Когнітивні теорії особистості

У когнітивних теоріях особистості стверджувалося, що шукати пояснення особистісним рисам і своєрідності індивідуальної поведінки слід в особливостях сприйняття, розуміння і пояснення людиною дійсності. З цього погляду принциповим було розведення змістовних і структурних аспектів пізнавальної сфери (“про що” людина думає і “як” вона думає).

О. Харві, Д. Хант і Г. Шродер вважали, що як основний посередник між ситуаційними діями і диспозиціями виступає “концепт” (поняття). В операціональному плані поняття можна розглядати як категоріальну схему, за допомогою якої будь-яке враження, що надходить, кодується, перетворюється або оцінюється (Harvey, Hunt, Schroder, 1961).

Окремі поняття утворюють систему понять. Рівень структурної організації індивідуальної понятійної системи визначається співвідношенням процесів диференціації та інтеграції, що, у свою чергу, виявляється в конкретному або в абстрактному способах (стилях) концептуалізації дійсності. Конкретність характеризується мінімальним, абстрактність – максимальним рівнем розвитку процесів диференціації й інтеграції понять.

Відповідно можна говорити про індивідуальні відмінності в способах сприйняття, розуміння та інтерпретації того, що відбувається. Так, для “конкретних осіб” типові такі психологічні якості: схильність до чорно-білого мислення; залежність від статусу й авторитету; нетерпимість до невизначеності; стереотипність думок; висока контрольованість поведінки фізичними характеристиками ситуації і т. д. Навпаки, для “абстрактних осіб” характерні: орієнтація на внутрішній досвід при поясненні причин того, що відбувається; схильність до ризику; незалежність в оцінках; здатність гнучко змінювати свою поведінку при зміні ситуації; готовність виходити за межі “тут і тепер”, креативність і т. д.

Згідно з теорією особистісних конструктів Дж. Келлі, людина оцінює і прогнозує дійсність на основі певним чином організованого суб’єктивного досвіду, представленого у вигляді системи конструктів. Конструкт – це деяка суб’єктивна шкала, за допомогою якої людина може оцінити, як два або декілька об’єктів схожі між собою і, отже, як вони відмінні від третього об’єкта або декількох інших об’єктів. Таким чином, конструкт – це біполярна суб’єктивна вимірювальна шкала, що реалізовує одночасно дві функції: узагальнення (встановлення подібності) і зіставлення (встановлення відмінностей), наприклад конструкти “добродушний – злобливий”, “розумний – дурний”, “пізнаваний – непізнаваний”, “можна довіряти – не можна довіряти” і т. п. (Kelly, 1955).

Когнітивна складність індивідуальної конструктивної системи означає, що суб’єкт створює багатовимірну модель реальності, виділяючи в ній безліч взаємозв’язаних сторін. Когнітивна простота, навпаки, свідчить про те, що розуміння й інтерпретація того, що відбувається в свідомості суб’єкта, здійснюються у спрощеній формі на основі обмеженого набору відомостей.

Тенденція сприймати реальність когнітивно простим або когнітивно складним способом характеризує стійкі переваги особистості, тому вимір когнітивна простота – когнітивна складність було віднесено до категорії когнітивних стилів.

Перші вітчизняні дослідження когнітивних стилів були проведені
І.Н. Козловою (1974), В. Колгою (1976), А.В. Соловйовим (1977), М.С. Єгоровою (1979). Починаючи з середини 70-х років, під керівництвом І.М. Палєя був захищений ряд кандидатських дисертацій з цієї проблематики.

Отже, в широкому значенні когнітивний стиль – це характерний для особистості спосіб вивчення реальності, у вузькому значенні – це індивідуально-своєрідні способи переробки інформації про своє оточення. Фактично становлення стильового підходу стало свідченням трансформації предмета психології пізнання: якщо раніше в центрі уваги були загальні закономірності пізнавальної діяльності, то тепер на перший план виходили механізми індивідуальних відмінностей між людьми в способах пізнання навколишньої дійсності.

Із самого початку статус феноменології когнітивних стилів визначався з урахуванням ряду принципових моментів. Когнітивні стилі, будучи характеристикою пізнавальної сфери, водночас розглядалися як прояв особистісної організації в цілому, оскільки індивідуальні способи переробки інформації виявлялися тісно пов’язаними з потребами, мотивами, афектами і т. д. Крім того, когнітивні стилі оцінювалися як форма інтелектуальної активності вищого порядку, оскільки їх основна функція полягала в координації і регулюванні базових пізнавальних процесів. Нарешті, когнітивні стилі дозволяли ввести безоцінний погляд на інтелектуальні можливості людини, оскільки прояви будь-якого когнітивного стилю – це “добрий” результат, що характеризує ефективність індивідуальної інтелектуальної адаптації.

Не дивно, що в стильовому підході відбулася радикальна зміна методичного інструментарію. Якщо раніше вивчення індивідуальних відмінностей в інтелектуальній діяльності здійснювалося переважно на основі методу рішення задач, то в стильовому дослідженні випробуваному пропонувалася достатньо проста ситуація без яких-небудь тимчасових обмежень з інструкцією відкритого типу, згідно з якою випробуваний міг вибрати свій власний, найзручніший і природний варіант відповіді (розкласти предмети на групи за своїм бажанням, висловити свою думку про задану ситуацію, прийняти рішення в своєму природному часовому темпі і т. д.). Нормативи оцінки індивідуального результату в стильовому дослідженні були відсутні. Віднесення випробуваних до того або іншого полюса відповідного когнітивного стилю здійснювалося на основі медіанного критерію.

Іншими словами, якщо у традиційному дослідженні індивідуальних інтелектуальних відмінностей випробуваний явно перетворювався на якийсь об’єкт, яким маніпулювали ззовні, то у стильовому дослідженні він виступав як суб’єкт, який мав нагоду демонструвати властиві йому способи сприйняття, аналізу та інтерпретації експериментальної ситуації.