Взаємодія середовища та спадковості

Визначення джерел індивідуальних варіацій психічного – центральна проблема диференціальної психології. Відомо, що індивідуальні відмінності породжуються численними і складними взаємодіями між спадковістю і середовищем. Спадковість забезпечує стійкість існування біологічного виду, середовище – його мінливість і можливість пристосовуватися до умов життя, що змінюються. Спадковість міститься в генах, які передаються батьками ембріону при заплідненні. Якщо є хімічна розбалансованість або неповнота генів, організм, що розвивається, може мати фізичні аномалії або психічні патології. Проте навіть у звичайному випадку спадковість допускає дуже широкий спектр варіацій поведінки, що є результатом підсумовування норм реакцій різного рівня – біохімічних, фізіологічних, психологічних.
А усередині меж спадковості кінцевий результат залежить від середовища. Таким чином, в кожному прояві активності людини можна знайти щось від спадковості, а щось – від середовища, головне – визначити міру та зміст цих впливів [2; 3; 11; 31; 33].

Крім того, у людини присутнє соціальне спадкоємство, якого позбавлені тварини (дотримання культурних зразків, передача акцентуації, наприклад шизоїдної, від матері до дитини за допомогою холодного материнського виховання, формування сімейних сценаріїв). Проте у цих випадках відзначають швидше стійкий прояв особливостей протягом декількох поколінь, але без генетичної фіксації. “Так звана соціальна спадковість насправді не може встояти під впливом навколишнього середовища”, – пише А. Анастазі [2, c. 75].

Щодо понять “мінливість”, “спадковість” і “середовище” існує декілька забобонів. Хоча спадковість відповідає за стійкість виду, більшість спадкових ознак піддається зміні, й навіть спадкові хвороби не є неминучими. Так само правильно і те, що сліди середовищних впливів можуть бути вельми стійкими в психологічному портреті індивіда, хоча передаватися подальшим поколінням генетично вони не будуть (наприклад, порушення розвитку дитини в результаті родової травми) [2].

Різні теорії і підходи по-різному оцінюють внесок двох чинників у формування індивідуальності [2; 3; 5; 11; 31; 33; 36]. Історично виділилися наступні групи теорій з погляду надання переваги ними біологічній або середовищній, соціально-культурній детермінації.

1. У біогенетичних теоріях формування індивідуальності розуміється як приречене вродженими і генетичними задатками. Розвиток є поступовим розгортанням цих властивостей у часі, а внесок середовищних впливів дуже обмежений. Біогенетичні підходи нерідко служать теоретичною основою расистських вчень про початкову відмінність націй. Прихильником цього підходу був Ф. Гальтон, а також автор теорії рекапітуляції Ст. Холл.

2. Соціогенетичні теорії (сенсуалістичнийпідхід, що постулює примат досвіду) стверджують, що спочатку дитина – чиста дошка (tabula rasa), а всі її досягнення і особливості зумовлені зовнішніми умовами (середовищем). Подібну позицію поділяв Дж. Локк. Ці теорії більш прогресивні, але їх недолік – розуміння дитини як первинно пасивної істоти, об’єкта впливу
[2; 11; 22; 31].

3. Двофакторні теорії (конвергенції двох факторів)розуміли розвиток як результат взаємодії вроджених структур і зовнішніх впливів. К. Бюлер,
В. Штерн, А. Біне вважали, що середовище накладається на фактори спадковості. Основоположник двофакторної теорії В. Штерн відзначав, що ні про одну функцію не можна питати, ззовні вона чи зсередини. Треба цікавитися, що в ній ззовні і що зсередини. Але і в рамках двофакторних теорій дитина, як і раніше, залишається пасивним учасником змін, що в ній відбуваються.

