існує” індивідуальність?

2. Які психологічні феномени розглядають крос-культурні дослідження?

3. Прокоментуйте дослідження фізичного розвитку, психічних процесів і особистості в представників різних культур.

4. Як відбувається виховання дітей у різних культурах?

5. Яким чином формується етнічна самосвідомість та етнічні переваги?

6. Які чинники вплинули на формування національного характеру українців?

 

Література

1. Бодунов М.В. Индивидуальный темп как обобщенная формально-динамическая характеристика поведения // Психологический журнал. – 1988. Т. 9. – № 4.

2. Знаков В.В. Правда и ложь в сознании русского народа и современной психологии понимания. – М., 1993.

3. Знаков В.В. Почему лгут американцы и русские: размышления российского психолога над книгой Пола Экмана // Вопросы психологии. –1995. – № 2.

4. Касьянова К. О русском национальном характере. – М.: Институт национальной модели экономики, 1994.

5. Коул М. Культурно-историческая психология: наука будущего. – М.: “Когито-Центр”, Издательство “Институт психологии РАН”, 1997. – 432 с., илл., табл.

6. Коул М., Скрибнер С. Культура и мышление. – М.: Прогресс, 1977.

7. Лефевр В. Формула Человека. – М., 1993.

8. Либин А.В. Дифференциальная психология: на пересечении европейских, российских и американских традиций: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – 3-е изд., испр. – М.: Смысл; Издательский центр “Академия”, 2004. – 527 с.

9. Магун В.С. Трудовые ценности российского населения // Вопросы экономики. – 1996. – № 1. – С.47–62.

10. Николаева О.П. Исследование этнопсихологических различий морально-правовых суждений // Психологический журнал. – 1995. – Т. 16. – № 4. – С. 79–88.

11. Темнова Л.В. Специфика мыслительного процесса решения нравственных задач: Автореф. дисс.... канд. психол. наук. – М., 1991.

12. Экман П. Почему дети лгут? – М.: Педагогика-пресс, 1993.