4. Вчення про вищі психічні функції (культурно-історичний підхід)
Л.С. Виготського стверджує, що розвиток індивідуальності можливий завдяки наявності культури – узагальненого досвіду людства. Вроджені властивості людини є умовами розвитку, середовище – джерело її розвитку (тому що в ньому міститься те, чим повинна оволодіти людина). Вищі психічні функції, які властиві тільки людині, опосередковані знаком і предметною діяльністю, що є змістом культури. А для того, щоб дитина могла його привласнити, необхідно, щоб вона вступила в особливі відносини з навколишнім світом: не пристосовувалась, а активно привласнювала собі досвід попередніх поколінь у процесі спільної діяльності та спілкування з дорослими, які є носіями культури [5; 13; 17; 23].

Строго кажучи, роботи К.Г. Юнга показали, що і культура також є джерелом дуже стійких поведінкових проявів, закріплених у колективному несвідомому у формі архетипів, але їх збереження і прояви не можна довести природничо-науковими методами.

Внесок спадковості і середовища намагається визначити генетика кількісних ознак, яка аналізує різні види дисперсії значень ознаки. Проте не кожна ознака є простою, що фіксується одним алелем (парою генів, серед яких є домінантний і рецесивний). Крім того, сумуючий ефект не може бути розглянутий як арифметична сума впливу кожного з генів, тому що вони можуть, проявляючись одночасно, також взаємодіяти між собою, приводячи до системних ефектів. Тому, вивчаючи процес генетичного контролю психологічної ознаки, психогенетика прагне отримати відповідь на наступні питання:

1. Якою мірою генотип визначає формування індивідуальних відмінностей (тобто яка очікувана міра варіативності)?

2. Який конкретний біологічний механізм цього впливу (на якій ділянці хромосоми були локалізовані відповідні гени)?

3. Які процеси з’єднують білковий продукт генів і конкретний фенотип?

4. Чи існують середовищні чинники, що змінюють досліджуваний генетичний механізм? [13; 31].

Успадкованість ознаки розпізнається за наявністю кореляції між показниками біологічних батьків і дітей, а не за схожістю абсолютного значення показників. Припустимо, що в результаті досліджень виявилася схожість між характеристиками темпераменту біологічних батьків і їх відданих на усиновлення дітей. Найімовірніше, в прийомних сім’ях діти перебуватимуть під впливом загальних і відмінних середовищних умов, внаслідок чого за абсолютними показниками вони стануть також подібними і на названих батьків. Проте кореляції відмічатися не буде.

Сьогодні дискусія між прихильниками чинників спадковості і середовища втратила колишню гостроту. Численні дослідження, присвячені виявленню джерел індивідуальних варіацій, як правило, не можуть дати однозначної оцінки внеску середовища чи спадковості. Так, наприклад, ще завдяки психогенетичним дослідженням Ф. Гальтона, проведеним у 20-ті роки з використанням близнюкового методу, було виявлено, що біологічно детерміновані характеристики (розміри черепа, інші вимірювання) були визначені генетично, а психологічні якості (коефіцієнт інтелектуальності за різними тестами) дають великий розкид і зумовлені середовищем. На нього впливають соціальний і економічний статус сім’ї, порядок народження та ін.

Сучасний стан справ у галузі вивчення взаємодії середовища і спадковості ілюструється двома моделями середовищних впливів на інтелектуальні здібності. В першій моделі Зайонч і Маркус стверджували: чим більше часу батьки і діти проводять разом, тим вища кореляція коефіцієнта інтелектуальності із старшим родичем (експозиційна модель). Тобтодитина за своїми інтелектуальними здібностями подібна на того, хто довше її виховує, і якщо батьки з яких-небудь причин приділяють дитині мало часу, вона буде подібна на няню або бабусю. В другій моделі, проте, констатувалося протилежне: Мак-Аскі і Кларк відзначали, що найвища кореляція спостерігається між дитиною і родичем, який є предметом її ідентифікації (ідентифікаційна модель). Тобто найголовніше – бути для дитини інтелектуальним авторитетом, і тоді на неї можна впливати навіть дистанційно, а регулярна спільна діяльність зовсім не обов’язкова [16; 33]. Співіснування двох людей, які по суті взаємно виключають одна одну, ще раз показує, що більшість диференціально-психологічних теорій має вузько обмежений характер, а загальних теорій поки практично не створено.